Нова доба

11. Тріумф народної мови

Іван Котляревський. Нарешті прийшла доба перемоги живого слова. Українська народна мова розпочала тріумфальний хід. У 1798 р. вийшли в Петербурзі три перші пісні «Енеїди» Котляревського, яка є свіжою талановитою переробкою поеми римського поета Вергілія. Котляревський написав «Енеїду» в живій українській мові з повною свідомістю, що в ній повинен іти розвиток українського письменства. Тієї виразної свідомості не було в його попередників — авторів гумористичних віршів, авторів інтерлюдій, — тим-то «Енеїда» — це великий крок наперед. В «Енеїді» дав Котляревський широкий малюнок народного життя з різними його додатними й від’ємними сторонами. З приязним зацікавленням затримався автор на народних обрядах, звичаях і віруваннях, із щирою прихильністю звернувся до простолюдця, виявляючи поважне розуміння гірких обставин селянського життя. Так, поруч із живою мовою вніс Котляревський у свій твір ідею свідомого демократизму, вказуючи правильний шлях своїм наступникам. Це й є причиною, що з появою «Енеїди» розпочинаємо нову добу в розвитку українського письменства.

Поява «Енеїди» Котляревського має тим більше значення, що тодішні обставини українського суспільного й національного життя були дуже невідрадні. Правда, далеко, на другому кінці Європи, у вогні французької революції валилися основи давнього ладу, родилися нові, визвольні ідеї, але дорога їм в Україну була ще далека, Недавні удари з боку російського царату приголомшили українців: слабодухим відбирали останні надії. Після зруйнування Січі (1775 р.), після закріпачення селянства (1781 р.) процес винародовлення українського панства, міщанства, духовенства поступав скоро вперед. Упродовж другої половини XVIII в. багато письменників, українців із роду, збагатили плодами свого таланту російську літературу. В колі російських письменників стрічаємо Богдановича (автор поеми «Душенька»), Капніста (автор «Оди на рабство»), Рубана, Наріжного та ін. Українська мова стала жити тільки в устах селянина. В таку пору задзвенів сміх Івана Котляревського.

У Полтаві на високій горі стояв дімок, огороджений з одного боку парканом, з другого частоколом. З гори видно було широкий луг, серед якого срібною стрічкою переливалася річка Ворскла. У тім дімку в убогій дворянській сім’ї прийшов на світ 29 серпня 1769 р. Іван Котляревський. Батько його був канцеляристом у магістраті. Іван Котляревський учився в дячка, потім вступив до Полтавської, т. зв. Катеринославської, семінарії, до якої ходив упродовж восьми років. Вже в семінарії проявив поетичний хист, схильність до віршування, завдяки чому прозвали його товариші «рифмачем». Не скінчивши семінарії, учителював у домах панів-дідичів. Тоді мав нагоду приглянутися до народного життя. Щоб краще познайомитися з народним побутом, перевдягався в народне вбрання й бував на народних досвітках, вечорницях. Записував слова, збирав приповідки та пісні, приглядався до народних звичаїв. Добутком того вдумливого споглядання народного життя була та частина «Енеїди», в якій Котляревський дав образ українського побуту. В 1796 р. вступив до війська. У війні з Туреччиною виявив лицарську відвагу. Коли полк, у якому служив, було переведено з України у Литву, Котляревський покинув військову службу. Поселився в Полтаві, де одержав догляд над інститутом, у якому виховувалися дворянські діти. В 1812 р. у грізній хвилині походу Наполеона отримав доручення від генерал-губернатора кн. Лобанова-Ростовського виставити козацький полк для боротьби з Наполеоном. Видно, Котляревський добре виконав доручення, коли в нагороду одержав ранг майора, брильянтовий перстень і 500 рублів річної платні. Проживаючи далі в Полтаві, виступав у комічних ролях у домашньому театрі кн. Лобанова-Ростовського. Коли на місці Ростовського губернатором став кн. Рєпнін, Котляревський уладив для нього театр. Тут виставив свої комедії «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник». Як людина, визначався Котляревський сильним характером, доброю людяною вдачею й добув собі славу знаменитого гумориста, майстра оповідки. Помер у 1838 р. Перед смертю наділив свободою двох кріпаків. Невеличкий маєток роздав своякам, знайомим та приятелям.

«Енеїда». Перші три частини «Енеїди» появилися друком у Петербурзі в 1798 р. без згоди автора. Видав їх багатий конотопський шляхтич Максим Парпура, що великі гроші вкладав на українські культурні цілі. За це вмістив його автор у третій частині своєї поеми між грішниками, що караються в пеклі, бо

натуру мав він дуже бридку,

кривив душею для прибитку,

чужеє оддавав в печать...

Одначе несправедливо докоряв Котляревський Парпурі, бо не для «прибитку» він це зробив, а тільки в гарнім розумінні вартості поеми. Повне видання «Енеїди» у шести піснях вийшло в 1812 р. в Харкові.

«Енеїда» є травестією поеми римського поета Вергілія. її наголовок — «Енеїда, на малоросійській язик перелицьованная». Основою травестії є гумористичний підхід до поважної теми. На тім полі перед Котляревським робили спроби автори релігійних віршів, коли поважні релігійні події насвітлювали з гумористичного боку. На тім полі випередив також Котляревського Опанас Лобисевич, що «Вергілієвих пастухів («Буколіки») переодягнув в український кобеняк». На жаль, твір останнього не зберігся, є тільки лист, в якому про це згадується.

Вергілієва «Енеїда» була перед Котляревським предметом переробок і в інших літературах. Авторами таких травестій були француз Скаррон, німець Блюмавер, росіянин Осипов. Кожний з них мав іншу мету. Скаррон (XVII в.) висміював богів класичного світу, Блюмавер (XVIII в.) виступав проти релігійної нетерпимості й релігійного фанатизму, Осипов (1791 р.) звернув вістря своєї сатири проти пиятики й неуцтва. Котляревський знав травестію Осипова й нею покористувався. В Осипова взяв метричний розмір, подекуди слова, звороти й рими. Але все-таки зумів зберегти свою оригінальність і завдяки своєму талантові вивів окремий світ українського життя. Гумористичним ладом висвітлив обставини українського суспільного життя після зруйнування Запорозької Січі. Це не Еней і не троянці блукають по світі, шукаючи нових осель, — це мандрують по світі залишки запорожців.

