Галицько-волинське мистецтво

Володимирські будови. Безупинна степова тривога й монгольська навала в першій половині XIII в. доводять нарешті до того, що Київ — «мати городів українських» — падає разом з усією Наддніпрянщиною. Слідом за славою й могутністю його покидають вищі верстви громадянства — духівники, купці, промисловці, митці й письменники. Одні з них емігрують до північного Суздаля, другі — переносяться на захід, де на порозі XIII в. починає формуватися й могутніти Галицько-Волинська держава. Ій-то і вдалося ще на протяг цілого століття продовжувати великодержавні аспірації Києва та стати захистом для культурної творчості, для якої на Подніпров’ї було чимраз менше місця.

Золоту добу своєї культури західноукраїнська гілка української великодержави переживає за князювання Данила Романовича та його братанича Володимира Васильковича. Завдяки своєму географічному становищу й живим зв’язкам з європейським Заходом західноукраїнська держава витворює в себе культуру, дещо відмінну від києво-чернігівської. Романщина, що тільки злегка торкнулася образотворчості Східної України, виступає на західноукраїнському ґрунті куди виразніше, створюючи, наприклад, у будівництві синтетичний візантійсько-романський тип, класичним зразком котрого можна вважати церкву св. Пантелеймона в Галичі. Романщина проникає тут у стару візантійсько-українську традицію, як у різьбі й малярстві, так і в прикладному мистецтві.

Та оскільки галицькі столиці — Перемишль, Галич, Холм, а потім Львів — стають осередками, в яких західноєвропейська культура перемагає східну, остільки культурні осередки Волині, географічно ближчі до Сходу, грають роль перехідних мостів між східною й західноукраїнською культурою. Так, тогочасна архітектура Володимира Великого куди ближча до східноукраїнської, києво-чернігівської, аніж до галицької.

Володимир, що донині носить ім’я «рівноапостольного» володаря України, пишається також традицією найстаршої на всьому просторі Західної України церквою. Вже в 992 р. тут постала перша кафедра, але по ній не збереглося нічого, крім історичного спогаду. Місцева традиція називає «старою кафедрою» останки фундаментів невеличкої тринавної церкви над р. Лугою, але вони походять тільки з XII в. Донедавна вони ще виставали на метр понад поверхнею землі, а тепер, зрівнені із землею, дожидають свого печаливого дослідника. Зате збереглася до нас безпосередня її наслідниця — Успенська кафедра, збудована в 1160 р. князем Мстиславом Ізяславичем.

її історичні доля й недоля такі ж, як і в більшості пам’яток княжої доби. Раз у раз руйнована й оновлювана, вона збереглася до нас тільки частинно. Вже в 1491 р. її зруйнували татари, а три роки згодом владика Васіян оновив її і вивінував новою обстановою, іконами, посудом, ризами й богослужебними книгами. В 1683 р. кафедра знову погоріла, а в 1753 р. її оновлено, власне перебудовано фасад у бароковому стилі. В 1782 р. в одному з її стовпів-пілонів були пробиті сходи. Пілон не витримав тягару й завалився разом із частиною склепіння. В 1829 р. завалилася головна баня. Коли ж у 1886 р. московські дослідники Прахов, Суслов і Котов обстежили її як пам’ятку архітектури княжої доби, було вирішено привернути їй «первісний» вид із-перед барокової перебудови. Доволі поверхове обстеження румовищ Успенської кафедри привело названих дослідників до висновку, що вона як своїми архітектурними формами, так і кладкою стін і характером декорацій належить до києво-чернігівської групи пам’яток. Тим часом архітектор В. Січинський, спираючись на рисунки кафедри з-перед її останньої перебудови, прийшов до переконання, що, коли відкинути на рисунку з-перед реставрації передню, поверхову прибудову й детальну обробку стін, яка постала в 1750 p., то в загальних масах залишається типова романська будівля з двома квадратними вежами, котрі у верхній своїй частині переходять у восьмерик із високим трикутним фронтоном поміж ними. Про романський характер первісної кафедри названого дослідника переконують не тільки історичні звістки з 1586 р. й описи пожежі в 1683 р., але й фрагменти старих мурів, зібрані перед війною в невеличкому музеї, розташованому у дзвіниці біля церкви.

