Гомер Ілліада , Одіссея

Віра в богів і демонів в епосі Гомера абсолютно реальна, але вони зображені в такій формі, яка має мало спільного з примітивними і грубими народними віруваннями. Гера, Кірка і Каліпсо - це прекрасні жінки в розкішних туалетах, потопаючі в насолодах і відчувають тонкі переживання. Саме зображення побачення Зевса і Гери (Ил., XIV), на думку багатьох дослідників, є не що інше, як пародія на старий міф про священний шлюб Землі і Неба. Дуже багато пародійного і в знаменитій битві богів (Ил., XXI). Жерці і пророки, правда, зустрічаються у Гомера, але навряд чи вони мають якесь інше значення, крім чисто сюжетного, тобто крім художнього використання. З приводу всяких чудесних явищ і знамень Гектор прямо говорить (Ил., XII, 243): "Знамення краще всіх - лише одне: за вітчизну битися". Тут перед нами та художня міфологія і релігія, яка ніколи більше не проявилася в людстві з такою силою і виразністю. Поетичне зображення Гомером богів і демонів відповідає його героїчного стилю. Це абсолютно такі ж художні персонажі, як і самі звичайні герої і люди. Коли Діомед (Ил., V) ранить Афродіту і Ареса, то це поранення нічим не відрізняється від поранення і всякого смертного героя. Коли Афродіта рятує свого улюбленця Паріса (Ил., III), то її допомога суттєво теж нічим не відрізняється від допомоги самого звичайного бойового товариша. Гомерівські поеми, таким чином, остаточно перетворюють епос в чисто поетичне створення. Саме тому вони відрізняються абсолютно неповторним і неперевершеним іронічно-гумористичним зображенням божественного і героїчного світу, характерним для висхідної цивілізації. Гомерівські поеми відрізняються ще однією особливістю - крайнім розвитком епічного милування речами, створеними руками майстрів. Жоден епос в світі не дав подібного милування в таких розмірах, як "Іліада" і "Одіссея", де десятки віршів присвячуються тим чи іншим творам. Герої та їх подвиги зображуються часто заради чисто естетичних, а аж ніяк не міфологічних цілей. В "Одіссеї" (VIII, 577-580) говориться, що подвиги героїв Троянської війни мають сенс тільки в якості предмета пісень для наступних поколінь. У цьому плані треба розглядати і зображення у Гомера співаків Демодока і Фемія, охоплених натхненням Муз і прикрашають собою урочистий і святковий побут нових героїв періоду цивілізації. Нарешті, естетична культура висхідного гуманізму позначилася у Гомера ще як схильність його до авантюрно-казкових сюжетів, які ближче до первісної міфології у своєму безпосередньому змісті. Ці сюжети мають відверту цільову установку - тішити, захоплювати і забавляти дозвільного та естетично вибагливого слухача. Нев'янучої зразки авантюрно-казкової міфології Гомер дав в "Одіссеї" (пісні IX-XII). І хоча авантюрно-казковий елемент здавна мав місце в грецькому епосі, все ж його високу художню розвиток і його химерне переплетення з героїчним епосом є цілком досягнення висхідного гуманізму. Таким чином, антивоєнні, антіарістократіческой, навіть антіміфологіческіе і всякого роду світські тенденції і мотиви в поемах Гомера абсолютно очевидні. З ними ми постійно зустрічаємося і при читанні самого Гомера, і при вивченні наукової літератури про нього.