Зміст «Енеїди». По упадку Трої Еней збирає товаришів і випливає в море. Юнона, яка не любить Енея за те, що той є сином Венери, спішить до бога вітрів Еола і просить його, щоб знищив Енея та всю його дружину. Еол не може відмовити гарній молодичці і велить вітрам розбурхати море. Це вони й роблять. Але Нептун на прохання Венери картає вітри й заспокоює море. Тим часом Венера удається з проханням до Зевса, щоб заопікувався її сином. Зевс приобіцює Венері, що пошле її синові щасливу долю. Завдяки йому Еней після блукання заїздить у город Карфаген, де царює Дідона, гостить у неї й бенкетує два роки. Це не подобається Зевсові. Гнівний посилає Меркурія, наказуючи йому розлучити закохану пару та намовити Енея до дальшої плавби. Еней задумує від’їхати потайки від Дідони, але це йому не вдається. Від’їжджає лише після бурхливої сцени з Дідоною, яка після його від’їзду підпалює багаття з очерету, кидається у вогонь і знаходить там смерть.

Тим часом на морі зривається буря. Троянці, рятуючись, причалюють до Сицилійської землі, де король Ацест їх гостинно приймає. Тут уладжує Еней поминки по батькові Анхізові. Відбуваються ігрища, в часі яких виступають до двобою Дарес із Ентелеєм. За змаганням приглядають боги з Олімпу, при чім Венера прохає Зевса, щоб поміг Даресові, а Бахус вступається за Ентелея. Але Зевс забороняє богам устрявати у двобій. Тоді Юнона висилає Ірису між троянські жінки, яких троянці не взяли на бенкет, щоб порадила їм підпалити човни. Троянки підпалюють їх. У розпуці Еней звертається з молитвою до богів, і дощ гасить пожежу. За намовою Анхіза, що являється уві сні Енеєві, троянці відпливають із Сицилії. Венера їде до Зевса прохати про щасливу плавбу.

Троянці на морі. Співають пісень про Сагайдачного, про Січ. Прибувають до Кумської землі, де Еней зустрічає жахливу Сивіллу, що ворожить йому дальшу життєву долю. З нею заходить у пекло, якого образ складає третю частину поеми. Харон перевозить його через ріку Стікс. Еней оглядає пекло, бачить різних грішників і в часі мандрівки зустрічає Дідону й батька Анхіза, після чого знову пускається в море. Троянці оминають щасливо острів цариці-чарівниці Цирцеї, приїжджають у край Латина, вчаться латинської мови й прохають Латина прийняти їх до своєї країни. Латин уладжує на їхню честь бенкет і ладиться навіть віддати свою доньку Лависю за Енея. Одначе Юнона не хоче цього допустити й посилає відьму Фурію, що підбурює проти Енея жінку Латина Амату й рутульського царя Турна, Приходить до війни між троянцями й латинцями. Безпосередню причину дає цуцик старої няньки, якого в часі полювання загризають пси троянців. Затривожений Еней удається за порадою до Евандра, короля аркадців, і просить у нього помочі. Тим часом Венера добуває для нього нову зброю у Вулкана. Евандр дає Енеєві військо під проводом сина Палланта. Розпочинається завзятий бій, у якому визначаються лицарською хоробрістю Низ та Евріал. У боротьбі з чисельно сильнішим ворогом обидва накладають головами. В часі, коли між військами Енея й Турна йдуть завзяті змагання, на Олімпі спорять боги. У бою гине Паллант. В кінці провідники військ, Еней та Турн, стають до двобою, в якім Еней перемагає.

«Енеїда» як літературний твір. Хоч Котляревський зачерпнув тему своєї «Енеїди» з других рук, він дав цікавий, оригінальний вартісний твір. Головні риси його самостійної творчої праці виявилися в щиро народному колориті всього твору й гумористичній забарвленості. Котляревський зумів на тій основі, яку перейняв у римського поета Вергілія, вимережити живі образи сучасного йому українського побуту й сучасних обставин життя. Націоналізація теми проявляється в тому напрямі, що Котляревський переніс подію на український ґрунт. Еней та його товариші виступають перед нашими очима як кошовий і запорожці:

Еней був парубок моторний

І хлопець — хоч куди козак.

Вдача Енея та його товаришів, їхня поведінка, мова, звичаї, одяг, зброя — все це запорозьке, українське. В постатях олімпійських богів легко розпізнати українських панів-поміщиків із їхньою розгульною вдачею, хибами, химерами й норовами.

Ось як характеризує Котляревський божества вітрів:

Борей недуж лежить з похмілля

А Нот поїхав на весілля,

Зефір же, давній негодяй,

У городі десь загуляв...

В іншому місці говорить про олімпійських богів такими словами:

В це врем’я в рай боги зібрались

K Зевесу в гості на обід;

Пили там, їли, забавлялись,

Забули наших людських бід.

Там лакомини різні їли:

Бухончики пшеничні білі,

Кислиці, ягоди, коржі

І всякі різні витребеньки, —

Уже либонь були п’яненькі,

Понадувались, мов йоржі.

Крім цього, розсипав Котляревський в «Енеїді» велике багатство етнографічного матеріалу, описуючи народний одяг, їжу, бенкети, ігри, танці, музику, співи, хатню обстанову, народні звичаї, обряди, вечорниці, вірування, ворожбу, похорон, поминки. Все це надає його творові національний український колорит.

