Поняття політичної корупції

Політичну корупцію становлять діяння, які вочевидь є політично вмотивованими.

У широкому розумінні політичну корупцію можна визначити як зловживання владою в політичних цілях(щонайменше, такі цілі повинні мати пріоритет над іншими).

Такими головними цілями є: отримання влади; її утримання, зміцнення або збільшення (розширення повноважень).

Крім того, метою політичної корупції може бути збагачення чи інша матеріальна вигода. Світовий і вітчизняний досвід доводить, що саме ця мета в більшості випадків все ж є ключовою метою політичних корупціонерів, для яких політична і державна влада є лише засобом задоволення особистих інтересів. Тобто, кінцевим результатом діяльності політичних корупціонерів є конвертація політичного і владного ресурсу, яким вони володіють, у матеріальні цінності та іншу особисту вигоду. Отже, по суті, від інших корупціонерів вони відрізняються лише одним – обсягом і масштабністю владних можливостей для самозбагачення та отримання інших вигод.

Отримання (та утримання) влади, збільшення владних повноважень та незаконне збагачення політичні корупціонери можуть забезпечувати найрізноманітнішими протиправними діяннями корупційного характеру.

Отримання влади (політичного впливу) в корупційний спосіб відбувається переважно у процесі формування органів державної влади та інших політичнихструктур держави. Це також можливо шляхом перерозподілу владних повноважень під час прийняттянових законів та інших нормативно-правових актів (наприклад, наділення певної посадової особи чи органу повноваженнями, яких вони не можуть мати за Конституцією чи правовим статусом). Фактично йдеться про незаконне заволодіння державною владою, її захоплення через призначення на політичні та державні посади “своїх” людей, вибудовування системивлади не на демократичних і правових принципах, а на засадах особистої відданості та політичної належності. У результаті, створюється ситуація, за якої політичні та державні інститути, формально зберігаючи свій суспільний статус, фактично експлуатуються в інтересах окремих осіб і певних політичних сил

(Парламент приймає закони, вигідні лише певній політичній силі; Уряд ухвалює рішення на користь певної підприємницької структури; міська рада надає землю чи передає у власність або оренду майно “потрібній”

особі чи структурі).

Якщо певні суб’єкти влади в корупційний спосіб привласнюють не делеговані їм владні повноваження, беруть на себе ту частину влади, яка їм природно належати не може, концентрують у себе державну владу, порушуючи правовий принцип поділу влади, то вони фактично здійснюють узурпацію влади.

У виконавчій гілці влади це відбувається насамперед шляхом плати за посаду (купівля-продаж посад), призначення на посади незалежно від ділових якостей кандидата, а винятково (переважно) з політичних та особистих міркувань. Такий спосіб формування виконавчої влади в Україні полегшується, зокрема, відсутністю політичної відповідальності за кадрову роботу та конкурсу при призначенні на найвищі посади у виконавчій владі на державному та регіональному рівнях, а також вкрай неефективним громадським контролем над діяльністю виконавчої влади.

Досить широким є набір корупційних засобів, які можуть застосовуватися під час формування судової гілки влади. Це, зокрема, застосування підкупу під час добору кандидатів на посади суддів, їх проходження через кваліфікаційні комісії та ВРЮ, у процесі обрання на посаду судді безстроково. Заполітизованість цього процесу (зокрема, політична ангажованість ВРЮ, пріоритет політичної складової в діяльності профільного парламентського комітету та Парламенту загалом) створюють передумови для посилення впливу політичної корупції на формування суддівського корпусу.

Свідченням цього можуть бути випадки, коли суддів не обирали на посади безстроково або ж звільняли з посад з відверто політичних мотивів (зрозуміло, вуалюючи це формально-юридичними підставами), як це, зокрема, відбувалося під час політичної кризи 2007р.

За впливу корупції на формування представницьких органів влади відбувається порушення фундаментальних принципів організації і проведення виборів:

• нелегальне фінансування політичних партій та виборчих кампаній;

• підкуп виборців, кандидатів, членів виборчих комісій, представників влади;

• “купівля-продаж” депутатських мандатів шляхом оплачування “прохідних” місць у виборчих списках партій (блоків);

• службові зловживання під час агітації; фальсифікація результатів виборів;

• створення перешкод (і навіть – унеможливлення) реалізації права обирати та бути обраним.

