Війна й лицарство

Військо. Слов’яни, предки нашого народу, славилися завзяттям і хоробрістю. Сильним напором, відчайдушними випадами перемагали кожного ворога. Але зброя їхня була неудосконалена, а до боротьби йшли без ладу. Грецький письменник Прокопій оповідає: «Виступаючи у бій, вони йдуть на ворогів здебільшого пішо, в руках мають невеликі щити й списи, нагрудників не одягають. Деякі не мають ані сорочки, ані плаща, а тільки в коротких штанях стають битися з ворогами». Інший письменник, Маврикій, каже: «Вони не знають ані боєвого порядку, ані не вміють боротися лавою».

Вищу воєнну організацію принесли в Україну варяги — скандинавські войовники, що були на службі в перших київських князів. Варязьке військо, або дружина, складалося з людей, що війну вважали за своє постійне заняття й з воєнних походів добували свій прожиток. Вони мали спільну користь і здобич, сміливо йшли на всякі небезпеки, визначалися солідарністю й дисципліною. Їхня зброя була далеко краща, ніж у слов’ян. Варяг мав на тілі броню, плетену з залізних кілець, на голові шолом, у лівій руці довгий щит, що заслоняв півтіла, до наступу — спис і меч. Тому варяги без труду підбили слабше зорганізовані слов’янські племена.

На зразок варягів почала творитися й українська дружина. Належали до неї бояри, що мали великі землі й провідне місце в державі, але за те мусили дбати за оборону батьківщини. Бояри повнили службу особисто й удержували своїм коштом збройні відділи. Князь за це давав їм на утримання різні уряди й маєтності.

Дружина поділялася на старшу й молодшу. Старші, великі, або лучші, бояри мали у війську старшинські уряди й діставали всякі відповідальні доручення. Молодша дружина, або молодь, — це були молоді люди з боярських родів, що при боці князя починали воєнну службу. До молодшої дружини зараховували також отроків, або дітських, тобто княжих слуг і незаможних бояр, що дороблялися значення на княжій службі. Українська дружина перейняла від варягів залізну зброю — оружжя. Таке тяжкозбройне військо називали оружниками. Вони йшли до бою або як піхотинці, або частіше верхи, як кінники, чи снузники.

Другий рід війська було народне ополчення — воі. Сюди належало все населення — і мешканці міст, і селяни. Ополчення збиралося в часі ворожого нападу для оборони города. Тоді до війська ставав кожний, «від малого до великого», з якою-небудь зброєю, навіть із дрючками. Деколи вої йшли й у дальші походи, наприклад, на степових кочовиків, але за те діставали від князя відповідну платню.

Окрім свого війська, в Україні уживали деколи й наємні відділи, а саме різнорідних степовиків. Серед напівдиких орд, що заселяли наші степи, знаходилися такі, що охоче йшли на службу до князів. Так, в українськім війську бували печеніги, торки й половці з різних «колін» (племен), — разом звали їх чорними клобуками, від чорних гостроверхих шапок. Вони служили як легка кіннота й ходили на стежі, під’їзди і загони. На їхній зразок постала й українська легка кіннота, озброєна тільки луками й шаблями, — звали її стрільцями. До стрільців охоче належала боярська молодь, бо тут служба була різноманітна, все треба було стояти напоготові, а у боротьбі в степу легко було добути здобич і славу.

Найвищу владу над військами мав князь. До нього належала вся організація війська, він утримував своїм коштом дружину й наємні частини, приготовляв оборону, дбав про укріплення городів. Князь починав війну, творив союзи, укладав згоду. Боярська дума мала також значення воєнної ради, але вирішний голос належав князеві. Князь проводив також у поході й сам особисто йшов до бою. В потребі заступали його бояри, яких звали тоді воєводами. Але це не був постійний уряд, а так тільки називали старшину, що проводив військом. Військова адміністрація в городах та їхніх округах належала до тисяцьких. Нижчі військові уряди були сотські й десятські.

Воєнний похід. Війна звалася рать, неприятель — ратний. Війну виповідали через послів. От як про це пише літопис: «Прийшов Володимир із варягами до Новгорода й сказав посадникам Ярополка: ідіть до мого брата та скажіть йому: Володимир іде на тебе, приготовляйся битися з ним».