Поруч із тим другою ознакою творчого таланту Котляревського є гумористичний підхід до поважної теми. Котляревський обрав форму гумористичної травестії, може, й доцільно: може, здавав собі справу, що поважного твору в українській мові не читали б, може б, висміяли його та його змагання. А так українське панство, читаючи «Енеїду», втішалося, сміялося, забавлялося, а одночасно призвикало до українського слова та до тієї думки, що й українська мова може бути мовою письменства. Зрештою, у формі травестії легше було авторові сказати панам, що недобре вони роблять, коли тільки бавляться, бенкетують, народ закріпачують. Краще йому було це зробити жартома, веселими натяками, дотепною сатирою. Гумор «Енеїди» полягає передусім у модернізації теми, у перенесенні давніх подій в обставини XVIII в. Деколи, щоб спонукати до сміху, послуговується автор надто грубими словами, висловами й зворотами, як-от:

Но греки, як, спаливши Трою,

Зробили з неї скирту гною,

Він, взявши торбу, тягу дав...

Але це в нього тільки засіб, що має служити поважній меті. Цей частий надто простий, вульгарний вислів в «Енеїді» був причиною докорів із боку деяких критиків, що, мовляв, Котляревський тільки забавляв панів, розганяв їхню життєву нудьгу веселими вигадками та глумом, не маючи ніякої поважної думки, ніякої поважної цілі (Куліш). Одначе такому поглядові суперечить сама «Енеїда». Є в ній місця, що рішуче промовляють на користь автора, свідчать про його ідейність. «Енеїда» є твором ідейним. Це проявляється і в осуджуванні кріпацтва, і в звеличанні минулого України, і в зазиві до любові до рідного краю та до особистої посвяти для загального добра. Проти кріпаччини виступає автор у третій частині своєї поеми при нагоді опису пекла, коли разом із іншими грішниками вмістив туди панів за те,

що людям льготи не давали

і ставили їх за скотів;

за те вони дрова возили,

в болотах очерет косили,

носили в пекло на підпал,

Чорти за ними приглядали,

коли який з них приставав.

Натомість зі щирою прихильністю згадав автор про всіх покривджених, горем потомлених, злиднями прибитих і для них приготував місце у раї:

Це бідні, нищі, навіжені,

що дурнями зчисляли їх,

старці, хромі, сліпороджені,

з яких був людський глум і сміх;

це що з порожніми сумками

жили голодні під тинами,

собак дражнили по дворах;

це ті, що дасть Біг получали,

це ті, яких випроводжали

в потилицю і по плечах.

Звеличив Котляревський минуле України згадками, повними туги й захоплення колишніми гарними, світлими часами:

Так вічной пам’яті бувало

У нас в Гетьманщині колись.

Так просто військо шикувало,

Не знавши: «стій! не шевелись!»

Так славнії полки козацькі —

Лубенський, Гадяцький, Полтавський —

В шапках, було, як мак цвітуть.

Як грянуть, сотнями ударять,

Перед себе списи наставлять,

То мов мітлою все метуть.

До любові до рідного краю, до посвяти для добразагалу взиває Котляревський словами:

Любов к отчизні де героїть,

Там вража сила не остоїть,

Там грудь сильніша од гармат.

І зрозуміло українське громадянство благородні наміри автора «Енеїди». Його твір користувався великою популярністю. З рук до рук ходили відписи «Енеїди» ще перед першим її друкованим виданням. Друковані примірники було розхоплювано. Скрізь читали «Енеїду» з захопленням. Про неї знали запорожці над Дунаєм, її вивіз із собою Наполеон, вертаючись із походу на Росію. Якою популярністю, тішився сам автор, свідчить одне оповідання. У часі турецької війни довелося Котляревському переплисти човном через Дунай. Керманичами човна були два запорожці. Вдивляючись в обличчя капітана, пізнали вони в ньому земляка й запитали, чи це той самий, що написав «Енеїду». «Той самий», — відповів, усміхаючись, капітан. «Так це ти, батьку наш рідний!» — кликнули радісно запорожці, припали до нього і стали цілувати його руки. «Іди, батьку, до нас, ми тебе зробимо старшим».

Драматичні писання Котляревського. З якою щирою прихильністю, з яким ніжним теплом, з яким тонким розумінням народної душі ставився Котляревський до побуту українського народу, доказом цього є його «Наталка Полтавка». Сама думка написати «Полтавку» виникла в Котляревського з дуже поважних мотивів та робить честь його імені. Котляревського схвилювало невміле, повне глуму відтворення українського народного побуту в опереті російського письменника кн. Шаховського «Козак-стихотворець», і він постановив Шаховському відповісти. Відповів оперетою «Полтавка», що є неначе обороною українського народного життя. Оборона Котляревського вийшла така гарна й така гідна, що «Полтавка» досьогодні не сходить зі сцени і все робить на глядачів враження м’якістю і ніжністю малюнку, красою слова, чарами народних пісень, кидаючи одночасно гарне світло на гуманність автора.

Дія в опереті проста, нескладна. Кохає Наталка Петра, бідного наймита, що пішов у світ на заробітки. Її мати, вдова Терпелиха, хоче її видати заміж, бо вбогість у хаті нестерпна. Спершу Наталка не хоче й чути про женихів, які її сватають, хоч вони багаті. Лише на гарячі прохання матері, за намовою сільського виборного Макогоненка, що прийняв на себе роль посередника, подає рушники возному Тетерваковському. Але приходить Петро, й возний, що бачить щире та вірне кохання молодят, відступає від Наталки. «От такі-то наші полтавці! — каже при кінці останньої дії товариш Петра Микола. — Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватається».

Легкий гумор у «Полтавці» присутній головно у насвітленні постаті возного Тетерваковського, що відбився від народного ґрунту зовнішньою поведінкою та штучною мовою, зберігаючи в глибині душі головні риси української вдачі. З природи в нього всі дані, як сам говорить, на те, щоб добро робити, тільки з причини надміру занять «не мав він на це часу».