Архітектор Котов, відновлюючи кафедру в 1886 р., оперся, правда, на її первісні фундаменти, але, розібравши загрожені руїною стіни й склепіння, усунув заразом обидві чолові вежі, воздвигаючи на перехресті нав і трансніту нову баню в нібито україно-візантійському стилі. По такій ґрунтовній перебудові сьогодні вже ніхто не зможе відповісти на запитання — як саме виглядала первісна Успенська кафедра у Володимирі-Волинському. Чи справді була вона тільки реплікою києво-чернігівського будівництва, чи, може, була переходовою ланкою між візантійщиною Києва й романтикою Галича, — важко сьогодні сказати.

Галицька архітектурна школа. Географічне становище й безпосередні зв’язки Галичини з латинським Заходом спричинюються до поступового ослаблення старих, візантійських традицій на користь нових, спочатку романських, а потім готичних впливів на її образотворчість.

Нові стильові елементи й конструктивно-технічні прийоми проникають у галицьке мистецтво спроквола: потрапивши на ґрунт зі старою, високорозвинутою культурою, вони не приймаються безрозбірливо й некритично, як це буває звичайно з «останнім криком моди» в культурно недорозвинутих громадянствах. Навпаки, галицькі архітектори, різьбарі й малярі засвоюють нові мистецькі ідеї та свідомо й органічно втілюють їх у свої творчі досягнення.

Так звана галицька архітектурна школа, що нею дослідник Йосиф Пеленський об’єднав групу пам’яток середньовічної архітектури Галича, — це справді вірне окреслення для того явища, в якому україно-візантійська традиція об’єдналася із західноєвропейськими формально-конструктивними й технічними ідеями в нову життєздатну, запліднюючу й оригінальну цілість. «Усі віднайдені й досліджені дотепер румовища церковних будівель у Галичі, — говорить названий дослідник, — характеризує однакова техніка й стиль: тесаний камінь, однакові різьби й поздовжньо-базилічний або доосередній, переважно квадратний, чотиристовпний, триапсидний план. Ті будівлі були твором одної архітектурної школи, що об’єднала дві творчі стихії, приписувані дотепер двом різним стилям, тобто візантійську конструкцію й романську декорацію. Квітла та школа на Галицькій Україні й у самому Галичі в XII — XIII вв.»

На тлі історії середньовічного мистецтва ця школа творить окрему архітектонічну групу, відрубну від східноукраїнської (києво-чернігівської й почасти волинської) та від інших найбільш споріднених з нею груп — московської (суздальської) й південнослов’янської. Різьби й деякі архітектонічні деталі галицької школи нагадують головно південнонімецькі й мадярські зразки того часу. Безпосередня участь будівничих і каменярів західноєвропейського походження у створенні цього західноукраїнського архітектурного напряму дуже правдоподібна, хоч поки що незадокументована.

Одною з найстарших візантійсько-романських будівель Галицької землі був, мабуть, собор св. Івана в Перемишлі, збудований князем Володарем Ростиславичем (помер у 1124 р.). Цю будівлю описує польський історик Длугош. Вона була побудована з тесаного каміння в «прегарний спосіб». З його оповідання знаємо також, що перемишльський собор мав підземну крипту, що була неодмінною подробицею романських будівель. Коли в 1412 р. через Перемишль переїздив польський король Ягайло, якийсь німець закинув йому, що він «підтримує схизматиків», оскільки спокійно дивиться на такі величаві церкви, як собор св. Івана. Щоб змити з себе цю «ганьбу», король-неофіт відібрав собор в українців і передав його латинникам. Латинники розібрали святойванський собор й, обмивши кожний його камінь «від схизми» в Сані, збудували з нього пресвітерію нинішньої латинської кафедри в Перемишлі...