Коли князь наказував збирати військо, то розсилав своїх посланців, отроків, до посадників, тисяцьких та ін. з усними наказами такого змісту: «Приходіть до мене від малого до великого». Кожна частина йшла зі своїми воєнними припасами, які везли підводами, повозами, або рікою в човнах. Увесь обоз звався товари, або стан. Місце, де стояв обоз, звали товарище, становище. Якщо військо де довше затрималося, розставляли шатра й довкола обозу ставили сторожу. В обозі військо готувалося до бою, тяжкозбройні наряджували зброю. У поході військо попереджувала сторожа, до якої висилали молодь і легкоозброєні частини. Вони стежили за рухами ворога й брали язиків, тобто бранців, від яких можна було добути потрібні відомості. Провідників, що вели військо в незнаній околиці, звали вожами.

Головне військо звалося полк. Перед самим боєм військо уставлялося трьома частинами: середня — це чоло, бічні — крила, праве й ліве. У цей загальний боєвий лад ставали дружина й вої, тяжкозбройні й легкі частини, піхота й кіннота. Військо ставили у різний спосіб, але найчастіше спереду й по боках були легші відділи, у центрі — тяжкозбройні. Звичайна тактична одиниця, полк, мала тоді від 100 до 300 людей. Менші відділи звалися заступи, або стяги. Кожний відділ мав свої відзнаки: стяг, або корогву, сурми й бубни.

Місце до бою обирали на рівному полі (оболоні), щоб зручно розставити полки. Для кращої оборони військо не раз заставлялося річкою. Ворожі війська стояли одне напроти одного, часом кілька днів, чекаючи, щоб противник перший розпочав бій. Тим часом між обома полками гонилися легкі відділи» що окликами й глузуванням намагалися вивести ворога з рівноваги. Так, перед битвою з поляками воєвода Ярослава глузував з польського князя Болеслава Хороброго: «Проколемо тріскою твоє грубе черево!» Так само поляки у бою під Ярославом дратували вояків князя Василька словами: «Поженемо вас за великі бороди!»

Гасло до бою давали сурми й бубни. Хоружий (стяговник) підіймав корогву вгору, або, як казали, напинав чи возволочував стяг. Князь об’їздив полки й укріпляв їx на бій. Врешті давав наказ починати наступ: «Потягнімо мужньо, браття, й дружно!» Військо рушало вперед із голосним криком. Деколи кричали: «Киріє елейсон!» («Господи, помилуй») або просто: «Біжи, біжи!»

Стрічу військ означали висловами зіступитися, зразитися, саму битву словами бій, січа, брань. Вирішальне значення у битві мали тяжкозбройні частини, що наступали на ворога зі списами в руках. Стрільці-лучники грали тільки побічну роль. Вигляд війська в наступі описує Галицький літопис 1251 р. так: «Військо злізло з коней і озброїлося в обозі, щити їхні були, як зоря, шоломи їхні, як сонце, що сходить, у руках тримали списи, як многі трості; стрільці йшли по обох боках і тримали в руках рожанці (луки) свої й наложили на них стріли свої проти ворогів».

Метою наступу було переломити лаву ворога, пробитися крізь неї. У Ярославській битві 1245 р. дворський Андрій «зударився з полком Ростислава кріпко: списи зломилися, тріскіт був, як від грому, й з обох боків багато впало з коней і померло, інші ж були поранені від сили удару копійного». Деколи тяжка кіннота вдаряла в такім сильнім розгоні, що розтрощувала ворога й пробивалася крізь його лави. Коли ворог ставив опір, починали бій зблизька на мечах або шаблях. Легкі відділи тим часом непокоїли ворога ззаду, нападали на обози, ловили бранців, колодників. Переможець на знак своєї переваги залишався довгий час на місці бою, на полчищі, й тут святкував перемогу. Так, князь Данило по ярославській перемозі 1245 р. «став на місці з військом серед трупів, виявляючи перемогу свою; вояки здоганяли ворога й приїздили аж до півночі, ведучи велику здобич, і цілу ніч не кінчався крик, одні одних шукали».

