Політика українізації

Українізація - це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

висування українців на керівні посади;

- запровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади;

- розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;

- створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Наслідки українізації

20-ті рр. стали періодом подальшого національного відродження.

У1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.

Відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, виникли багаточисельні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів і т.д.

Причини згортання українізації

Українізація почала виходити за дозволені центром рамки;

o вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;

o зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;

- українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у т.ч. й український, повинен іти до комунізму власним шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М.Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 рр. Шумський, економіст М.Волобуєв.

З кін. 20-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повертається до політики зросійщення, активних учасників українізації було репресовано.

НАЦІОНАЛ-КОМУНІЗМ — національно орієнтований напрям у комуніст. русі, що виник 1917—20 серед частини недерж. народів колиш. Російської імперії. Його прибічники вважали, що створення комуніст. економіки приведе до знищення як соціального, так і нац. гноблення. Водночас вони вважали, що комунізм потрібно не уніфікувати за рос. зразком, а пристосовувати до специфічних нац. умов.

Під час революції та в перші пореволюц. роки Н.-к. мав найбільший вплив в Україні, Татарстані та Грузії. Однак до кінця 1923 в останніх двох республіках він був розгромлений. В Україні Н.-к. був поширеним й наприкінці 1920-х рр.

Ліквідація нац. укр. комуніст. партій не привела до знищення самої ідеї. Н.-к. існував і в лавах КП(б)У, тим більше, що до компартії вступила чимала кількість колиш. боротьбистів та укапістів, а частина їх займала високі посади в рад. уряді. Посиленню ідей Н.-к. і водночас забезпеченню підтримки компартії широкими масами сприяла проголошена 1923 політика «коренізації». Важливе місце в ідеології Н.-к. займало неприйняття російського націонал-більшовизму. Націонал-комуністи чимало уваги приділяли боротьбі за пріоритетність розвитку укр. к-ри, чому заважало як нехтування частиною кер-ва нац. питанням, так і надання переваги рос. к-рі як «пролетарській», а відтак передовій («боротьби двох культур» теоріяД.Лебедя).

Більшовицький центр до певного часу терпимо ставився до подібних настроїв, адже водночас укр. націонал-комуністи сприяли планомірному винищенню сталінським кер-вом «як буржуазної» укр. некомуніст. інтелігенції («Спілки визволення України» справа 1929—1930,«Українського національного центру» справа 1930—1931), ретельно й свідомо виконували сталінські настанови в політиці щодо села. Такі дії, особливо колективізація та хлібозаготівлі 1931—32, підірвали авторитет націонал-комуністів серед селян, істотно зменшили їхню соціальну базу та викликали суперечності серед самих укр. комуністів. Цим скористався Й.Сталін, звинувативши у 1933 М.Скрипника та його прихильників у «націонал-ухильництві» та оголосивши їх винуватцями «кризи сільського господарства».