З нагоди оновлювання латинської кафедри в Перемишлі в землі знайшли нагробну плиту з вирізьбленою на ній постаттю чоловіка в боярському ковпаку. Дехто з дослідників висловив думку, що це нагробник князя Володаря Ростиславича, після чого ця цінна пам’ятка пропала без сліду.

Княжий Галич. На просторі княжого Галича дотепер знайдені останки фундаментів до 30 церковних будівель, а одна єдина церква Пантелеймона (нині — костьол св. Станіслава) вціліла до нас бодай до висоти покрівлі. По старій галицькій кафедрі Богородиці залишилися тільки пам’ять в історичній традиції та сліди в документах. Збудована в XII в. на Крилосі, вона мала три, а може, й п’ять нав, склепіння, сперте на луках, і була пристосована до оборони. По 1255 р. слух і слід по ній гинуть. На початку XVI в. на її церквищі шляхтич Марко Шумлянський збудував нову церкву, а потім коло 1702 р. її зреставрував єпископ Йосиф Шумлянський. Ця церква дуже потерпіла від обстрілу під час світової війни; тепер її перебудовано.

На горі, званій Карпиця, знайдені добре збережені фундаменти Спаської церкви, що належала до найпросторіших церков княжого Галича (19,7×17 метрів!). Збудована в XII в., вона була тринавною й триапсидною, причому її поземий план наближувався до квадрата. В її румовищах знайдено багато відламків різьбарських окрас, а між ними — олов’яну печатку владики Кузьми з XII в.

Мабуть, найбільшою галицькою церквою (20×14,5 м) була та, добре збережені підвалини якої знайдені в 6 км на захід від нинішнього Галича, над р. Лімниця під лісом, званим Дібровою. Кладка фундаментів, дуже сильна й дбайлива в доборі матеріалу, переконала Шараневича, що на таких фундаментах мусила стояти найвища й найвеличавіша, а може, й найстаріша церква княжого Галича.

Аж до XVIII в. збереглася княжа церква Іллі, яка стояла біля самого Крилоса. Ще в 1786 р. стояв її цілий зруб, хоч і непокритий. Розібрали його тільки на початку XIX в., а матеріал з нього вжили на будову митрополичої палати. План Іллінської церкви незвичайний — її центральну наву творила ротонда з пресвітерією в три чверті кола, а від заходу до ротонди притикав прямокутний бабинець. Вся вона була з тесаного каміння й у цілості засклеплена. «Коли відкинемо прямокутний бабинець, — каже проф. В. Січинський, — то матимемо перед собою тип західнороманської ротонди. План цієї тридільної кам’яної церкви старокнязівської доби для нас дуже цінний й може вказувати на якісь зв’язки українського кам’яного будівництва XII — XIII вв. з дерев’яним будівництвом, де основним типом є теж тридільна (тризрубна) будова у вигляді трьох квадратів чи восьмикутників, розставлених по одній лінії, зі сходу на захід».

У румовищах Іллінської церкви знайдені останки різьбленого одвірка у вигляді восьмигранних колонок і валків з архівольти, вкритих рослинним орнаментом.

Фундаменти однонавної Благовіщенської церкви в урочищі Церквиця між Крилосом і присілком Четвертки розкривають перед нами той же тип тридільної, однонавної церкви, складеної з прямокутної центральної частини, дещо вужчої пресвітерії й напівкруглої вівтарної апсиди. У 1884 р. тут відкрито добре збережений фрагмент долівки, мощеної полив’яними кахлями на зразок складного килимового узору. Крім цього, в румовищах церкви знайдені відламки різьбарської декорації, а між ними — різьблений левиний маскарон, щось подібне до романо-готичної «химери», якими закінчувались кам’яні ринви тих часів.

