Список рекомендованих джерел 2 page

Особа набуває права та несе обов'язки експерта після оголо­шення (вручення) їй ухвали про призначення експертизи та по­передження про відповідальність. Тільки за цих умов висновок

100

101

експерта набуває доказової сили. Невиконання цих вимог робить неможливим використання висновку експерта як доказу в справі. Тому не можуть розглядатися як висновок експерта і бути під­ставою для відмови у призначенні експертизи акти ревізії, каль­куляції, інші висновки спеціалістів, навіть якщо вони надані на запит суду, адвоката, сторони. За необхідності з'ясування за­значених у таких документах обставин судом може бути призна­чена експертиза, яка буде вважатися первинною.

4.4. Участь прокурора у судовому процесі

Прокурорський нагляд в Україні є особливим видом державної діяльності, а в господарському судочинстві він здійснюється у формі участі прокурора в судовому процесі шляхом порушення по­зовного, апеляційного та іншого проваджень. Конституція Ук­раїни уст. 121^і і Закон України «Про прокуратуру» у ст. 5² виз­начили цю функцію як представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, встановлених законом. При цьому слід підкреслити, що ця функція є конституційною³. Відомо, що замість арбітражних судів в Україні запроваджено господарські суди, які є спеціалізованими судами в системі судів загальної юрис­дикції. Отже, на відміну від арбітражних судів господарські суди становлять тепер триланкову систему, яка складається з місце­вих господарських судів, апеляційних господарських судів і Ви­щого господарського суду України. Проте слід мати на увазі, що Верховний Суд України є касаційною інстанцією і для Вищого гос­подарського суду України.

Усі господарські суди незалежно від рівня здійснюють правосуд­дя шляхом розв'язання господарських (економічних) спорів, роз­гляду інших справ, віднесених до їх компетенції законодавством України. Основним завданням зазначених судів під час розгляду підвідомчих спорів є захист порушених або таких, що оспорюють­ся, прав і законних інтересів у сфері підприємницької чи іншої еко­номічної діяльності, сприяння зміцненню законності та попереджен­ня правопорушень у сфері економіки.

Отже, звернення прокурора із заявою до господарського суду - це правовий засіб його реагування на встановлені порушення закону в

процесі здійснення наглядових заходів. Не маючи права безпосере­дньо усувати порушення, прокурор звертається для цього до госпо­дарського суду та бере безпосередню участь у процесі, домагаючись як поновлення порушених інтересів держави або громадянина, так і притягнення в установленому законом порядку до відповідаль­ності осіб, які припустили ці порушення.

Разом з тим слід визначити, що ж нового несе в собі функція представництва - новий правовий інститут або різновид представ­ництва в праві¹, під яким розуміють правовідносини, за якими одна особа (представник) на підставі повноважень, які вона має, висту­пає від імені іншої (яку представляє), безпосередньо створюючи (змі­нюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки².1 все ж, не зва­жаючи на очевидність підпадання під зазначені ознаки, прокурор­ське представництво має свої специфічні риси, що й відрізняють його від представництв інших видів.

Перша особливість полягає в тому, що правове становище про­курора, яким він наділений у цивільному і господарському судо­чинстві, безпосередньо ґрунтується на Конституції як суб'єкта, що представляє інтереси громадян або держави в суді, тоді як представ­ництва інших видів мають інші підстави, а саме: доручення, адмі­ністративний акт, закон. Автору можуть заперечити, підкреслюю­чи, що прокурорське представництво подібне до представництва за законом, але ця ознака не є вирішальною, оскільки Конституцію, що має найвищу юридичну силу і є джерелом майже всіх законів, не можна ставити в один рівень із звичайним законом. Крім того, про­курорське представництво відрізняється й за іншими ознаками, у тому числі: складом представників, колом тих, чиї інтереси вони представляють, обсягом повноважень та формами їх реалізації. Наведене дає можливість зробити висновок, що Конституція по­клала початок не представництву як новій функції прокуратури, а правовому представництву нового типу, тобто прокурорському пред­ставництву, що визначається в його конституційному статусі. У ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що пред­ставництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає в здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом³.