Поруч із легким гумором другою прикметою «Полтавки» є сентименталізм. Був це модний тоді в європейських літературах, зокрема французькій та російській, напрям, що схиляв письменників звернути головну увагу на людські почування, на їхню силу та глибину. Із сентиментальними творами російської літератури, зокрема творами Карамзіна «Бідна Ліза» та «Наталя, боярська донька», був Котляревський, без сумніву, познайомлений. Все ж таки є велика різниця між його сентименталізмом та неприродним, робленим в інших європейських літературах. У Котляревського він природний, випливає з душі, згідний зі вдачею українця. Коли автор й ідеалізує постаті, то ця ідеалізація не виходить поза межі дійсної можливості; його ж змагання виказати, що й в убогих, сірих людей криються у глибині душі гарні почування, високі пориви, готовність до посвяти для спокою й щастя найближчих, — на весь зріст показує постать Котляревського не лише як письменника з літературним талантом, але й людини з гарною, шляхетною вдачею. Оцінив ці прикмети вдачі й таланту Котляревського Шевченко. У поемі «На вічну пам’ять Котляревському» звертається до нього словами «праведная душе», визнає велике значення його виступу й запевнює: «Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди, поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть».

Другим драматичним твором Котляревського була оперета «Москаль-чарівник», яку він написав на основі якогось народного оповідання. Друком вийшов «Москаль-чарівник» у 1841 р. Є у тій комедії молода жінка Тетяна — дещо жартівлива, але вірна свому чоловікові; є судовий паничик Финтик, що цурається своєї матері, говорить по-московському й залицяється до Тетяни; є чумак Чупрун, який дає Финтикові прочухана; є москаль-чарівник, що допомагає Чупрунові. У цій веселій комедії кинув Котляревський докір тим, що стидаються свого роду й вирікаються його для вигідного життя.

Сатира Артемовського-Гулака. Гумористично-сатиричний тон, до якого вдався Котляревський в «Енеїді», очевидно, сподобався. Слідом за Котляревським пішов ряд українських письменників, що залюбки наслідували цю основну рису його творчості, розсипаючи гумор, виблискуючи вістрям дотепної сатири. Деякі з них ні самі ніякої поважнішої думки не мали, ні в Котляревського не добачили. Наслідуючи Котляревського, наслідували тільки зовнішню манеру його писання, яка полягала у доборі грубих вульгаризмів, та витворили нездоровий напрям у літературі, відомий під назвою «котляревщини». Своїми творами, в яких тяжко добачити іскру якогось поетичного польоту, які «просто вражають, — як висловився дослідник нового українського письменства Микола Зеров, — вузькістю ідейного захвату й безсилістю виконання», причинилися вони до поширення думки, неначе українська мова годиться тільки для грубих дотепів. Про них та їхні твори не станемо говорити.

Але були між письменниками, що пішли слідом Котляревського, талановиті одиниці, твори яких мають глибшу ідейну основу, хоч гумор і сатира є також їхньою улюбленою формою. До них у першу чергу слід причислити Петра Артемовського-Гулака. Ще студентом став він викладачем польської мови в Харківському університеті. Потім був професором історії в тому ж університеті та впродовж десяти років його ректором. Харківський університет, що постав заходами Василя Каразіна в 1805 р., розбудив наукові зацікавлення та, без сумніву, причинився до скріплення національної свідомості серед української інтелігенції. При університеті зачав у 1816 р. виходити напівофіційний університетський орган «Український вісник», що багато місця присвячував українським справам. Хоч по трьох роках його видання було припинено, дав він початок серії літературних альманахів у Харкові в тридцятих і сорокових роках минулого віку. Були ними «Український альманах» Срезневського, «Сніп» Корсуна (1841 р.) та «Молодик» Бецького (1843 — 1844). В «Українськім віснику», якого редактором був також Григорій Квітка-Основ’яненко, появилася в 1818 р. байка АртемовськогоГулака «Пан та собака», яка дуже корисно вирізняється своїм ідейним змістом та проблисками літературного таланту з-поміж інших творів цього письменника. У байці дав Артемовський-Гулак широкий опис переживань собаки Рябка, що цілу ніч без упину стеріг панське майно: скрізь бігав, нишпорив, лякаючи злодіїв. Але вранці замість нагороди посипалися на його спину побої за те, що не дав спати панові, який програв у карти. На другу ніч Рябко спокійно поклався спати. Але знову його побили за те, що дозволив москалям нишпорити в коморі, вовкові забрати ягнята, а тхорові курчата. Отже:

Чи гавкає Рябко, чи мовчки ніччю спить,

Все випада Рябка таки прохворостить.

Уже мені, бачу, чи то туди — високо,

Чи сюди — глибоко:

Повернешся сюди — і тута гаряче,

Одвернешся туди — і там-то боляче.

З ледачим скрізь біда: хоч верть-круть, хоч круть-верть,

Він найде все тобі і в черепочку смерть.

Переживання Рябка в байці «Пан та собака» — це яскравий, повний драматизму образ життя українського селянства в добі кріпацького поневолення. Артемовський всі свої симпатії, всі почування звернув у бік Рябка, всі докори — у бік панів. Отже, його байка має характер ідейної сатири, в якій Артемовський-Гулак підніс рішучий протест проти кривд суспільного укладу. Протест Артемовського виразніший та голосніший, ніж протест Котляревського. Котляревський тільки принагідно вмістив панів у пекло за знущання над народом, коли Артемовський дав жахливий образ умовин кріпацького життя.

Крім байки «Пан та собака», писав він ще інші байки, як «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі», «Пліточка» тощо, до яких теми позичав у польського байкаря Красицького та, йдучи слідом Котляревського, на гумористичний лад перевертав оди римського поета Горація, в яких передавав його думки про марність життя та світову суєту. Пробував також сили у перекладах балад Гьоте («Рибалка») та Міцкевича («Твардовський»). Сила впливу Котляревського на Артемовського виявилася головно у стилі писання останнього. Для прикладу — опис ночі на початку байки «Пан та собака»:

На землю злізла ніч... Ніде ані шиширхне,

Хіба то декуди крізь сон що-небудь пирхне.

Хоч в око стрель тобі — так темно на дворі,

Уклався місяць спать, на небі ні зорі,

От ледве крадькома яка сонлива зірка

З-за хмари вигляне, як миш із-за одвірка.

І небо, і земля — усе одпочива;

Все ніч під чорною запаскою хова.

В українському письменстві добув собі Артемовський-Гулак ім’я суспільною сатирою «Пан та собака».

Громадянська сатира Гребінки. Якщо Артемовський-Гулак у формі байки торкнувся суспільних питань, Євген Гребінка у своїх байках виступив проти деяких хиб тогочасного громадянського життя.