На залуківській височині, у Карповім Гаю, відкопані фундаменти багатокутної будівлі (так званого «полігону»), що була або невеличкою каплицею, або вежею.

Церква св. Пантелеймона. Єдиною з будівель княжого Галича, котра збереглася до нас повище вкопаних у землю підвалин, є збудована коло 1200 р. церква св. Пантелеймона. Первісні мури церкви, кладені з тесаного каміння (що мимоволі нагадує перемишльську кафедру), збереглися до висоти покрівлі, її пізньоренесансова чи то пак барокова надбудова з цегли, перекрита бляшаним дахом із типовою «сигнатуркою» посередині, походить із XVI в., в якому церква перейшла до рук латинників і була перейменована на костьол св. Станіслава.

Поземий план Пантелеймонівського храму (19,50×І7 м) — тринавний, центробанний, типовий для українсько-візантійського будівництва. Головна (й єдина) баня спиралася на чотири масивні стовпи, що розділяли тягар бані й дев’ять суміжних склепінь аркадами на стіни, чи то пак виступаючі з них пілястри. Характеристично, що закреслений стовпами центральний простір (6,10×6,6 м) має форму не квадрата, а видовженого в східному напрямі прямокутника, й тому можна б припускати, що оперта на цей прямокутник баня мала злегка еліптичну форму. Подібне явище завважуємо в підставі центральної бані княжої церкви св. Миколи у Львові.

По збереженій долішній частині храму, по аналогії з іншими пам’ятками середньовічного українського будівництва, можна доповнити її первісну цілість. Найправдоподібніше, над цілістю царювала баня на високому підбаннику, освітленому стрункими, повнолукими вікнами. Як і зовнішні стіни трьох вівтарних апсид, підбанник прикрашений стрункими напівколонами, сполученими між собою глухою аркатурою. Саме перекриття бані могло бути або з-візантійська сферичне, або з-романська шатрове чи конусове. Більшість попередників св. Пантелеймона мала сферичне перекриття бань і склепінь, але можливо, що на західноукраїнському ґрунті ця традиційна форма перекриття була закинута. З низки вікон, котрі розмірно освічували невелику церкву, збереглося до нас тільки одне, — на чоловому фасаді. Входів було два: головний — від заходу й бічний — від півдня, обидва обрамовані різьбленими романськими порталами.

Головний портал Пантелеймонівського храму, витриманий У стилі й досконалий у пластиці, становить рівночасно характеристику нашої пам’ятки. Його утворюють два виступи і дві пари колон, з’єднані між собою почвірним луком (архівольтою), що наче кам’яний вівтар висувається з фасаду будівлі. Перша пара його колон, оперта на аттичні «підошви» (бази), має кісткові капітелі, утворені з чотирьох напівкруглих щитів, вершками донизу. Капітелі другої пари колон «кошикові», створені з різьблених листяних китиць. Власне капітелі єднаються з «подушкою» (плінтою) в органічну цілість: орнаментика плінт є логічним продовженням орнаментики капітелей.

Черепи другої пари колон творять в’язку гладкого пруття, з-романська перев’язаного посередині. На капітелі колон і виступи порталу спирається «пошевка» (гзимс), густо цяткована рослинною орнаментикою. На гзимс спирається напівкругла архівольта, розчленована згідно з колонами й виступами долішньої частини порталу. Колонам відповідають різьблені валки архівольти, один — прикрашений мотивом спіралі, другий — мотивом переплетених ліній і розеток між ними. «Загальний характер орнаментики — дрібнолистий, відданий чисельними й густими насіками та жолобленнями в зручний і тонкий спосіб, на перший погляд живо нагадує арабські зразки» (Й. Пеленський).

