Кіно як жанр мистецтва

Ключові терміни та поняття: анімаційне (мультиплікаційне) кіно, вертеп, документальне кіно, драматургія, експериментальні фільми, ігрове кіно, кінематограф, кіностудія, науково-популярний фільм, національний театр, репертуар, світський театр, театр «Березіль», театр корифеїв, художній фільм, шкільний театр.

Театр – це вид мистецтва, в якому образне відтворення дійсності відбувається у формі драматичної дії, сценічної гри, що здійснюється акторами перед глядачами.

Основа театру – драматургія. Жанри драматургії: трагедія, комедія, драма. Елементи процесу створення вистави: режисерський задум, сценографія, музика, костюми, грим, освітлення, реквізит, декорації.

1. Перші відомості про український театр приходять в період ренесансу й бароко (ХVІ - ХVІІ ст.). Український театр ХVІІ - ХVІІІ ст. називають ще театром козацького бароко. Театральне мистецтво виявляється в появі справжніх віршованих шкільних драм з режисурою, декораціями і костюмами. У ХVІІ ст. драма являла собою віршований діалог, що своїм корінням сягав обрядових пісень.

В українському шкільному театрі поряд із п’єсами значне місце належало декламаціям й діалогам, що писалися на різні теми, прославляючи світські події.

Твори низького бароко виникли в середовищі насамперед учнів Києво-Могилянської академії, які володіли технікою високих жанрів – містерій (релігійна драма на біблійні сюжети), мораліте (п’єса повчального характеру з алегоричними дійовими особами) і часто синтезували їх засобами народного мистецтва.

Шкільні драми складалися з прологу, фабули та епілогу. Пролог виголошував звичайно сам автор, пояснюючи основну думку драми та її моральну ціль. Після цього грався основний сюжет – фабула. Актів було від 3 до 5. завершував драму епілог із подякою глядачам.

У перервах між актами поважної релігійної драми ставилися інтермедії або інтерлюдії – короткі одноактні комічні п’єси побутово-гумористичного змісту.

Загальною тенденцією в розвитку літератури ХVIIІ ст. було поступове зменшення в ній релігійних і збільшення світських мотивів. Великий крок вперед у розвитку української драми зробив Феофан Прокопович (1681-1736). У 1705 р. він написав свою знамениту історичну трагікомедію «Владимир», до якої першим узяв тему з української історії.

У підготовленому Прокоповичем у той же період підручнику з поетики він опрацював правила укладання драматичного твору, які цілком відповідали вимогам барокової стилістики, але додатково вносили в театральне і літературне життя елементи класицизму.

Український шкільний театр можна вважати зародком професійного театру. Однак у своїй основі український театр не набув строгості та героїки класицизму, а залишався ефективним бароковим видовищем, пишним у сценічному оформленні.

З ХVII ст. починається історія українського вертепу – лялькової театральної вистави. Перша документальна згадка про нього датується 1667 р. У вертепних виставах переважали мотиви соціального характеру та відбилося народне світорозуміння. Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з другої половини ХVІІІ ст. (Сокирницький вертеп, 1771).

У ХVІІІ ст. набув поширення кріпосний театр, що створювався в маєтках української шляхти. Гетьман Кирило Розумовський утримував при своєму дворі власний театр і оркестр. У театрі К. Розумовського, згідно з тогочасною модою, ставились популярні тоді італійські опери. У нього ж була найбільша в Європі нотна бібліотека.

Переслідування українського культурного життя царським урядом, що особливо загострилось на початку ХVІІІ ст., не дало українському театрові доби козацького бароко сягнути вершин театру Західної Європи. Остаточне формування класичного театру було сповільнене. Наприкінці ХVІІІ ст. митрополит С. Мстиславський зовсім заборонив шкільні вистави в Києво-Могилянській академії.

2. Головними центрами театрального життя в Україні в першій половині ХІХ ст. стали Харків і Полтава. Тут закладалися основи українського національного театру. Першим постійним театром був Харківський, заснований у 1798 р. Директором, режисером і актором театру у 1812 р. став Г. Квітка-Основ’яненко. На чолі Полтавського театру стояв І.П. Котляревський. Тут в 1819 р. були поставлені його п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник».

У Полтавському і Харківському театрах працював основоположник сценічного реалізму в російському і українському театральному мистецтві Михайло Семенович Щепкін (1788-1863).