Подібно до Котляревського походив Гребінка з небагатої дворянської родини, що жила під Пирятином на Полтавщині. Принаду й красу рідної околиці звеличав пізніше у передмові до альманаху «Ластівка» (1841 р.), де писав із захопленням: «Уже я так думаю, що нема на світі кращого місця, як Полтавська губернія. І степи, і ліси, і сади, і байраки, і щуки, і карасі, і вишні, і черешні, і всякі напитки, і воли, і добрі коні, і добрі люди — усе є, усього багацько. А тих, мовляв, дівчат та молодиць!.. Одну списав покійничок Котляревський «Наталку Полтавку» та увесь світ звеселив». Учився Гребінка в Ніжинській гімназії разом із пізнішим українським письменником Олександром Афанасьєвим-Чужбинським, автором збірки ніжних поезій «Що було на серці». Після закінчення гімназії служив у війську, потім учив у військових школах. Помер 1848 р. Гарну пам’ять полишив Гребінка по собі тим, що був одним із щирих опікунів Тараса Шевченка, коли цей кріпаком проживав у Петербурзі.

Гребінка писав українською й російською мовами. Першим його твором був переклад поеми Пушкіна «Полтава». З російських його творів широко відома повість «Чайковський», яку на українську мову переклав Ксенофонт Климкович. Одначе найціннішим його твором є «Приказки», тобто байки, що вийшли друком у Петербурзі 1834 р. Вигідною формою байки радо покористовуються письменники в часах, коли обставини політичного життя чи громадянські умовини не дозволяють їм висловити своєї думки одверто й ясно. Тоді під формою алегорії, послуговуючись одним образом, наприклад із життя звірів, підсувають нам інший образ, примушують нас до призадуми над відносинами між людьми, відкривають очі на хиби суспільності, громади чи одиниць. Часто користають із готових байок в інших літературах, нагинаючи їх тільки в подробицях до обставин власного життя. Так робив і Гребінка. Брав не раз теми й образи в давнього латинського поета Федра або в російського байкописця Крилова, одначе вмів зручно, гарно й доцільно зв’язати їх провідною думкою та формою з українським життям та надати їм виразний український національний колорит.

Ось у приказці «Ячмінь» батько виходить із сином у поле. Син бачить, що одні колоски ячменю похилися наділ, «мов ми, неграмотні, перед великим паном, мов перед судовим на стійці козаки», а інші стоять прямо, тому й питає в батька, яка цьому причина. Батько пояснює, що похилі колоски тому зігнулися, що повні зерна, натомість інші пнуться вгору, бо порожні. Син каже, що знає тепер, чому волосний писар Онисько Харчовитий так дметься вгору, Але батько радить йому замовчати, бо почують, і він буде битий.

У цій короткій приказці дає Гребінка образ українського села з різними умовинами його життя: тут і українські краєвиди і українське поле, і наші селяни, і постать волосного писаря Ониська Харчовитого, що дметься вгору та погорджує простим народом, і натяки на відносини у війську, на нестачу освіти, на неграмотність селян та на глибоку прірву між панами й простолюддям.

У приказці «Мірошник» говорить Гребінка про людей, що беруться за діло, яке їм не під силу. Думку проводить так, що оповідає про мельника, який безжурно й щасливо жив собі, маючи невеличкий млинок на малій річці. На біду побачив раз мельник великі млини на ріках Сеймі та Десні й забажав, щоб і його річка стала великою. Став молитися, постити, замовляти молебні — і Бог вислухав його молитви. Знялася раз буря, впали дощі, і річка заграла водою, запінилася, зашуміла і знесла млинок... І знову зумів Гребінка надати цій приказці сильний та виразний український колорит, описуючи рідні краєвиди, життя мельника, його поведінку. Такий самий характер і інших приказок. Звертався в них Гребінка проти неправди суспільного життя, визиску чужої праці («Будяк та коноплиночка»), проти несправедливості суддів, проти донощиків («Ведмежий суд»), проти відступництва від народу («Гай та сокири»), проти наклепників («Сонце та хмари») та проти вітрогонів-легкодухів, що хмарою обсідають дім багатого приятеля, розносять увесь його маєток, а потім його самого в біді покидають («Горобці та вишня»). При тім умів скрізь сполучити ідейну сатиру з гарною мистецькою формою.

Влучно схарактеризував його приказки Куліш словами: «Гребінка, пишучи приказки, малює нам тут же наші села, поля й степи свіжими та непозиченими фарбами. Коли сміється він, то прислухайтесь — тут же крізь сміх почуєте якийсь сум; коли ж справді сумує, то слово його процвітає квітками щирої поезії української. Широкі його приказки, як наші степи; жартівливі вони та якось і сумовиті, як наші селяни; шуткуючи, ці приказки займають душу зглибока».

Харківський гурток. Євген Гребінка стояв у близьких взаєминах із письменниками Харківської громади, які своєю працею оживили в перших десятиліттях XIX в. літературне та наукове життя в Україні. Нема сумніву, що велику роль у згуртуванні цих наукових сил та в зацікавленні їх добутками західноєвропейської науки й новими західноєвропейськими напрямами в літературі відіграв Харківський університет. Звернув він очі українців на Захід і велів їм нові західноєвропейські галузі науки та нові досягнення на полі письменства перещеплювати на українському ґрунті. Так постали початки української етнографії та початки української філології.

В тих часах на заході Європи розвиток етнографії поступив уже великим кроком наперед. Перші етнографічні праці появилися в Англії, де Персі видав староанглійські балади в 1765 р., а Макферсон у 1762 — збірку пісень міфічного шотландського барда Оссіана. За прикладом англійських дослідників пішли в Німеччині Бодмер, Брайтінгер, Гердер, Гьоте, Грімми. З кінцем XVIII і початком XIX в. також у слов’янському світі появляються перші етнографічні збірки. Так, у Росії видає Чулков казки (1790 р.) в Сербії Вук Стефанович-Караджич збирає сербські народні пісні, в Чехії на полі етнографії кладе заслуги Франц Челяковський збіркою народних пісень (1822 — 1827 рр.). У Польщі Зоріян Доленга-Ходаковський закликає земляків до збирання народних пісень, народних переказів, до вивчення народного побуту. Вислідом довголітніх своїх дослідів на полі слов’янської етнографії ділиться із загалом у розвідці «Про дохристиянське слов’янство» (1818 р.).