Бічний портал куди скромніший від головного, хоч стилістично з ним споріднений. Капітелі струнких напівколон, що ними розчленовані зовнішні стіни головної апсиди, нагадують схему листяних капітелей спрощеного корінфського типу. Стіни церкви кладені із старанно оброблених прямокутних квадр вапняку, які біжать правильними смугами та споєні між собою тонкою заправою з вапна, піску й рини. Старанний уклад квадр і специфічний спосіб в’язання викликає враження сили, гармонії і краси.

Холм. З княжого будівництва Холма, закладеного князем Данилом Романовичем, до нас збереглося дуже мало, але Галицько-Волинський літопис закріпив на своїх сторінках сам процес його постання й розбудови, що має для історика української образотворчості вагу історичного документа. З літописного заподання довідуємося, якими шляхами йшли на західноукраїнські землі сторонні культурні впливи та якими силами розпоряджалися наші володарі у своєму культурному будівництві.

У 1237 р., подає літописець, Данило збудував у Холмі «градець мал», відтак поширивши й укріпивши до того, що «его татарове не возмогоша пріяти». «А коли Батий, — читаємо далі, — всю українську землю зайняв, тоді згоріла холмська церква св. Трійці, яку відбудовано наново. Бачучи це, Данило, як Бог помагав цьому місту, почав закликати захожих німців і Русь, інородців і ляхів: ішли [вони] день у день і вночі, майстри всякі тікали від татар — сідельники й лучники й тульники й ковалі заліза, міді й срібла, та завелося життя й наповнило двори довкола городу, поля і села (...) І збудував Данило церкву св. Івана — гарну та розкішну; а будівля була така: комор 3, з кожного кута лук, опертий на чотири голови людині, вирізьблені якимось митцем [«от нікоєго хитреца»]. Вікна прикрашені римськими склами [вітражами!]; при вході до вівтаря стояли два стовпи з одностайного каменю, а на них комора й виспр (?), а верх розмальований золотими зорями на лазурі. В середині церкви була долівка, вилита з чистої міді й олова [в шахівницю?], що блищала, мов дзеркало. Двоє церковних дверей [порталів] були прикрашені білим каменем галицьким і зеленим холмським, різьбленим в узори митцем Авдієм. Ті плоскорізи [приліпи] були розмальовані й позолочені. Спереду [на чоловому порталі] був вирізьблений Спас, а на північних одвірках — св. Іван. Ікони Данило привіз із Києва, прикрасив самоцвітами й золотим бісером. Ікони Спаса й Богородиці дала йому сестра Федора з монастиря Федора, з Угрівська [він] привіз Стрітення, а всі були диву подібні: всі вони погоріли в церкві св. Івана, й тільки один Михаїл уцілів із тих прегарних ікон. Одні дзвони [Данило] привіз із Києва, а інші вилив на місці. Все те вогонь попалив...»

Крім цього, Данило збудував посеред міста вежу, підмуровану каменем на 15 ліктів, з дерев’яним поверхом, всю побілену, яка виблискувала на всі боки, «мов сир». Далі Данило збудував церкву «святим Безмездникам у честь», що мала чотири одностайні стовпи, які підтримували баню (верх); у церкві був вівтар св. Димитрія перед бічними дверима — «красен, принесен іздалеча». «Поприще города» Данило збудував кам’яну вежу з різьбленим на ній кам’яним вірлом, у 10 ліктів заввишки, а з головами й підніжками — 12 ліктів.

У 1260 р. Данило звів «церкву превелику св. Богородиці, величністю й красою не меншу від старовинних», та прикрасив її прегарними іконами. З Угорщини привіз чашу з багряного мармуру, «ізваяну мудростю, чюдну», зі зміїними головами довкола. Поставив її перед царськими вратами, «створи же в ней крестильницю, крестити воду на святоє Богоявленіє».

