Слово генія

Ідейний зрив у Києві. Українські романтики збагатили досягнення української літератури тим, що внесли до неї культ минувшини. Тією новиною збільшили вони заслуги українських письменників із часів перед виступом Шевченка. Заслуга всіх цих письменників була в тому, що вони показали здатність української мови до літературного життя, поважно заглянули в побут і душу селянина, виплекали й поширили любов до рідної мови й рідного народу і звеличили минуле України. Розвинути ширші громадянські, суспільні чи політичні ідеали, захопити чарами високої поезії, могутністю та красою слова вони ще не мали сили. Становище всіх цих поетів із доби перед Шевченком влучно схарактеризував Євген Гребінка в закінченні своєї «Ластівки»: «Полюбіте, — писав він, — земляки, нашу «Ластівочку», читайте її швидше, бо незабаром, може, прилетять солов’ї, тоді хто стане слухати ластівку?» І справді, вже розпочинав свою безсмертну пісню соловей, велетень українського слова, що затьмив незабаром усіх своїх попередників. Був ним Тарас Шевченко.

І Шевченко вдарив у перших своїх творах у струни романтизму. Але його геній скоро порвав усякі пута, і його поезія не тільки втягнула в себе весь зміст українського національного життя, але звернула це життя на інші шляхи. Передусім вслухалася Шевченкова муза в гомін тих кличів, що їх голосили тоді найсвітліші одиниці з-посеред українського громадянства, які знайшли вислів в ідеології та програмі Кирило-Мефодіївського братства, яке постало в Києві 1846 р. Київ після Полтави, Харкова і Львова вибивається в тридцятих і сорокових роках XIX в. знову як осередок розумового життя. До розбудження цього спричинилося заснування Київського університету св. Володимира. Національна свідомість українського громадянства знайшла прегарний вислів у програмі Кирило-Мефодіївського братства, а між тими, що підготували ґрунт під розвиток цієї свідомості, заслужився своїми історичними та етнографічними працями в першій мірі Михайло Максимович.

Максимович був професором ботаніки в Московськім університеті, потім професором російської літератури у Київськім університеті. Для української літератури прислужився трьома збірками народних пісень та альманахами «Киевлянин» (1840 — 1841) та «Украинец» (1864). Зладив також гарний переклад «Слова о полку». Писав багато праць з історії, археології та філології. У філологічних працях спростовував теорію Погодіна, немовби Україна заселилася українцями лише після татарського лихоліття.

У 1846 р. постало в Києві Кирило-Мефодіївське братство. Однією з його основних ідей була федерація слов’ян.

Цю ідею приймали до складу своїх програм перед тим члени поодиноких масонських лож. У першій половині XIX в. у різних місцях Росії виринали часто різні таємні організації, що у формі масонських лож поставали також на українських землях, як ложа «Любові правди» в Полтаві, «З’єднаних слов’ян» у Києві. Серед членів цих лож родилися мрії про незалежність України та про федерацію слов’янських народів. Рівночасно також у поодиноких слов’янських націй рівнобіжно зі змаганнями до національного визволення розвивалася ідея панславізму, ідея злуки в одну федерацію. В міру того як серед слов’ян оживали національні почування, як жива народна мова входила в письменство, як розвивалася праця над народним освідомленням, в міру того як праці з ділянки мовознавства виказували близьке споріднення слов’янських племен, зароджувалися також думки про потребу живіших міжслов’янських літературних взаємин (слов’янофільство), про потребу політичної злуки всіх слов’ян (панславізм). Вже знамениті праці Шафарика з поля слов’янської старовини, літератури та етнографії, описуючи славні подвиги слов’янських племен, єднали їх в одну рідню.

Про літературну взаємність слов’ян заговорив першим Колар у своїй «Доньці слави», де поетичними словами закликав усіх слов’ян вважати себе братами однієї великої родини. Ідея об’єднання слов’ян захопила також поляків і знайшла вислів у повістях Чайковського і в польському месіанізмі. Одначе польські слов’янофіли призначали Польщі передове місце у слов’янському світі. Повістяр Чайковський, що називав Київ колискою слов’ян, бажав одночасно, щоб Київ став столицею Польщі, та мріяв про тріумфальний в’їзд сюди польського короля. Подібну позицію займали також проповідники польського месіанізму, тобто віри в містичне посланництво Польщі, що мала відродити ціле людство. Польський месіанізм наказував вірити, що через Польщу та Слов’янщину відродиться людство і зійде нове царство на землю.

На російському ґрунті ідея панславізму прибирала форми панрусизму. Московські слов’янофіли — брати Кирєєвські, Олексій Хомяков, Погодін, брати Костянтин та Іван Аксакови, Катков — говорили багато про потребу опіки над слов’янами, розуміючи цю опіку так, що тільки у гегемонії Росії лежить запорука будуччини і щастя слов’янських народів. У тій формі знайшла ця ідея найвиразніший вислів у бажаннях Пушкіна, «щоб усі слов’янські ручаї злилися в московське море».

Зовсім іншу форму, ніж у Польщі й Росії, прийняла всеслов’янська ідея на українському ґрунті. Перші ознаки слов’янофільства можна стрінути вже в письменників Харківського гуртка — Корсуна, Срезневського й Костомарова. Одначе в повній силі виявилися вони в Кирило- Мефодіївськім братстві. Тут мрії про слов’янське об’єднання прийняли вид ідеї федерації всіх слов’янських племен і знайшли відгомін у словах Шевченка: «Щоб усі слов’яни стали добрими братами».

Кирило-Мефодіївське братство. Костомаров. Ідея федерації слов’янських народів увійшла до програми Кирило-Мефодіївського братства як одна з основних засад. Вже кілька літ перед заснуванням товариства св. Кирила й Мефодія зібрався в Києві гурток молодих ідеалістів, свідомих своїх національних завдань. Поклали вони собі метою двигнути український народ із його економічного й духовного занепаду, змагали до знесення кріпацтва, бажали піднести рівень народної освіти видаванням книжок та заснуванням шкіл. Цей гурток скупчився коло Куліша. Належали до нього Василь Білозерський, Микола Гулак, Опанас Маркович, до нього близько стояв і Шевченко, на якого молоді ідеалісти гляділи, як на якийсь «світильник із неба». Коли у Київ прибув із Харкова Микола Костомаров, що зайняв кафедру історії спершу в гімназії, потім в університеті, він надав гурткові характер товариства, відомого під назвою Кирило-Мефодіївського братства. Він уложив також статут і написав «Книгу буття українського народу», в якій заговорив про месійну роль України в історії людства.