¹ Конституція України. - К.: Велес, 2007. - С 35.

² Закон України «Про прокуратуру». - К., 2006. - С. 4.

³ Руденко М.В. Прокурор у господарському судочинстві: Навч. посібник. -
,.: Ін Юре, 2003. - С. 10.

¹ Суботш С, Чернова О., Марочкін І. Представницька функція прокурора //
Право України. - 1997. - N° 11. - С 63-65.

² Юридический энциклопедический словарь. - М., 1987. - С. 365.

³ Закон України «Про прокуратуру». - К., 2006. - С. 19.

102

103

Разом з тим слід пам'ятати, що в науці цивільного процесу пи­тання про завдання прокурора в господарському судочинстві вирі­шується по-різному¹. Проте ми вважаємо, що мета і завдання проку­рора в цивільному процесі та його процесуальні повноваження, що визначені в різних нормах права, виступають правовими підставами для вирішення зазначеного питання, а саме: п. 2 ст. 121 Конституції України, Закон України «Про прокуратуру» (п. 1 ч. 2 ст. 19, ст.ст. 20, 35,36-1,37, 40) та декілька статей Господарського процесуального кодексу (ГПК), утому числі 2,29,91-106,107-111,112-114,115-121 та інші, ст. 37 Закону України від 25.06.1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища», ст.ст. 30-32 Закону Укра­їни від 16.06.1992 р. «Про об'єднання громадян», ст. 13 Закону України від 05.10.1995 р. «Про боротьбу з корупцією» тощо².

Насамперед, прокурор, який бере участь у розгляді господар­ських справ у судах, відповідно до ст. 34 Закону України «Про про­куратуру» повинен сприяти дотриманню принципу незалежності суддів і виконання ними вимог закону про всебічний, повний і об'­єктивний розгляд справ та постановления мотивованих судових рішень, що ґрунтуються на законі³.

Таким чином, ст. 35 Закону України «Про прокуратуру» тач. 1 ст. 29 ГПК надають прокуророві право вступати в справу на будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів держави і суспільства, та зобов'язують його своєчасно вживати передбачених законом заходів щодо усу­нення порушень закону, від кого б вони не виходили. Він повинен також негайно реагувати на випадки необґрунтованої відмови в забезпеченні позову чи заяви. Однак, на жаль, суди інколи займа­ють, на наш погляд, неправильну позицію щодо цього питання, вирішуючи за прокурора питання про достатність підстав для його представництва⁴. Тому з метою усунення суперечок доцільно було б передбачити в ГПК конкретну статтю, яка б надавала прокурору право самому судити про наявність відповідних підстав.

¹ Штефан. М.Й. Цивільний процес. - К., 2001. - С 115-116.

² Руденко М.В. Прокурор у господарському судочинстві: Навч. посібник. -
К.: Ін Юре, 2003. - С. 230-231; Прокуратура України: Академічний курс:
Підручник / В.В. Сухонос, В.П. Лакизюк, Л.Р. Грицаєнко, В.М. Руденко; За
заг. ред. к.ю.н., доцента В.В. Сухоноса. - Суми: ВТД «Університетська кни­
га», 2005. - 566 с.

³ Закон України «Про прокуратуру». - К., 2006. - С. 18.

⁴ Роз'яснення Вищого господарського суду України від 22.05.2002 № 04-5/570
«Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господар­
ським судам».

Отже, завданням прокурорського представництва є захист інте­ресів громадян і держави. Проте складовою частиною цього завдан­ня слід вважати і захист законних інтересів суспільства, оскільки порушення останніх неминуче позначиться на інтересах громадян, що, усвою чергу, не може не зачепити інтересів держави, оскільки * права і свободи людини та їх гарантії визначають захист і спрямо­ваність діяльності держави» (ст. З Конституції). Таким чином, мож­на дійти висновку, що участь прокурора в господарському процесі спрямована на:

- захист прав і законних інтересів громадян та інтересів дер­жави;

- сприяння суду у виконанні вимог закону про всебічний, пов­ний і об'єктивний розгляд справ та постановления судових рішень, що ґрунтуються на законі;

- своєчасне вживання заходів щодо усунення порушень зако­ну, від кого б вони не виходили, за умови дотримання при цьому принципів законності, незалежності суддів, рівності всіх перед законом і судом.