Українське професійне театральне мистецтво розвивалось у другій половині ХІХ ст. у дуже несприятливих умовах: не було спеціальних закладів, приміщень, належних традицій режисури й акторської гри, високохудожнього репертуару. На доповнення, а в багатьох випадках і на зміну професійному театру приходив аматорський мандрівний театр. Грали здебільшого трьома мовами - українською, російською, польською. Серед п’єс траплялися й переклади зарубіжної класики, але переважно – твори місцевих авторів.

Спираючись на кращі традиції своїх попередників, українська драматургія другої половини ХІХ ст. уславилася цілою низкою імен як драматургів, так і акторів. Серед них Іван Нечуй-Левицький (1838-1918, «Маруся Богуславка»), значним був драматургічний доробок П. Мирного («Лимерівна» «Повія»), І. Франка («Украдене щастя», «Учитель», «Кам’яна душа»), Б. Грінченка («Степовий гість», «Ясні зорі»), Л. Українки («Лісова пісня», «Бояриня»).

В другій половині ХІХ ст. в драматургії і театрі виділяють три найяскравіші постаті: Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище – Іван Карпович Тобілевич) (1845-1907), Марко Кропивницький (1840-1910), Михайло Старицький (1840-1904). Вони були водночас письменниками-драматургами, організаторами артистичних сил і акторами.

І. Карпенко-Карий – автор комедій «Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Хазяїн», п’єс на історичні теми «Бондарівна» та «Сава Чалий».

Понад 40 п’єс написав М. Кропивницький, який увійшов в культуру як батько українського театру. Серед них – «Дай серцю волю, заведе, в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук».

Найбільш відомими п’єсами М. Старицького є «Не судилось», «Ой не ходи Грицю та й на вечорниці». За сюжетами творів М. Гоголя М. Старицький створив п’єси «Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба». Його перу належать історичні драми «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка». М. Старицький переробив п’єсу І. Нечуя-Левицького «На кожум’яках» (1895) під назвою «За двома зайцями».

Вперше випробували акторські сили М. Кропивницький, брати Тобілевичі – І. Карпенко-Карий, Микола Садовський (1856-1933), Панас Саксаганський (1859-1940) у виставах драматичних гуртків міст Бобриця та Єлисаветграда. У єлисаветградському гуртку вперше в Україні поставлено п’єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля».

У 1864 р. у Львові було засновано український театр «Руська бесіда», організував його Ю.Г. Лаврівський. Очолив О. Бачинський. Тоді ж у Львові вперше здійснена театральна постановка українською мовою – вистава «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка. 1893 р. у Львові вперше поставлено видатний твір української класики – «Украдене щастя» І. Франка.

Великої шкоди театру завдав Емський указ 1876 р., який заборонив «різні сценічні вистави на малоруському наріччі».

Лише в 1881 р. в результаті активних протестів російської та української громадськості уряд передає місцевій адміністрації право дозволяти вистави українською мовою. І вже в 1882 р. в Єлисаветграді створюється перший український професійний реалістичний театр – театр «корифеїв», поява якого пов’язана з ім’ям М. Кропивницького. До його складу ввійшли актори-професіонали і аматори М. Садовський, О. Вірина, І. Бурлака, Л. Манько та ін.

У серпні 1883 р. до трупи М. Кропивницького приєднався аматорський гурток М. Старицького. Її директором став М. Старицький, а режисером і актором М. Кропивницький. У 1885 р. об’єднана трупа, яка налічувала близько 100 осіб, розділилася на дві. Їх очолювали М. Кропивницький та М. Старицький. Перша вистава – «Наталка Полтавка» І. Котляревського, музику до якої написав молодий композитор М. Лисенко, відбулася 27 жовтня 1882 р.

Залишаючись побутово-етнографічним за змістом, романтично-сентиментальним та водевільно-розважальним за формами, український театр на початку ХХ ст. пережив стагнацію. Модерні течії у мистецтві відбивали здебільшого російські театри, як, наприклад, театр М. Соловйова, організований для стаціонарних вистав у Києві в 1891 р. Тому для української драматургії початку ХХ ст. велике значення мали твори В. Винниченка (1880-1951, «Дисгармонія», «Закон», «Великий молох» та ін.) з їх високою культурою белетризування, актуальністю проблематики, імпресіоністичною манерою відбиття внутрішніх переживань героїв.

Провідне місце в театральному житті України на початку ХХ ст. займали колективи авторів, які очолювали корифеї української сцени П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, М. Садовський.