Програма товариства була така: на політичному полі змагали братчики до самостійності кожного слов’янського народу та слідом за тим — до духовного й політичного з’єднання всіх слов’ян, при чім всі слов’янські справи мали вирішуватися в Києві. На суспільному полі бажали братчики досягнути рівності усіх громадян, усунути станові привілеї й довести до знесення кріпацтва. Ставши на ясній християнській основі, проголосили повну віротерпимість християнських віросповідань і під кличем Христової науки задумували працювати на полі народної освіти, бо в заповітах Христа бачили найбільшу надію на моральне відродження людства.

Члени братства сходилися в домівці Гулака. В сусідній кімнаті мешкав студент Олексій Петров, що зацікавився політичними дискусіями й познайомився з Гулаком. Гулак виявив перед ним таємницю існування братства та його програму. Петров доніс згодом про це урядові. Тоді було ув’язнено найчільніших членів товариства посеред їхніх найкращих мрій та сподівань. Трагічна доля Кирило-Мефодіївського братства, тюрма та заслання в далекі країни великої трійці — Куліша, Шевченка й Костомарова — та інших членів товариства на довгі літа затримали розвиток українського письменства.

Душею Кирило-Мефодіївського братства був Микола Костомаров. Для українського народу поклав він великі заслуги як ідейний громадянин та першорядний історик, дослідник української минувшини. Як поет він не займає визначнішого місця в українському письменстві. Поетичні його твори вийшли в 1838 р. під псевдонімом Єремії Галки. Між ними романтичним забарвленням визначається «Ластівка», в якій темою є переживання матері, що з туги за сином, убитим на війні, стає ластівкою. Більшу ціну мають його історичні драми «Сава Чалий» і «Переяславська ніч». В першій драмі затримався Костомаров на трагічній долі Сави Чалого, що за свій злочин супроти власного народу потерпів тяжку кару. В другій на тлі страхіть кривавої «переяславської ночі» вивів лицарські постаті Лисенка і старостича, що, перейняті християнською ідеєю, гинуть із словами всепрощення на устах. Написав Костомаров також повісті російською мовою («Черниговка», «Кудеяр»).

Костомаров народився в Юрасівці Воронезької губернії в 1817 р. Батька-дідича, що одружився з селянкою, вбили його кріпаки, коли Микола був одинадцятилітнім, хлопцем. Костомаров закінчив університетські студії в Харкові, де професор Лунін розбудив у нього замилування до історії, а Метлинський — до етнографії. Був професором гімназії в Рівнім, потім, від 1845 р., — професором історії в Київському університеті. Тоді взяв участь у заснуванні Кирило-Мефодіївського братства. За «утворення таємного товариства, в якім обговорювано злуку слов’ян в одну державу», ув’язнено його напередодні вінчання, перетримано рік у Петропавлівській фортеці, по чім заслано в Саратов над Волгою, де прожив він дев’ять літ. Після амністії виїхав за кордон, а коли повернувся, отримав кафедру історії в Петербурзькім університеті. Хоч як професор він захоплював слухачів прегарними викладами, втратив посаду з причини студентських заворушень. Коли в 1861 р. Білозерський розпочав видавати в Петербурзі «Основу», Костомаров став діяльним співробітником цього місячника. Крім того, займався укладанням і виданням українських книжечок для народної освіти і на це призбирав значні фонди. На схилі життя одружився з колишньою своєю судженою, що вийшла була заміж і повдовіла. Помер у 1885 р.

Історичні писання Костомарова визначаються мистецькою формою, живим описом подій та осіб. Як вислід його глибоких історичних дослідів, крім багатьох інших праць, появилося 16 томів «Історичних монографій» (найцінніша — про Богдана Хмельницького) та шість томів «Історії в життєписах її головних діячів». Передусім історія України була предметом його історичних студій. Свої історичні праці писав російською мовою. Все-таки окремішність українського народу від російського виказав у науковій студії «Дві руські народності».

Життя Тараса Шевченка. Геніальний український поет, національна гордість народу Тарас Григорович Шевченко побачив світло сонця в нужденній хатині кріпака в селі Моринцях Звенигородського повіту на Київщині 9 березня (25 лютого ст. ст.) 1814 р. Його батько Григорій був родом із Кирилівки та за жінкою Катериною, з роду Бойко, отримав хату в Моринцях. І Моринці, і Кирилівка були власністю пана Енгельгардта, і Шевченки були в нього кріпаками. Тарас був третьою дитиною в сім’ї. Старші від нього були Микита й Катерина, молодші — Ярина, Йосип і Марія. Перші спомини дитячих літ в’яжуться в Тараса з Кирилівкою, куди перенісся його батько, коли хлопцеві було два роки. Щасливі безжурні хвилини під оком доброї матері недовго тривали. На дев’ятому році життя батько віддав Тараса в науку до дяка Губського, що тяжко знущався над хлопцем. Коли поетові йшов десятий рік, померла його мати. Тяжка праця, злидні кріпацького життя ще молодою поклали її в могилу. Важко було батькові Тараса самому дати собі раду з дітворою, він одружився знову, і в хату ввійшла мачуха зі своїми дітьми. Настали гіркі хвилини. Мачуха не злюбила Тараса й часто його побивала. Невдовзі за матір’ю пішов у могилу й батько (1825 р.). Вмираючи, сказав пам’ятні слова, що Тарасові спадщини не залишає, бо він не буде «абиякою людиною». Після смерті батька мачуха не давала Тарасові сидіти без діла. Від ранньої весни до пізньої осені пас він череду, а взимку ходив у науку до дяка-п’яниці Богорського, що також знущався над своїми учнями. У того дяка вивчав Тарас граматику, Часослов, Псалтир. Часто від його побоїв ховався в садку, де малював, бо змалку мав до цього хист і охоту. Вкінці остогидли йому наука Богорського та його побої, тому відплатив йому, коли той був п’яний, такими самими побоями за всі знущання й босоніж пустився в світ шукати людей, «щоб добру навчили». Спершу зайшов у Лисянку, де проживав один диякон-маляр. Але цей замість учити хлопця велів йому відрами носити воду. З Лисянки подався Тарас у Тарасівку й знайшов там маляра, який, глянувши на ліву руку поета, сказав, що в нього нема хисту «ні до шевства, ні до бондарства». Тоді повернувся в рідне село, де був громадським пастухом, а потім найнявся до священика Копійці на службу. По якімсь часі кинув службу й пішов у село Хлипнівку, що славилося малярами. Маляр знайшов у Шевченка талант до малювання, але домагався, щоб Тарас приніс від свого пана дозвіл, що йому, кріпакові, можна вчитися. Шевченко пішов по дозвіл до села Вільшани, де проживав головний управитель маєтку Енгельгардта Дмитренко. Дмитренкові припав до вподоби моторний хлопчина, і він узяв його до кухонної послуги. З кухні пан Енгельгардт забрав його до покоїв кімнатним козачком. Тарас мав обов’язок сидіти в передпокої й чекати, поки не покличе його пан і не звелить подати люльку. Тяжкі дні нудьги осолоджував він собі тоді українськими піснями та малюванням. І хоч за останнє доводилося Тарасові часто терпіти, він не кидав свого улюбленого заняття і в часі подорожей Енгельгардта до Вільна й Варшави багато рисував. Енгельгардт добачив у Тараса справжній малярський талант і в часі свого побуту у Варшаві віддав його у науку славному портретистові Лямпі. Думав, що сам колись буде мати користь, коли його кріпак стане визначним митцем. Коли з причини польського повстання 1831 р. перенісся Енгельгардт з Варшави до Петербурга, він забрав із собою Шевченка і віддав його в науку до кімнатного маляра Ширяєва, що посилав Тараса малювати покрівлі, паркани, вивіски. У Ширяєва був Шевченко чотири роки. Вкінці доля йому усміхнулася, коли одного разу малював у Літньому саду постаті богів, що прикрашали сад, бо познайомився з земляком — митцем Іваном Сошенком. Цей звів його із поетом Євгеном Гребінкою. Обидва заопікувалися талановитим земляком, познайомили його з секретарем Академії мистецтв Василем Григоровичем, з митцем Венеціановим, із знаменитим малярем Карлом Брюлловим та з великим російським поетом і вчителем царських дітей Василем Жуковським. Всі вони зацікавилися кріпаком. Брюллов намалював портрет Жуковського. Портрет пустили на лотерею, при чім велику частину лотів закупила царська сім’я з уваги на особу поета Жуковського. За придбані гроші (2500 рублів) було куплено Шевченкові волю 22 квітня 1838 р.

