Відомості про розмір завданих корупційними правопорушеннями збитків, стан та обсяги їх відшкодування

Загальна сума збитків, завданих корупційними правопорушеннями, відповідальність за які передбачена Кодексом України про адміністративні правопорушення, у 2012 році становить 1 191 730 грн, з них відшкодовано 706 892 грн, за позовами прокурора 113 356 грн.

Загальна сума збитків, завданих кримінальними корупційними правопорушеннями, становить 577, 8 млн грн, з них 527, 9 млн грн – державним інтересам. Із загальної суми збитків відшкодовано 247,6 млн. грн. З метою забезпечення відшкодування збитків було накладено арешт на майно на суму 550, 7 млн грн. [21].

Таким чином, проаналізувавши вищенаведені статистичні дані можна стверджувати, що незважаючи на чималі дії суб’єктів у сфері протидії корупції, її рівень залишається дуже масштабним. Це свідчить про недосконалість всієї системи протидії корупції.

Високий рівень корупції в Україні, безперечно, завдає значної шкоди суспільству й державі. По-перше, призводить до падіння авторитету органів державної влади всіх рівнів і, як наслідок, до зменшення ефективності управління, погіршення дисципліни в усіх сферах суспільного життя, поширення випадків свавільної поведінки й альтернативних недержавних форм розв'язання конфліктних ситуацій.

По-друге, корупційні прояви за умови їх значного поширення завдають величезної матеріальної та моральної шкоди широкому колу громадян, негативно позначаються на економічній діяльності суб'єктів господарювання, особливо недержавних форм власності.

По-третє, корупція в правоохоронній сфері зменшує дієвість боротьби зі злочинністю, чим сприяє погіршенню криміногенної ситуації у країні.

По-четверте, саме поширення корупції є однією з основних перешкод для розвитку нормальних економічних відносин України з іншими країнами, причиною їхнього небажання вкладати інвестиції в економіку нашої держави. Усе це свідчить про те, що корупція сьогодні є однією з найгостріших соціально-економічних проблем України [22].

Дане питання є дуже актуальним з огляду на результати опитувань, проведених на сайті юридичної газети «Юридическая практика». На запитання «Чи стикалися ви особисто з корупцією в судах?» із 359 опитаних 65% респондентів відповіли, що стикаються постійно, 16% — стикаються рідко, 14% — не стикаюся, але багато про це чули, і лише 5% вважають, що корупції в судах немає. На запитання «Чи відомі вам достовірні випадки одержання хабара суддею?» з 206 опитаних 51% відповіли, що знають про такі випадки з надійних джерел, 26% особисто давали хабар судді, 5% особисто одержували й лише 18% респондентів вказали, що їм такі випадки не відомі.[23; с. 108].

За даними загальнонаціонального опитування громадської думки «Стан корупції в Україні», проведеного Київським міжнародним інститутом соціології у 2007— 2008 рр., тільки 10—16% опитаних респондентів беззастережно довіряють владі, 52% розглядають корупцію як звичний спосіб життєдіяльності в Україні, виправданий у більшості ситуацій, 77% вважають, що з 2004 року рівень корупції в Україні значно зріс, 67% повідомили, що впродовж року були втягнуті в корупцію. Наявність корупції в судах зазначається у відповідях 49% респондентів, у прокуратурі — 42,9%, серед нотаріусів — 22,8% [24; с. 16—17].

Цікавим є те, що в результаті аналізу ринку нерухомості, зробленого В. Стретовичем, з'ясувалося: першу позицію за купівлею дорогих маєтків в Україні посідають судді, другу — податківці, третю — прокурори, четверту — міліціонери й лише п'яту — бізнесмени [25].

