Культурне зростання Галичини в 40-80-х pp

Характерні риси періоду: 1) керівництво національним рухом переходить до нової інтелігенції;2) центрами українського національного відродження стають Харківський і Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідна роль у процесі відродження в Україні належить Т.Шевченкові. Молода українська інтелігенція наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. створює свої товариства – так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти (створювали школи з українською мовою навчання, видавали підручники української мови). Перша громада була створена у Києві (входили: М. Драгоманов, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, О. Кониський та ін.). Потім такі громади виникли у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичний напрям, що найбільш яскраво виявилося у жанрі пейзажу. Серед українських пейзажистів виділяються В. Орловський, П. Левченко. Найбільш відомим був художник С. Васильківський (1854 – 1917 рр.). У 1860 році початок діяльності Народовців. До них входила молода українська інтелігенція (Шашкевич, Вахнянський, Барвінський). Організували «Народну раду» і видавали журнал «Діло». Створили товариство «Просвіта»(1868) та Літературне Товариство ім.. Шевченка (1873) – з 1892 НТШ, видавали українську літ-ру, пробували знайти компроміс з польською владою.

54. Художня творчість М.Пимоненка, С.Васильківського, М.Самокиша, І. Їжакевича, І.Труша.

Мико́ла Корни́лійович Пимоне́нко — український художник-живописець, академік живопису Петербурзької Академії мистецтв, Член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику. У 90-х роках ХІХ століття брав участь у розписах Володимирського собору в Києві.З 1899 року і до кінця життя — дійсний член Товариства пересувних художніх виставок. Член Товариства мюнхенських художників і Паризького інтернаціонального союзу мистецтв та літератури. У 1904 році Рада Імператорської Академії мистецтв «за известность на художественном поприще» присвоїла Миколі Пимоненку звання академіка живопису. Найвідоміші картини – «Ворожіння» (1893 р.), «Сінокіс» (1900 р.), «Брід» (1901 р.), «Гуси, додому!».

Сергі́й Іва́нович Василькі́вський — український живописець, пейзажист. В молодості часто подорожував Україною і створив низку відомих пейзажів «Весна в Україні», «Влітку», «Кам'яна балка», «На околиці».За пейзажні етюди, в яких художник передавав мальовничість української природи, він отримав 5 срібних і одну малу золоту медаль, а за картину «На Дінці»— велику золоту і право на зарубіжну поїздку для фахового вдосконалення. Васильківського приваблювали мотиви сутичок козаків з татарами «Козаки в степу». Перед смертю він заповів Музею Слобідської України свох твори та значну суму грошей, які, за його бажанням, мали піти на створення у Харкові великого національного художнього музею.

Мико́ла Семе́нович Само́киш —український художник-баталіст, майстер анімалістичного жанру і графік. Під час студій у Петербурзькій Академії належав до українського гуртка митців, що ставив собі за мету відтворити історичні події і національні особливості з життя й побуту українського народу. 1890 за картину «Табун на водопої» здобув звання академіка. Як баталіст, Самокиш двічі виїздив на театр воєнних дій: під час російсько-японської війни і разом зі студентами 1915 на західний і кавказький фронти («Великая война в образах и картинах», 1915), а також намалював кілька картин на теми громадянської війни: «Атака Будьоннівської кавалерії» (1923), «Перехід Червоної Армії через Сиваш» (1935) та інші.

Іва́н Їжаке́вич — український живописець, письменник, графік, народний художник УРСР. Працював у галузі станкового й монументального живопису, книжкової ілюстрації.

Автор ряду картин на теми української історії:«Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь»,«Тарас Шевченко — пастух»,«Битва козаків з шляхтою»,«Гайдамаки під Уманню»,«Повстання селян у Галичині», Автор ілюстрацій до творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Котляревського, Івана Франка. Брав участь у відновленні фресок Кирилівської церкви в Києві, розписував Церкву Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври та зовнішній іконостас Георгіївського собору.

