Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Освіта й наука





 

Школа. Разом із християнством в Україну прийшла освіта й школа. Перші християнські князі звертали велику увагу на те, щоб громадянству дати початки грамотності й науки. Володимир Великий, оповідає літописець, «почав брати у визначних людей дітей й давати їх на книжну науку; матері ж дітей плакали за ними, бо ще не утвердилися в вірі, — оплакували їх, як померлих...» Так само Ярослав у Новгороді Великім «зібрав від старшин й попів 300 дітей учити грамоти», — певно, те саме було й у Києві. Перші школи містилися при кафедральних церквах у більших містах; тут було більше освіченого духовенства, що ставало за учителів. Були також школи при монастирях, а згодом і по селах почали вчити молодь.

Учителями були священики і дяки, що вже із свого звання найбільше мали діло з книжками й освітою. У школі вчили читати й писати. За підручники слугували богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Школи не мали ще окремих будинків, ані особливого уладження, учні сходилися де-небудь — у мешканні дяка чи кого іншого, й учитель учив їх разом — і тих, що починали, і старших, показуючи їм, як читати й писати. Світські люди на цьому й кінчали науку. Хто знав читати і писати, міг уже добути який-небудь уряд або самотужки міг продовжувати свою науку. Кандидати духовного стану вчилися довше, бо повинні були пізнати докладно Святе Письмо й богослужебні книги. Але й від них не вимагали великого знання, — особливо сільське духовенство бувало маловчене.

Вищу освіту добували тільки талановиті одиниці, що змагали до того, щоб дійти до найвищих церковних урядів або визначатися як проповідники й письменники. Такі кандидати мусили вже пізнати науку основніше. Недосяжною метою для всіх була візантійська освіта, що опиралася на скарби старовинної культури й своїм рівнем стояла найвище в цілій Європі. Але вповні пізнати цю культуру могли тільки ті, яким пощастило самим побувати у Царгороді й попасти у високі візантійські школи. Але таких було небагато, а в Україну приїздило замало вчених греків, що могли давати систематичну науку, — тому й рівень цих шкіл у нас не міг бути дуже високий.

Основою вищої науки була грецька мова. Порядок навчання був такий: перше вчили пізнавати літери, потім лучити їх у склади, далі читали і перекладали прозу, потім поетів і в кінці переходили до граматики. Знання грецької мови було досить поширене в нас, бо зв’язки України з Візантією були дуже тісні, особливо зв’язки торговельні. Митрополит Климент запевняє, що в половині XII в. було в Україні від 300 до 400 таких, що знали не тільки «альфу», але також «бету», тобто пізнали греччину основніше.

Хто познайомився з грецькою мовою, той міг осягнути літературну огладу — навчитися візантійської риторики й знання стилю. Вже в Ізборнику Святослава 1073 р. стрічаємо одну статтю, що обговорює риторичні фігури. Дальшу освіту доповняли вже лектурою. Хто в якому напрямі мав охоту вести свої студії, до всього міг знайти джерела у багатій візантійській скарбниці.

З інших чужих мов знали в нас мову латинську й німецьку, особливо у західноукраїнських землях. Деякі визначні люди славилися тим, що знали багато чужих мов. Володимир Мономах пише про свого батька Всеволода, що хоч він нікуди не подорожував, навчився дома п’ятьох чужих мов.

 

Книжка. З розвитком освіти чимраз більше значення добувала книжка. Найдавніші книги писали на тонкій шкірі — пергамені. Спершу вживали пергамен з ослячої шкіри, що визначалася особливою тонкістю й білістю, привозили її до нас із Греції та з Азії. Потім і в нас навчилися виправляти телячу шкіру й робили з неї доволі гарний білий пергамен. Щодо паперу, то він приходив в Україну зі Сходу, але поширився лише в XIV — XV в., коли в Західній Європі постало більше папірень. Чорнило виробляли самі писарі з дубової або вільхової кори, старого заліззя, вишневого глею, борщу, квасного меду та ін. Писали гусячим пером.