О. Ніколаєва вважає, що хабарництво в нашій державі — частина національної культури. Це явище є поганим тому, що грошові потоки течуть повз державну кишеню. Без перебільшення можна стверджувати, що джерелом корупції, колективним суб'єктом корупції, активним хабародавцем є весь український народ. Тому боротися з хабарами можна тільки в конкретних випадках, але не з явищем корупції як таким, оскільки хабарництво — вкорінена константа національної ідентичності [26; с. 242]. Такий дослідник, як Г. Севрюкова, вважає, що традиція хабарництва іманентно притаманна історії формування державного апарату, що історіографія згаданої проблеми є необхідною умовою вдосконалення кримінального законодавства України про відповідальність за хабарництво, а також підкреслює важливе значення рівня моральності та правосвідомості громадян на сучасному етапі розвитку суспільних відносин в умовах розбудови незалежної правової демократичної держави [27; с. 56].

Не можна погодитися з думкою, що боротьба з хабарництвом є негативним для культури явищем, пов'язаним із «розмиванням культурної ідентичності народу», адже корупція є в будь-якій державі, у будь-якого народу й проти корупції скрізь ведеться боротьба. Тому не можна сказати, що, по-перше, корупція притаманна лише національному менталітету українців; по-друге, що боротьба з корупцією є зламом національного менталітету. Як приклад можна навести таке: в державах, де успішно долається корупція, населення аж ніяк не втрачає своєї ідентичності. Наочним наразі є успішний приклад боротьби проти корупції в Грузії. Реформа освіти та правосуддя, модернізація публічних служб, реформа державних закупівель — це незначний перелік тих заходів, які зумовили успіх цієї країни в боротьбі проти корупції [28].

Якщо взяти до уваги історичність хабарництва в Україні, то маємо визнати: для подолання цього явища застосування правових засобів є недостатнім, бо не гарантує реального усунення хабарництва з нашого життя [26; с. 237]. О. Кальман вважає, що корупція — це невід'ємний атрибут саморегуляції нашого суспільства, в якому не сформовані стійкі традиції демократичної правової держави. І жодні заходи — починаючи з кримінальної відповідальності й закінчуючи запровадженням смертної кари — не спроможні стати ефективним механізмом боротьби з корупцією. А причина цього — внутрішня органічна економічна ефективність корупційних взаємовідносин. І це знаходить свій безпосередній прояв і в тіньовій економіці, і в тіньовій політиці, і в тіньовому правосудді. Безперечно, в суспільстві, позбавленому високого рівня самоорганізації, хабарі заміняють місце публічних інститутів влади [24; с. 18].

Отже, суспільство засуджує корупцію, але водночас складається з хабарників або хабародавців. Більше того, для багатьох хабар дає бодай якусь гарантію в умовах невизначеності [26; с. 236—237]. Ось тут і простежується суперечливість українського суспільства: з одного боку, існує усталена залежність від хабарництва як явища, а з другого — є стале уявлення про те, що це — кримінальний злочин. Особливо, коли це проявляється на найвищих рівнях державної влади.

Згадаймо ще один аспект: більшість громадян переконані, що боротьбою з корупцією має займатися влада, і водночас не вірять, що вона на це здатна. Лише 17,8% громадян України, за даними дослідження проекту «Гідна Україна», вважають, що саме звичайні громадяни є найбільш відповідальними за боротьбу з корупцією. Натомість більш як половина респондентів переконані, що цим мають займатися Президент і його адміністрація, Верховна Рада та Кабінет Міністрів [25].

Проте тут ми розглядаємо економічну зумовленість хабарів. Тому ключем до розв'язання проблеми нам видається перенесення логіки розуміння корупції з морально-правової площини в площину розв'язання проблем економічної ефективності діяльності потенційних корупціонерів. Тож не варто боротися з корупцією як з феноменом, а слід зруйнувати корупційну систему за рахунок змін у функціонуванні бюрократичного апарату [24; с. 19].

Викривлене сприйняття судової незалежності призводить до використання наданих для здійснення правосуддя повноважень, для власного зиску; позбавлення громадян захисту гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод; зловживання особливим статусом у позаслужбовій діяльності; уникнення передбаченої законом відповідальності за протиправні діяння; безпідставне застосування санкцій за неповагу до суду [29; с. 114—115].