Всі ці праці з ділянки етнографії та фольклору обмежувалися поки що тільки точним описом різних сторін народного життя чи подавали вірні записи народних пісень, казок, переказів тощо. Лише з бігом часу стали вони основою для глибших студій над життям народу та його творчістю. Замилування етнографічними дослідами захопило також українців. Вже про Котляревського відомо, що він пильно приглядався до народного життя, записував народні пісні, приповідки і в своїх творах, зокрема в «Енеїді», вмістив стільки етнографічного матеріалу, стільки розсипав подробиць, схоплених зі споглядання народного побуту, що все це дало основу деяким дослідникам назвати його першим українським етнографом.

Одначе першу збірку українських народних пісень видав князь Микола Цертелєв у 1819 р. («Опыт собрания старинных малороссийских песней»). Своє захоплення красою українських пісень та силою почування, що з них промовляє, висловив Цертелєв в окремій розвідці російською мовою, в якій порівняв їх із піснями Оссіана та Гомера. Збірка Цертелєва викликала появу нових збірок народних пісень: Михайла Максимовича (вийшли в 1827, 1834, 1849 рр.) та Ізмаїла Срезневського. Останній, хоч із російського роду, проживаючи в Україні, став гарячим ентузіастом української старовини й у 1833 — 1838 рр. видав «Запорозьку старину» в шести частинах. Ізмаїл Срезневський був також завзятим оборонцем прав української мови до самостійного літературного життя. В одній із своїх наукових розвідок («Взгляд на памятники украинской народной словесности») виказував, що українська мова є окремою, самостійною мовою та не уступає місця чеській у багатстві вислову, польській — у живописності, сербській — у милозвучності.

Другою ділянкою наукових зацікавлень деяких письменників Харківського гуртка було мовознавство. Буйний розвиток філології в Західній Європі на початку XIX в. започаткував німецький учений Франц Бопп, що своєю порівняльною граматикою індоєвропейських мов звернув філологічні досліди на нові шляхи. Доказуючи споріднення індоєвропейських мов, дав він понуку до живіших студій на полі лінгвістики не лише у Німеччині, але й серед слов’янських народів. У добу відродження слов’янських націй, у часах, коли вони одна за одною зривалися до окремого національного життя, намагалися слов’янські вчені також своїми філологічними працями доказати права слов’янських мов до самостійного життя. І це було одною з причин живішого розвитку філологічних наук серед слов’янських народів. Чехи Йозеф Дубровський, Йозеф Юнгман, Павел Шафарик, серб Вук Караджич, словенець Бартоломей Копітар, росіянин Олександр Востоков кладуть основи під розвиток слов’янських мов та літератур. У цю пору гарячкових змагань над оживленням слов’янської філології і над розбудженням слов’янських націй виходить перша граматика української мови Олександра Павловського у Петербурзі 1818 р. («Грамматика малороссійского наречія»). Виданням своєї граматики намагався Павловський довести здатність української мови до літературного життя.

Квітка-Основ’яненко. До письменників Харківської громади належав також творець новітньої української повісті Григорій Квітка-Основ’яненко (1788 — 1843). Народився в селі Основа близько Харкова — відси й його псевдонім. Походив із панського роду: його батько був власником села Основа. В житті Квітки-Основ’яненка було багато подій, що відбилися поважним відгомоном у його літературній творчості. Перша така подія сталася в його дитячих літах. П’ятилітнім хлопчиною, тяжко недужий на очі, поїхав він із матір’ю на прощу до Озерянського монастиря і тут раптом прозрів. Це дивне несподіване подужання — саме в церкві, в часі молитви — виповнило його душу глибокими релігійними почуваннями, яким він дав вислів у своїх повістях. Під впливом сильного релігійного настрою задумував уже на 12-му році життя вступити до монастиря, чого батьки не хотіли дозволити. Вчився Квітка вдома і в монастирській школі. На 15-му році життя записав його батько до війська, одначе хлопець проживав дома, виїжджаючи тільки часом до старшого на бенкет чи з поклоном.

Безсумнівний вплив на світогляд письменника, на вироблення його етичних поглядів мала знайомість із постаттю та філософією Сковороди, який гостив у його батьківському домі. Вкінці Квітка таки здійснив свій намір і на 23-му році життя, не без впливу свого дядька, що був настоятелем Курязького монастиря, вступив у цей монастир і прожив у ньому близько чотирьох років простим послушником. Після виходу з монастиря жив Квітка у Харкові, де його захопило товариське та громадське життя. Квітка брав участь у театральних виставах, виступаючи в комічних ролях, був директором театру, потім опікуном інституту, в якому виховувалися Дворянські дівчата. З наставницею того інституту, Анною Вульф, він одружився. Останні роки життя провів в Основі, втішаючись тихим подружнім щастям. Його дружина, начитана в тогочасній сентиментальній літературі, брала живу участь у літературній його праці, піддавала йому теми та дораджувала писати в такому сентиментальному тоні, який їй саме припав до вподоби.

