Лінгвістика тексту

Особливого розвитку в останні десятиліття набула лінгвістика тексту.

Лінгвістика тексту — галузь мовознавчих досліджень, об'єктом яких є правила побудови зв'язного тексту та його змістові категорії.

Якщо в 60-ті роки XX ст., коли було започатковано лінгвістичне вивчення текстів, досліджували структу­ру і граматику тексту та засоби когезії (зв'язності) в тексті (повтори, синоніми, тематичні групи лексики, дейктичні й анафоричні слова, сполучники, вставні сло­ва, порядок слів, співвідношення часових форм дієсло­ва тощо), то нині текст аналізують як складну комуні­кативну структуру, враховуючи особистість автора з його психологічними, ментальними, соціальними, куль­турними, етнічними та іншими властивостями, адре­сата (читача) з його рівнем сприймання і ситуацію (хронотоп, тобто художній простір і час). Інформація диференціюється на фактуальну, концептуальну (автор­ське розуміння) та підтекстову. Під час аналізу тексту враховується принцип конгеніальності, тобто гармо­нізації творчих можливостей автора і читача, при цьо­му звертається увага на пресупозицію — фонові знан­ня, якими послуговується автор при творенні тексту, а читач при його сприйнятті. Сприймання тексту роз­глядається як проникнення у свідомість автора, його концептуальну систему. Як і в когнітивній лінгвісти­ці, в лінгвістиці тексту широко використовують ан-тропоцентричний підхід і дані інших наук — когніто-логії, герменевтики, літературознавства, філософії, пси­хології, соціології, етнології, а також таких стикових дисциплін, як психолінгвістика, етнолінгвістика, соціо­лінгвістика.

Під впливом когнітивної лінгвістики текст стали розглядати як форму репрезентації знань у мові, як концептуальне модельне відображення дійсності, як мо-дифікат сфери свідомості автора, його художніх, есте­тичних, етичних, наукових, аксіологічних, прагматичних поглядів та уподобань та як моделі впливу на свідо­мість, інтелект, погляди і поведінку читачів [Селіванова 1999: 112; Радзієвська 1998; Корольова 2003].

З лінгвістикою тексту пов'язане вчення про дискурс (від фр. йізсоигз «мовлення») — текст у сукупності праг­матичних, соціокультурних, психологічних та інших чин­ників; мовлення як цілеспрямована соціальна дія, як ме­ханізм, що бере участь у когнітивних процесах. Образ­но кажучи, дискурс — це текст, занурений у життя. До дискурсу належать не тільки власне мовні засоби, а й міміка, жести, за допомогою яких виражається референ­ція, емоційно-оцінний вплив на співрозмовника. Дис­курс вивчається разом із відповідними «формами життя»: репортаж, інтерв'ю, судове засідання, інструк­таж, товариська бесіда, офіційний прийом тощо. Тому його можна моделювати у формі фреймів (типових си­туацій) або сценаріїв (ситуацій у розвитку). Всебічне вивчення дискурсу передбачає звернення до психологі­чних, етнографічних і соціокультурних стратегій поро­дження й розуміння мовлення в певних умовах.

До початку 80-х років XX ст. термін дискурс ужи­вався як синонімічний терміну текст. Нині ці терміни стали диференціювати: під текстом розуміють об'єдна­ну смисловим зв'язком послідовність знакових оди­ниць, основними властивостями якої є зв'язність і цілісність, а під дискурсом — різні види актуалізації тексту, розглянуті з погляду ментальних процесів і у зв'язку з екстралінгвальними чинниками.

Отже, «дискурс існує перш за все і головним чином у текстах, але таких, за якими стоїть особлива грамати­ка, особливий лексикон, особливі правила слововживан­ня і синтаксису, особлива семантика, — в кінцевому підсумку — особливий світ. У світі будь-якого дискур­су діють свої правила синонімічних замін, свої прави­ла істинності, свій етикет. Кожен дискурс — це один із можливих світів» [Степанов 1999: 44—45].