Про свою сумну молодість згадує Шевченко не раз у своїх творах. У «Гайдамаках» говорить, що темною ніччю «малими ногами ходив та плакав та людей шукав, щоб добру навчили». Про своє бездольне сирітство згадує у «Тризні» і в поезії «Козачковському». Доброту сестри Катерини оспівує в «Долі». Багато автобіографічних звісток містять також його повісті, які писав російською мовою, а саме «Княгиня», в якій оповідає про свою мандрівку до «залізних стовпів», що в його уяві мали підпирати небо, і в повісті «Артист» (першу редакцію цієї повісті зладив Шевченко на бажання Жуковського, що хотів вияснити його мистецькі здібності).

По викупленні з кріпацтва кинувся Шевченко у вир життя й праці- Вчився малярства під проводом Брюллова в Академії мистецтв, доповнював прогалини своєї освіти та писав поезії. у 1840 р. появився заходами дідича Петра Мартоса перший його «Кобзар», де містилися поезії «Діти мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «На що мені чорні брови», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». «Кобзар» стрінувся з неприхильною оцінкою російських критиків (у тому числі Бєлінського), які бажали, щоб Шевченко писав по-російському. Натомість в Україні «Кобзар» викликав захоплення. Роком після появи першого «Кобзаря» вийшли «Гайдамаки». Коли поет в 1843 і 1845 рр. відвідав Україну (другий раз як член археографічної комісії в Києві, з якої доручення мав ладити малюнки до альбому «Живописная Украина»), скрізь його вітали земляки як національного пророка. Але поетові тоді було сумно. Сумно йому було глядіти, як гуляло панство, мука була дивитися, як рідня його й увесь народ далі томилися в ярмі кріпацтва, в безпросвітній темряві. І поет ударив тоді, наче громом, своїм словом на тих, «що правдою торгують», «людей запрягають в тяжкі ярма», «продають або у карти програють» простих людей і «луплять шкуру» з меншого брата. Кріпацтво ненавидів поет із усієї душі, тому цілим серцем захопився ідеями Кирило-Мефодіївського братства, даючи їм гарячий вислів у тогочасних своїх поезіях. Доля кирило-мефодіївських братчиків не минула й Шевченка. Його було ув’язнено саме в пору, коли з Кулішем та його дружиною, Олександрою Білозерською, ладився виїхати до Італії для поширення студій. Сталося це 5 квітня 1847 р.

«За складання революційних і у високій мірі сміливих віршів» («Сон» і «Кавказ») і «за зухвалу образу царської родини» (у «Сні») замкнено Шевченка спершу в Петропавлівській фортеці, а потім, за радою графа Орлова, що був шефом жандармерії, заслано простим солдатом до Оренбурга. З Оренбурга відставлено до Орської над Уралом. На присуді цар Микола І власною рукою дописав: «під найсуворіший догляд із забороною писати й рисувати». В далеких азійських непривітних пустелях Шевченко тілом і душею мучився десять літ. У 1848 р., приділений щасливим збігом обставин до експедиції капітана Бутакова, що мав доручення дослідити береги Аральського моря, знайшов поет деяке полегшення й вільно міг віддаватися малярству та писати вірші. Але за пільгу, що її дали Шевченкові, чекала безпосередніх його начальників гостра догана. Шевченка запроторили в Новопетрівський форт на берегах Каспійського моря. Серед тяжких фортових робіт і ще тяжчих моральних терпінь на повній духовній самоті прожив поет аж до 1857 р. Добрі люди (комендант форту майор Іраклій Усков) докладали деколи зусиль, щоб тяжку долю поета полегшити, тільки ж не в силі були вони зменшити поетової туги за Україною, не могли влити в серце поета надії на краще майбутнє. В 1857 р. цар Олександр II, що вступив на престол після смерті Миколи І (1855 р.), на прохання Шевченкових приятелів (княжни Варвари Рєпніної, Михайла Лазаревського, гр. Толстого) повернув Шевченкові волю.

Із заслання повернувся поет старцем, знесиленим на тілі, втомленим на душі. На весну 1858 р. через Нижній Новгород, Москву приїхав до Петербурга. Поета вітали скрізь не тільки як першого співця України, але як борця за волю. В останніх роках життя плекав поет в душі мрії про одруження, придбання землі над Дніпром та про викуп рідні з кріпацтва. Тільки останню мрію перевів у життя, — дві перші не сповнилися. Помер передчасно в Петербурзі 26 лютого 1861 р. Поховано поета над Дніпром, недалеко Канева, на горі, що зветься Тарасовою, — так, як цього собі бажав у «Заповіті»:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій:

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, — було чути,

Як реве ревучий!