Військо, що не могло утриматися в полі, шукало захисту в укріпленому місці. В конечній потребі це був осік — засіка з пнів дерев у лісі, але частіше — оборонний город. Військо, що затворилося в городі, боронилося як засада, залога города. Вороги обсідали, облягали город, насипали приспи, шанці й добували обложених. Одна й друга сторони стріляли з луків і кидали каміння пращами. Уживали також воєнні машини — сосуди ратні та градні, що мали різний вигляд і різні назви, як порок, самостріл, таран. Ці машини досягали далі, ніж звичайна віддаль: «Лютий був бій під Черніговом, метали камінням на півтора перестріли, камінь же був такий, що могли його підняти чотири сильні мужі» (1234 р.).

Були вже тоді спроби вживати вибухові матеріали, подібні до пороху. Половецький хан Кончак 1184 р. мав у своїм війську «мужа такого бусурманина, що стріляв живим вогнем, — були ж у нього луки самострільні, ледве 50 людей могли їх напняти». Цей давній пушкар попав у полон разом із своєю машиною.

Город добували остаточно приступом. У рови й під стіни кидали приміт — солому чи сухе дерево — і підпалювали місто. Найбільша слава була добути город копієм, у боротьбі грудь об грудь. Цим способом боротьби вславилися галицькі й волинські полки Данила, й навіть поляки висловлювалися з великим признанням про руський бій.

На воротах добутого города переможець завішував свій щит або ставив свою корогву. Деколи добуте місто віддавали війську на щит — на грабування.

У війні значну роль мав флот. На Дніпрі та інших великих річках України від незапам’ятних часів уживали човни для перевозу й для воєнних потреб. Пізніше річна флотилія розвинулася під впливом варягів, що були славними моряками й на своїх легких кораблях об’їздили всю Європу. Перші князі в своїх могутніх походах вивели український флот на Чорне море й підпливали з ним аж під самий Царгород. Тоді наше мореплавство перейняло багато цінних здобутків від греків.

Воєнний корабель у цих часах був понад 20 м завдовжки, ледве 1 — 5 м завширшки й містив у собі 30 гребців. На човні була щогла з вітрилом. Ці легкі кораблі могли переплисти за годину до 20 км. Були ще різнорідні інші човни з усякими назвами, як лодья, насад, суд, струг, олядь, кубара, галія. Літопис під 1151 р. описує новий тип воєнних човнів, що появилися на Дніпрі: «Ізхитрив Ізяслав лодьї дивно: були в них гребці невидимі, тільки весла видно, а людей не бачити, бо лодьї були покриті дошками. І борці стояли нагорі в бронях і стріляли; а керманичів було два: один на носі, другий на кормі. Куди хотіли, туди пливли, не повертаючи лодій».

Лицарство. Воєнні сили княжої України витворилися серед безнастанної боротьби, що велася на всіх окраїнах великої української землі. На заході наші війська боронили кордони держави над Сяном і Вепром від наступу польських полків. На карпатських проваллях і просіках сторожили, не допускаючи мадярського засилля. На півночі берегли спокійні селянські оселі від наїздів напівдиких ятвягів. Але найбільша боротьба, рать без переступу, велася на південно-східному кордоні, на степовій межі. З цього боку ніколи не вгавала війна. Все нові орди сунули від незаселеного поля: авари, угри, болгари, хозари, печеніги, торки, половці, татари. Все хліборобські стріхи палали вогнем пожеж, все дикі кочовики розбігалися по шляхах, шукаючи здобичі й бранців. На цій україні наше військо сторожило безнастанно: і зимою, і влітку, і вдень, і вночі, у трудах і небезпеках, у постійній поготівлі. Звідси все нові походи йшли у глибину «незнаємого поля половецького» добувати ворога у його власних кочовищах. Тут розгравалися найславніші бої, тут пролилося найбільше української крові Тут розвинулося наше воєнне мистецтво, тут витворилися своєрідні лицарські звичаї.