Згідну з Наказом Генерального прокурора України від 07.05.2004 р. № 6/3-гн «Про організацію роботи по представницт­ву прокурором інтересів громадянина або держави в суді» основним завданням представництва слід вважати:

- захист прав і законних інтересів неповнолітніх, інвалідів, інших осіб, які неспроможні з будь-яких причин самостій­но захистити свої права або реалізувати процесуальні пов­новаження невизначеного кола осіб, права яких одночас­но порушуються, а також захист майнових та інших інтере­сів держави, що порушуються чи можуть бути порушені внаслідок протиправних діянь фізичних або юридичних осіб;

- притягнення до встановленої законом відповідальності осіб, які винні в порушенні прав і законних інтересів людини, громадянина або держави;

- поновлення порушених прав та законних інтересів людини, громадянина й держави, усунення причин та умов, що спри­яли їх порушенню (п.п. 1.1, 1.2, 1.3 Наказу).

Першочергову увагу в роботі з представництва інтересів гро­мадян або держави в суді запропоновано вважати пріоритетним напрямком наглядової діяльності, визначеної Наказом Гене­рального прокурора від 15.04.2004 № 6-гн «Про організацію наглядової діяльності органів прокуратури щодо захисту прав і

104

105

свобод громадянина та інтересів держави»', насамперед, щодо реалі­зації прав на працю, її оплату та охорону; охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування, соціальне і пенсійне забезпечення; щодо соціального захисту пільгових категорій громадян; захисту прав споживачів; міграції населення та біженців; міжнаціональних та міжконфесійних відносин; захисту суспільної моралі; захисту прав неповнолітніх; прав громадян при притягненні їх до адміністратив­ної відповідальності; запобігання наркоманії; інформаційної діяль­ності; запобіганні та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одер­жаних злочинним шляхом; викриття корупційних діянь та інших правопорушень, пов'язаних з корупцією; охорони власності, земель­них ресурсів; природного середовища; щодо здійснення приватизації державного майна; банківської, митної та зовнішньоекономічної діяльності; бюджетної діяльності, оподаткування та енергозбережен­ня. Виходячи зі змісту п.п. 2.3 і 2.4 Наказу Генерального прокурора № 6-гн, першочергове значення слід надавати захисту прав учасни­ків війни, інвалідів, осіб похилого віку та інших осіб, які потребу­ють соціального захисту та державної підтримки.

У зазначеному Наказі Генеральний прокурор України прямо вка­зав, що представництво прокурорами інтересів громадян або держа­ви в суді є однією з важливих гарантій забезпечення захисту їх прав та інтересів. Приводом для такого представництва, як правило, є:

- звернення до прокуратури громадянина;

- звернення до прокуратури приватних і посадових осіб, інте­реси яких були порушені;

- повідомлення в засобах масової інформації;

- безпосереднє виявлення прокурором фактів порушення прав громадянина або держави.

Відповідно до ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру» під­ставами представництва в суді інтересів громадянина для проку­рорів є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан або з інших поважних причин самостійно захистити свої пору­шені чи оспорювані права або реалізовувати процесуальні повно­важення, а інтересів держави - наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів унаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридич­них осіб, що вчиняються у відносинах між ними або державою².

¹ Наказ Генерального прокурора від 29.11.2006 № 6-гн «Про організацію пред­
ставництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захи­
сту при виконанні судових рішень».