У перших своїх літературних творах пішов Квітка слідом Котляревського. Форму травестії в крайньо гумористичному бурлескному тоні має одне з перших його оповідань — «Салдацький патрет» (1833 р.), тему якого взяв Квітка з двох грецько-латинських анекдотів. В одному з них маляр Зевксіс так вірно змалював китицю винограду, що птахи зліталися до його образу. Квітка у своєму оповіданні вивів замість Зевксіса маляра Кузьму Трохимовича, що знову так вірно вималював солдата, «що не тільки горобцеві, а й чоловікові був страшний. Як задивишся на нього, так бачиться: вже й ворушиться, й усом морга, й очима поводить, і руками дьоргає, і ногами дрига... от побіжить, от битиме». Щоб переконатися, чи вартий чого його образ, виставив Кузьма Трохимович його на ярмарку в Липцях і впевнився, що добре намалював солдата, коли й Охрім Супоня, й молодичка Явдоха Колупайчиха, і дівчина Домаха прийняли його портрет за живу людину. Вкінці підійшов до образу гурт парубків. Між ними був швець Терешко. Терешко скинув шапку й поклонився солдатові. Коли товариші підняли його на глум, став Терешко лаяти маляра, що не змалював чобіт, як слід. По відході парубків Кузьма Трохимович скоро перемалював чоботи. Коли це Терешко завважив, проходячи в другий раз попри солдата, сказав до товаришів із самовпевною хвальбою: «Чоботи тепер, як я навчив, та мундир не туди дивиться». «А зась, — крикнув розлючений Кузьма, — швець знай своє ремесло, а у кравці не мішайся». Кінцева частина оповідання Квітки — це саме траверсія другого анекдота про маляра Апеллеса, що, подразнений несправедливою критикою шевця, крикнув йому: «Суди не далі чобота, шевчику!».

Є у Квітки й інші оповідання такого самого гумористичного характеру, що й «Салдацький патрет», як: «Пархімове снідання», «Підбрехач», «На пущання як зав’язано», «Купований розум», тільки сперті вони вже не на чужі, а на українські народні оповідання та анекдоти. Скрізь відбився в них вплив Котляревського, з-під якого не могли, зрештою, визволитися й такі письменники, як Артемовський, Гребінка, Стороженко, Руданський, Нечуй-Левицький, коли намагалися наблизити свій стиль до стилю простолюддя, не згадуючи вже про представників «котляревщини» в її від’ємнім розумінні. Щодо оповідання «Салдацький патрет», то Квітка мав у ньому й поважнішу думку. Письменник хотів звернути увагу російських критиків, щоб пильнували своє діло, свою літературу й не бралися за оцінку українських писань.

При цьому є ще у Квітки оповідання іншого характеру, з іншою, поважнішою тематикою, з іншим підходом до народного побуту, з ідеалізацією постатей, із іншим стилем писання. До кращих належать: «Маруся», «Сердешна Оксана», «Перекотиполе», «Козир-дівка», «Щира любов». Крім повістей (в українській мові їх 17), писав Квітка драматичні твори (драма «Щира любов», комедія «Сватання на Гончарівці»).

Квітчина «Маруся». Життєві переживання Квітки-Основ’яненка відбилися в його душі глибоким релігійним настроєм, якому дав він вислів у першу чергу в повісті «Маруся». Основою цієї повісті є зворушливе кохання гарної, ніжної сільської дівчини, що має стати дружиною розумного й меткого, хоч бідного парубка, який також покохав дівчину всією душею. Батько Марусі не хоче спершу згодитися на подружжя, бо перед Василем ще військова служба. «Як прийде набор, — говорить він Василеві, — то тобі лоба забриють, бо ти сирота. А що тоді буде з Марусею, — ні жінка, ні удова, звісно, як салдаток шанують...» Лише тоді, коли Василь за власні зароблені гроші може найняти за себе заступника, погоджується. Вже й ладяться до весілля. Але щастя молодим не судилося. Маруся простуджується в лісі й умирає. Коли Василь після подорожі повертається, замість весілля находить похорон. У тяжкому горі по втраті єдиної доньки Наум Дрот та його дружина Настя знаходять полегшення в думці про Божу волю. Уладжують величаві похорони, опис яких складає велику частину повісті. Василь шукає захисту в монастирі, де скоро й кінчає життя.

Християнсько-релігійний світогляд Квітки знайшов у повісті «Маруся» вираз у головній думці, що не треба на світі ні до чого над міру прив’язуватися, «не то щоб до якої вещі, а то хоч би й до наймиліших людей: жінки, діточок, щирих приятелів і других». «Перше всього — проповідує далі автор, — подумаймо: чи ми ж на цьому світі вічнії?» Подальше оповідання про долю Марусі є неначе доказом тієї думки, яку автор висловив у вступі, що нема на цьому світі тривкого щастя. Автор немов перебрав на себе роль проповідника, який велить людям із тихою резиньяцією приймати Божі допусти.

Християнсько-релігійний настрій Квітки, його бажання моралізувати в дусі християнсько-релігійного світогляду пробивається також у характеристиці поодиноких постатей, що немов мають завдання служити взірцем християнських чеснот та християнського життя. Всі вони побожні, пильно ходять до церкви, моляться гаряче, з тихою покорою покладаються на Божу волю. Таким був Наум Дрот, «батькові й матері слухняний, старшим себе покірний, між товаришами друзяка, ні півслова не збрехав, не впивався і п’яниць не терпів, з ледачими не водився; а до церкви, то хоч би і маленький празник, тільки піп у дзвін — він уже й там; свічечку обмінить, старцям грошенят роздасть і прийметься за діло. Коли прочує яку бідність, наділить по своїй силі й совіт добрий дасть...» Такою була і його жінка Настя, «добра, роботяща, хазяйка, слухняна», такою була Маруся, таким був і Василь. Крім того засадничого настрою, є в повісті поклін модному тодішньому літературному напрямові — сентименталізмові, який кидається у вічі і в виборі самої теми, в її насвітленні та в характеристиці поодиноких постатей, зокрема у вдачі Василя, якого сила почування й сила розпуки веде у монастир.

Сентименталізм, до якого автор клонився в «Марусі», з іще більшою силою виступає в повісті «Щира любов», у якій автор розповів про кохання сільської красуні Галочки до московського офіцера Зоріна. Сила захоплення красою Галочки була в Зоріна така велика, що він, незважаючи на все, хотів із нею одружитися. Тільки Галочка не хотіла йому в’язати світу.

Хоч у повісті «Маруся» дещо засильно вдарився Квітка в сентиментальний тон, все-таки має ця повість велике значення. Вартість її в тому, що вона є одним із перших творів не тільки в українській, але взагалі в європейській літературі, в якому автор із щирою, глибокою прихильністю поставився до життя простолюддя, вміючи знайти в душах простих селян стільки гарних прикмет, стільки ніжних почувань. Повість «Маруся» є вислідом пильного вдумливого споглядання автора, що з замилуванням етнографа дав образ українського села, описуючи народне вбрання, хатню обстанову, народні звичаї Великодня, сватання, заручин, весілля.