Вже змалечку юнак готувався до військових обов’язків. При постригах трьохлітню дитину садовили на коня на знак, що вже малий хлопець має добре навчитися їздити верхи. Далі юнак учився володіти зброєю й товаришив батькові в походах. Святослав Хоробрий вже малою дитиною ходив у походи з батьковими воєводами; Володимир Мономах від тринадцятого року вправляв у лицарському ремеслі; Данило малим хлопцем умів володіти мечем. Підлітки боярської молоді вправлялися в боях у відділах легкої кінноти, вчилися ходити на стежі й під’їзди під ворога.

Лицарі набиралися вправності на всяких змаганнях та іграх. Лицарські турніри на західній зразок уперше згадуються в Києві 1150 р. Угри, що прийшли в Україну як воєнна допомога, «на конях іграли на Ярославовому дворі, велика сила; кияни дивувалися силі угрів, їхній вправності та коням їх». Згодом подібним справам віддаються й наші князі. Так, у Галичі князь Василько, брат Данила (1230 р.), на подвір’ї «обнажив меч свій, іграючи на королевого слугу, а другий схопив щит, іграючи». Перед славною битвою під Ярославом 1248 р. князь Ростислав «уладив ігру перед городом і зударився з Воршем, — і впав кінь під ним, і князь звихнув собі плече».

Лицарство любувалося в боях і небезпеках, жило все в воєнній поготові. «Мої куряни досвідні вояки, — під сурмами повиті, під шоломами колихані, кінцем списа кормлені, — шляхи їм відомі, яруги їм знайомі, луки в них напружені, сагайдаки відкриті, шаблі вигострені», — оспівує «Слово о полку Ігоревім» вояків Всеволода, пограничників із Курська. Лицар із погордою стрічає смерть: «Чого ж ви налякалися, — промовляє Данило до своїх союзників-поляків, — чи не знаєте, що нема війни без упавших і мертвих? Не знаєте, що на ворога ви наступаєте, не на жіноцтво? Як мужа вб’ють на війні, яке ж це диво? Інші й дома вмирають без слави, ці ж полягали зі славою!»

Був звичай, що князь-воєвода перший ішов у бій, хоч це загрожувало йому смертю. Молодші князі не раз вели спори за те, котрому з них попереду їздити проти ворога. Володимир Мономах навчає синів: «Як вийдете на війну, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод; не віддавайтеся ані питтю, ані їжі, ані спанню; сторожу самі ставляйте вночі і, коли поставите довкола війська, тоді лягайте. Рано вставайте; зброї не знімайте з себе заскоро, не розглянувшися з лінощів, бо несподівано загибає чоловік».

Як зразок лицаря літописці славлять князя Святослава Хороброго, завойовника Болгарії: «Як Святослав доріс і змужнів, почав збирати військо велике й хоробре, ходив легко, як пард, і вів багато воєн. Возів за собою не возив, ні казана, не варив м’яса, але, тонко нарізавши, пік на вуглях і так їв; не мав і шатра, але попону собі стелив і сідло в головах. Такі самі були всі його вояки». Під час війни з греками у найбільшій небезпеці князь промовляє до війська: «Вже нам нікуди дітися, хочемо чи не хочемо, а мусимо стати проти ворога. Не осоромимо землі руської, ляжемо тут кістками, — вмерти не сором, якже ж утечемо, вкриємося соромом! Станьмо міцно, сам я піду перед вами. Якщо складу я голову, самі промишляйте, що робити з собою!» Військо відкликнулося князеві: «Де твоя голова, там і ми свої голови складемо!»

Вірність князеві, голові держави й полководцеві — це обов’язок лицарства. Перед битвою молодші князі приїздили до князя-старшини з поклоном: «Батьку, хочемо голови свої покласти за тебе й честь твою боронити». Князь Данило перед боєм питається своїх вояків: «Чи хочете бути вірні мені, щоб я йшов на моїх ворогів?» Вони крикнули: «Вірні ми Богу й тобі, володареві нашому, іди з Божою допомогою!»