Найдавніші українські рукописи були писані т. зв. уставом. Це було письмо, що визначалося великою простотою: переважали в ньому прості лінії, більш-менш правильні кути або часті кола. Пізніше устав перейшов у напівустав — письмо ломане, неправильне, з літерами над рядками, т. зв. титлами. В уставі і напівуставі кожна літера стояла окремо, відділена від інших. Пізніше вони лучилися одна з одною, спліталися — й так постав скоропис. Давні книги були прикрашені різнорідними орнаментами й заставками у виді плетінок, з яких виходили постаті фантастичних птиць, звірів, часом і людей. Ініціали і заставки рисовано яскраво-червоною фарбою — кіновар’ю — або різнорідними фарбами, нерідко сріблом і золотом.

Писанням книг займалися фахові писці, переписувачі. Це були здебільшого люди духовні — священики і ченці — або з церковного причту, дяки. У Печерському монастирі у перших часах славився чернець Іларіон, «що знав зручно книги писати й днями та ночами писав їх у келії блаженного Феодосія». Князь Ярослав Мудрий на широку міру наказав перекладати й переписувати книги: «зібрав багато писців і перекладав з грецького на слов’янське письмо, і списали книги многі». З часом число таких фахових переписувачів стало дуже велике, особливо у більших осередках культури, і писці ділилися між собою роботою: одні переписували книги, інші малювали ініціали й заставки. Честолюбні писці старалися дати книжку в якнайкращому вигляді: «всю увагу покладали на тонкість паперу й красу писання».

Праця переписувача була важка й утомна. У старих рукописах стрічаємо не раз записки, в яких писці з гумором висловлюються про свій труд: «Радий заєць, як утече з сильця, — так і писець, коли скінчив останній рядок». «Радується купець, як вернеться додому, а корабель, як прийде до тихої пристані, а віл, як визволиться з ярма, — так і писець, як закінчить книгу». «Як радується жених невісті, так радується писець як побачить останній лист». Деколи є й побожні зітхання: «О святі безмезники, Козмо й Дем’яне, поспішіть, щоб я скінчив!»; «О Господи, поможи, о Господи, поспіши, дрімота непоборна, в цім рядку я помилився!».

 

Цінність книжки. Переписування було нелегке, тому й книга цінилася дорого. Князь Володимир Василькович за один молитовник заплатив 8 гривень, а рівночасно ціле село купив за 50 гривень. Дорогоцінну книгу шанували дуже. Оправляли її старанно, в дошки, покриті шкірою, або й у срібну оправу, не раз із майстерним орнаментом. Власник записував на ній своє ім’я й погрожував прокльоном тому, хто наважився б книгу вкрасти: «А хто б її узяв, хай буде проклятий, анафема».

Були вже в ті часи меценати письменства, що збирали перші бібліотеки. Князь Ярослав Мудрий заснував такий книгозбір у Києві: «звелів багато книг переписати і склав їх у церкві св. Софії». Волинський князь Володимир Василькович сам переписував книги, оправляв їх у дорогоцінні оправи й розсилав у дарунок різним церквам та монастирям. Між іншим, і кафедральній церкві у Перемишлі дарував переписане власноручно Євангеліє, оковане у срібло з дорогоцінним камінням. Але й убогі люди уміли цінувати книжку й уважали її великим багатством: печерський чернець Григорій «нічого іншого не мав, окрім книг», — читаємо у Патерику.

Книжку цінували задля того, що уважали її джерелом всього знання, непомильним проводирем у житті. Читати книги — це обов’язок освіченої людини. «Велика є користь з книжної науки, — зауважує один літописець. — У словах книжних знаходимо мудрість і здержливість. Бо це ріки, що наводнюють світ, це джерела мудрості. У книгах є незмірена глибина. Як пошукаєш у книгах пильно мудрості, знайдеш велику користь для душі своєї».

У різних збірниках і «словах» повно наук про значення книги. «Добре є читати книги. Узда для коня є кермою й затримкою, — а для праведника книга. Не утримається корабель без цвяхів, а праведник без читання книжок. Краса Для вояка зброя, для корабля вітрила, а для праведника читання книг»; «Хто мудрий, а не знає книг, той подібний до плоту без підпор: як вітер повіє, то впаде. Так і некнижник, Що мудрує: як повіє на нього грізний вітер, то впаде, не маючи підпор — книжних слів»; «Книги подібні до морської глибини, — хто пірне у них, той знаходить дорогоцінні перли».

