Монетаристська теорія грошово-кредитного регулювання

Монетаристська теорія. Повоєнний період майже до кінця 1960-х початку 1970-х років був найсприятливішим для соціально-економічного розвитку провідних західних країн за останні 100 років. Між тим, на початку 70-х років стали відчуватися прорахунки кейнсіанської теорії, котрі виявились у високих темпах інфляції та рівні безробіття, перебільшенні ролі державних інвестицій і бюджетних методів регулювання кон'юнктури, низькому ефекті дефіцитного фінансування.

Криза кейнсіанської політики реанімувала монстаристські теорії грошей. Вихідні постулати мопс гарнетів діаметрально протилежні кейнсіанським принципам. Вони (монетаристи) впевнені, що ринкова економіка є достатньо стійкою і ринковий механізм забезпечує самостійне відновлення економічної рівноваги. Через це монетаристи не визнають державного регулювання, активно захищають принципи вільної конкуренції. Вирішальне значення в розвитку виробництва, на їхню думку, належить грошам. Фундатор монетаристської теорії М. Фрідмен стверджує, що недооцінювання ролі фошового обігу і грошей, яке виявилось у недостатньому забезпеченні економіки грошовою масою під час Великої депресії 1929—1932 рр., суттєво посилило спад і ускладнило вихід з нього. Монетаристська концепція розглядає швидкість обігу грошей як змінну, але передбачувану величину. На швидкість обігу грошей впливає очікуваний рівень інфляції та відсоткова ставка. Крім цього, монетаристи виявили зв'язок між темпами зростання грошової маси, реального і номінального ВВП, що дає можливість через зміну темпів зростання грошей впливати на обсяг виробництва.

Монетаристи відкидають активну грошово-кредитну політику, націлену відразу на стабілізацію пропонування грошей і відсоткової ставки. На їхню думку, головним об'єктом регулювання має бути не відсоткова ставка, а темпи зростання пропонування грошей. Тому центральний банк країни повинен увесь час проводити передбачувану політику і забезпечувати стійке й помірне зростання грошової маси. Темпи зростання грошової маси мають відповідати середнім темпам зростання ВВП і ще 1 % додатково, що пов'язане з уповільненням обігу грошей.

У класичному варіанті монетаристська політика застосовувалась у США тільки з жовтня 1979 р. до жовтня 1982 р. За цей період удалося розробити досить радикальні заходи боротьби з інфляцією. Проте подолання інфляції і перехід до нової якості економічного зростання знизили актуальність монетаристських рекомендацій, і відтак економісти перестали стверджувати, що "гроші не мають значення".

Сучасна грошова теорія все більше інтегрує елементи різних напрямів: кейнсіанства, монетаризму, деяких інших — і виглядає як їх синтез.

Чинники впливу на грошово-кредитну політику в Україні. У перехідній економіці України існують дві групи специфічних чинників, що впливають на її грошово-кредитну політику. Це, по-перше, перехід від командно-адміністративної системи до ринкової, а по-друге, специфічні умови соціально-економічного й політичного стану, за яких здійснюється перехід.

Перебування економіки України на перехідному етапі означає, що в ній бракує стійкої економічної системи з властивими їй механізмами саморегулювання і саморозвитку, економіка мінлива і нестійка, а поведінку економічних агентів обумовлюють невідомі важкопередбачувані ситуації. Ще не склалися довгострокові орієнтири господарської діяльності, не сформувались міцні економічні взаємозв'язки. За таких умов держава не в змозі застосовувати стандартні механізми й інструменти макроекономічного регулювання, які використовуються в розвинутих ринкових системах. На непередбачувану ситуацію суб'єкти реагують непрогнозовано, тому потрібні нетрадиційні й нестандартні методи та засоби грошово-кредитного регулювання.

Також специфіка перехідної економіки України полягає в тому, що відбулося різке падіння економічних показників, розірвалися економічні зв'язки, утворився високий рівень безробіття. Усе це втілилось у дисбалансі сукупного попиту і сукупного пропонування, інфляції та завеликому дефіциті державного бюджету. Через усе це формування ринкового механізму доводиться пов'язувати із заходами зі стабілізації економіки.

Специфіка цілей грошово-кредитної політики у перехідній економіці. Економічна специфіка країн, що переходять до ринку, обумовлює специфіку цілей грошово-кредитної політики. Грошово-кредитна політика таких країн має чітко виражений антиінфляційний характер. Антиінфляційна політика є, як звичайно, основою програми стабілізації на перших етапах трансформації економіки.