З усього холмського будівництва Данила збереглися тільки останки двох веж, згадуваних у літописі: одна — в селі Білявино, у 2-кілометровому віддаленні від теперішнього Холма, друга — в Столп’ї, віддаленому на 10 км від міста. З білявинської вежі вціліла тільки північна стіна з незначними залишками суміжних. У стіні є ще двоє гостролучних вікон, обрамованих добре шліфованими кам’яними лиштвами. Мури вежі виведені із синього, білого й жовтого каміння й мають гнізда по дерев’яному руштуванню. Повище третього, зруйнованого, вікна збереглися сліди склепінь. Вежа в Столп’ї, квадратна згори, кругла в середині, збереглася краще від білявинської. Від заходу до неї веде вхід з гостролучним завершенням, а над ним — два, одне над другим, поздовжні вікна. Біля вікон слідні гнізда по дерев’яних галереях для стрільців. Столпенська вежа не стояла колись самітньо, як тепер. У віддаленні 8 — 10 кроків від неї відкопані фундаменти якоїсь більшої будівлі (може, замку).

З того, що про будівництво Данила Романовича говорить літописець, переконуємося, що на ґрунті новозакладеного Холма подали собі руки тогочасні Схід і Захід. Ікони і дзвони приходили сюди з Києва, різьби — з Мадярщини, майстри — з Польщі й Німеччини, а разом із тим місцеві будівничі, різьбарі й малярі, не відриваючись від старих українсько-візантійських традицій, переймалися подувами західноєвропейських мистецьких напрямів, будуючи свої візантійські церкви з романськими різьбами й готичними обрамуваннями вікон і дверей.

Пам’ятки XIII — XIV вв. Про Данилового братанича — князя Володимира Васильковича говорить Галицько-Волинський літопис як про «філософа великого», митця й мецената, який більше, ніж державною політикою, цікавиться культурою і як такий прийшов до історії. «Князь Володимир, — читаємо там, — за свого князювання збудував [«сруби»] багато городів: Бересть, Кам’янець [Литовський], а в обох побудував кам’яні вежі, на 17 сажнів високі, кам’яну церкву Благовіщення, котру прикрасив золотокованими іконами, книгами й посудом. Книгами й іконами обдарував церкву в Більську, а у Володимирі розмалював стіни церкви св. Димитрія». До свого монастиря і в Перемишльську єпископію подарував книги, які «сам же списал бяше». У Любомлі Володимир Василькович збудував кам’яну церкву св. Юрія, прикрасив її іконами, обдарував книгами й посудом, причому сам на місці змалював ікони св. Юрія й Богородиці на золотому тлі. Почав розмальовувати стіни, й вже були готові три вівтарні апсиди, як занедужав.

На жаль, з будівництва Володимира Васильковича вціліла до нас лише одна вежа в Кам’янці-Литовському на Берестейщині. Вона округла, з цегли, триповерхова, з частинно збереженим вінчальним окапом. Висока на 27 м, має 13 м у промірі. Повнолукі вікна, окап і сама її форма як цілості надають нашій пам’ятці суто романського характеру.

Наймолодший із княжих городів — Львів (заснований у середині XIII в.) зберіг усе-таки одну з найавтентичніших пам’яток будівництва княжої України — замкову (придворну) церкву св. Миколи. В противенстві до традиційного тринавного центробазилічного заложення більшості староукраїнських церков, миколаївська церква у Львові має окреслено центральне триапсидне, але хрещате заложення. Загалом це є так званий «графовий» тип, змодифікований відтак у нашій дерев’яній архітектурі, але в мурованій доволі рідкий. Тесаний камінь як будівельний матеріал, легко загострена форма підбанних луків і нарешті сам план, запозичений із Балкан (Істрія, Далматія), свідчать про те, що під час будови миколаївської церкви давні традиції вже втратились, а нові здобутки західноєвропейського будівництва приймалися з ваганням (очевидно, за посередництвом православного Півдня). Час будови можна окреслити кінцем XIII або початком XIV в. У цілому святомиколаївська церква у Львові ще слабо досліджена.

Ротонди в Україні. Незалежно від синтетичного центробазилічного типу церков княжої доби у нас існували типи ротонд (так само як не обходилося й без чистих базилік). Одні й другі були з природи невеликі за розмірами, нерепрезентативні й тому не звертали уваги сучасників, а відтак і дослідників. Про існування ротонд, чи полігонів, знаємо у Вишгороді (1115), Галичі (XII — XIII вв.), Володимирі-Волинському (Васильківська) й, нарешті, в Горянах на Закарпатті (XII — XIII вв.). Ротонди будувалися в нас і пізніше — у Лаврові (XV в.), Кам’янці (1575), Мукачеві (1661), а згодом, на переломі XVIII і XIX в., форма ротонд була улюблена в так званому «ампірному» будівництві.

Теперішній латинський костьол у Горянах (селі, віддаленому на 4 км на південний схід від Ужгорода) складається з пресвітерії-ротонди й готичної нави, прибудованої в XIV — XV вв. Будівля стоїть на горі й обведена довкола земляними валами — останками колишнього замку.

Сама пресвітерія-ротонда, яка нас тут виключно цікавить, іззовні кругла, в середині має п’ять напівкруглих закапелків зі сферичними склепіннями. З накрівлі ротонди виростає шестикутний, невисокий підбаннрік із шестикутною при насаді і сферичною вгорі банею, перекритою в 1912 р. гостроконечним шоломом. Вікна, що освітлюють нутро ротонди, новішого походження й ані формою, ані розміщенням не відповідають первісним. Перероблені також вікна підбанника. Вся будівля покрита тинком, до того ж з’єдинена з пізнішою — готичною — прибудовою, й обстеження кладки та збережених під тином познак її старовинності вельми утруднене.

У сучасному стані обстеження нашої пам’ятки дослідники погодились на тому, що в основу її станового характеру лягли східні, візантійські, а не західні, романські, елементи. «Ясні й логічні форми будівлі, доосередність заложення й просторового об’єму, важкий підбанник, спосіб перекриття зі сферичною банею, відсутність дрібних прикрас — усе це промовляє за візантійським стилем пам’ятки», — каже у своїй розвідці В. Січинський.

При повній недостачі документальних даних час постання Горянської ротонди можна окреслити тільки приблизно XII — XIII вв. У той час на галицькому ґрунті квітло будівництво, а зв’язки Закарпаття з Галичиною були дуже живі. Характеристичне, що західнороманські впливи на тогочасне Закарпаття були куди слабші, ніж на тогочасне галицьке будівництво.

Розмірно добре збережена Васильківська церква у Володимирі-Волинському, цікава не тільки своєю загадковою традицією, але й архітектонікою. Місцевий переказ оповідає, що коли Володимир Великий повертався з переможного походу на хорватів, то спинився на відпочинок у Володимирі-Волинському. Кожний із його дружинників приніс по одній цеглі, й упродовж одного дня зросла незвичайна своїми формами Васильківська церква. Та історичні джерела не підтверджують слушности тієї легенди. Вони знають Васильківську церкву починаючи тільки від XIV в., коли її коляторами були Сангушки та Загоровські. На XIV і навіть XV в. назначили дату її постання такі дослідники волинської старовини, як Вол. Антонович, Орест Левицький та Прахов. Тим часом найновіші її польські дослідники — Бачиньський та Валіцький — запевняють, що вона постала не пізніше XIII в.

Збудована первісно у формі восьмилистої ротонди, Васильківська церква була згодом підперта готичними контрфорсами й поширена прибудовою прямокутного притвору. Останки романської орнаментики її порталів споріднюють її з такою ж орнаментикою будівель княжого Галича. Тип поземого плану церкви (октоконхоїд), витворений у вірменській архітектурі, поширився в середньовіччі на всю Західну Європу по Франконію й Ломбардію, причому зразок середньовічних мадярських ротонд міг відбитися на формі Васильківської церкви. Але в усякому випадку це гідна уваги дослідників пам’ятка.