Балади Шевченка. Шевченко є найбільшим українським поетом, бо в його поезії знаходимо найкращий і найсильніший вислів любові до рідного краю й рідного народу, бо в його творах замкнений увесь зміст українського народного життя. В своїх поезіях оспівав Шевченко не тільки буйну красу української природи: Дніпра, ланів, степів, садів, але й світлу минувшину народу та його тогочасне тяжке горювання. В них висловив поет також тривогу за майбутність України.

У першій добі віддавав Шевченко поклін романтизмові. Він стояв тоді під впливом великого російського романтика Жуковського, захоплювався поемами Міцкевича й намагався писати в тому самому дусі й тоні. Все-таки його поезії наскрізь самостійні. Передусім подув романтизму бачимо у Шевченкових баладах, з яких «Причинна» й «Тополя» належать узагалі до найраніших творів його генія. Але й пізніше поет повертався до баладових тем, як доказують «Утоплена» (1841), «Лілея» (1846), «Русалка» (1846), «Калина» (1847), «За байраком байрак» (1847), «Коло гаю в чистім полі» (1848).

У всіх названих баладах сплітається дійсний світ із казковим світом; у всіх звертається Шевченко до народної фантастики, до народних вірувань. У баладі «Причинна» дівчина серед бурхливої ночі блукає берегами Дніпра, що «реве та стогне» далеко й широко, «горами хвилі підійма». Ворожка при помочі чарів зробила її «причинною», щоб менше тужила за милим, який пішов на чужину. Аж ось із дніпрового дна виринають при сяйві місячного світла русалки й її залоскочують. Тим часом на вороному коні над’їжджає козак, бачить свою милу мертвою й з розпуки розбиває собі голову об дуб. Сплетення побутових образів із образами уяви характеризує також «Тополю», що є одною з найкращих Шевченкових балад. Розпочинає її поет образом самітньої тополі, яку вітер гне додолу. Довкола неї широке, безмежне поле. Далі оповідає поет про долю однієї дівчини. Полюбила вона козака. Козак загинув. Дівчина з туги за милим нудить світом і в’яне. Для неї «без милого сонце світить, як ворог сміється, без милого скрізь могила...» Мати хоче видати її за старого багача. У важкім горі дівчина шукає поради в ворожки. Ворожка дає їй зілля, що перетворює дівчину в тополю. Хоч Шевченкові були знані деякі поеми з інших літератур, які постали під впливом Бюргерової «Ленори», все-таки в «Тополі» дав він оригінальну, високої мистецької вартості поему. «Утоплену» розпочинає поет описом ночі, при чім прегарно ілюструє словами шум очерету серед нічної тиші:

Хто се, хто се по цім боці

Чеше косу? Хто се?

Хто се, хто се, по тім боці

Рве на собі коси?

Далі оповідає поет про жахливу подію, як мати, заздрячи вроді своєї доньки Ганнусі, заманює її до ставу й топить. Молодий рибалка виносить мертву красуню на берег і з розпуки сам кидається у воду. З того часу став заростає осокою. Щоночі випливає з одного боку стара мати, з другого — Ганна в повній красі й молодий рибалонька. Рибалка нанесе зеленого баговиння на сорочку Ганнусі, поцілує її в очі й знову поринає у воду, Ганнуся чеше свої довгі коси, а мати рве на собі волосся. Дівчата здалека оминають цей ставок, хрестяться, як його побачать, і звуть заклятим.

У баладі «Лілея» ця квітка оповідає королевому цвітові про свою долю. Колись жила вона дівчиною у панських палатах. Люди вбили її зимою, а весною вона зацвіла білим снігоцвітом.

У «Русалці» мати, що породила доньку в високих палатах, купає її вночі в Дніпрі й прохає виплисти до неї другої ночі русалкою, коли вийде з паном погуляти. Другої ночі виходить до Дніпра сама, бо пана нема в хаті. Але не вертається. Русалки її залоскочують. У цій баладі в’яже Шевченко жахливі образи дійсного безталання українських дівчат із віруваннями в русалок.

Дещо інший характер має балада «Калина». Дівчина садить на могилі милого калину та підливає її сльозами. Калина розростається, розпускає віти. Три роки ходить дівчина на могилу. На четвертий

вранці рано на калині

пташка щебетала;

під калиною дівчина

спала — не вставала:

утомилось молодеє,

навіки спочило...

Вставало сонце з-за могили,

раділи люди, встаючи;

а мати й спати не лягала —

дочку вечерять дожидала

і тяжко плакала, ждучи.

У баладі «За байраком байрак» старий козак встає з могили й співає пісню про те, як їх колись триста чоловік товариства полягло. В баладі «Коло гаю в чистім полі» оповідає Шевченко про двох сестер, що покохали Івана, отруїли його й самих себе.

А Бог людям на науку,

Поставив їх в полі

На могилі тополями...

«Перебендя». Вже в найраніших своїх творах замислювався Шевченко над своєю творчістю («Заспів»), над завданням поета («Перебендя») та над впливом поезії на людську душу («На вічну пам’ять Котляревському»). В «Заспіві» зупиняється Шевченко на своїх писаннях, що ввійшли до «Кобзаря» 1840 р., та виправдовується, чому не оспівував досі рідної країни і буйної бувальщини. Поетові не хотілося на чужині, «в снігу, в лісі» торкатися таких тем. Глибше задумується Шевченко над творчістю поета в «Перебенді». Він протиставляє поета дійсності, яка його оточує. Порушує ту саму важливу тему, яка непокоїла в старовину Горація («Odi profanum vulgus»), а в його часах — Пушкіна («Поет», «Чернь») та Міцкевича («Dudarz»). «Перебендя» складається з двох частин. У першій частині поеми малює поет постать народного кобзаря-бандуриста в стилі Метлинського та Шашкевича, що скрізь ходить й якого всі знають. Це поет-громадянин, що співає для суспільності, своїм співом розганяє людям тугу й уміє підійти до хвилини та до слухача. Дівчатам співає він любовних пісень (про Гриця, веснянки), парубкам у шинку — пісні з глибшою моральною основою (про сербина, про шинкарку), на бенкеті — про злу свекруху, про тополю, а на базарі — пісні релігійного та історичного змісту (про Лазаря, про руйнування Січі). Репертуаром своїх пісень виховує громадянство національно і живить релігійні та етичні основи. Але бувають хвилини, що кобзар тікає від людей та співає для власної потреби. Таку хвилину описує Шевченко в другій частині «Перебенді». Старий заховався в степу на могилі, щоб ніхто його не бачив, щоб люди не чули його співу. Це поет-митець, що втікає від людей, бо вони не розуміють його. Його думка орлом кружляє попід хмарами. Там на самоті веде він розмову з Богом, щебече Господню славу, питає в сонця, де воно ночує, відки стає, слухає море, що воно говорить. Для такого співака на землі місця нема. Шевченко відзивається до нього:

Добре єси, мій кобзарю,

Добре, батьку, робиш,

Що співати, розмовляти

На могилу ходиш.