Деякі автори подають вказівки, як читати книжку. «Коли читаєш книгу, не спішися швидко прочитати до другої глави, а зрозумій, що саме говорять ці слова, і тричі вертайся до одної глави».

Але книжки так захоплювали читачів, що читали їх «і вночі і вдень». Читали все. Найперше місце займало Святе Письмо. Євангельські події читали як побожну повість; у Псалтирі відкривали скарби життєвої мудрості. Читали не тільки дозволені книги, але й апокрифи — підроблені книги, які церква відкинула. Особливу почетність мали житія святих — чужі, принесені зі Сходу й Візантії, та свої, місцеві, що оповідали про подвиги українських святих і угодників, — особливо ж Печерський Патерик, незвичайно популярний завдяки своїй живій, привабній формі. Зачитувалися також фантастичними повістями, що прийшли до нас із Греції, але постали десь далеко на Сході, як, наприклад, повість про казкові походи Александра Великого, перекази про Троянську війну, оповідання з «Тисячі й однієї ночі».

 

Наука. Українознавство. Українська культура була у повній залежності від Візантії. Це давало нам великі користі: з першого джерела могли ми черпати все те, що залишилося по давнім грецькім та римськім світі. Це було величезне багатство знання, досвіду, понять, традицій — щось величаве й неосяжне. Але саме ця велич впливала пригнітливо на молоду культуру України. Як же важко було всі цінності Царгорода пізнати, зрозуміти, перейняти й використати для себе! А хто ж міг відважитися у чому-небудь не довіряти грецьким «філософам», критикувати їх або схотіти їхні знання змінити й доповнити? «Греки є підступні й досьогодні», — це одинока критика, яку знаходимо в літописі з нагоди воєн Святослава Хороброго, але й вона відноситься до політичних переговорів із Візантією, не до культури. Могутність візантійської книжності й знання приголомшувала наших предків так сильно, що вони ніяк з-під впливу «другого Риму» не могли добутися. І тому в тодішній Україні не було відповідних обставин, щоб міг розвинутися власний оригінальний дослід, щоб могла постати власна наука.

Наші власні наукові досліди починалися тільки в тих ділянках, якими Візантія не цікавилася й нічого нам дати не могла. А саме це торкається ділянки українознавства, якщо вжити сьогоднішній термін. У Візантії знали слов’янські землі тільки поверхово, і від візантійських письменників мало можна було дізнатися про географію, етнографію, мову й історію України. Наші предки самі тут мусили подбати про те, щоб самим дещо про себе сказати.

Спробу цього бачимо вже на перших сторінках Найдавнішого літопису. Літописець займається широко історією людства від створення світу й до вісток, які зачерпнув із Біблії та з грецьких джерел, додає свій виклад про походження слов’ян, їхню мову, етнографічну приналежність, їхню мандрівку та описує звичаї племен, що належали до Київської держави. Але подібних описів стрічаємо небагато — часом тільки попаде щось цікаве про побут нижчих культурно племен, які чим-небудь здивували літописця, або про далекі напівказкові країни. Але, наприклад, опису життя найближчих нам степовиків — печенігів чи половців, — на жаль, не маємо.

Також не посунулися наперед розсліди над мовою. Практично тодішня літературна мова розвивалася успішно, появлялося багато перекладів, постало доволі оригінальних літературних творів, але не бачимо ніяких спроб скласти свою граматику, хоч у Візантії граматичні досліди були досить розвинені.

Вище стояв історичний дослід. У нас були відомі головні візантійські хроніки (Малали й Амартола), дещо з болгарських літописів і деякі західні історичні оповідання. На зразок цих дослідів розвинулася українська історіографія, що займалася історією нашої держави. Головний осередок літописання був у Києві. Перший літопис постав уже в часи Ярослава Мудрого, близько 1039 р., мабуть на дворі київського митрополита. Потім продовжували історичні записки ченці Печерського монастиря, як Никон Великий близько 1069 — 1073 рр., славний Нестор-Літописець, що близько 1112 р. впорядкував «Повість давніх літ», і ще інші ченці, невідомі нам з імені. Літописну працю вели й ченці Видубицького монастиря, як ігумен Сильвестр 1116 р. Також інші монастирі мали свої літописи. Побіч цих монастирських істориків були й двірські літописці на княжих дворах, як Василь, що описав осліплення князя Василька Ростиславича та волинську війну 1097 р., що вибухла внаслідок цього злочину. Найбільш визначний із наших літописців був невідомий нам з імені автор Галицько-Волинського літопису, що проживав на дворі Данила, брав участь у різних воєнних походах і визначався великим патріотизмом та прив’язанням до княжої родини.