У 1901-1905 рр. трупа поставила п’єси «Хазяїн», «Житейське море», «Суєта» І. Карпенка-Карого, «Супротивні течії», «Нашествіє варваров», «Конон Блискавиченко» М. Кропивницького, «Украдене щастя» І. Франка, «Лісова квітка» Л. Яновської, оперу Б. Підгорецького «Купальна іскра». Особливий успіх випав на долю вистави за комедією І. Карпенка-Карого «Суєта», яку в жовтні 1907 р. показали 150-й раз.

Діяльну участь у творенні українського театрального мистецтва брали визначні майстри сцени Г. Затиркевич-Карпинська, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська, Ф. Левицький, І. Мар’яненко, а також вихованці класичної театральної школи митці молодшого покоління Л. Курбас, Г. Юра, Є. Коханенко, А. Бучма, Б. Романицький та багато інших.

3. Етапним у розвитку українського театру став 1918 р., коли у Києві утворилися три театри: Державний драматичний (у березні 1919 р. перейменований у Перший український театр Радянської республіки ім. Т. Шевченка), державний народний (з 1922 р. – Український драматичний театр ім. М. Заньковецької) та «Молодий театр» (з 1922 р. – модерний український театр «Березіль»). На кінець 1925 р. у республіці налічувалось вже 45, а в 1940 р. – 140 постійних державних і понад 40 робітничо-колгоспних театрів. Основу репертуару театру становила класична драматургія. Але з’явились і цілком нові за духом і формою драматичні твори: «Фея гіркого мигдалю» І. Кочерги, «До третіх півнів» Я. Мамонтова, «97», «Народний Малахій», «Мина Мазало», «Патетична соната» та інші драми М. Куліша.

Становлення й розвиток українського театрального мистецтва нерозривно пов’язані з акторською та режисерською діяльністю Гната Юри. Він один із засновників, а з середини 1920-х рр. – незмінний керівник драматичного театру ім. І. Франка.

«Поворотом до Європи» оголошує головний напрям свої творчої діяльності видатний режисер-новатор Лесь Курбас (1887-1937).

У створеному ним «Молодому театрі» вівся інтенсивний пошук нових експресивних засобів сценічної дії, яка відбивала б ритм сучасної епохи. Першою значною режисерською роботою Курбаса стала вистава «Цар Едіп» (1918). Однією з кращих вистав об’єднаного колективу була інсценізація поеми великого Кобзаря «Гайдамаки» (1920), де вперше в українському театрі була реалізована авангардистська сценографія, вводилась пантоміма, партії хору.

Великою популярністю в 20-ті роки ХХ ст. користуються твори драматурга Миколи Куліша. П’єси М. Куліша «97», «Мина Мазайло», «Народний Малахій» і «Патетична соната» відрізнялися своєю модерністською формою та гострою критикою тогочасної радянської дійсності. У постановці Леся Курбаса «Народний Малахій» (1928) та «Мина Мазайло» (1929) з величезним успіхом пройшли в театрі «Березіль».

Прагнучи вивести український національний театр із провінційного глухого кутка, він у 1922 р. створив «Березіль» - мистецьке об’єднання групи акторів колишнього «Молодого театру». Своєрідний експериментальний центр, що мав на меті синтетично об’єднати слово, рух, жест, музику, світло й декоративне мистецтво в один ритм, в одну театральну мову. У 1926-1933 рр. театр «Березіль» працював у Харкові.

Наприкінці 1933 р. Л. Курбас був заарештований, а театр «Березіль» переформовано і перейменовано у Харківський державний драматичний театр ім. Т. Шевченка.

У 40-50-ті рр. діячами театрального мистецтва було створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу.

У театрах України працювали талановиті актори М. Литвиненко-Вольгемут, З. Гайдай, М. Гришко, І. Паторжинський, Г. Юра, Б, Гиря, К. Хохлов, Ю. Лавров, М. Романов, А. Бучма, Є. Пономаренко, Ю. Шумський.

Хоча кількість театрів в Україні зменшилася з 80 у 1958 р. до 61 у 1965 р., кількість глядачів зросла. Провідними театрами були ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові, ім. Лесі Українки у Києві, Київський театр опери та балету. В них працювала ціла плеяда талановитих майстрів сцени: О. Кусенко, П. Куманченко, А. Гашинський, А. Роговцева, Б. Ступка та ін. Плідно працювали драматурги М. Зарудний, В. Минко. Велику популярність здобула п’єса О. Коломійця «Фараони».

Щодо особливостей сучасного театрального життя України, то, по-перше, це – вибух театральної творчої активності: тільки у 1989 р. в Києві виникло понад 100 театрів-студій різного рівня. Тільки в Києві почали успішно працювати такі цікаві театри, як: Молодий театр; Театр на Подолі; Театр-кафе «Колесо»; перший приватний театр «Браво»; театр-модерн «Сузір’я» та ін.

По-друге, урізноманітнення репертуару українських театрів. Репертуар театрів дуже різноманітний, але найбільш популярна мелодрама. Стали україномовними багато обласних театрів. Після скасування цензурних обмежень провідні драматичні театри – Київський ім. І. Франка та Львівський ім. М. Заньковецької – здійснили низку талановитих постановок, які увійдуть до скарбниці театрального мистецтва.

По-третє, повернення до репертуару після тривалого замовчування п’єс В.Винниченка, Л. Старицької-Черняхівської, О. Олеся та ін.

По-четверте, поновлюється традиція в українському театральному мистецтві. В Україні проходять театральні фестивалі, названі «Березіль». Під час «Березіля-95» водночас виступало близько 30 театрів, було зіграно 50 спектаклів.

Важливо зазначити, що розвиток театрального мистецтва в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів як Р. Віктюк, І. Борис, С. Данченко, С. Мойсеєв, В. Петров, Б. Шарварко, А. Жолдак та ін. Світове визнання і славу здобув Р. Віктюк.

4. Кіно (від грец. kineo – рухаю) – вид мистецтва, який виник як «жива фотографія».

Види кіномистецтва – ігрове, анімаційне, документальне, науково-популярне, рекламні та експериментальні фільми. Жанри кіномистецтва – комедія, детектив, історичний, бойовик, трилер, фільм жахів, кінофантастика, мелодрама, пригодницький, музичний фільми.

Перший публічний платний сеанс відбувся в 1895 р. у підвалі «Гран кафе» (Париж).

В Україні започаткував документальні фільми у грудні 1896 р. фотограф А. Федецький у харківському оперному театрі («Джигітування козаків першого Оренбургського козачого полку», «Вид Харківського вокзалу в момент відходу поїзда», «Народні гуляння на Кінній площі»).

Починалося українське кіно з екранізації українських художніх творів та театральних спектаклів. Так, 1909 р. український актор О. Олексієнко поставив у Харкові художні фільми: за мотивами творчості М. Гоголя («Три кохання в мішках») та І. Котляревського («Москаль-чарівник») та ін. У тому ж 1909 р. катеринославець Д. Сахненко заснував власне кіновиробництво документальних і художніх фільмів. На посаду режисера запросив М.К. Тобілевича (Садовського). Зняли: «Мати-наймичка», «Наталка-Полтавка». В 1911 р. воно було реорганізоване в «Південноросійське кінематографічне акціонерне товариство Сахненко і К». Знімали в основному фільми на українську історичну тему.

Первістком українського документального кіно став щотижневий «Живой журнал», який виходив з квітня 1919 р. В тому ж році були зняті в Україні перші науково-популярні фільми: «Азіатська гостя», «Жертви підвалів». В 1936 р. з’являється перший широкоформатний фільм – «Закон Антарктиди» тощо.

В історії вітчизняного художнього кіно можна виділити декілька періодів.

Перший період (1920-1950 рр.).

З 1922 р. здійснюється виробництво художніх фільмів, присвячених подіям громадянської війни. Найбільш вдалим серед історичних фільмів був «Тарас Трясило» режисера П. Чардиніна (1927).

Переломний етап у розвитку українського радянського кіномистецтва пов'язаний з творчістю О. Довженка (1894-1956 рр.) – одного з основоположників української кінематографії.

В 1927 р. О. Довженко знімає фільм «Сумка дискур’єра», в якому єдиний раз сам знявся у ролі кочегара. Свій глибоко оригінальний стиль кінорежисер виявив у фільмах «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930).

Під безпосереднім враженням баченого і пережитого в перші місяці Великої Вітчизняної війни О. Довженко написав сценарій фільму «Україна в огні». Фільм був поставлений лише у 1960 р. вже після смерті режисера, його дружиною Ю. Солнцевою.

Велика заслуга О. Довженка і в розвитку документального кіно. У 1943 р. він створив документальні фільми «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережній Україні».

В останні роки життя, зокрема в кіноповісті «Зачарована Десна» (1954) і в сценарії «Поема про море» (1956) О. Довженко спромігся знову, попри офіційну тематику, відобразити своє оригінальне сприйняття минулого, природи і побуту України.

Першим звуковим фільмом Україні була документальна стрічка «Симфонія Донбасу» Д. Вертова (1930), а серед художніх – «Фронт» О. Соловйова (1931).

Другий період – це мистецька відлига, пожвавлення національної культури (1960-1980-ті рр.). Починається новий злет українського кіномистецтва. В цей час збільшилася кількість фільмів, випущених на екрани українськими кіностудіями.

Саме в цей час відбулося відродження українського поетичного кіно, засновником якого був О. Довженко. Так, широке визнання громадськості одержав, зокрема, фільм «Тіні забутих предків» (1965 р.) за однойменним твором І. Коцюбинського, режисера С. Параджанова (1924-1990 рр.).

Після його арешту лінію поетичного кіно – імпресіоністичного кіно змалювання реалій життя – продовжив кінорежисер Ю. Ільєнко у стрічці «Білий птах з чорною ознакою» та актор і кінорежисер І. Миколайчук – «Вавілон ХХ».

З кінця 1960-х років виходять фільми режисерів Л. Осики «Камінний хрест» (1968 р.) і «Захар Беркут» (1971 р.), В Денисенка «Сон» (1964 р.), Л. Бикова «В бій ідуть тільки старики» (1974 р.), де вдало спробували свої сили в галузі кінодраматургії І. Драч та Д. Павличко. Популярністю у глядача користувались фільми Я. Лупія «Хлеб детства мого», О. Маратової «Любаша» та «Два гусара», В. Греця «Черная курица», М. Белікова «Ночь коротка» та ін.

Яскраво виражений національний характер, гостра проблематика більшості цих фільмів не знайшла підтримки у влади. Було заборонено для прокату фільми Ю. Ільєнка «Криниця для спраглих», К. Маратової «Короткі зустрічі» та «Довгі проводи», М. Рашеєва «Заячий заповідник».

На третьому періоді, що пов'язаний з сучасним розвитком кіномистецтва, позначилася загальна криза в державі.

Проте зміни в українському кіно все ж відбуваються. Здійснюється підготовка режисерів і сценаристів, створюються україномовні фільми. Прорвавши «залізну завісу», якою тривалий час монополістичне об’єднання «Союзекспортфільм» відгороджувало від зовнішнього світу національне кіномистецтво, українське кіно дістало можливість ознайомити зі своїми здобутками глядачів Європи, Америки і Канади. І відбулося це досить успішно. Так, широке визнання здобули фільми, створені в Україні наприкінці 1980-на початку 1990-х рр. Серед них «Лебедине озеро. Зона» С. Параджанова та Ю. Ільєнка, «Голод-33» О. Янчука. Фільм «Лебедине озеро. Зона» в 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди престижного кінофестивалю в Каннах, Роттердамі, Берліні. Фільми Ю. Ільєнка «Криниця для спраглих» та «Вечір на Івана Купала» впродовж двох років утримували високий рейтинг у вимогливих американських кінокритиків, а в 1989 р. викликали захоплення на престижному міжнародному кінофестивалі у Сан-Франциско. Успіхом вітчизняних кінематографістів став фільм В. Криштофовича «Приятель небіжчика», який був представлений у престижній програмі «Двотижневик кінорежисера» у Каннах.

У 1991 р. постановою Кабінету Міністрів України було створено Державний фонд української кінематографії, керівником якого призначено відомого кінорежисера Ю. Ільєнка. У 1994 р. кіностудія ім. О. Довженка одержала статус Національної.

Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них «Сад Гетсиманський» за мотивами твору І. Багряного, «Пастка» (за твором І. Франка), телесеріал «Роксолана» (за романом П. Загребельного), «Царівна» (за твором О. Кобилянської).

На 34 кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму «Ізгой» (за мотивами повісті А. Дімарова, режисер В. Савельєв, продюсер А. Браузер, ФРН) присуджено Гран-прі.

Багато українських кіноакторів сьогодні знімаються у фільмах іноземних кіностудій. Подією в кіномистецькому житті не тільки в Польщі, а й Україні стала історико-пригодницька картина «Вогнем і мечем» за участю кількох українських акторів, зокрема Б. Ступки. Створюються українсько-російські, українсько-французько-російські («Схід-Захід») та інші кінокартини. У 2000 р. на кіностудії ім. Довженка закінчилися зйомки суто української масштабної кінострічки, присвяченої гетьманові Мазепі, відзнято екранізацію романа П. Куліша «Чорна рада», готується українська кіноверсія «Пригод бравого солдата Швейка».