Ходи собі, мій голубе,

Поки не заснуло

Твоє серце, та виспівуй,

Щоб люди не чули.

А щоб тебе не цурались,

Потурай їм, брате!

«Скачи, враже, як пан каже;

На те він багатий».

Історичні поеми. Хоч Шевченко у «Заспіві» виправдовується, що йому «не хотілось в снігу, в лісі козацьку громаду з булавами, з бунчуками збирать на пораду...», все-таки минувшина України його до такої міри захоплювала, що вже в найраніших його творах знаходимо її ідеалізацію. Спираючись на різні літературні твори і на такі історичні джерела, як «Історія Русів», праці Дмитра Бантиш-Каменського, Миколи Маркевича, крізь рожеве скло романтичного захоплення глядів поет у найранішій добі своєї поетичної творчості на часи буйного козацького життя, сміливих воєнних походів, тужив за величавими постатями українських гетьманів. Велика туга поета за світлою, буйною бувальщиною знайшла вислів у поемі «До Основ’яненка», у якій Шевченко порівняв сучасне життя з колишнім. Україна, обідрана, сиротою плаче за своїми дітьми. Сумно скиглить чайка над буйними степами, що вкрилися високими могилами — свідками колишньої слави. Згодом, коли поет на основі глибших історичних студій поглянув на минувшину України, він побачив там не тільки світлі моменти, а й темні сторінки. Тоді висловив не одне гірке слово правди українським гетьманам і часто докоряв Хмельницькому за те, що Україну віддав москалям («Суботів», «Розрита могила», «Великий льох»). Висловом гарячого захоплення поета минувшиною є в першу чергу поеми «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч». Воля, панування, бенкетування, боротьба з Ордою, з турками, з Польщею, одчайдушні походи на прибережні турецькі міста, щоб визволити невільників, отамани, сотники, гетьмани, рівність, братерство — ось зміст його перших історичних пісень. Буйна уява поета відтворювала цю минувшину в ясних різнобарвних образах.

У поемі «Іван Підкова» з тугою згадує Шевченко про ті часи, коли в Україні «ревіли гармати», коли запорожці «вміли панувати». Але з давньої слави полишилися тільки могили, що з вітром ведуть розмову про колишні часи. Поет пересуває низку образів, що ілюструють запорозьке лицарство, лицарську відвагу та одчайдушність запорожців. Не лякаються вони розбурханого моря, вкривають чайками дніпровий лиман і серед співу пускаються в море, щоби вдарити на Царгород.

Живі образи козацької сміливості, бадьорості, вільного, буйного, безжурного життя, згідні з історичною правдою, дав Шевченко також у поемі «Гамалія» (1843 р.). Розпочинається поема плачем невільників у тюрмі, який нагадує невільницькі думи. Невільники просять у вітра, щоб осушив їхні сльози, розвіяв тугу, просять у моря, щоб принесло на своїх хвилях козацькі чайки, благають Бога, щоб дозволив їм ще почути козацьку славу. Босфор, що зроду не чув іще козацького плачу, передає його морю, море — Дніпрові. Поріг Дід будить Хортицю, і вмить вкривається Дніпро козацькими чайками. З веселою піснею на устах ідуть козаки визволяти братів. Попереду козацьких чайок іде Гамалія. Не лякається він морської хуртовини й сміливо нападає на передмістя Царгорода, Скутар, де томляться нещасні невільники та в піснях просять Бога, щоб не дав їм згинути в кайданах, бо сором козакові гинути в тюрмі. Гамалія розбиває тюрму й випускає невільників. Козацтво в пень рубає яничарів, так що аж ніч тривожиться. Не допомагає поміч Візантії, що «на ножах в крові німіє». Козаки палять Скутар, забирають здобич і з піснею вертаються на Україну. Хоч сам Гамалія є постаттю фантастичною, поема має історичний характер, бо поет дав вірний, живий образ буйного козацького життя високої мистецької вартості. Під тим оглядом поема Шевченка стоїть значно вище від подібної поеми Залеського «Czajki» або від повісті Чайковського «Wyprawa na Carogród».

Найбільшою історичною поемою Шевченка є «Гайдамаки», що появилися 1841 р. Основою поеми послужили криваві події гайдамаччини 1768 р., про які поет наслухався багато оповідань від свого діда Івана. Розпочинає Шевченко поему ліричним прологом, по якім спиняється на причинах гайдамаччини. Добачає їх у надмірній самоволі шляхти. Слідом за тим іде оповідання, замкнене в одинадцяти піснях. Героєм поеми є Ярема, званий Галайдою. Служить він попихачем у жида Лейби, де мусить гнутися й виконувати різні упокорюючі роботи. Хоч сирота він, але щасливий, бо втішається коханням Оксани — титарівни з Вільшани. У третій пісні («Конфедерати») поет затримується на гулянці конфедератів. Упадають вони п’яні з криком-співом до Лейби, б’ють його, змушують танцювати, хреститися й велять дати гроші. Щоб увільнитися від них, Лейба веде їх до багатого титаря у Вільшану. Там вони вбивають титаря, а Оксану умикають. Тим часом гайдамаки святять ножі і в день Маковія розпочинають під проводом Ґонти й Залізняка «червоний бенкет». Між ними лютує Ярема з помсти за Оксану. Знаходить її в Лебедині, в монастирі, вінчається з нею і знову спішить до Залізняка.

Понурі, грізні картини кривавих, жахливих страхіть (як вбивство Гонтою дітей) намагався поет злагодити ідилічними сценами тихої любові Яреми й Оксани:

Отак, ходя попід гаєм,

Ярема співає,

Виглядає, а Оксани

Немає, немає.

Зорі сяють, серед неба

Світить білолиций;

Верба слуха соловейка,

Дивиться в криницю;

На калині, над водою,

Так і виливає,

Неначе зна, що дівчину

Козак виглядає.