Внаслідок підкупу та застосування адмінресурсу (і перше, і друге є за своєю суттю проявом корупції) вихолощується зміст виборів і забезпечується результат, потрібний діючій владі. Фактично, представницькі органи перестають формуватися народом, а відбувається продукування влади самою владою. За такого способу, результат виборів визначає сама влада – на останньому етапі його фіксують сформовані нею виборчі комісії, а під час виборчого процесу він забезпечується всіма державними та суспільними інституціями, включаючи силові структури, на які влада має вплив.

Виборчий процес фактично відбувається за тими правилами, за якими живе суспільство. І якщо українське суспільство тривалий час жило за правилами, далекими від правових, якщо в ньому культивувалося право сили, подвійні стандарти поведінки, тіньовий бізнес, чиновницьке свавілля тощо, то такі правила та підходи застосовувалися й у виборчому процесі, зокрема, 1999р., 2002р. та особливо 2004р. Більше того, політична корупція спрацьовує на виборах не спонтанно, не раптом – фальсифікації результатів

виборів передує посилена діяльність влади з приборкання суспільства, звуження демократичних засад його функціонування, політичного переслідування опозиції, монополізації і тінізації економіки, посилення залежності ЗМІ та судової влади.

Так було в Україні впродовж багатьох років, а особливо виразно це виявилося перед та у процесі президентських виборів 2004р. Ці вибори відрізнялися від попередніх (зокрема, 1999р. та 2002р.) не за своєю суттю, а за масштабами та характером фальсифікацій, засобами їх здійснення. Вперше фальсифікація виборів мала системний, тотальний та агресивний характер. На цих виборах фальсифікація (в широкому розумінні слова) перестала бути справою локальною і стихійною, а набула організованого характеру в масштабах держави, із залученням її основних інституцій. На потрібний результат виборів працювала вся державна машина.

Нинішні масштаби політичної корупції, великі проблеми з розвитком громадянського суспільства та побудовою правової держави свідчать про те,

що небезпека фальсифікації результатів виборів залишається й сьогодні.

Загалом, завершуючи розгляд цілей політичної корупції, можна зробити висновок про те, що найважливішими завданнями, яким корумпована влада підпорядковує всю свою основну діяльність, а з ними – й організацію суспільного життя, є самозбагачення і самозбереження.

На підставі з’ясування сутності політичної корупції, яку становлять владні зловживання у процесі отримання та здійснення публічної влади, а також суб’єктів, цілей і сфер її поширення можна дати загальне визначення поняття політичної корупції.

Політична корупція – це посадові зловживання суб’єктів, наділених політичною владою (політичних і державних діячів, публічних службовців вищого рівня), спрямовані на досягнення політичних цілей (утримання та зміцнення влади, розширення владних повноважень) та/або з метою збагачення.

Слід зазначити, що визначення політичної корупції має сенс лише з точки зору розуміння її як особливого соціально-політичного явища, з’ясування причин та умов, що сприяють її поширенню, а також вироблення загальносоціальних і спеціально кримінологічних заходів протидії та запобігання їй.

Водночас, таке визначення не є важливим з правової точки зору, а саме – для встановлення юридичних підстав відповідальності політичних корупціонерів. Адже підстави юридичної відповідальності за корупцію є однаковими для усіх суб’єктів – наявність в їх діях складу відповідного корупційного правопорушення (отримання хабара, перевищення влади, викрадення чужого майна з використанням службового становища, незаконне сприяння підприємницькій діяльності, протиправне втручання в діяльність інших посадових осіб чи органів, порушення присяги тощо), яке, залежно від характеру такого порушення, тягне за собою кримінальну, адміністративну, конституційно-правову, дисциплінарну чи цивільно-правову відповідальність.

Іншими словами – для притягнення політичних корупціонерів до юридичної відповідальності не потрібні якісь особливі чи додаткові правові підстави. В переважній більшості випадків для них не передбачається також особливого порядку притягнення до такої відповідальності – виняток складають лише особи, які мають певний імунітет від кримінальної чи адміністративної відповідальності (зокрема, Президент, народні депутати, міські голови).