Літописці не всі мали однаковий хист і освіту, тож і їхні твори мають нерівне значення. У більш освічених істориків бачимо змагання використати різнорідні джерела. Поруч із власними спостереженнями й оповіданнями очевидців вони використовують народні перекази, житія святих, чужосторонні хроніки, деколи сягають і до урядових архівів. Не вдовольняються самим часовим зіставленням подій, але стараються виказати причини й внутрішній зв’язок різних подій. «Хронограф (історик) повинен писати про все минуле, — деколи писати про переднє, деколи повернути на заднє: мудрий читач зрозуміє», — так пояснює свою методу галицький літописець. Гарний розвиток нашого літописання служить доказом, що також на інших полях могли розвинутися самостійні досліди, якби у тодішніх людей більше було сміливості духу.

 

Природничі науки. У всіх наших науках, що не торкалися прямо українського життя, ще менше можна сподіватися оригінальних поглядів і дослідів. Тут наші предки приймали без критики все те, що давала їм Візантія.

Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови, — «Фізіолог» і «Шестоднев». «Фізіолог» — це була популярна зоологія. Містився у ній опис різних тварин з їхніми правдивими і казковими прикметами. Так, про лисицю оповідається, що коли вона голодна й не може нічого вловити, то лягає навзнак, стримує віддих і лежить, мов нежива, — тоді сідають на неї птиці і починають дзьобати, а вона швидко кидається й їх ловить. «Шестоднев» Василія Великого, перероблений екзархом болгарським Іоаном, пояснював шість днів створення світу, доповнюючи біблійні відомості здебільшого казковими оповіданнями. Крім цього, у різних збірниках бували статті на природоописні теми.

У нас досліди над природою велись тільки принагідно, коли траплялося якесь незвичайне природне явище. Найбільше враження робили затьми Сонця й Місяця. Наші літописці записували їх пильно і досить докладно. Так, про затьму Місяця 12 лютого 1161 р. читаємо: «В той час було знам’я на Місяці страшне й дивне: Місяць ішов через усе небо від сходу до заходу, зміняючи види свої: спершу убував помалу, аж весь зник, і був вид його скупий, чорний; далі став якийсь кривавий, згодом мав ніби два лиця — одне зелене, друге жовте, а посередині немов два вояки сіклися мечами, й одному немов кров текла з голови, другому ж немов біле молоко плило. Тому сказали старі люди: недобре таке знамення, це віщує княжу смерть, — і так воно сталося». Є подібні згадки про комети та інші метеорологічні явища, є записи про землетруси, повені, бурі, суворі зими та ін. Ці звістки тепер дають науці багатий матеріал для досліду давнього підсоння та інших природних явищ, але сучасники не були в силі витягнути з них яких-небудь загальних висновків.

Відомості з географії були дуже обмежені. Найбільше ще можна було дізнатися про неї з космографії Козьми Індікоплова — візантійського письменника IV в. Але це було знання невисоке. Козьма відкинув теорію Птолемея, що земля є кулею, і намагався доказати, що земля — це площа чотирикутньої форми, по краях замкнена стінами, що сягають до небесного склепіння... Окремі звістки про різні землі й народи траплялися також у візантійських істориків і вчасти перейшли до наших літописів. З українських описово-географічних творів найбільшу популярність мало «Ходіння Данила Мніха до Святої Землі» — практичний провідник по Палестині, опертий на візантійські джерела.

Знання математики обмежувалося до простих чотирьох дій, дробів і обчислювання процентів — все для практичних потреб.