Іван Труш — це один з визначніших українських мистців-імпресіоністів. Своєю творчістю він розпочав відродження галицького малярства.В численній мистецькій спадщині Труша до пейзажних шедеврів належать: «Самітна сосна», «Місячна ніч над морем» (1925), цикли «Життя пнів» (1929), «Луки і поля», «Квіти», «Сосни», «Хмари», «Дніпро під Києвом» (1910); краєвиди Криму, Венеції, Єгипту, Палестини. Труш малював також пейзажі з архітектурними мотивами («Михайлівський собор», «Андріївська церква» в Києві, «Могила Т. Шевченка», «Єгипетський храм» тощо). Крізь усю творчість митця пройшов мотив самітньої сосни посеред степу (створив декілька цих одноіменних пейзажів), широкої, розлогої, обшарпаної вітрами, паленої сонцем, проте усе ж таки вільної і прекрасної… Цей образ вважають символом самого автора.

55.Творчість О. Мурашка, М. Бурачека в контексті української та європейської культури.

Одним з видатних художників, творчість якого зачинала культуру ХХ століття в Україні, був Олександр Мурашко. Його мистецтво народжувалося на зламі епох, коли розпадалися колишні естетичні ідеали, переосмислювалися погляди на світ та закони творчості. Навчався у Петербурзі. Найвідоміша його полотно – дипломна робота «Похорон кошового». Не менш відома картина «Селянська родина». Мерехтіння ліхтарів на нічних вулицях міста «розмиває» різкі контури облич. Провідним жанром творчості О.Мурашка був портрет. Основами імпресіоністичного живопису блискуче володів Миколи Бурачек – відомий український пейзажист, котрий пройшов добру школу у Кракові й Парижі. Поетична безпосередність сприйняття природи, етюдність його творів гармонійно сполучаються з пластичною цілісністю образів, відчуття якої створюється завдяки мазку. Еволюція творчості М.Бурачека – то шлях від пейзажів, що фіксують мінливість світу («Золота осінь», «Ганок взимку»), до композицій, де образ землі є синтезом тривалих спостережень і глибоких узагальнень.

56. Г. Нарбут і його мистецька школа.

Гео́ргій (Ю́рій) Іва́нович На́рбут - український художник-графік, ілюстратор, автор перших українських державних знаків (банкнот і поштових марок). Один з засновників і ректор Української Академії Мистецтв. Рання творчість Нарбута зазнала значного впливу широковідомого об’єднання художників «Світ мистецтва». Разом зі своїми сучасниками: Василем Кричевським, Тимофієм і Михайлом Бойчуками, та іншими майстрами Нарбут започаткував стильові ознаки українського мистецтва 20 — 30-х років в графіці. Визначним досягненням Нарбута і всієї української графіки є його «Українська абетка» (1917). Останнім великим мистецьким задумом нарбута було ілюстрування «Енеїди» Івана Котляревського, але через передчасну смерть він встиг виконати лише одну ілюстрацію.

З перших днів становлення державності він брав участь у створені грошових знаків, марок, державного герба і печаток Україн.

57.Шкільництво і освіта в другій половині XIX ст. Наукове товариство ім. Т.Шевченка, його видавнича діяльність.