Те, що політичні корупціонери, як правило, уникають юридичної відповідальності, пояснюється одним – їх офіційним статусом, реальним політичним, владним і фінансовим впливом, які за умов відсутності правової держави та розвинутого демократичного суспільства нейтралізують діяльність правоохоронних органів, суду стосовно суб’єктів політичної корупції. Більше того, за таких умов політичні корупціонери можуть використовувати правоохоронні органи та суди у своїх протиправних цілях (у т.ч. в політичній боротьбі за владу) і розправлятися з тими правоохоронцями, які виявляють і розслідують їх корупційні діяння.

Можна сказати, що політична корупція завершує корупційну владну піраміду. На відміну від т.зв. “дрібної” корупції, притаманної найнижчому рівню публічної служби, на якому вирішуються незначні суспільні питання, політична корупція є характерною для діяльності найвпливовіших політичних і державних суб’єктів, які формують державну політику на рівні законів та інших нормативно-правових актів і визначають напрями та засоби її реалізації.

Отже, можна зробити висновок про те, що політична корупція є визначальним чинником корупційних процесів у державі загалом. Оскільки вона притаманна суб’єктам, які формують фундаментальний для всієї державної діяльності чинник – політичну волю, то ступінь ураженості таких суб’єктів корупцією визначає сутність і зміст державної політики в усіх суспільних сферах, у т.ч. й у сфері протидії корупції.

Нинішній стан справ у країні, головні тен денції іперспективи політичного, економічного та суспільного розвитку, результати (а точніше – їх відсутність) протидії корупції дають підстави також для висновку про надзвичайно високий, критичний рівень корумпованості суб’єктів, які уособлюють політичну (державну) владу в Україні.

Наслідки політичної корупції проявляються насамперед у політичній сфері та полягають у тому, що вона: змінює сутність політичної влади, знижує рівень її легітимності як усередині держави, так і на міжнародній арені; порушує принципи формування та функціонування владних інститутів, демократичні засади суспільства та держави; підриває політичну систему; породжує відчуження влади від народу, знижуючи залежність держави від її громадян; дестабілізує політичну ситуацію; підпорядковує державну владу приватним і корпоративним інтересам, у т.ч. інтересам корумпованих угруповань і кланів.

У функціонуванні держави і реалізації публічної влади корупція, висловлюючись образно, ставить все з ніг на голову: влада, носієм і єдиним джерелом якої є народ, використовується не в інтересах всього суспільства, не в інтересах народу, а в інтересах окремих осіб або певної групи осіб. Іншими словами, корупція передбачає експлуатацію публічної влади у приватних інтересах. Корумпована особа або інші особи, в інтересах яких вчинюється корупційне діяння, неправомірно (за допомогою підкупу, з порушенням встановленого порядку, за відсутності для того підстав тощо) винятково через неправомірне використання суб’єктом корупції наданої йому влади чи посадових повноважень, отримують певні блага, пільги, переваги або іншу вигоду.

За значного поширення політичної корупції, управління державою суттєво віддаляється від демократичних принципів і значно спрощується для корумпованих представників влади, яким притаманний спрощений погляд на владу, на її сутність і суспільне призначення, на власне посадове становище, яке розглядається як засіб задоволення особистих інтересів. У громадян і представників владних структур відбувається зміна світогляду на роль публічної влади в управлінні суспільством.

Внаслідок корупції відбувається зміщення (деформація) головної мети політики – замість забезпечення загальносуспільних інтересів політика спрямовується на забезпечення приватного та групового інтересів.

Системна політична корупція істотно послаблює державність (що сьогодні спостерігається в Україні). Вона підриває авторитет держави, породжує недовіру громадян до політичної влади. Влада сприймається громадянами не як виразник їх інтересів і спосіб їх захисту, а як джерело небезпеки їх правам і свободам.

До речі, слід відзначити, що такий імунітет в Україні потрібен, оскільки, по-перше, забезпечує можливість здійснення Президентом, народними депутатами та міськими головами державної діяльності, убезпечуючи їх від політичної розправи, по-друге, в цивілізованій державі такий імунітет не може бути перешкодою для настання відповідальності за умови наявності для неї достатніх правових підстав.

Насправді так і є: сьогодні найбільшу небезпеку державності України, правовим і демократичним засадам її розвитку, конституційним правам і свободам громадян становить корумпована влада.