До останніх літ Гетьманщини, до часів зруйнування Запорозької Січі та до часів заведення нових московських порядків в Україні належить своїм змістом поема «Невольник». Оповідання розпочинається від тієї хвилини, коли в Україні «веселі і вольнії пишались села». Проживали тоді в одному хуторі старий козак і двоє діток — Степан і Ярина. Одної неділі старий козак прикликав до себе Степана й відкрив йому тайну, що він, Степан, не є його сином та що Ярина не сестра йому. Коли вбили Степанова батька та коли вмерла його мати, він узяв його до себе. Ніщо не стоїть на перешкоді йому одружитись з Яриною. Тільки поки що треба, говорив старий козак, піти Степанові на Січ, набратися козацького звичаю, пізнати козацьке життя. Старий козак дав Степанові свою зброю і вирядив на Січ. Плакала Ярина, ведучи коня за поводи, а старий батько, йдучи поряд, навчав,

Як у війську пробувати,

Старших шанувати,

Товариство поважати,

В табор не ховатись.

П’ять літ не вертався Степан. П’ять літ тужила Ярина й чекала його. Коли вже задумувала вступити в черниці, почула разом зі старим батьком, як на вулиці кобзар співав думу про сироту Степана, якого турки забрали в полон, а коли хотів утікати до нерідного батька й нерідної сестри Ярини, очі йому випалили залізом. Ярина впізнала Степана. Поема кінчається вінчанням Степана й Ярини.

Окреме місце займає в поемі оповідання Степана про руйнування Січі та про новий московський лад в Україні.

В Орській кріпості 1848 р. постала поема «Чернець». Чудово схопив і відтворив Шевченко в цій поемі дух давніх часів, коли воля «розвернулася весела» та шовками й оксамитами стелила шляхи. Головну увагу присвятив поет постаті Семена Гурка-Палія, описуючи хвилину його прощання зі світом перед вступом до монастиря — Межигірського Спаса — та його побут (зрештою, незгідний із історичною дійсністю) у тому монастирі серед приписаних молитов та споминів, що з непереможною силою захоплюють його думки. Палієві пригадується його побут на Січі, ввижається постать гетьмана Мазепи, завдяки якому опинився він у Сибіру, стає перед очима усе життя:

І в келії, неначе в Січі,

Братерство славне ожива,

А сивий гетьман, мов сова,

Ченцеві зазирає в вічі...

І старець тяжко заридав.

Читать писаніє покинув,

Ходив по келії, ходив,

А потім сів і зажурився:

«Для чого я на світ родився?

Свою Україну любив?»

До утрені завив в дзвіниці

Великий дзвін. Чернець мій встав,

Надів клобук, взяв материцю,

Перехрестився, чотки взяв...

І за Україну молитись

Святий чернець пошкандибав.

Молитвою за Україну чернечим життям велів Шевченко Палієві відпокутувати гріх за Полтаву й дав йому змогу очиститися.

Побутові поеми Шевченка. Багато реальних образів із тогочасного життя українського народу розсипав Шевченко в поодиноких баладах. Цілком присвятив увагу українському народному побутові в поемах «Катерина», «Наймичка», «Сова». У «Катерині» (1838 р.) дав поет понурий малюнок бездолля українських дівчат, яких красу, молодість занапащували різні вітрогони, пройдисвіти. Катерина, яку знеславив російський офіцер, мусила покинути батьківський дім та йти на Московщину шукати колишнього милого. Вкінці знайшла його, але він відцурався її. З розпуки Катерина кинулася в воду, полишаючи маленького сина. Згодом Іван став поводирем старця. Одного разу зустрів на шляху великого пана, що їхав шісткою. Пан пізнав свого сина, але відвернувся від нього. «Берлин рушив, а Івася курява покрила...» Поему, яку Шевченко присвятив свому добродієві Жуковському, він переплів ліричними рефлексіями про людське щастя й сирітську долю. Ось в одному місці каже поет:

Єсть на світі доля,

А хто її знає?

Єсть на світі воля,

А хто її має?

Єсть люди на світі —

Сріблом-злотом сяють;

Здається, панують,

А долі не знають, —

Ні долі, ні волі!..

З нудьгою та горем

Жупан надівають,

А плакати — сором.

Возьміть срібло-злото

Та будьте багаті,

А я возьму сльози —

Лихо виливати;

Затоплю недолю

Дрібними сльозами,

Затопчу неволю

Босими ногами!

Тоді я веселий,

Тоді я багатий,

Як буде серденько

По волі гуляти.

Вищий ідейний рівень та краще мистецьке викінчення виказує друга поема Шевченка побутового характеру, а саме «Наймичка» (1845 р.). Звеличив Шевченко в ній матір, що в своїй материнській любові, повній особистого самовідречення й посвяти, досягає вершин великого героїзму. Оповідає Шевченко, як раннім ранком, коли ще поле криється туманом, молода жінка прощається з маленьким своїм сином, якого підкидає бездітним багатим господарям — Трохимові та Насті. Вони, знайшовши дитину, радіють та тішаться нею. По році приймають наймичку Ганну, не відаючи, що вона є матір’ю Дитини. Ганна увесь вік карається в чужій хаті, щоб тільки бути близько Марка й чувати над його долею. Лише в хвилині смерті в глибоко зворушливих словах відкриває йому тайну, Що вона є його матір’ю. Спокійним, зрівноваженим тоном, з великою біблійною простотою описав поет безмір матірньої посвяти. В поемі розсипав низку дуже гарних образів із сільського хуторянського життя — спокійного, безжурного, ідилічного характеру. Цю саму тему розвинув також в окремій повісті «Наймичка».

Глибоко трагічні переживання матері лягли також в основу поеми «Сова» (1844 р.).

Зміст поеми. Породила мати сина в зеленій діброві, дала йому карі очі і чорнії брови. Гаряче молила Пречисту Матір, щоб дала йому талан-долю. Жила серед найкращих мрій та сподівань. Думала собі:

Буду сто літ жити,

Тебе годувати,

В жупані ходити,

Буду панувати.

Ой, виростеш, сину,

За півчварта року,

Як княжа дитина,

Як ясень, високий,

Гнучкий і дебелий,

Щасливий, веселий

1 не одинокий.

Найду тобі рівню.

Хоч за морем синім,

Або крамарівну,

Або сотниківну —

Таки панну, сину:

У червоних черевиках,

В зеленім жупані

По світлиці похожае,

Як пава, як пані,

Та з тобою розмовляє;

В хаті, як у раї!

А я сижу на покуті,

Тілько поглядаю.

Але вмер батько, й мати пішла в найми. «Крались злидні із-за моря в удовину хату та й підкрались». Вдовиного сина «битими шляхами повезли до прийому», й удова полишилась сама, тяжко працюючи на прожиток. Десять літ чутки не було з війська від сина. Дивилася стара, немічна, жебруча мати на шлях, ждучи сина, й з туги одуріла. Лазила по смітниках, збирала черепки; простоволоса, розхристана ходила селом як посміховище дітям, що звали її «Совою».