6. Гомерівський епос. Епос та його особливості. У літературознавстві одним із засадних є поняття " літературного роду"(інша назва - "рід літератури"). Розподіл художніх творів за трьома родами літератури (епос, лірика, драма) започаткував у ІV ст.до н.е. видатний еллінський учений-енциклопедист Арістотель, і запропонований ним розподіл художньої літератури на три основний роди є фктуальним і сьогодні. До речі, саме така послідовність виникнення та розквіту родів літератури(епос, лірика, драма)притаманна давньогрецькій (класичній, взірцевій " еталонній") літературі. А починається еллінський епос двома епічними поемами Гомера- "Іліада" і "Одіссея", які визначають як героїчний епос. За часом створення, а також низкою ідейно-хдожніх ознак героїчний епос поділяють на архаїчний і класичний. У архаїчному епосі ще явно помітна його генетична спорідненість із міфом і казкою. Так богатирі, герої архаїчного героїчного епосу, вирізняються не лише своєю фізичною силою та бойовою майстерністю, а й "шаманською силою", а їхні епічні ороги часто виступають у образах не людей,а фантастичних потвор. Головні теми архаїчного епосу:1.боротьба з чудовиськами,очищення від них землі;2.героїчне сватання до "судженої;3.родова помста тощо. Епічний час в архаїчному епосі-якісь віддалені і абстрактно-неконкретні епохи. Принципово інша ситуація в класичному героїчному епосі. Тут богатирі-вожді(наприклад Агамемнон, Ахілл,Одіссей, Гектор) і воїни представляють конкретну історичну народність, а їхні суперники є її конкретними історичними ворогами(як троянці,котрі конкурували з ахейцями в боротьбі за політичний уплив та контроль над морськими торговими шляхами) У центрі класичного героїчного епосу зазвичай знаходиться якась важлива для народу історична подія,велика доленосна війна. Античний героїчний епос виникає в ту переломну епоху,коли особистість починає виділятися з первісного колективу,тому часто ми бачимо нечувану раніше індивідуалізацію персонажів. Скажімо,кожен з героїв "Іліади"-це особистість, індивідуальність,наділена своїми рисами характеру: Ахілл-мужній і безстрашний, Одіссей-ще й хитрий,передбачливий, Агамемнон-чванливий,пихатий. Водночас всі вони ще об`єднані міцними узами родо-плмінних стосунків(скажімо,образа Ахілла-це ще й образа усіх мірмідонян,його одноплемінців,які були з ним під Троєю. Це треба постійно пам`ятати,аби не оцінювати вчинки персонажів із сучасної точки зору:" До героїчниї характерів класичного епосу не можна застосувати ані їхньої індивідуалістичної інтерпретації як ізольованих від суспільства шукачів пригод і подвигів(що згодом надзвичайно яскравво втілиться в середньовічному лицарському романі і аж до пародійного образу "шукача пригод і подвигів"Дон Кіхота.-Ю.К.),ані наївне уявлення про них як про дисциплінованих "солдатів",які підпорядковують свою волю надособистим цілям колективу"(Є.Мелетинський) Окрім героїчного епосу в античній літературі виник також дидактичний еопс,а також пародійний епос. Насамкінець слід зауважити,що обидві поеми Гомера відносять саме до героїчного епосу,хоча,ласне "героїка"(битви) переважають у "Іліаді",а в "Одіссеї"значно зростає питома вага авантюрного(пригодницького),чарівного та родинно-побутового елементу.

В обох поемах Гомера вражає величезна кількість дійових осіб, особливо в «Іліаді». Запам'ятати їх неможливо, та це й непотрібно. Багато з них з'являються, щоб відразу зникнути, бо самим перебігом Троянської війни більшість із них приречена на загибель. Вони не вирішують долю того чи іншого бою, оскільки постають як звичайні воїни, нездатні протистояти справжнім героям.

Звичайних воїнів Гомер здебільшого характеризує двома-трьома словами і називає їх імена. Герої, що діють у поемі в багатьох піснях, наділені індивідуальними рисами. Особливо це стосується головних персонажів поеми, яких не так уже й багато. З грецького табору це Агамемнон, Менелай, Ахілл, Діомед, Одіссей, Аякси (Еанти), Патрокл, Нестор; з троянського — Пріам, Гектор, Паріс, Еней та деякі інші. Саме вони стають головною силою у Троянській війні. Ці могутні герої згуртовують воїнів, ведуть їх у наступ, запалюють особистими подвигами і, власне, вирішують долю даного бою.

Образи героїв статичні, позбавлені динаміки внутрішнього розвитку. І якщо в ході розповіді поет додає певному образові якихось нових рис, то ці риси лише розширюють уявлення про нього, а не поглиблюють. Тобто з'являються певні зовнішні ознаки, які не розкривають внутрішнього світу героя, його почуттів і думок, а лише свідчать, що вони в нього є. Адже Гомер жив у часи, коли люди ще вкрай мало знали про власну психологію. Тому він не міг розкрити всю складність людської душі, людських переживань, психологічні спонуки вчинків того чи іншого героя. Не знаючи, як умотивувати дальшу дію героя (а вона мала б бути підказана його розумом чи почуттям), Гомер вдається до постійного в його поемах прийому — втручання богів. Саме порада чи наказ якогось божества зумовлює дії персонажа.

Ахілл. У цьому можна переконатись на прикладі наймогутнішого героя ахейців Ахілла. За сталою традицією його коротко характеризують як ідеального епічного героя. Проте це один із найскладніших образів Гомера, суперечливий і, як можна здогадатися, достатньо вразливий.

Отже, Гомер лише констатує у героя боротьбу між розумом і гнівом, але ніякого внутрішнього конфлікту не показує. Якою ж буде дальша поведінка Ахілла? Що в ньому переважить — запальність чи тверезість? Відповіді немає і бути не може. Зате з'являється Афіна, яка і радить Пелідові помститися Агамемнону іншим чином — вийти з бою. Відразу ж виявляються нові риси Ахілла — пасивність і слізлива м'якість, навіть сентиментальність, що дивно контрастує з його суворістю. Плачучи, він скаржиться матері Фетіді на втрату коханої Брізеїди. Незабаром виявляється і його ніжна любов до друга Патрокла, турбота за його життя. Після вбивства Патрокла Гектором в Ахіллі зникають всі інші почуття, крім жаги помсти, ненависті до троянця і водночас — любові й болючої жалості до друга. На полі бою Ахілл стає ще жахливіший. Це втілення сліпої непереборної й руйнівної сили, що наводить жах на троянців, дикої звірячої помсти, нещадної й невмолимої смерті. І, хоч як дивно, все це співіснує з любов'ю і скорботою, образ вірного друга не залишає Ахілла ні на мить.

