Культура українців

Феодальна аристократія польського періоду за своїми устремліннями та формами поводження, способом життя намагалася наближатися до католицької шляхти. У шляхетському середовищі виробився стереотип про непрестижність належності до православ’я. Воно асоціювалося з неповноцінністю, відсутністю умов кар’єрного зростання, матеріальними негараздами. Це зумовлювало окатоличення та ополячення української феодальної знаті.

Внаслідок широких станових прав польської шляхти, остання мала серед європейської аристократії найвищі амбіції в облаштуванні свого життя. Шляхтою сповідувався культ заможного, комфортного життя, стремління перевершити інших за рівнем благополуччя та широти дозвілля. Шляхтичі намагалися не відстати одне від одного за кількістю слуг, карет, одягу, влаштованих гулянь, асортиментом харчів.

Для шляхти було характерним вирішувати свої матеріальні проблеми шляхом набуття земельних пожалувань, кар’єрного зростання, впливу на зовнішньоекономічну політику держави для створення вигідних умов продажу сільськогосподарської продукції, розширення станових прав на землю, селян, міста. Водночас серед частини шляхти у зв’язку із зацікавленістю в зростанні товарності своїх феодальних маєтків проявився інтерес до організації господарської діяльності. З ХVІ ст. феодали розпочали знайомитися з економічною літературою та створювати фільварки – багатогалузеві товарні господарства, робота яких забезпечувалася працею підневільних селян. Питання станової честі не дозволяли шляхті безпосередньо займатися господарською діяльністю, однак вона це робила за допомогою орендарів та своїх службовців.

Після входження українських земель до складу Російської держави козацька старшина намагалася отримати статус привілейованої верстви. Вона набувала земельні маєтності, змушувала селянство виконувати феодальні повинності, старалася не допускати у своє середовище вихідців з інших суспільних прошарків. Старшина намагалася за зовнішнім виглядом наблизитися до польської шляхти. Водночас стремилась породнитися з російським дворянством. З часом козацько-старшинські сім’ї стали наслідувати спосіб життя російських дворян. З середини ХVІІІ ст. подібно до росіян стала переходити на західноєвропейські зразки одягу, будувати кам’яні будинки, купувати дорогі меблі, карети (зазвичай, англійські та німецькі), предмети домашнього облаштування, споживати дорогу та імпортну їжу. Щоправда в частині хатнього господарства та асортименту харчування нововведення просувалися повільно.

Впродовж другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. козацька старшина постійно ставила перед російським царизмом питання про надання їй прав привілейованої верстви. Шляхом вірної служби її представники в індивідуальному порядку набували статусу дворян. На кінець ХVІІІ ст. увесь загал козацької старшини урівнявся в правах з російським дворянством.

У політичній культурі старшини виробився принцип, який одержав назву „подвійної лояльності”. Він передбачав уявлення про природне право українського народу на свою державу і водночас визнання спільної православної монархії для українців і росіян. Щодо державного устрою української держави думки соціальної еліти, як правило, тяжіли до аристократичної республіки на чолі з виборним гетьманом. Водночас і повне народоправство за зразком Запорізької Січі також діставало прихильність певної частини старшини. Не виключався і варіант монархії – спадкового гетьманату. Проявлялася варіативність і щодо зовнішньополітичних орієнтацій. Крім союзу з Російською державою, у різний час старшиною розглядалися можливості протекторату над Україною Польщі, Туреччини, Швеції.

Серед ціннісних орієнтацій козацької старшини в політичній сфері – переконаність у своєму праві мати владу і представляти політичні інтереси Гетьманщини, збалансованість повноважень місцевих і центральних державних органів, повага до закону у міждержавних відносинах. Серед певної частини соціальної еліти, вихованої в традиціях Хмельниччини, щиро сповідувався патріотизм – готовність до самопожертви за ради своєї батьківщини – Русі-України, загальносуспільних інтересів. Засадничим принципом обґрунтування своїх політичних уподобань виступало звернення до історичного досвіду. Культ минулого давав старшині моральне право обґрунтовувати вимоги до життя в сьогоденні і майбутньому. При цьому незаперечним авторитетом користувалася постать гетьмана Богдана Хмельницького та наслідки Визвольної війни, які відкрили шлях новим соціальним відносинам та утвердженню державно-політичної самостійності України. Освячування епохи Хмельницького надавало законності претензіям старшини на політичну гегемонію, на власну державу та договірний характер відносин з Росією.

Свої державно-політичні уподобання старшина стремилася реалізувати, головним чином, дипломатичними шляхами. Намагання отримати від російського царизму статус дворянства змушувало її утримуватися від рішучих заходів зі збереження автономних прав Гетьманщини.

Господарська підприємливість не вважалася непристойним для козацької старшини, чи витвореного з неї дворянства, заняттям. Представники соціальної еліти приділяли предметну увагу організації своїх маєтків, влаштовували промислові заклади, займалися торгівлею.

Шляхетські та старшинські хати і садиби відзначалися простором і багатством. Будинки розташовували на високих місцях, як правило, біля річки і лісу. Навколо зводилися укріплення: рови, вали, частокіл, башти. Усі будівлі споруджували з дерева, у ХVІІІ ст. – все частіше із каменю. Панські будинки складалися з просторих сіней, покоїв та приміщень для слуг (останні могли розташовуватися окремо від оселі пана). Столова, світлиця, спальня та інші кімнати служили помешканнями для панів. Щоправда, у незаможних та середніх за статками шляхтичів, а також козацької старшини облаштування будинків тривалий час було досить скромним. До середини ХVІІІ ст. їхнє житло мало чим відрізнялося від осель багатих козаків і міщан. Лише зовнішній вигляд старшинських хат був дещо в декоративному відношенні привабливішим, ніж інших категорій населення. Як правило, старшина проживала в звичайних хатах на дві половини (сіни та по бокам кімнати). Однак впродовж ХVІІІ ст. оселі козацької старшини поступово набували розкішного характеру. Липові і дубові лави та столи замінювалися вишуканими меблями. На стінах найчастіше розвішували ікони, рідше портрети господарів будинку, а також гетьманів, як правило Хмельницького і Полуботка, зустрічалися й краєвиди. Біля шляхетських та старшинських осель розташовувалися квітники, садки, інколи і звіринці з екзотичними тваринами і птахами, лавки для відпочинку. Неподалік від житлових приміщень зводили господарські будівлі.

Селянство. В епоху, коли безправність та покора вважалися цілком природним явищем, українські селяни мали досить нетрадиційний соціально-економічний світогляд. Неконтрольованість з боку урядів Великого князівства Литовського та Речі Посполитої порубіжних земель, козаччина, формування козацько-селянського землеволодіння виробили у хліборобів уявлення про цілковиту нормальність для селянського стану особистої свободи, прав на вільний вибір господарських занять, на земельну власність, результати своє праці. У ході селянської війни часів Хмельниччини був витворений соціальний устрій, якій відповідав стремлінням селянських мас і виражався в принципі: вільна праця на своїй землі. Селяни вважали своє право на особисту свободу і право на землю природними, цілком законними. З часом на перешкоді реалізації соціальних цінностей селянських мас стала козацька старшина, яка поступово запроваджувала феодальні порядки. За таких умов селянство міцно трималося за соціальні досягнення часів Хмельниччини, його історична свідомість зберігала сутність суспільних перетворень середини ХVІІ ст. і тому посягання на особисту свободу та земельні володіння розглядалися ними як неправомірні, незаконні. Водночас просування практики феодальних повинностей зробило їх менш радикальнішими. З середини ХVІІ ст. в уявленні селян стає припустимим помірне відбування роботи на панів, яке б не перешкоджало особистій свободі та праці на власній землі.

Політична культура селянства, сформована під впливом общинних традицій, козацького самоврядування та подій Визвольної війни ХVІІ ст., передбачала відповідальність обраної народом влади перед суспільством, її залежність від волевиявлення народних мас, можливість усунення і переобрання посадовця любого рангу. Соціальна увага селянства щодо політичного життя включала як діяльність місцевих органів правління, так і центральних. На місцевому рівні хліборобів цікавила чесність і справедливість керівників (голови громади, війта, пана, священика). Щодо вищого керівництва в селянському середовищі існувала віра в доброго главу держави – гетьмана, царя, які здатні заступитися за вольності простого народу. Справжнім втіленням ідеалу державного діяча виступала постать Богдана Хмельницького, яка добре закарбувалася в історичній пам’яті і уособлювала соціальні досягнення селянства. Селяни вважали, що Хмельницький – пророк їхнього щастя, який за статусом входить у близьке оточення Бога. Останнє в свідомості селянства служило незаперечним аргументом на користь збереження соціальних результатів Визвольної війни ХVІІ ст. Однак, посилення владних повноважень козацької старшини та російської адміністрації постійно звужувало можливості реалізації політичних уявлень селян.

У матеріально-побутовому відношенні селянство знаходилося у врай скромних умовах і очевидно відзначалося невибагливістю до домашнього облаштування. Як і раніше, селянські оселі були дерев’яними або глинобитними. У якості покрівельного матеріалу все частіше використовували солому. Найгірший варіант селянської оселі передбачав проживання в одній хаті людей і домашніх тварин, відсутність коминів у печей та отвори у стінах для виходу диму. Щоправда практикувалося розділення хати на три приміщення: для тварин, людей та інвентаря. Однак, кордони між ними були умовними і біля печі поруч з селянами грілися й їхні коні, корови, вівці, кури, гуси та інша живність. Але з ХVІ ст. все частіше селянами будувалися спеціальні господарські будівлі – клуні, хліви, курники, комори, тощо і, таким чином, набував поширення роздільний характер проживання людей та розміщення тварин. Практикувалися і печі з димарями. У найбільш заможних і дбайливих господарів комини були з дахами для попередження проникнення вологи. Скляні вікна в селянських хатах траплялися нечасто. Шибки робили з напівпрозорого тоненько обробленого каміння. Часто для вікон використовували риб’ячі міхури.

Козацтво. У середовищі запорізького козацтва сповідувався комплекс моральних принципів громадського життя, ґрунтованих на християнській ідеології. Серед них – стримане, а то й презирливе ставлення до матеріального збагачення, колективізм, взаємодопомога, православний патріотизм. Козацтво розглядало себе як захисника християнського світу від ісламської загрози, бачила в боротьбі з татарами і турками свою історичну місію. У зв’язку з цим козаки вважали характер свого життя найбільш гідним способом служіння Богу і Батьківщині. Воєнна звитяга і здобичництво, заступництво громади за свого побратима у разі необхідності, захист втікачів, які шукали притулку на Запоріжжі, виступали в козацькому середовищі незаперечними соціальними нормами.

Головне джерело свого утримання козаки бачили у воєнній службі. У матеріальному житті запорожці дотримувалися скромності, рівності в фінансово-матеріальному забезпеченні, недоторканості приватної власності членів козацького товариства та мирного населення, подорожніх, колективного способу вирішення господарських питань. Володіння Запорізької Січі вважалися спільною власністю, промислова діяльність на її території (рибальство, мисливство, тощо) здійснювалася козаками разом. Воєнну здобич було прийнято ділити порівну. Крадіжки жорстоко каралися. До матеріальних благ козаки ставилися із підкресленою зневагою. При цьому однією з ознак зараження користолюбством вважалося одруження. Одружені козаки розглядалися як нижчі за соціальним статусом у порівнянні з неодруженими.

Ці та інші норми життя запорожців мали у своїй основі погляд на козацтво як непорушну цілісність, як братство. Звідси випливали їхні уявлення про відносини між собою, моральні зобов’язання перед громадою та принципи поведінки.

Для городового та реєстрового козацтва моральні норми запорожців, у тій чи іншій мірі, були близькими. Крім них принципове значення мали законодавче закріплення за ними статусу вільних військових людей, права на самоврядування, цінності свободи у виборі економічної діяльності, господарської незалежності.

Поповнення козацьких лав вихідцями з шляхетського середовища зумовлювали поширення соціальних устремлінь характерних для феодального класу. Цьому сприяв і воєнний спосіб життя козаків. Він виробив у козацькому середовищі принцип вирішення матеріальних проблем за допомогою військової служби – т.зв. „козацький хліб”: грошові винагороди за виконання обов’язків, воєнна здобич. Схожий підхід до джерел матеріально-фінансового забезпечення був і в шляхтичів, що сприяло формуванню у козаків рицарського самоусвідомлення. Воєнний характер життя та викликана ним непевність у майбутньому викликало в козаків устремління до безтурботності в перервах між походами і виробляло культ гультяйства: схильність до лінощів, пияцтва. Водночас поповнення козацтва селянським елементом зумовило сповідування серед значної частини козацького загалу хліборобського ідеалу буття – працелюбства, особистої свободи, права на землю та результати своєї праці.

Козацтво ХVІІІ ст. в умовах поступового відновлення феодальних порядків стремилось до збереження свого статусу особисто вільних людей, які мають свободу у виборі занять і форм організації своєї верстви – можуть залишатися воєнними людьми, мати Запорізьку Січ, інші самоврядні органи, займатися землеробством та промислами. Однак, такі уявлення не вписувалися в сценарій суспільного розвитку, який сповідувала козацька старшина і російський царизм.

Існування козацької верстви позначилося на принципах соціальної поведінки усіх категорій українського соціуму. У козацтві шукали порятунок і селяни, і міщани, і шляхта. Козацьке становище виступало формою захисту соціальних інтересів представників різних прошарків і всього „народу руського”, що зміцнювало і піднімало його суспільне значення. Водночас така ситуація призупиняла самоствердження і розвиток інших верств (передусім міщанства), які, певною мірою, вирішення своїх проблем перестали бачити у відстоюванні своїх прав. Набуття нового соціального статусу, або ж просто соціальна пасивність і пристосуванство (якщо відсутня можливість переміщення в іншу суспільну верству) виступали для них засобом досягнення належних умов життя.

Міщани. У часи Речі Посполитої православне населення міст поступово позбавлялося прав на участь в органах самоврядування, заняття певними видами ремесел і торгівлі, сповідування своєї віри, і навіть вільно обирати місце свого проживання. Православна частина міщан швидко розорювалася, опускалася у своєму соціальному статусі, окатоличувалася і ополячувалася, втрачала ознаки належності до українського народу. Події Визвольної війни принципово змінили статус православного міського населення. Православні мешканці стали повноправними господарями українських міст, отримали можливість реалізувати себе в усіх сферах життя: ремеслі, торгівлі, органах самоврядування. Протягом другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. сформувалися нові родини, клани, династії православних міщан, які посіли ключове місце в організації ремесла і торгівлі та управлінні містами.

Для міщанського середовища була характерною турбота про умови торговельно-ремісничої діяльності, місце в соціальній ієрархії, доступ до міського управління. Особиста свобода, зменшення податків, припинення різноманітних поборів та зловживань державної влади та її представників, боротьба проти обмеження можливостей місцевого самоврядування, перешкоджання іншим суспільним верствам займатися ремеслами і торгівлею виступали предметом постійного клопоту.

Принципово важливим напрямком соціального утвердження міщан виступало визнання їх самостійною верствою, наділеною комплексом непорушних прав і привілеїв. Максимум соціальних амбіцій проявлявся у великих купців і сягав претензій на права характерні для козацької старшини і дворянства: носити шпагу, володіти кріпосними. В іншої частини міщан – бідних та середньозаможних – існувала соціальна боязнь щодо сприйняття їх як рівних за статусом селянам, які поступово перетворювалися у підневільний стан. Устремління відмежувати себе від селянства, довести свій вищий у порівнянні з ними статус було характерною рисою соціальної поведінки міщанства. Способом обґрунтування своїх станових прав стало звернення до історичного минулого, у якому їх було даровано гетьманами і монархами. Існувала міцна традиція звернення міст до перших осіб держави з клопотаннями про надання або підтвердження тих чи інших соціальних преференцій.

Із зростанням феодальних претензій козацької старшини становище міст поступово погіршувалося. На середину ХVІІІ ст. захоплення міських угідь, ігнорування повноважень міської влади, втручання в інфраструктуру торговельно-ремісничої діяльності (ведення торгівлі старшиною, козаками, селянами і духовенством, розміщення старшиною в містах ремісників) стали типовим явищем. Останнє актуалізувало соціальні інтереси і цінності міщанства, однак реалізувати їх з позитивними наслідками ставало все складніше. Все ж, до кінця ХVІІІ ст. міщани спромоглися одержати офіційне визнання себе як окремого стану. Водночас процес обмеження прав міського самоврядування продовжувався і в першій третині ХІХ ст. воно було ліквідовано остаточно.

Політичні орієнтації міщан спрямовувалися до збереження прав міського самоврядування, їх гарантування з боку вищої державної влади. Політичні погляди на створення козацької держави, протекторату над нею в міщанському середовищі не відзначалися одноманітністю.

Житлові умови міщан характеризувалися малими розмірами будівель, дерев’яними конструкціями, часто відсутністю архітектурної вишуканості. Оселі заможних мешканців міст мали по декілька приміщень. Нерідко в одному дворі розташовувалося декілька житлових споруд, у яких проживали родичі. Дахи міських будинків зазвичай вкривали соломою.

Одяг. Кожна соціальна верства використовувала характерні для неї зразки одягу. Привілейовані верстви розглядали свій зовнішній вигляд як спосіб демонстрації свого соціального статусу. Верхнє вбрання шляхти, козацької старшини, заможного міщанства та козацтва складалося з двох елементів: жупана, поверх якого вдягали різні види плащів (ферезія, кунтуш, кобеняк, делія, керея). Жупан – довгополий сукняний або шовковий з вузькими рукавами та густо посадженими ґудзиками і петлями одяг, ззаду із складками. Плащі використовувалися з рукавами і без рукавів. Рукава шили широкі, або з отворами (т.зв. вильотами). Плащі мали ґудзики, петлі, застібки. На ноги одягали чоботи, шляхта – червоного та жовтого кольорів, міщани – як правило, чорного. І у велику спеку шляхтичі та козацька старшина вдягали на себе весь набір одежі, що, очевидно, було викликано нерозривністю сприйняття соціального становища та його зовнішніх ознак. Велике значення своїй зовнішності надавали і запорозькі козаки. Для них було важливим мати скромний, а то й жалюгідний зовнішній вигляд, який відповідав їхнім життєвим принципам. Характерною рисою козацького одягу були кожухи з шкіряними вишивками на плечах різного кольору, широкі штани. Ознакою зовнішності козака також були довгі чуприни, голені бороди і довгі вуса.

З середини ХVІІІ ст. відбувався перехід козацької старшини на західноєвропейські фасони одягу: каптани, камзоли, шляпи.

Селянство, незаможне козацтво та рядове міщанство носили різні види одягу: вишивані сорочки, каптани, кожухи, свити, опанчі. Приналежністю зовнішності чоловіків була також палиця. Жінки вдягалися в спідниці і корсети, плахти і запаски, кунтуші і хутра, свити. Заміжні жінки обов’язково мали головний убір: хустку або шапку, які були різних фасонів. Незаміжні у волосся заплітали квіти і стрічки, носили вінки. Прикраси: персні, намиста, сережки з кришталю, міді – також широко практикувалися серед народу.

Їжа. У другій половині ХVІ – ХVІІ ст. раціон шляхти і магнатів стрімко розвивався і становив предмет соціального престижу феодального класу. На бенкетах куштували до 15 – 20 різних страв. Багато споживали м’яса, цукру, горілки, пива, вина.

У часи Гетьманщини для усіх верств населення була характерною прихильність до національних народних страв: перевага надавалася борщу, галушкам. Однак, у козацько-старшинському середовищі під кінець ХVІІІ ст. з’явився інтерес до кулінарної вишуканості.

Розвиток освіти, науки,