Село у повістях Квітки. У своїх українських повістях та оповіданнях намагався Квітка-Основ’яненко дати образ українського села та образ його життя. До опису підходив як етнограф, що бажає приглянутися докладно до побуту, простежити народні звичаї, зрозуміти народну душу. З такого етнографічного погляду і відтворив він українське село, ідеалізуючи подекуди постаті, ідеалізуючи побут, натомість закривши очі на соціальні обставини життя у тому селі. Ніде в його повістях не знайдемо не то що протесту, але навіть натяку на поневолення народу, на турботи й злидні його щоденного життя. Причина того в його походженні, може, також у тому, що в його околицях кріпаччина не мала гострих форм. Квітка зріс серед вигод панського життя, уповні погоджувався з ладом, який тоді панував у Росії, кривд кріпацького поневолення не добачав і не відчував ніякої потреби проти існуючого укладу як-небудь запротестувати. Унаслідок того образ села, який дав Квітка в ряді оповідань, односторонній, вірний тільки з етнографічного боку, невірний із соціального боку. Квітка творив ідилію селянського життя, хоч такої ідилії на ділі не

було.

Характер оповідань Квітки не скрізь однаковий. Є в нього оповідання з гумористичним забарвленням, в яких посміхався, щоправда, без злоби, з людських хиб; є оповідання з забарвленням сентиментальним, як «Маруся», «Щира любов» або «Козир-дівка»; є й такі, в яких Квітка глибше глянув у дійсне життя села і відтворив його з більшою правдою, з більшим реалізмом. До таких повістей, найбільш реалістичних за своїм характером, належить «Сердешна Оксана». Розповів у ній Квітка про долю сільської дівчини Оксани, красу якої занапастив російський капітан. Інші оповідання, як «Конотопська відьма», «Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб», написав Квітка на основі народних вірувань у відьом, чортів і опирів. Ці оповідання зі зворотом до світу народної фантастики, до країни народної уяви — це несміливі поки що кроки на шляху нового літературного напряму — романтизму. Також стиль оповідань Квітки не скрізь однаковий. Квітка послуговувався у своїх оповіданнях двояким стилем: вищим, коли говорив від себе і від поважних своїх постатей, і нижчим, коли говорив від імені другорядних постатей. Тоді знижався, як це робили залюбки і інші тогочасні письменники (Артемовський, Гребінка), до стилю оповідок простолюддя. Змінював його відповідно до характеру оповідань: з розповідного у проповідний, то знову в гумористично-анекдотичний.

В українській літературі Квітка-Основ’яненко має своє визначне місце як творець української прози та як письменник, що з таким теплом, з такою щирою прихильністю підійшов до селянського життя. Своїми замальовками з побуту простолюддя випередив він письменницю Жорж Занд у французькій літературі, Ауербахові «Сільські історії» в німецькій та «Деревню» Григоровича й «Записки охотника» Тургенєва в російській. Як високо цінив талант і творчість Квітки Тарас Шевченко, доказом є його поєма «До Основ’яненка».

Під впливом «Наталки Полтавки». Квітка-Основ’яненко був автором драматичних творів «Сватання на Гончарівці» та «Щира любов». У ділянці драматичної творчості в двадцятих і тридцятих роках минулого віку взірцем був Котляревський. Під сильним впливом Котляревського написав Яків Кухаренко оперету «Чорноморський побут» (1836 р.), що темою, постатями й загальним настроєм дуже живо нагадує свій першовзірець. Кухаренко, отаман Кубанського війська, приятель Шевченка, описав у поемі «Харко, запорозький кошовий» початки української колонізації Кубані. Також у «Чорноморському побуті» переніс дію в часи, коли останки січового козацтва дали початок Чорноморському війську. Як Котляревський у «Полтавці», дав Кухаренко у своїй опереті образ кохання Марусі до козака Івана Прудкого, що поїхав воювати з черкесами. В часі відсутності Івана посватала мати Марусі, вдова Драбиниха, свою доньку за багатого козака Харка Капицю. Але приятелі Івана Прудкого не дали йому зробити кривди. Хрещений батько Тупиця заявив Драбинисі, що весь свій маєток призначає свому хрещеникові. Тим зворушив остаточно Драбиниху, яка на додаток ще й дізналася про прогріх Капиці супроти дівчини Килини. Оперета кінчається поверненням козаків, із якими вертається разом Іван Прудкий.

Наслідуванням «Полтавки» була також оперета Степана Писаревського «Купала на Івана», відома в галицькій переробці під наголовком «Весілля, або Над цигана Шмагайла нема розумнішого». Героями оперети є Іван Коваленко та Любка Мирошниківна, що на дорозі свого кохання так само зустрічають різні перепони. Закоханим молодятам при повній їхній незарадності допомагає циган Шмагайло, беручи справу в свої руки та щасливо її розв’язуючи на користь молодят. Коли дядько Любки, Панько Шереперя, хоче віддати її за Юрка Паливоду, циган Шмагайло нівечить його намір тим, що разом із своїм товариством відьом та вовкулаків лякає Юрка та примушує зректися Любки.

Соціальна нерівність між залюбленими лягла також в основу анонімної оперети «Любка, або Сватання в селі Рихмах», якої авторство дехто навіть приписував Котляревському. Перешкодою на дорозі кохання багацького внука Грицька Рихмана та гарної Любки, доньки вбогої вдовиці, є дід Гриця, що хоче за внука посватати багачку. Але й тут колізія розв’язується, хоч і не дуже дотепно, але щасливо для молодих. «Любка» написана віршем. У всіх названих драматичних творах молоді щасливо поборюють усякі перешкоди, що стоять на шляху їхнього кохання, своєю чеснотою чи за допомогою хитрощів приятелів, і їхнє чисте, безкорисне кохання кінчається тріумфом. Така тематика й таке насвітлення є основними прикметами драматичних творів у модному тоді сентиментальному тоні.