7 квітня 2011 року на зміну Закону «Про боротьбу з корупцією» набув чинності Закон «Про засади запобігання і протидії корупції», який визначив поняття корупції. Водночас у Кримінальному кодексі України (надалі — ККУ) поняття «корупція», «корупційне діяння» не визначені й не передбачений склад такого діяння. Аналіз Закону «Про засади запобігання та протидії корупції» свідчить про наявність суперечності в підходах до кваліфікації корупційних діянь нормами адміністративного та кримінального права. Аби запобігти такій ситуації, зауважує Т. Демедюк, доцільним є введення до Кодексу України про адміністративні правопорушення (надалі — КУпАП) глави 15—Б «Корупційні адміністративні правопорушення«». Водночас цим законом у сфері кримінального права замість рекомендованого «Корупційні злочини» ввели досить заплутаний розділ 18 «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг». 2009 року КУпАП доповнено главою 15—Б «Корупційні адміністративні правопорушення», проте на підставі Закону № 2808-VI від 21.12.2010 р. ця глава втратила чинність і замість неї з 7.04.2011 р. з'явилася глава 13-А «Адміністративні корупційні правопорушення».

Слід звернути увагу на наявність у КУпАП ст. 172-5 (поряд з наявністю ст. 368 ККУ) «Порушення встановлених законом обмежень щодо одержання дарунка (пожертви)» [5], яка передбачає адміністративну відповідальність за незаконне одержання дарунка або пожертви, під які дуже часто «замаскований» хабар. Таким чином, з одного боку, введення до КУпАП глави 13-А «Адміністративні корупційні правопорушення» сприяло подоланню наявних до цього колізій між Законом «Про засади запобігання та протидії корупції» та КУпАП; проте, з другого боку, тепер за фактичне одержання хабара суддю можна буде притягти не до кримінальної, а до адміністративної відповідальності.

Через те, що серед суб'єктів хабарництва найбільшу небезпеку становлять працівники правоохоронних органів та судді, постає питання про доцільність встановлення підвищеної кримінальної відповідальності за одержання такими особами хабара. Наприклад, Д. Михайленко вважає, що відповідальність суддів порівняно з іншими працівниками правоохоронних органів має бути суворішою, бо діяльність зі здійснення правосуддя є більш значущою, і пропонує внести зміни до КК, які встановили б суворішу відповідальність для суддів [30; с. 108—109]. Проте не можу погодитися з цією точкою зору, адже запровадження підвищеної кримінальної відповідальності суддів за одержання хабара порушує принцип рівності осіб перед законом. Варто пам'ятати, що одним зі здобутків сучасного кримінального права є встановлення для будь-кого однакової міри відповідальності за конкретний злочин. Проте в КК цей принцип було порушено, і судді разом з іншими «службовими особами, які посідають відповідальне становище», лише формально притягуються до відповідальності з дещо суворішими санкціями.

Слід зазначити, що гуманізація кримінального законодавства (зокрема й відповідальності за вчинення хабарництва), до якої призвело прийняття 2001 року КК, а це штрафи, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (строком до 3 років), конфіскація майна, обмеження волі та позбавлення волі (максимальний строк — 12 років), не сприяла зменшенню рівня хабарництва [27; с. 56]. Отже, ситуація щодо боротьби з корупцією як загалом, так і всередині судової влади дещо ускладнилася через збіг в особі одних і тих же органів (правоохоронних і судових) як суб'єктів злочину, так і суб'єктів владних повноважень, що розкривають ці злочини.

Можливий вихід із цього замкненого кола вбачався в створенні антикорупційних органів, проте О. Бусол на основі проведеного фундаментального дослідження чинників боротьби з корупцією в деяких країнах робить висновок: наявність антикорупційних органів не є панацеєю від вчинення корупційних діянь чиновниками. Значно ефективнішим є забезпечення високої заробітної платні державним службовцям (порівняно з іншими верствами населення [31; с. 92]. Однак ми не можемо погодитися з цим, бо Законом «Про судоустрій і статус суддів» ще з 2011 року передбачено поетапне зростання посадових окладів суддям. До того ж дію чч. 1-4 ст. 44 старого закону про статус суддів продовжили на рік. Тож 2011 року їхня заробітна плата складалася не лише з посадового окладу. Вона збільшувалася за рахунок премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років тощо. З урахуванням нового розміру мінімальної зарплатні суддівська зарплатня становить від 9871,6 грн. (для тих, хто тільки вступив на посаду) до 21541 грн. (для тих, хто має багаторічний стаж, доступ до цілком таємної інформації, хто є керівниками суду та є докторами наук) [32]. Отже, судді мають заробітну плату як мінімум у 10 разів більшу від мінімальної, тому ми не вважаємо ефективною боротьбу з корупцією в суддівській гілці влади шляхом підняття заробітної плати суддям.

Наведімо деякі дані стосовно порушення справ проти суддів за корупційні діяння: усього 2011 року стосовно суддів винесено 4 обвинувальні вироки, у трьох з яких застосовано акт про амністію. Сьогодні на розгляді судів перебуває 17 таких справ. Водночас триває практика скасування судами постанов про порушення кримінальних справ стосовно суддів [24; с. 15]. Більшість і без того нечисленних справ не доходить до суду, а значну кількість підсудних у тих справах, що розглядаються в суді, амністовано. Ускладнюється ситуація з притягненням суддів до кримінальної відповідальності за одержання хабара через суддівську недоторканність. О. Маркеєва зауважує, що не вживають заходів, спрямованих на вдосконалення законодавства, які дозволили б спростити процедури проведення окремих слідчих дій стосовно суддів. Як наслідок виникають проблеми у притягненні їх до кримінальної відповідальності [22]. Нормативно-правове регулювання кримінальної відповідальності суддів як недоторканних осіб, наділених особливим статусом, має низку особливостей і певні процесуальні ускладнення.

При розгляді судді як суб'єкта злочину, вважає В. Трепак, особливої уваги потребує особа злочинця, який має специфічний правовий статус судді. Правовий статус судді становлять такі елементи, що відрізняють його від інших публічних суб'єктів — носіїв державної влади: 1) суддівський імунітет як специфічний порядок притягнення суддів до кримінальної та адміністративної відповідальності; 2) інститут дисциплінарної відповідальності суддів; 3) суддівський імунітет як неможливість переслідування судді за думки та правову позицію; 4) інститут незмінюваності суддів; 5) інститути кваліфікаційної атестації суддів і кваліфікаційних класів суддів; 6) інститут відставки суддів; 7) інститут державних гарантій безпеки суддів і членів їхніх сімей; 8) інститут державних гарантій соціального статусу суддів [33; с. 388].

Серед чинників боротьби з корупцією О. Бусол наводить такі: 1) наявність у державі спеціалізованого антикорупційного органу; 2) існування кримінальної відповідальності за такі види злочину; 3) активне залучення населення та окремих громадян до заходів боротьби з корупцією; 4) запровадження Етичного кодексу або інших етичних норм для державних службовців; 5) забезпечення високої заробітної плати державним службовцям порівняно з іншими верствами населення; 6) розробка та дієвість антикорупційного законодавства; 7) політична воля уряду щодо проведення відповідних реформ [31; с. 86]. Якщо дослідити кожний із перелічених чинників з оглядом на ситуацію, що склалася в нашій державі, то потрібно визнати, що з усіх цих умов в Україні можуть бути виконані лише дві: існування кримінальної відповідальності та забезпечення високої порівняно з іншими верствами населення заробітної плати державним службовцям. Що стосується запровадження Етичного кодексу або інших етичних норм для державних службовців, то вважаємо, що цей захід у сучасних українських реаліях є недієвим і декларативним, бо «етичні кодекси» розраховані передовсім на осіб із високим рівнем правової культури та правосвідомості (про яких у разі отримання хабара не йдеться).

Проте, щоб усі перелічені чинники успішно втілити в життя, потрібна одна надважлива умова: наявність політичної волі уряду для проведення відповідних реформ. Адже проблема корупції криється не в недієвих санкціях чи механізмах притягнення до відповідальності, а в збігу в одній особі — особі судді — злочинця та судді. Тут порушується правило римського права: nemo judex in causa sua (ніхто не суддя у власній справі).