² Закон України «Про прокуратуру». - К., 2006. - С. 19

Визначаючи особливу процесуальну роль прокурора в суді, яка обумовлюється здійсненням представницької функції щодо забез­печення інтересів людини і громадянина, слід звернути увагу на те, що в таких випадках його дії носять правозахисний характер. Тоб­то прокурор, як уже зазначалося, представляє інтереси не всіх гро­мадян, а лише тих, які неспроможні через свійфізичний чи матері­альний стан або з інших поважних причин самостійно захищати свої порушені чи оспорюванні права або реалізовувати процесуальні повноваження, а також державні інтереси, коли є порушення або загроза порушення економічних, політичних чи інших державних інтересів внаслідок протиправних дій або бездіяльності фізичних чи юридичних осіб. Проте слід зазначити, що представництво про­курором інтересів держави в суді відрізняється від інших видів представництва і колом суб'єктів, інтереси яких вони представля­ють, і формами їх реалізації.

Таким чином, представництво прокурором інтересів громадя­нина і держави в суді можна визначити як «правовідносини, де про­курор, реалізуючі повноваження, що стосуються захисту громадя­нина або держави, проводить у судах певні процесуальні дії». Ці дії відповідно до ст. 2 ГПК України містять у собі звернення гірокурора до суду з позовною заявою, участь при розгляді справи, порушеної за його заявою у випадках, прямо передбачених законом або визна­них необхідних судом, або за ініціативою прокурора, якщо цього вимагає захист інтересів як громадянина, так і держави.

На сучасному етапі прокуратура України становить собою єдину централізовану систему органів та установ, які не належать до жод­ної з гілок влади, займають в її структурі самостійне місце, активно взаємодіючи з усіма органами влади. Діючи в межах своєї компе­тенції тільки їй притаманними методами і засобами (не підміняючи інші органи), вона посідає важливе місце в системі державних орга­нів щодо зміцнення законності, захисту прав громадян та інтересів держави й суспільства в цілому в межах усієї України. Отже, мож­на стверджувати, що інститут прокурорського представництва став важливою гарантією як прав громадян на судовий захист своїх прав, так і законних інтересів держави.

Питання для самоконтролю

І.Як співвідносяться поняття «учасник господарського судового процесу», «сторона господарського судового процесу» та «інші учасники господарського судового процесу»?

2. У чому полягає інтерес учасника господарського судового процесу?

106

107

3. Які особи можуть бути позивачами в господарському судовому процесі?

4. Які особи можуть бути відповідачами в господарському судово­му процесі?

5.Які права та обов'язки мають позивачі?

6. Які права та обов'язки мають відповідачі?

7. Які права та обов'язки має судовий експерт?

8. Які особливості участі прокурора в господарському судовому процесі?

Список рекомендованих джерел

Нормативні акти

1. Господарський процесуальний кодекс України // ВВРУ. - 2001. - № 36. - Ст. 188.

2. Про деякі питання практики призначення судових експертиз у справах зі спорів, пов'язаних із захистом права інтелектуаль­ної власності. Рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 29.03.2005 р. № 04-576 // Вісник господар­ського судочинства. - 2005. - № 3. - С. 19-23.

3. Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідом­чих господарським судам. Роз'яснення Президії Вищого госпо­дарського суду України від 22.05.2002 р. № 04-5/570 // Віс­ник господарського судочинства. - 2002. - № 3. - С. 95-98.

4. Про практику Верховного Суду України щодо застосування норм законодавства про підвідомчість справ господарським су­дам. Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 26.03.2004 р. № 01-8/534 // Вісник господарського судо­чинства. - 2004. - № 3. - С 100-110.

Юридична література

1.Арбитражный процесе: Учеб. пособие / Под ред. Р.Е. Гукасяна и В.Ф. Тараненко. - М.: Юридическая литература, 1996. - С. 50-86.

2. Арбитражный процесс: Учебник для юридических вузов и факуль­тетов / Под ред. проф. М.К. Треушникова и проф. В.М. Шерстю-ка. - М.: ООО «Городец-издат», 2002. - 480 с.

3. Арбитражный процесс: Учебник / Под ред. В.В. Яркова. - М.: Юристъ, 2002. - 480 с.

4.Балк>к І.А. Господарське процесуальне право: Навч.-метод, по­сібник. - К.: КНЕУ, 2002. - 248 с.

5.Боровик С.С, Дж'унь В.В., Мудрий СМ. Захист прав суб'єктів господарювання в арбітражних судах України. - К.: Оріяни,

2001. - 228 с.