Варто зауважити, що механізми інфляції в перехідній економіці остаточно не визначені. Так, інфляційні процеси в Україні не можна зрозуміти, обмежившись тільки поняттями інфляції попиту й інфляції витрат. Зрозуміло, що без урахування структурної деформації економіки та дезіитеграційних процесів пояснити інфляцію неможливо.

Деякий час тому наші економісти у владі гадали, що придушення інфляції забезпечить автоматичний вихід з економічної кризи. Проте, як переконує досвід останніх років, фінансова стабілізація, яка виявилась у вповільненому темпі зростання цін, ще не забезпечує перехід до економічного зростання. Для цього треба реформувати грошово-кредитну і податкову систему, створити інститути ринкової системи, налагодити конкурентне середовище. Наприклад, у Росії 1997 року вдалося зменшити темпи інфляції до 11 % річних на споживчі товари, збільшити ВВП на 0,2 %, але ця вузько фінансова стабілізація не обумовила економічного зростання. Криза, що спалахнула в серпні 1998 р., наочно продемонструвала недостатність суто фінансової стабілізації.

Отже, цілі грошово-кредитної політики в перехідній економіці України не можна було однозначно й прямолінійно переносити з практики розвинутих ринкових країн.

Національний банк України (НБУ) будував свою грошово-кредитну політику на монетаристських принципах, у підґрунті яких лежить спосіб монетарного гарантування, що випливає із залежності між обсягом грошової маси і темпами інфляції. У розвинутих ринкових країнах гарантування грошової маси як форма грошової політики сформувалось тільки в 1970-х роках, причому дохідність реального сектору економіки була не нижчою, ніж дохідність фінансового сектору. Це забезпечувалось державним регулюванням відсоткової ставки за кредитами і депозитами, контролем над валютними операціями, обмеженням або забороною кредитних операцій на фондовому ринку. За таких умов є підстави для формування грошової політики з огляду на "просте правило зростання грошової маси". Але на практиці й у цих країнах монетарна грошова політика на основі гарантування виявилась недостатньо ефективною, бо центральним банкам країн не вдавалось утримувати зростання грошової маси в заданих параметрах.

У країнах з перехідною економікою використання методу монетарного гарантування викликало багато нових проблем: по-перше, непередбачуваний попит на гроші; по-друге, грошове регулювання тут використовується для досягнення короткострокової стабілізації, а не є орієнтиром у середній та довгостроковій політиці, як у країнах з розвинутою ринковою системою.

Реалізація монетарної політики Національним банком України мала в кінцевому підсумку незадовільні результати: обмеження грошової маси призвело до її перетікання з виробничої сфери у сферу фінансових спекуляцій; споживчий попит скоротився; перетікання грошей з виробничої сфери у спекулятивний сектор викликав прискорений обіг грошей, що рівнозначно збільшенню їх маси, а це, відповідно, знижує антиінфляційний ефект стиснення грошової маси. Водночас наростала інфляція витрат, яка стала наслідком випереджального зростання цін на продукцію природних монополій, зменшення масштабу випуску продукції, подорожчання оборотного капіталу тощо.

Отже, приглушення інфляції скороченням грошової маси і переміщенням її в над прибуткову спекулятивну фінансову сферу призвело до нестачі грошей у реальному секторі економіки і, як наслідок, до масових неплатежів і непомірного бюджетного дефіциту. Обмеження сукупного попиту на тлі спаду у виробничій сфері і далі відтворювало вже наявні пропорції і не сприяло зміні структури реального сектору економіки.

Політика обмеження грошової маси обумовила низький коефіцієнт монетизації (відношення ІУЬ до обсягу ВВП), який у середині 90-х років становив 0,27. Ще меншим він був тільки в Росії і деяких інших країнах, тоді як у Франції у 1995 р. він дорівнював 0,67, Англії—1,10, Канаді — 0,63. Брак грошей увіходив до низки чинників, які спричинили зростання заборгованості платежів, широке використання грошових сурогатів, бартерний обмін, нагромадження запасів нереалізованої продукції.

Частково нестача грошей покривалася за рахунок припливу коштів нерезидентів, які активно скуповували державні цінні папери. В Україні це явище не мало такого широкого розмаху, як у Росії. Тільки в першій половині 1997 р. через купівлю нерезидентами (не громадянами країни) державних короткострокових зобов'язань на внутрішній ринок Росії надійшло 12 млрд. дол. Крім цього, велику суму коштів принесли кредити зарубіжних банків провідним російським комерційним банкам. За 11 місяців

1997 р. ця сума становила 6 млрд. дол. Набагато менша частка іноземного капіталу в обороті спекулятивного сектору стала для України пом'якшувальним фактором у фінансовій кризі восени 1998 р.