Давня наука характеристична ще одним: дуже мало велося реальних дослідів, зате незвичайне зацікавлення розбуджували теоретичні міркування, які обіймалися назвою філософії. Не раз у ті часи згадуються у нас «філософи», як митрополит Клим Смолятич — «книжник і філософ такий, якого в руській землі не було», або волинський князь Володимир Василькович, що «розумів притчі й темне слово та багато розправляв з єпископом від книг, бо був книжник великий і філософ, якого не було у всій землі й по ньому не буде». Але не треба вважати їх за творців якихось нових філософічних систем, — це були люди з більшою наукою, що цікавилися філософічними питаннями, і менш освічені сучасники віддавали їм похвали. Про оригінальну нашу філософію в тому часі не можна говорити, бо й у більш розвинених народів панували тоді компіляція й еклектизм. Не було у нас навіть повних перекладів класичних філософів. З Арістотеля знали деякі виїмки, що ввійшли до писань Іоана Дамаскіна, з Платона короткі виривки і сентенції. І тодішні «філософи» мусили вдовольнятися цим невеликим засобом чужої науки. «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, що вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають, що краще».

 

Медицина. Практичне значення мала медицина. Першими лікарями були ворожбити й знахарі, усякі відуни, обавники, потворники, кудесники — чоловіки й жінки. Їхні лікувальні заходи часто обмежувалися всякими закляттями і замовляннями. Проти таких ліків виступало духовенство: «Учіть їх, щоби байок не слухали, лихих баб не приймали, ні вузлів ні примовляння, ні зілля, ні ворожіння, ні всього подібного». Дуже поширені були названі тут вузли, або наузи, якими займалися особливі наузники. «Ці баби: прокляті, погані, злобні — багато вірних приваблюють наузами. Зачне на діти наузи класти, мірити, плювати на землю, ніби біса проклинає, а ще більше його призиває, — удає, ніби діти лікує». «Згрішив я, — сповідається якийсь чоловік, — в’язав наузи на себе, ходив до волхвів, обавників і чародіїв». Знахарі лікували також усяким зіллям, — це були особливі зілійники. Як збирали зілля, про це каже якийсь духівник: «Виходять обавники, чоловіки й жінки, чарівники по лугах і по болотах, по дорогах і дубровах, шукають смертної трави й привіта, зілля, що отруює живіт, на погубу людям і худобі. Тут же й дике коріння ламають на чарування й безум людям. Все те роблять з приговорами, за диявольським ділом, у день Предтечі, з приговорами сатани». Отже, святоіванська ніч уважалася особливо пригожою на те, щоб віднайти чародійні ліки.

Лікарська вмілість піднялася згодом, коли Україна нав’язала тісніші зв’язки з Візантією. Учений лічець, лічитель, або врач, займає місце знахаря. Перші визначніші лікарі були чужинці. За князя Всеволода (1077 — 1093) в Києві славився якийсь лікар вірменин: «хитрий був на лікування такий, якого перед ним не було; як тільки побачив слабого, пізнавав і приповідав йому смерть, день і годину; і ніколи не змінилося його слово, і такого не лікував». Другий чужинець, Петро Сурянин, із Сурожа (Судака) у Криму, мабуть грек, був лікарем чернігівського князя Святоші. 1105 р. переїхав до Києва й тут «лікував много». Вони обидва скінчили життя ченцями у Печерському монастирі. В цьому ж монастирі згадуються й перші українці-лікарі — Дем’ян-пресвітер і Агапіт-лічець, обидва в другій половині XI в. Згодом число лікарів збільшилося: до церковних людей, що живуть під опікою церкви, зараховується також лічець.

Способи й техніку лічення, лічби знаємо з випадкових згадок різних письменників. «Лікарі найперше питаються про причину недуги». «Як хворий чоловік скаже лікареві про свій біль, лікар прикладає йому зілля, відповідно до слабості, — і поздоровіє». «Залізо не знає, що робить, але лікар знає силу заліза». «Як чоловіка пострілять на війні й уломиться в ньому залізо, кличуть лікаря, розрізують рану і виймають залізо, — як не прикладуть зілля, не може поздоровіти».

Чуємо також, що лікарі ординували гарячу купіль, прикладали до тіла скляниці з гарячою водою, уживали оклади, олію, пластирі. Окрім місцевих ліків, спроваджували також чужоземні лікарства, навіть з Єгипту.

 


Date: 2015-07-22; view: 357; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию