Історія виникнення корупції

Витоки корупції, очевидно, сягають у первісне суспільство. Цілком вірогідно, що вони пов’язані з язичницькими віруваннями. Люди, цілком залежні від сил природи, намагалися задобрити богів, які уособлювали ці сили, і приносили їм жертви. Коли з’явилися перші служителі культу, “близькі” до богів (шамани, знахарі, волхви тощо), їм теж люди робили подарунки, щоб через них мати милість богів.

Відомості про корупцію містяться і в історичних джерелах давньосхідних цивілізацій – Давнього Єгипту, Китаю, Індії, а також античних цивілізацій Давньої Греції та Риму. Йдеться про корупцію як негативне явище й у Старому Завіті: «Я знаю численні ваші злочини й тяжкі гріхи ваші: ви утискаєте правового, берете хабарі, а жебрака, який шукає правосуддя, женете від воріт» [Кн. Амоса 5:12].

Отже, корупція як соціальне, політичне явище має давню історію. В античному світі під корупцією розуміли участь в діяльності декількох (не менше двох) осіб, мета яких полягає у „псуванні”.

Протягом століть це явище живе і процвітає - практично за будь-якого режиму та будь-якої влади. І так само давно люди намагаються знайти причини корупції і способи її обмеження. Фактично першу антикорупційну заповідь дав Господь через Мойсея, який записав те, що почув з неба: „Дарів не приймай, бо дари сліпими роблять зрячих і перекручують справу правих” [10, с. 54]. Корупція як соціальне явище виникло настільки давно, що іноді складається враження, що, якщо не одночасно з зародженням людської раси на землі, то принаймні з виникненням у людському житті владних і грошових взаємовідносин. Перша згадка про корупцію, як негативну форму здійснення державної служби знайшла своє відображення в найстарішому з відомих людству історичних пам’ятників державності - архіві стародавнього Вавилону, - що припадає на другу половину XXIV століття до нашої ери. В епоху шумерів і семітів цар Лагаша (територія сучасного Іраку) Урукагіна був вимушений реформувати своє державне управління з метою припинення зловживань своїх чиновників і суддів [4, с. 18].

На думку Г. Р. Ахметової, теоретичне виникнення та існування корупції стає можливим лише з моменту виділення функцій управління в суспільній або господарській діяльності. Саме тоді у державного чиновника з’являються великі можливості розпоряджатися різноманітними ресурсами, у результаті чого він часто приймає рішення не в інтересах суспільства, а виходячи із своїх особистих, корисливих потреб [2, с. 14].

Вважаємо, що історично цей процес можна віднести до часу формування перших класових суспільств і державних утворень у прадавніх центрах людської цивілізації': Єгипті, Месопотамії, Індії, тобто у період ІІІ-ІІ тисячоліття до нашої ери. Більш ширші відомості про корупцію містяться в античній спадщині. Плутарх приписував королю Македонії Пилипу II (правила в 359 - 336 роки до н.е.), батькові Олександра Македонського, крилатий вислів - „не існує таких високих кріпосних стін, через які б неможливо було перебратися ослу, нав’юченому золотом” [10, с. 46].

Найбільші старогрецькі філософи Платон і Арістотель в своїх роботах неодноразово згадували про розкладаючу і руйнуючу дію зловживання владою і хабарництва на економічне, політичне і духовне життя суспільства. Так, Арістотель у своїй роботі „Політика” виділяв корупцію як найважливіший чинник, здатний привести державу, якщо не до загибелі, то до виродження. Також Арістотелю приписують вживання терміна „корупція” стосовно політики тиранії як неправильної, зіпсованої, тобто корумпованої форми монархії [16, с. 64]. Боротьбу з корупцією Арістотель розглядав як основу забезпечення державної стабільності: „Найголовніше при всякому державному ладі - це за допомогою законів і решти розпорядку влаштувати справу так, щоб посадовцям не можна було наживатися” [1, с. 36].

У часи античності поняття корупції сприймали досить по-різному. Слово „корумпувати” (від лат. „согrumpere”) мало декілька негативних значень: ушкоджувати шлунок неякісною їжею, псувати воду в закритій тарі, втрачати можливість, викривляти зміст, соромити гідність та ін. Інше значення слова „корумпувати” означає підкупати кого-небудь або всіх (не обов’язково посадовця) щедрими подарунками. Префікс „соб’, начебто, „запрошував” спільно порушувати закон, договір, із самого початку визначаючи, що корупція - явище, яке має співучасників. У римському праві „согrumpere” означало ламати, псувати, пошкоджувати, фальсифікувати показання, але в цей же час і підкупити суддю (претора) [3, с. 95]. Крім того,

існували й інші поняття корупції, такі як, тереШпйе, ресипіа тереШпйе, що означало грошові кошти, які підлягали поверненню особами, як отримані у вигляді хабарів шляхом вимагання [11].

У період середньовіччя поняття корупції знайшло своє відображення виключно в церковних та канонічних відносинах - як спокуса диявола, зваблювання. У богослов’ї католицизму стала проявом гріховності, бо, за Апостолом Іоанном, „гріх є беззаконням” [8, с. 16]. Про корупцію як політичне явище згадується й у російських літописах ще ХШ століття. Першим законодавчо обмежив поширення корупції Іван ІІІ, а смертну кару за прояви корупції ввів його онук Іван IV (Грозний). Доцільно зазначити, що корупція засуджувалася в усі часи, але це не зашкодило проникнути їй і у сучасне суспільство [2, с. 14].

Проблема корупції підіймалася також у працях філософів просвітників: Ж. Ж. Руссо, Ш. Монтеськьє, Ф. Бекона і ін. Корупція розумілася ними як соціальна хвороба, дисфункція суспільства. З погляду прихильників теорії природного права, корупція була одним із наслідків розбіжності між природними і позитивними законами [8, с. 16].

Початок Нового часу, поява в Європі централізованих держав ознаменувала новий етап у розвитку корупції. Індустріалізація привела не тільки до економічного зростання, але і до збільшення спектру суспільного розподілу і підвищення значення владних рішень. Політична влада все більш ставала „товаром” на ринку, що зростав. Буржуазія, що перемогла, брала активну участь у корупції вищих посадовців, а часто і „купувала” державні посади. У Російській імперії основою корупції була система місництва, за умов якої більшість державних посадовців не отримували грошової винагороди від держави, а жили за рахунок суспільства. На вищі державні посади призначалися чиновники відповідно до впорядкування боярських прізвищ, без урахування їх особистих якостей. Прізвище особи утворювалося від назви „по батькові”. Воно передавалося предками і проходило через покоління, що автоматично призводило до утворення певного родового кола населення. Усе це призводило до поширення корупції та діянь, пов’язаних із корупцією, зокрема і хабарництвом.

З огляду на історію, дії, пов’язані із корупцією і хабарництвом, згадуються в російських літописах XIII ст. Перше законодавче обмеження корупційних дій належить Івану III. А його внук Іван IV (Грозний) уперше ввів страту як покарання за надмірність у хабарах (хабарництво) [2, с. 14]. У період правління Івана IV поняття корупції та хабарництва фактично ототожнювалися. За „Судебником” 1550 року хабарництво було визнане кримінальним злочином. „Тільки в день Світлого Воскресіння дозволялося суддям та урядовцям разом з червоним яйцем приймати в дар і кілька десяток...” [7, с. 171].

При Петрові Великому розцвітали і корупція, і боротьба царя з нею. Характерний епізод, коли після багаторічного розслідування був викритий у корупції і повішений при всьому істеблішменті сибірський губернатор князь Гагарін. А згодом, за три роки, четвертували за хабарництво Нестерова - того, хто викрив Гагаріна. Розпач Петра І дійшов до такого рівня, що, як писав В. О. Ключевський, він вирішив оприлюднити указ з нормою такого змісту: „хто украде в скарбниці лише стільки, щоб купити мотузку, буде на ній повішений”. Однак генерал-прокурор Ягужинський справедливо підказав государю, що виконання подібного указу може залишити самодержця без служивих людей узагалі. Не дивно, адже хабарниками були і ясновельможний князь Меньшиков, і генерал-адмірал Апраксій, і канцлер Головкін, і багато інших [9, с. 98].

Цей історичний приклад характерний тим, що він засвідчує безперспективність боротьби з корупцією лише каральними методами. Звичайно, злочинців треба викривати, віддавати до суду і карати. Але це практично не впливає на саме явище. Це дає нам нагоду говорити, що кримінальне переслідування корупціонерів - лише частина боротьби з корупцією. У ХХ столітті досліджувати таке явище, як корупція, стало не актуально. Капіталізм намагався довести свою перевагу, а для цього факти корупції доводилося приховувати. Аналогічна ситуації була й у Радянському Союзі, де взагалі не визнавалася можливість існування корупції на одній шостій частині суші. І тільки в останні десятиріччя ХХ століття на Заході усвідомили, яку шкоду завдає корупція усім сферам життєдіяльності суспільства, але на той час не збереглося жодних наукових шкіл з їх надбаннями у вивченні цього явища [6, с. 21].

Тому, з викладеного вище, можемо зробити висновок, що корупція в Радянському Союзі все ж таки була досить поширена, хоча певною мірою стримувалася тоталітарним режимом. І радикальна зміна державного устрою, і навіть відмова від російської державності після жовтня 1917 року не скасували корупцію як явище, однак сформували негативне ставлення до неї, яке в подальшому стало чинником для її укорінення. І вся радянська політика, вчені - ідеологи цієї системи стверджували, що корупція це продукт буржуазної системи. Лише в 90-х роках XX століття окремі видання почали визначати та визнавати корупцію, як невід’ємну ознаку будь-якого устрою і розвитку суспільства.

У липні 1991 році була прийнята постанова Секретаріату ЦК КПРС „Про необхідність посилення боротьби зі злочинністю у сфері економіки”, але, як не дивно, жодного слова ні про хабарництво, ні про корупцію в ньому не було. У ній насамперед передбачалося, що влада до економічних злочинів непричетна [11, с. 30]. Крім того, в ІІ пол. ХХ століття корупція та корупційні злочини все частіше розглядалися на міжнародному рівні, як проблема, яка своїм негативним явищем тим чи іншим способом впливає на розвиток держави та суспільства на національному і міжнародному рівнях. Так, 31 грудня 1995 року газета „Financial Times” у своєму випуску оголосила 1995 рік „роком корупції”, а ООН для пропаганди знань про корупцію заснувала Міжнародний день боротьби з корупцією. Протягом останніх десятиліть корупція є не тільки характерною особливістю сучасної політики в багатьох країнах світу. У цей час проблемами протидії корупції почали активно опікуватися міжнародні та регіональні об’єднання, був започаткований процес розробки відповідних міжнародно-правових документів, створювалися спеціальні антикорупційні організації різного статусу [15].

З огляду на викладене вище, можна зробити висновок, що під час всього повоєнного періоду, у часи перебудови і після неї, зростання корупційних діянь відбувалося на фоні зниження державного розвитку. Він характеризувався такими діями, як послаблення централізованого внутрішнього і зовнішнього контролю, далі - розпадом ідеологічних думок і поглядів, економічним послабленням, а потім і падінням рівня розвитку економіки, нарешті - розпадом СРСР і появою нових незалежних демократичних держав. Проаналізувавши викладене вище, можна стверджувати, що на сьогодні жодна держава в світі не може проголосити про повну, остаточну й безперечну перемогу над цим руйнівним явищем.

Корупція в нашій країні стала надзвичайною проблемою. [17].

Сьогодні в Україні всі гілки органів державної влади, інститути уражені корупційним проявом однаково. За словами доктора політичних наук, професора, голови наглядової ради фонду „Співдружність” Сергія Телешуна, корупція в сфері державного управління і політики небезпечна не тільки як засіб самознищення ефективної державної влади як такий, але і засіб дискредитації представницької форми демократії зокрема. Корупційні діяння дозволяють державним посадовцям, політичним і громадським діячам використовувати надані права і владні повноваження для особистого збагачення, а також і задовольняти корпоративні і кланові інтереси політико-економічних груп впливу [14].

Як бачимо, на сьогодні не існує єдиного підходу щодо розкриття сутності корупції, що було б визнано та сприйнято для всіх правових систем. Крім того, важливо зазначити, що корупція для християнської цивілізації може сприйматися як негативне явище, а у мусульман бути складовою їх культури. Але міжнародна спільнота все одно шукає щось спільне для держав з різним рівнем розвитку і культури, для виокремлення найбільш загальних і сприйнятливих ознак і особливостей, які притаманні такому явищу, як корупція. І тому для більшості країн ця проблема стала гострою та загальновизнаною.

Незважаючи на безцінність історичного досвіду, іноземні та вітчизняні фахівці, науковці, вчені, світова спільнота декілька десятиріч підряд виявляють і докладають дуже багато зусиль для того, щоб дослідити всі аспекти такого явища, як корупція та корупційні дії. Оскільки явище корупції своїм негативним впливом поглинає майже усі сфери суспільного життя, вивчення якого відбувається комплексно й послідовно, на високому глобальному рівні. Але, в першу чергу, увага приділяється причинам виникнення та вироблення засобів, за допомогою яких можна буде, якщо не подолати, то хоча б локалізувати та мінімізувати його масштаби та вплив на суспільство.

Але, незважаючи на це, більшість громадян, зокрема суб’єкти вчинення корупційних діянь, не повною мірою, а іноді зовсім не правильно розуміють сутність і наслідки цього явища. На практиці чиновники, посадовці та особи, які займають керівні посади, досить часто намагаються скористатися своїм службовим становищем для таємного збільшення власних доходів. При цьому не зовсім розуміючи, що такі неправомірні дії є підставою для настання юридичної відповідальності. Як відзначив відомий юрист, екс-міністр юстиції України С. П. Головатий, головним джерелом корупції в системі є державний апарат, що залишився майже незмінним з радянських часів [11, с. 31].

Проте гучні скандали, що час від часу виникають у країнах розвинених демократій, свідчать, що вони також не мають стійкого імунітету проти корупції. Зокрема, італійські дослідники Д. Дела Порта та А. Ванучі вважають сумнівною тезу про взаємозалежність корупції та економіко-політичного розвитку, згідно з якою рівень корупції перебуває в зворотно- пропорційній залежності від рівня демократичної „зрілості” держави. Вони наводять дані Transparency International, згідно з якими до висококорумпованих країн належать Бельгія, Греція, Іспанія, Італія, а до „проміжних” - Австрія, США, Франція, Японія, а також - відзначають зростання політичної корупції та еволюцію корупційних практик у розвинених демократичних країнах [5, с. 15]. По Індексу сприйняття корупції (Corruption Perceptions Index - CPI), розробленому „Transparency International”, Україна в 2010 року займала 134-е місце, яке вона поділила між Того та Зімбабве [18].

Отже, корупція є однією із найбільш небезпечних загроз правам людини, демократії, правопорядку, чесності та соціальній справедливості, вона перешкоджає економічному розвиткові та загрожує належному і справедливому функціонуванню держави, має негативні наслідки для фізичних і юридичних осіб, країн, а також для міжнародних установ.