Шкільництво в підросійській Україні у другій пол. XIX – поч. XX ст. розвивалося під впливом ряду російських освітніх реформ. Початкова освіта з 1864 р. регламентувалась "Положенням про початкові народні училища". До початкових народних училищ відносились елементарні школи всіх відомств (церковнопарафіяльні, міністерські, земські, залізничні і ін.), міські і сільські, ті, що утримувались казною, товариствами або приватними особами). Новим, згідно положення, було те, що початкові училища дозволялось відкривати органам місцевого самоврядування (земствам, містам), товариствам і приватним особам. Запроваджувались колегіальні органи керівництва школами – повітові і губернські училищні ради. Де не було належних умов для відкриття окремих шкіл для хлопчиків і дівчаток, дозволялось їх спільне навчання. Вчителями могли бути або церковники (священики, дяки), або світські особи. На відміну від церковників світські особи для вчительської діяльності повинні були мати спеціальний дозвіл училищної ради у вигляді посвідчення про добру моральність і благонадійність. Новим було й те, що вчителями початкових народних шкіл могли бути і жінки.Якість навчання у народних школах була низькою. Право вступу до університету давали лише класичні гімназії, а реальні відкривали шлях тільки в технічні і сільськогосподарські вузи. У гімназіях були відмінені тілесні покарання. Для всіх учнів запроваджувалась єдина форма одежі. Реформувалась і вища освіта. 1863 року було видано "Статут університетів", Університетам дозволялась певна автономія: право вибору вченою радою ректора; вибирання на конкурсній основі професорів тощо. Крім університетів існували вищі технічні, сільськогосподарські, економічні учбові заклади. Стан вищої освіти в Україні був вкрай незадовільним, на початок XX ст. тут всі вузи зосереджувалися тільки в чотирьох великих містах: Києві, Харкові, Одесі і Катеринославі. Поширення гімназій на Україні йшло повільно.У гімназії поступали переважно діти дворян і високооплачуваних чиновників. Щоб обмежити середню освіту серед простого народу, у 70-х роках за міністра освіти Дєлянова було збільшено платню за навчання. Цей міністр відзначився і тим, що видав циркуляр, відомий в історії як "Циркуляр про кухарчиних дітей", за яким заборонялося приймати до гімназій дітей простого народу. В підросійській Україні у всіх початкових і середніх школах навчання велося російською мовою. 1863 року міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, Циркуляр забороняв видавати українською мо­вою навчальні книги для шкіл..

Науко́ве товари́ство імені Шевче́нка — академічна організація, утворена 1873 року у Львові. У 1920-30-х роках зазнавала переслідувань від польської влади, 1939 зліквідована радянською владою; відновлена 1947 року в Західній Європі та Сполучених Штатах Америки. Усвідомлюючи особливу відповідальність за поширення українського друкованого слова (яке було заборонене в підросійській Україні) Товариство з самого початку свого існування приступило до видання на власній поліграфічній базі книг українського письменства. Видавання часописів: щоденної газети «Діло», двотижневика «Зоря» та «Літературно-наукового вістника». Головним серійним виданням НТШ за усіх періодів його існування стали «Записки НТШ» (ЗНТШ) засновані у 1892 р., до розбудови яких особливо приклався Михайло Грушевський.Наслідком спільної праці подвижників НТШ стала перша «Українська Загальна Енциклопедія» під редакцією І. Раковського «Велика історія України» та «Історія Українського Війська». Вчені НТШ здійснили особливий внесок у вироблення єдиних правописних норм української мови.

58.Український авангард і європейська художня культура кінця XIX - початку XX

Авангардизм - загальна назва художніх напрямків 20 століття, для яких характерні пошук нових, невідомих, часто штучних форм і засобів художнього відображення, чи недооцінка повне заперечення традицій і абсолютизація новаторства. Нове місце літератури у суспільстві. XIX ст. — час бурхливого розвитку всіх сфер художньої культури, при цьому їх співвідношення і роль зазнали істотних змін. На перший план висувається література, XIX сторіччя називають її «золотим віком» — як за сузір'ям імен у всіх жанрах, так і за різко зростаючим впливом на суспільство. Завдяки технічному прогресу в поліграфії, збільшенню тиражів і здешевленню друкарської продукції вона стала доступною досить широким верствам населення.

59. Творчість українських митців — зачинателів нових течій у світовому мистецтві (О. Архипенко, К. Малевич, О. Богомазов, В. Пальмов, М. Бойчук).