І проти ворогів обов’язувала віра й лицарськість. Коли Святослав ішов на сусідні країни, то попереджав їх: «Хочу йти на вас!» Так само робив і Володимир Великий. Коли Володимира Мономаха намовляли вбити половецьких послів, він скрикнув: «Як же я це можу зробити: я ходив до присяги з ними!» Коли Данило приїхав на свято до Жидичина, бояри переконували його, що повинен підступом напасти на Луцьк і захопити свого ворога Ярослава; він відізвався на це: «Я прийшов сюди помолитися святому Миколі, — не можу того зробити».

Витворилося поняття лицарської честі, для якої все треба жертвувати. Лицарі жили й умирали, «шукаючи собі честі, а князеві слави».

Патріотизм. Тривкість державної будови спочивала на співділанні вищих верств із князями. У тодішньому патріархальному ладі князь був немов батьком, що рядив і кермував великою родиною, якою було все громадянство. «Лучші люди» немов були його старшими синами, що в імені батька мали опіку над «простими людьми», що були ніби літніми дітьми. Князь повинен був з рівною прихильністю ставитися до всіх дітей, не дозволяти сильнішим кривдити слабших. Тому він і ставав не раз в обороні «чорних людей» проти вельмож. Щоб цей патріархальний лад утримався в повній гармонії, на це потрібна була з обох сторін однакова обов’язковість, лояльність і політична зрілість. Коли князь сумлінно виконував своє високе завдання, коли і «лучші люди» розуміли своє місце в державі, тоді панувала рівновага, а при ній розвивалися солідарність, успішна праця й наростав справжній патріотизм.

Розуміння відповідальності за долю держави й народу бачимо вже в часах Святослава Хороброго. «Не осоромимо руської землі!» Це слова князя, якими він промовляв до свого війська перед вирішальним боєм із греками, це був клич, на який радісно відповіло все військо. Але коли Святослав у своїх далеких походах почав утрачати почування дійсності, ішов все далі й далі в чужі землі, забуваючи про Україну, тоді до нього громадянство звертається з осторогою: «Чужої землі шукаєш, своєї мало не затратив!» Прив’язання до землі, до батьківських волостей — це основа тодішнього патріотизму.

Володимир Великий і Ярослав Мудрий уміли втримувати внутрішню рівновагу й гармонію, сильною рукою вели провід, а рівночасно притягали до співпраці боярство. Але вже між Ярославовими синами почалася боротьба, що довела до занепаду авторитет княжої влади, а Україну безкарно пустошила орда половців. Тоді серед молодшого покоління князів піднявся клич «Не губити руської землі!» — рятувати те, що збудували прадіди, «багато утерши поту». На з’їздах і спільних нарадах князі й бояри стараються опам’ятати розсварені сторони, пригадують їм обов’язок солідарності та єдності. «Я не угрин, не поляк, ми одного діда внуки», — каже князь і подає руку до згоди свому суперникові. Князі повертають свої сили й енергію на зовнішнього ворога, «триклятого» половчанина. Боротьба зі степом, охорона добутків культури, оборона кордонів — це справи, що викликають у громадянства гарячі співчуття й захоплення. «Майте жаль до руської землі, своєї отчини і дідини», — зазиває князь Мстислав, Мономахів син. «Погані забирають християн кождого року в свої вежі, присягають згоду з нами й усе її переступають, займають вже в нас і Грецький шлях, і Солоний, і Залозний! Чи не добре було б нам, браття, покластися на Божу поміч та пошукати шляху батьків і дідів наших і своєї честі!» Такі кличі зустрічали все широкий відгомін. Всі князі відповідають: «Боже, поможи тобі, брате, за те, що Бог тобі вложив таку гадку в серце! А нам дай, Боже, покласти голови за християн і руську землю!» Потреба оборони від ворога розбуджувала й скріплювала національну солідарність. Коли Галичину зайняли мадяри, київський митрополит зазивав князів: «Це чужоплемінники забрали вашу батьківщину, треба відбивати її!» Хоч як далека була галицька земля, для тодішнього громадянина не було сумніву, що це його батьківщина — земля, яку діди й батьки добули великим трудом. Живуче покоління мало за обов’язок захищати спадщину своїх предків і зберігати її в цілості.