Будівництва

Архітектура Київської Русі була представлена цивільними, фортифікаційними та культовими спорудами на дерев’яній та кам’яній основі.

Житлові будівлі. Основна маса населення мешкала в дерев’яних хатах-напівземлянках чи надземних хатах. З дерева або каменю зводилися будинки князівсько-боярської верстви – за словами сучасників, „золотоверхі тереми”, „хороми”. Останні часто мали декілька поверхів, багато приміщень, оздоблювалися архітектурними орнаментами.

Споруди для сповідування релігійних потреб у язичницький період – святилища (капища). Відправлення релігійного культу в язичницький період відбувалося у визначених для цього місцях, при цьому інколи для постійного їх використання зводилися певні споруди. Ці споруди, як правило, мали колоподібний характер і розташовувалися на підвищенні. Місце відправлення релігійних потреб могло бути повністю або частково обнесеним валами, огорожами (грали символічний характер), місцями для сидіння, виритими в землі. Святилища могли мати крівлю, яка кріпилася на стовпах і, як правило, захищала тільки певну його частину, мала вигляд усіченого конусу. З часом у таких спорудах стали будувати і стіни. У центрі святилищ розташовувалося кострище (жертовник), за допомогою якого здійснювалося жертвоприношення богам, та зображення самих богів, які робилися з дерева або каменю висотою в декілька метрів.

З прийняттям християнства розгорнулося церковне будівництво. Перші християнські церкви споруджувалися з дерева. Найдавнішою кам’яною культовою спорудою в Русі вважається церква Пресвятої Богородиці, більше відома як Десятинна церква, збудована в 989-996 роках за участю грецьких майстрів. На будівництво та утримання цієї церви князь Володимир виділяв десяту частину своїх доходів, що зумовило її назву.

Десятинна церква була збудована за зразком візантійських храмів. Скоро в Русі культове будівництво набуло місцевих національних рис. Визначною пам’яткою руського кам’яного будівництва, який поєднала візантійську та вітчизняну архітектурну традицію, є Софійський собор у Києві (Софія Київська), збудований на початку ХІ ст. (за літописними повідомленнями в 1037 році). Він являв собою велетенську (як для середньовічних часів) тринадцятикупольну споруду з відкритими галереями та двома вежами. Колони всередині собору поділяли приміщення на п’ять частин (нефи). Мармурові парапети, настінні мозаїчні зображення, фрески прикрашали внутрішнє оздоблення храму.

У ХІ ст. традицію кам’яного культового будівництва у Києві продовжили Михайлівський Златоверхий собор, собори Михайлівського Видубецького, Печерського та Кловського монастирів. Сформувався тип монастирських храмів, який поширився по всій Русі.

Кам’яні культові споруди в ХІ ст. постали й в інших містах руської землі. У Новгороді і Полоцьку за зразком Софії Київської були збудовані однойменні собори. У Чернігові – Спаський собор в архітектурному стилі Десятинної церкви. Водночас в останньому використана хрещата форма внутрішніх стовпів, відсутня у візантійській архітектурі і згодом характерна для руської.

У ХІІ ст. у зв’язку з процесами політичної децентралізації Русі культове будівництво набуває нових рис. Кількість церковних споруд загалом збільшувалася, однак їхні розміри зменшувалися, архітектура та внутрішнє оздоблення стали біднішими. На усій території простежувалася єдність архітектурного стилю. Водночас формувалися місцеві архітектурні школи: київська, переяславська, чернігівська. Пам’ятками тих часів є Кирилівська (1146 р.) та Василівська (1183 р.) церкви у Києві, Юр’ївська (1144 р.) у Каневі, Борисоглібська (1128 р.) та Успенська (40-ві роки ХІІ ст.) у Чернігові. На Галичині будували білокам’яні храми – з світло-сірого вапняку. Відоме ім’я одного з архітекторів тієї доби – Авдій, який звів церкву Святого Іоанна в місті Холм.

Наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. в культовій архітектурі відбулося зміни – для новозбудованих споруд стають характерними висотні композиції, вони нагадують башти. У цей період при дворі великого київського князя Рюрика Ростиславовича працював відомий у Русі архітектор Петро Милоніг.

Воєнні укріплення часів давньої Русі дерев’яно-земляної конструкції. Представлені ровами, валами, клітями (зрубні укріплення), вежами, заборолами (щити з колод або дощок з отворами для стрільби, що розташовувалися зверху оборонних будівель). Вони становили невід’ємну ланку архітектури міст, які на випадок небезпеки виступали фортецями і охоплювали захисними спорудами частину або увесь населений пункт.