6.Васильєв Г. Представництво прокурором інтересів держави і господарюючих суб'єктів в арбітражі // Право України. - 1997. - № 9. - С 43-46.

7. Васильєв СВ. Хозяйственное судопроизводство Украины: Учеб. пособие. - X.: Эспада, 2002. - 368 с.

8. Господарське процесуальне право України: Підручник / В.Д. Чер-надчук, В.В. Сухонос, В.П. Нагребельний, Д.М. Лук'янець; За заг. ред. к.ю.н. В.Д. Чернадчука. - Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. - 331 с.

9. Господарський процесуальний кодекс України з постатейни­ми матеріалами / Уклад. В.Е. Беляневич. - К.: Юстініан,

2002. - 544 с

Ю.Дегтярев С.Л. Возмещение убытков в гражданском и арбитраж­ном процессе: Учеб.-практ. пособие. - М.: Изд-во «БЕК», 2001. -С. 72-161.

ІІ.Іоннікова І.А. Участь прокурора в господарському процесі: про­блемні питання та судова практика // Вісник господарського судочинства. - 2007. - № 1. - С. 12-17.

12.Ковальова В. Про процесуальні форми проведення судових екс­пертиз // Право України. - 2000. - № 8. - С 73-75.

13. Кройтор В.А. Претензии и иски в практике разрешения хозяй­ственных споров: Науч.-практ. пособие. - X.: Эспада, 2001. -С. 153-217.

14.Погорецький В.М. Треті особи в арбітражному процесі // Віс­ник господарського судочинства. - 2008. - № 2. - С. 163-167.

15.Притика Д.М., Тітов М.І., Щербина B.C. Арбітражний процес: Навч. посібник. - X.: Консум, 2001. - 432 с

16.Притика Д.М., Тітов М.І., Гайворонський В.М. Господарський процесуальний кодекс України: Наук.-практ. коментар. - X.: Консум, 2003. - 320 с

17.Пушай В.І. Треті особи в арбітражному процесі // Вісник госпо­дарського судочинства. - 2001. - № 3. - С. 90-95.

18.Руденко М. Арбітражний суд і прокуратура: історія становлен­ня та сучасний стан взаємовідносин // Право України. - 2000. ₇ № 2. - С 58-60.

19.Руденко М. Представництво прокуратурою України інтересів держави у господарському суді: проблеми теорії та практики // Право України. - 2001. - № 11. - С. 49-52.

20.Чернадчук В.Д., Сухонос В.В. Основи господарського процесу­ального права: Навчальний посібник. - Суми: ВТД «Універси­тетська книга», 2003. - 220 с

108

109

Глава 5

Докази та доказування в господарському судовому процесі

5.1. Поняття та вили доказів

Повнота судового пізнання фактичних обставин справи означає, з одного боку, залучення всіх необхідних доказів, з іншого - виклю­чення зайвих, що загромаджують цей процес. Загальновизнаним є положення про те, що прийняття доказів, які не мають значення для справи, містять загрозу судової помилки. Отже, для правиль­ного вирішення господарського спору, прийняття законного і об­ґрунтованого рішення господарський суд повинен встановити дійсні взаємовідносини сторін із цього спору, перевірити обґрунтованість вимог позивача та заперечень відповідача. Суд має з'ясувати, чи було насправді порушення прав і інтересів позивача і чи існує дійсно обов'язок відповідача щодо відновлення порушених прав. Усі ці обставини, що стосуються даного спору, можуть бути з'ясовані гос­подарським судом шляхом вивчення доказів, які містять інформа­цію щодо відповідних фактів.

Серед учених-правознавців триває дискусія щодо визначення поняття «докази». Початок наукової дискусії знаходимо в росій­ській дореволюційній літературі. Так, А.Х. Гольмстен визначив до­кази як дані, які сторона надає суду з метою переконати його в істин­ності факту. Окремі автори розглядають докази в широкому і вузь­кому розумінні. У широкому розумінні доказом є встановлення істи­ни, тобто відповідності між твердженням і дійсністю. У вузькому -тільки те, що впливає на переконання судді в істинності тверджен­ня сторін в суді. Такий вплив на свідомість судді складається з трьох елементів:

- засобів, що використовують сторони для переконання суду в істинності своїх тверджень;

- підстав визнання судом тих чи інших тверджень, що знахо­дяться поза межами спору;

- процесу доказування, що сприяє досягненню вказаної мети¹.

На думку С.В. Курильова, сутність доказу полягає у зв'язку відомого нам факту-доказу з невідомим позовним фактом. При цьо­му, зазначає автор, відомі явища, за допомогою яких суд, ґрунтую­чись на знанні об'єктивних зв'язків, явищ, пізнає невідоме, висту­пають засобом встановлення об'єктивної істинності наявності чи відсутності певних фактів, тобто доказами².

Однак, цей підхід не набув широкої підтримки, оскільки С.В. Ку-рильовим не було враховано тієї обставини, що факти без процесу­альних засобів доказування не можуть бути втягнуті (залучені) до процесу. А.Ф. Клейман, оцінюючи тривалу наукову дискусію, зауважив, що вдалим підсумком цієї дискусії щодо поняття та сут­ності судових доказів став перебіг наукової думки, яка вбачала в судовому доказі діалектичну єдність форми та змісту. І саме тому, на думку вченого, ці два елементи характеризують судовий доказ: якщо засіб доказування не містить відомостей про факти (фактич­них даних), то він нічого не доказує; якщо відомості про факти не мають встановленої процесуальним законом форми, тобто не отри­мані з передбачених законом засобів доказування, то вони не мо­жуть бути використані як судові докази³.

Звідси об'єктивно можна дійти висновку, що ні відомості про факти окремо від засобів доказування, ні засоби доказування окре­мо від фактів не можуть бути доказами. Окремідіроцесуалісти від­стоювали подвійне розуміння судових доказів і вважали доказами, по-перше, фактичні дані, по-друге, засоби доказування. Так, на думку Д.М. Чечота, судовими доказами є всі фактичні дані (факти, відомості про факти), а також засоби доказування, які в передбаче­них процесуальним законом формах використовуються в суді для всебічного та повного дослідження обставин й винесення законно­го й справедливого рішення⁴. Але, на думку С.В. Васильєва, з та­ким визначенням досить важко погодитися. Автор вважає, що су­дові докази є єдиним поняттям, у якому взаємопов'язані фактичні дані й засоби доказування як зміст і процесуальна форма.

¹ Гамбаров Ю.С. Гражданский процесе. - Ч. 2. - М., 1894-1895. - С 1.

² Курылев С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии. - Минск,
1969.-С. 139.

³ Клейман А.Ф. Новейшие течения в советской науке гражданского процесу­
ального права. - М.: Изд-во МГУ, 1967. - С. 56.

⁴ Гражданский процесс: Учебник / Под ред. В.А. Мусина, Н.А. Чечиной,
Д.М. Чечота. - М., 1996. - С. 187.

ПО

111

Відповідно до ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші об­ставини, що мають значення для правильного вирішення цього спору. У юридичній літературі термін «фактичні дані» тлумачить­ся по-різному. За загальним уявленням фактичні дані - це інфор­мація про факти, а не власне самі факти. Очевидно, застосовуючи цей термін, законодавець мав на увазі не факти і не будь-яку інфор­мацію, а інформацію, що відповідає об'єктивній дійсності, фактич­ним обставинам справи, тобто об'єктивну, достовірну інформацію відповідно до фактів. Тому можна припустити, що фактичні дані є не що інше, як об'єктивна, достовірна інформація у філософському розумінні, вона й створює зміст доказів.

На думку Ю.К. Осипова, фактичні дані, які є судовими доказа­ми, виступають у судовому процесі або у вигляді відомостей про факти, що цікавлять суд, отриманих за допомогою засобів доказу­вання з джерел доказів, або у вигляді доказових фактів¹.

Співвідношення понять «фактичні дані», «джерела фактичних даних» та носії фактичних даних» потребують з'ясування. Визна­чаючи докази як відомості про факти, які отримано з належних джерел, Л.М. Карнєєва зазначає, що вони є тісно пов'язаними, але не створюють єдності².

На думку В.Я. Дорохова, фактичні дані та їхні джерела, взяті самі по собі відірваними одне від одного, не створюють судових дока­зів; перетворення інформації в самостійну субстанцію є не що інше, як ідеалізм, а зведення її до матеріальної форми (тобто визначення доказів як самих джерел відомостей про факти) є наївний матеріа­лізм; фактичні дані та їхні джерела об'єднані в єдиному понятті до­казу як двох його необхідних елементів: докази є нерозірваною єдніс­тю фактичних даних (зміст) та їх процесуальних джерел (форми)^а. Безумовно, інформація не може існувати ні без джерел, ні без її носія. Але в цьому разі виникає питання: з джерелом чи з носієм інформації створюють єдність «фактичні дані» у визначенні поняття «доказ»?

К.І. Коміссаров визначає судові докази як отримані в процесуаль­ному порядку та за допомогою передбачених законом засобів про

факти або власне самі факти, на підставі яких суд встановлює обста­вини, що необхідні для правильного вирішення справи¹. Уявляєть­ся, що автор аргументує свою точку зору, виходячи з того, що пізнан­ня фактів відбувається через їх відображення у свідомості людей. Відповідно, фактичні дані включають відомості про факти, але, крім цих відомостей, у поняття доказів мають входити й самі факти.

Так само, як між доказом та фактом реальної дійсності не мож­на поставити знак рівності, не можна прирівнювати відомості про доказові факти до самих фактів. І доказ, і відомості про доказові факти - це суть відображення об'єктивної реальності. Підставою для такого висновку є теорія відображення, згідно з якою факт об'­єктивної реальності є об'єктом відображення, відомості про факти - образи (або подібності) цих фактів, що виникають унаслідок їх сприйняття. Об'єкт відображення та його образ не завжди є іденти­чними, оскільки на процес відображення впливає низка обставин, у тому числі особливості джерела інформації².

Отже, на думку С.В. Васильєва, співвідношення факту і відомо­стей про факт розкривається таким чином. Факти - це явища об'­єктивної соціальної дійсності, які існують незалежно від того, зна­ють чи не знають про них особи, що здійснюють судовий розгляд справи. Відомості про факти - це інформація, за допомогою якої ми можемо пізнати факт. За допомогою істинної інформації можли­вість пізнання факту стає дійсністю, недостовірна ж інформація перешкоджає цьому.

Для визначення поняття судових доказів необхідним є виявлен­ня й урахування ознак, притаманних їм. Але з цього питання в юри­дичній літературі висловлені різні точки зору. На думку М.К. Тре-ушникова, судові докази мають такі ознаки:

І) зміст, тобто інформацію про певні факти (юридичні, доказу­ванні тощо), яким притаманна властивість відносності;

2) процесуальну форму, що визначається законами як засоби доказування;

3) визначений процесуальний порядок отримання і досліджен­ня доказової інформації самих засобів доказування³.

Іншої думки дотримується П.П. Гуреєв, який виділяє чотири ознаки судових доказів;

¹ Осипов Ю.К. Судебные доказательства // Советское гражданское процессу­
альное право. - М.: Юридическая литература, 1965. - С. 145.

² Карнєєва Л.М. Источники доказательств. - М.: Юридическая литература,
1985.-С. 7.

³ Дорохов В.Я. Понятие доказательств в современном уголовном процессе //
Сов. гос-во и право. - 1964. - № 9. - С. 110-113.

¹ Комиссаров К.И. Задачи судебного надзора в сфере гражданского судопрои­
зводства. - Свердловск, 1971. - С. 56.

² Решетникова И.В. Доказательственное право в гражданском судопроиз­
водстве. - Екатеринбург, 1997. - С. 163.

Твеушников М.К. Судебные доказательства. - М., 1997. - С. 82.

112

113

1)вони являють собою будь-які фактичні дані, тобто досто­вірні, істинні дані (відомості), зміст яких правильно відо­бражає обставини, що мають значення для правильного вирішення справи;

2) вони є не просто фактичними даними, а такими, що стосу­ються справи;