Суспільні та політичні поеми Шевченка. Найбільшу вагу для українського національного життя мають ті поеми Шевченка, в яких він вогненним словом ударив на кривдників народу, — на панів, царів, тиранів, «розпинателів народних». Зродились вони під впливом страшного образу народного горя й народної кривди, який кинувся поетові у вічі, коли він після звільнення з кріпацтва відвідав Україну. Поет виступив із голосним протестом проти соціального й національного поневолення. Цей протест, ця сміла критика «темного царства» були головною причиною його ув’язнення. Більшість цих поезій 1843 — 1847 рр. зложилася в альбом «Три літа», який відібрали у Шевченка в часі його ув’язнення й який пролежав в департаменті поліції до 1906 р., коли передано його чернігівському музеєві Т. Шевченка. Ввійшли сюди між іншими: «Три літа», «Розрита могила», «Чигирин», «Сова», «Сон» («У всякого своя доля»), «Хустина», «Єретик», «Сліпий» («Невольник»), «Великий льох», «Наймичка», «Кавказ», «Посланіє», «Холодний яр». Цей альбом є вершиною натхненного слова Шевченка як національного українського поета. Свої ясні, устійнені погляди на суспільні й політичні відносини в Україні висловив він найвиразніше в тому часі передусім у поемах «Сон», «Кавказ», «Посланіє». Поема «Сон» (1844 р.) — це політична сатира. Поет дає опис фантастичної подорожі з Києва до Петербурга, яку відбув уві сні. Поему написав під враженням свого побуту в Україні, в часі якого він бачив жахливу дійсність життя. Поет летить у сонних мріях за совою понад землею, прощається з Україною і бачить прекрасний образ світанку:

...Дивлюся — аж світає,

Край неба палає;

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає;

Тихесенько вітер віє;

Степи, лани мріють;

Між ярами над ставами

Верби зеленіють;

Сади рясні похилились;

Тополі поволі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все то те, вся країна,

Повита красою,

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою;

Споконвіку вмивається,

Сонце зустрічає...

І нема тому почину,

І краю немає.

Серез таких чудових краєвидів бачить поет страшні картини горя та насилля: бачить, як із каліки знімають полатану свитину, як удову розпинають за подушне, як її сина, останню надію, віддають у військо, бачить матір, що на панщині пшеницю жне, а її дитина з голоду вмирає. Поет летить далі понад країною, вкритою білим снігом, понад борами й болотами й чує брязкіт кайданів під землею. Це каторжани працюють у копальнях золота в Сибіру, «щоб пельку залити неситому» (цареві). Між ними «в кайдани убраний цар всесвітній, Цар волі» — ідейний борець за правду. Перелітає поет понад Москвою й затримується у Петербурзі. Бачить плюгавих перевертнів, гидкі сцени рабства, плазування, бачить царя й царицю та немилосердно їх висміює. Потім оглядає місто й пригадує собі, скільки козаків загинуло при будуванні цієї царської столиці. Великим гнівом вибухає при вигляді пам’ятника Петра Великого, який йому поставила Катерина II.

От я повертаюсь —

Аж кінь летить, копитами

Скелю розбиває,

А на коні сидить охляп

У свиті — не свиті,

І без шапки — якимсь листом

Голова повита,

Кінь басує, — от-от річку,

От-от перескочить,

А він руку простягає,

Мов світ увесь хоче

Загарбати. Хто ж це такий?

От собі й читаю,

Що на скелі наковано:

«Первому Вторая»

Таке диво наставила.

Тепер же я знаю —

Це той Пepвий, що розпивав

Нашу Україну,

А Втоpая доконала

Вдову-сиротину,

Кати, кати, людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися!..

Поетові вчуваються голос гетьмана Полуботка, якого цар Петро голодом замучив у тюрмі за те, що домагався повернення давніх вольностей, та спів пташат, що уявляють душі козаків, які погинули при висушуванні болот під столицю Росії. Йдучи до царських палат, стрічається з земляками, що «так і ріжуть по-московському», і його серце стає кривавою раною. Вкінці ще раз оглядає царя, що після того як усі його покидають, із ведмедя стає малим кошеням... і пробуджується. З цілого циклу політичних творів, які поет написав із приводу своїх подорожей по Україні в 1843 — 1844 рр., «Сон», безперечно, найбільш політичний твір, бо в ньому поет змалював державно-правне становище України в Російській імперії.

Безпощадну критику російського «темного царства» дав Шевченко також у поемі «Кавказ» (1845 р.), де торкається боротьби, яку Росія в 1843 — 1859 рр. вела з черкесами. Ця боротьба із свободолюбними мешканцями Кавказу була довга, затяжна й коштувала багато жертв. Поему присвятив Шевченко Якову де Бальмену — зукраїнщеному французові, що також загинув у тій боротьбі. Розпочинається поема малюнком Кавказьких гір, повитих хмарою, засіяних горем. Для поета ці гори є образом людського горя й людських змагань до свободи. Йому пригадується давній міф про Прометея, прикутого до цих гір. Щоднини розривав йому орел серце, але воно оживало знову. Так само, думає поет, ніхто не в силі скути людську душу й здавити людські змагання до свободи. Поет виступає проти катів і вірить у торжество правди («встане воля, встане правда»). Уся дальша частина поеми — це їдка критика московського уряду та всієї системи правління, наповнена іронією й сарказмом. Поет ударяє на облуду, лицемірство урядових кіл і на ту культуру, що вміє тільки тюрми будувати, кайдани кувати й християнськими кличами хоче заслонити розбій, крадіж та пролиття братньої крові.

Соціальних відносин в Україні торкнувся поет у поемі «Посланіє» (1845 р.), де висловив також гірке слово правди своїм землякам. Повний наголовок поеми є такий: «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм, в Україні і не в Україні сущим, моє дружнєє посланіє». Основні думки, що їх висуває Шевченко в «Посланії», — це протест проти кріпацтва, заклик до любові до рідного краю й народу та до братання всіх суспільних верств. Суспільність, каже поет, є зла. В житті народу він бачить недомагання. Народові загрожує катастрофа, якщо не заверне зі шляху, яким іде. Тому поет закликає земляків, щоб перестали «запрягати людей у тяжкі ярма, орати лихом та лихом засівати», бо настане суд, і тоді ріками потече кров у синє море. Бачачи, що розвиток освіти й культури не йде належним шляхом, Шевченко радить плекати своєрідну національну культуру, а не перещеплювати штучно й безкритично чужі кличі та чужі ідеї. У «Посланії» порушив, отже, Шевченко найважливіші питання суспільного та національного життя. Передусім треба, за думкою поета, усунути соціальну несправедливість («розкуйтеся»). Потім треба плекати й розвивати любов до рідного краю й народу («полюбіте щирим серцем велику руїну»), бо «нема на світі України, немає другого Дніпра». Вкінці треба пізнати свою мову й свою історію, бо тільки на своїх основах можна побудувати національну культуру («в своїй хаті своя правда, і сила, і воля»), і тільки така освіта веде до об’єднання народу. Лише коли земляки сповнять усі поетові бажання, коли «обіймуть найменшого брата», настануть для України кращі часи, «і світ ясний, невечірній тихенько засяє...» Внаслідок отих високих ідей та кличів «Посланіє» служило дороговказом на шляху національного відродження українського народу.

Свого ворожого ставлення до царату та до методів його правління не змінив поет, незважаючи на десятилітнє заслання, яке мало бути карою за його революційні думки та погляди. У «Неофітах» знову вдарив Шевченко всією силою свого поетичного слова по російському царатові. Поему написав у 1857 р. в Нижнім Новгороді, де мусив півроку затриматися й чекати на дальший дозвіл їхати в Петербург. Поема «Неофіти» є політичною алегорією. Поет бере тему з римської історії. Оповідає про переслідування християн за Нерона, одначе під Нероном розуміє всіх тиранів, що давлять усякі прояви вільної думки. Після пояснення генези поеми Шевченко звертається до Матері Божої та прохає її допомогти йому описати терпіння одної матері:

Благословенная в женах,

Святая, праведная Мати

Святого Сина на землі!

Не дай в неволі пропадати,

Летучі літа марно тратить,

Скорбящих радосте! Пошли,

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий,

І слово розумом святим

І оживи, і просвіти!

І розкажу я людям горе,

Як тая мати ріки-море

Сльози кривавої лила,

Так, як і Ти, і прийняла

В живую душу світ незримий

Твойого розп’ятого Сина.

Ти, мати Бога на землі,

Ти сльози матері до краю,

До каплі вилила. Ридаю,

Молю, ридаючи: пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово — Божеє кадило,

Кадило істини! Амінь.

Далі оповідає Шевченко, як молодий римський патрицій Алкід гуляє з веселим товариством у гаю біля Аппієвого шляху. Надходить св. Петро і благословляє веселу оргію. Проповідь апостола зворушує Алкіда. Він покидає товариство, матір і стає визнавцем нової релігії. Разом з іншими неофітами дістається в неволю. Його відводять до Сиракузів «в підземні страшні узи». Алкідова мати шукає скрізь сина. Вкінці знаходить його в Сиракузах, але її не хотять до сина пустити. Тим часом у Римі патриції видумали нове свято й проголосили Нерона богом. На це свято приводять із Сиракузів неофітів. Алкідова мати бачить сина, який пливе на галері, і чує, як співає він псалом про прощення ворогам. Потім бачить вона, як мучать у Колізеї християн, бачить, як дикий леопард кидається на її сина, і з розпуки б’є головою о мур. У пізню ніч стрічає сірооких скифів, що вивозять тіла мучеників із цирку і кидають у Тибр на поживу рибам для цісарського столу. І тоді замість прокльону несеться з її наболілих грудей перша молитва до Христа.

...І спас

Тебе єдиний син Марії,

І ти слова його живії

В живую душу прийняла,

І на торжища, і в чертоги

Живого істинного Бога

Ти слово правди понесла.

Провідною в «Неофітах» є думка, що хоч людина гине за ідею, сама ідея одержує перемогу. Через жертву молодого покоління стає вона близькою старшому поколінню. Крім того, проводить Шевченко в «Неофітах» також ідею прощення ворогам. Ідеал любові матері (подібно до поеми «Марія») є такий високий, що рівного йому не знаходить Франко в усій світовій літературі.

«Думки» Шевченка. Перлинами поетичної творчості Шевченка є його дрібні ліричні поезії, в яких висловив він усі терпіння свого життя. «Думки» постали головно на засланні. Проживаючи серед непривітних пустель під «невмитим небом», поет замкнув у них свою глибоку тугу за рідними селами, зеленими степами, блакитними горами, розкішними нивами й ланами та сподівався в гарячих своїх бажаннях хоч на старість побачити велику красу рідної країни. Часто пробивається в «Думках» жаль за змарнованим життям, часто відзиваються сумні тони розпуки та безнадійності.

Ось опис неділі в Орській фортеці:

Неначе злодій, поза валами

В неділю крадуся я в поле,

Валами вийду понад Уралом

На степ широкий, мов на волю,

І болящеє, побите

Серце стрепенеться,

Мов рибонька над водою,

Тихо усміхнеться,

І полине голубкою

Понад чужим полем, —

І я ніби оживаю

На полі, на волі...

І на гору високую

Вихожу, дивлюся,

І згадаю Україну —

І згадать боюся...

О, моя доле! Моя країно!

Коли я вирвусь з цієї пустині?

Чи може (крий Боже!), тут і загину,

І почорніє червоне поле?..

«Айда в казарми! Айда в неволю!» —

Неначе крикне хтось надо мною, —

І я прокинусь. Поза горою

Вертаюсь, крадуся понад Уралом,

Неначе злодій той, поза валами.

От так я, друже мій, святкую

Отут неділеньку святую!..

«Назар Стодоля». Шевченко залишив також один драматичний твір — «Назар Стодоля». У драмі сотник Хома Кичатий задумує підступно видати доньку Галю за старого полковника. Не зважає він на те, що Галя кохає молодого козака Назара Стодолю. Для своїх намірів приєднує ключницю Стеху. Галя в ніч перед Різдвом подає сватам полковника рушники в тій думці, що це сватає її Назар. Ненадійно з’являється Назар, і Галя бачить, що її ошукують. Назар бажає просьбою схилити Хому, щоб віддав Галю за нього, але це йому не вдається. Тоді він її пориває. В самітній корчмі доганяє його Хома. Приятель Назара, Гнат, увільнює його з рук Хоми. Коли Назар дарує Кичатому життя, цей, зворушений його лицарськістю, прохає Назара простити йому й благословляє молодих. Спочатку Шевченко закінчив драму смертю Хоми, що мав загинути від рук Гната, але потім змінив закінчення, бо не хотів на смерті батька будувати щастя його доньки. Новіші досліди над драмою виказали її безсумнівні цінності, а за Шевченком дослідники признали драматичний талант і знання драматичної техніки.