Особливості української банківської системи. Банківська система надзвичайно багато важить у реалізації грошово-кредитної політики. Саме через банківський сектор передаються імпульси грошово-кредитного регулювання.

Формування банківської системи України має низку специфічних особливостей, що вплинуло на цілі, засоби та результати грошово-кредитної політики. Ще наприкінці перебудови (1989— 1991 рр.) державні банки поступово комерціалізувалися. Разом з цим створювалися банки для обслуговування грошового обігу провідних галузей, а згодом — і окремих фінансово-промислових груп та підприємств-гігантів.

Комерційні банки України із самого початку створення не були зорієнтовані на обслуговування реального виробничого сектору, а служили інструментом для швидкого збагачення й нагромадження капіталу і прагнули отримати надприбутки від спекуляцій на фінансових ринках. Лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності й валютних операцій, високі відсоткові ставки не було належно враховано в діяльності НБУ. Грошові кошти стали перетікати з виробничої сфери у сферу фінансових спекуляцій, тому, незважаючи на масштабні грошові емісії, реальний сектор економіки весь час відчував нестачу грошових коштів. Водночас банки отримували величезні доходи від інфляційного перерозподілу, тому що переважна частина банківських установ із самого початку ставила за мету отримання над доходів від ризикованих операцій на валютних і міжбанківських ринках. При цьому дуже часто використовувались кошти з поточних рахунків клієнтів, що спричиняло несвоєчасні розрахунки між клієнтами й уповільнювало грошово-товарні операції.

Отже, банківська система перехідної економіки України відразу проігнорувала реалізацію найважливіших функцій, притаманних банківській системі розвинутих країн: надійне обслуговування господарського обігу; акумуляція заощаджень та їх перетворення на капітал, контроль за грошовим обігом. Вона працювала як антипод нормальної банківської системи: знекровлювала виробничий сектор, перетягувала грошові кошти у сферу фінансових спекуляцій, зациклювала рух грошових потоків усередині себе. Усе це і спричинило відмову від монетаристської політики і перехід до посилення державного регулювання й особливо до стимулювання роботи реального сектору економіки.

Методи та інструменти грошово-кредитної політики України. Національний банк України, як і всі центральні банки ринкових країн, має у своєму розпорядженні як прямі, так і опосередковані методи. До речі, розвинуті країни в рамках загальної лібералізації економіки в 70—80-ті рр. XX ст. перейшли переважно до опосередкованих методів.

Країни з перехідною економікою на перших етапах можуть користуватися здебільшого методами прямого адміністративного впливу: фіксованими процентними ставками, цільовим кредитуванням, обмеженням обсягу наданого кредиту. Ефективність цих методів досягається за умов пильного контролю за виконанням установлених нормативів.

НБУ свого часу виділив кілька банків для кредитування пріоритетних галузей народного господарства за відсотковими ставками, значно нижчими від ринкових. Але без налагодженого контролю ці кредити спрямовувались в основному на підтримку збиткових і малорентабельних підприємств. Часто порушувались принципи кредитування, класичним прикладом чого є банкрутство АБ "Україна".

Згодом НБУ починає користуватися в основному непрямими методами грошово-кредитного регулювання, і насамперед застосовувати норму обов'язкових резервів. Проте в розвинутих ринкових країнах центральні банки рідко послуговуються зміною норм обов'язкових резервів, аби не порушити усталеної конкурентної рівноваги. Але, на відміну від них, в Україні зміна норми резервів комерційних банків стає оперативним інструментом. А часта зміна цього показника робить економічну ситуацію малопередбачуваною.

Облікова ставка НБУ, або ставка рефінансування, теж є інструментом опосередкованого регулювання. Однак вона в основному мала віртуальний характер, оскільки не відповідала реальному сектору економіки. Облікова ставка НБУ, скоріше, виконувала роль маяка, який показував напрямок грошово-кредитної політики, і мала переважно психологічне значення. Між обліковою ставкою НБУ і ринковими ставками комерційних банків — слабка залежність. Навіть 2002 року ринкові ставки комерційного кредиту у 2—3 рази перевищували облікову ставку НБУ (25—30 % проти 8 %).

Операції на відкритому ринку НБУ здійснював перш за все для покриття дефіциту державного бюджету, тому цінні папери були короткостроковими й високодохідними. Неінфляційне покриття бюджетного дефіциту в такий спосіб викликає так званий ефект витискання, коли приватні інвестиції витискаються державними, які менш ефективні, ніж приватні.

Отже, зрештою доходимо сумного висновку, що інструменти грошово-кредитної політики в перехідній економіці України обмежені й нерозвинуті, банківська система — деформована, а цілі — непродумані.