Одним із творців мистецтва авангардизму у світовій скульптурі став О. Архипенко. Символізм та модерн, що склалися на зламі XIX—XX століть, внесли істотні зміни у розуміння проблем художньої творчості. У розвиток світового авангарду помітний внесок зробили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Малевич та ін. О. Богомазов — художник-кубофутурист ("В'язниця", 1914), автор трактату "Живопис та елементи", у якому виклав засади авангардного мистецтва. М. Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва XX ст., в основі якого лежали конструктивні особливості візантійського та давньоруського живопису (домонгольського періоду). Узяв участь у монументальній пропаганді. Його група розписала агіт пароплав «Більшовик». К. Малевич — один із основоположників супрематизму, його мистецтво ґрунтується на фольклорних джерелах.

60.Модерна українська література. І. Франко. Неоромантики. Український літературний експресіонізм.

Модерн в українській літературі зародився в 1890-х рр. видатними представниками якої були Марко Вовчок, А.Свидницький, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, І.Франко. Основними ознаками нової естетики виступали естетизм ("мистецтво для мистецтва"), інтелектуалізм, європеїзм, що межував з космополітизмом, глибокий психологізм, інтерес до внутрішнього життя і світогляду індивідуума. Наприкінці XIX ст. постає ціла плеяда українських авторок: Наталя Кобринська, Наталка Полтавка (Надія Кибальчич-Симонова), Любов Яновська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Грицько Григоренко (Олександра Судовщикова-Косач), Людмила Старицька-Черняхівська, Надія Кибальчич, Христина Алчевська. Культовими постатями в жіночій традиції української модерної літератури виступали Леся Українка та Ольга Кобилянська. Першим з українських модерністів можна назвати Михайла Коцюбинського. Для творчої манери М.Коцюбинського характерний був тонкий психологізм у відображенні соціальних конфліктів. Перше формальне об'єднання українських модерністів - товариство "Молода муза" виникає у Львові в 1906 р. Вони свідомо проголошували "нове мистецтво", свої естетичні принципи "нової краси", мистецтва для мистецтва, сповідуючи містицизм, естетизм та натуралізм. Неоромантизм— стильова течія модернізму, яка виникла в українській літературі на початку XX століття. Неоромантизм яскраво виявився у ліриці та драматичних творах Лесі Українки, прозі О. Кобилянської, Миколи Хвильового, О. Довженка, Ю. Яновського, поезії Олександра Олеся, Є. Плужника, Б.-І. Антонича. Неоромантизм зберіг риси класичного романтизму, зокрема конфлікт з дійсністю, На відміну від класичних романтиків, які освоювали переважно сільську тематику, передавали переживання робітника, інтелігента ("Червона зима" В. Сосюри).

61.М.Грушевський і його роль у розвитку української національної культури.

Вчений і політичний мислитель європейського масштабу, послідовний демократ і гуманіст, один із ініціаторів та ідеологів українського відродження, який поставив його на наукову основу, а разом з тим був і одним із провідних теоретиків у з’ясуванні й вирішенні національних питань і проблем, він вніс багато нового й оригінального у справу пробудження і формування національної свідомості нашого народу, українського державного відродження. Михайло Сергійович Грушевський історик і організатор українського наукового життя, а в історії України він виступає як один з провідних суспільно-політичних діячів і батько першої української держави ХХ ст.Поєднуючи наукову роботу з культурно-освітньою, М. С. Грушевський зробивзначний внесок у реорганізацію шкільної освіти в Галичині, відродженнядіяльності «Товариства любителів українського мистецтва» (1905),створення національного театру у Львові та організацію видавничоготовариства.У 1907 р. він видав книгу «Про старі часи на Україні», де в популярнійформі виклав основні події історичного минулого українського народу.М. С. Грушевський писав також і художні твори. Ще в юнацькі роки віннадрукував ряд оповідань («Бідна дівчина», «П'ятниця»), але ряд його новел так і не вийшов друком.