До рис, що характеризують Ахілла, слід додати його побожність. Він часто звертається до богів, зокрема до Зевса. Коли з'являються посли від Агамемнона, герой поводить себе стримано, навіть виявляє лагідність до них — адже це ні в чому не винні його товариші по зброї. У час свого гніву він не забуває про пораненого воїна і посилає до нього Патрокла, а пожежа на кораблях спонукає його вступити в бій і допомогти ахейцям. Його розчулюють сльози Пріама, він ставиться до нього з чуйністю і людяністю, погоджується віддати тіло Гектора. Таким чином, в Ахіллі уживаються і співіснують прямо протилежні начала. З одного боку — люта злоба, жорстокість, безсердечність, звіряча мстивість. Не випадково навіть Патрокл дорікає йому за загибель ахейців:

З іншого боку, цей герой-велет здатний сумувати, гірко ридати, скаржитись, ніжно любити і співчувати. І ті, й ті почуття породжені в Ахілла певними стихійними началами, що надають його образові і могутності, і наївно-дитячої безпорадності. До того ж він оповитий ореолом трагічності, бо йому рокована загибель у цій війні. Ім'я героя часом супроводжує епітет «короткочасний». Але він сам, знаючи про близьку загибель, свідомо не намагається втекти від страшної долі.

За міфом, тіло Ахілла було непроникливим для людської зброї, єдине вразливе його місце — п'ята («ахіллесова п'ята»). Проте Гомер не згадує цієї деталі і в даному випадку «деміфологізує» героя. Стихійно-наївний реалізм поета вже не може прийняти подібну, надто вже казкову рису — адже вона б тільки принизила і навіть дискредитувала подвиги героя. Справді, він би став схожим на різника, який зайшов в отару овець і почав різати беззахисних тварин. Уникаючи подібного ефекту, Гомер протягом усієї оповіді підкреслює величезну фізичну силу Ахілла, його бойову майстерність, які й допомагають перемагати ворогів, а самому залишатися неушкодженим.

І все ж, незважаючи на всі свої суперечності і деякі риси, що дісталися йому з періоду варварства раннього родового суспільства, образ Ахілла постає як утілення героїчного начала і відданості інтересам батьківщини. Саме тому Ахілл — найвидатніший трагічний герой епічних поем і, значною мірою, всієї античної літератури.

Гектор. Змальовуючи образ цього троянського героя, Гомер наділяє його деякими рисами, притаманними як Ахіллу, так і іншим воякам. Він наймогутніший серед троянців, у бою — хоробрий, жорстокий і нещадний до ахейців. Гомер підкреслює його побожність, хоча перед самою смертю Гектор і розуміє, що став жертвою підступної богині Афіни, яка обдурила його. Проте найхарактерніша його риса полягає у безмежній вірності обов'язку, переконанні у справедливості його мети на землі — захисті Трої. Цьому високому завданню підпорядковані дії та помисли героя, і ніщо не може відвернути Гектора від його звершення.

Гектор завжди відчуває сором від самої лише думки, що троянці можуть його звинуватити в нестачі сміливості й невмінні керувати військами. Тому деякі його подвиги набувають характеру сліпої одчайдушності, самовідданого героїзму. Проте в героя неодноразово виникають вагання, страх перед суперником. Зустрівши в бою Еанта, який одним своїм грізним виглядом лякає всіх троянців, Гектор відчуває, «як в грудях сильніше забилося серце», але він переборює цей раптовий страх і приймає виклик ахейця. Навіть поранений, продовжує двобій. Гектор позбавлений богатирської непохитності Ахілла; крім вагання, він сповнений непевності, усвідомлює свої помилки (і тому страждає), зви­нувачує себе в даремній загибелі багатьох воїнів.

Він згадує ридання й благання близьких йому людей, які вмо­вляли не виступати проти Ахілла, але Гектор тоді не зважив на них. Самовпевненість і нерозсудливість, засліплення перемогами приводять його до драматичного фіналу. Особливо жахливим виглядає епізод двобою троянця з ахейським героєм. Не витримавши напруження, Гектор тікає від Ахілла і тричі оббігає навколо стін Трої. Але його доля вже вирішена на Олімпі. Біг перериває підступна Афіна, набравши вигляду його брата Деїфоба, який, мовляв, допоможе йому в бою. Проте з початком сутички богиня зникає, і Гектор, до якого повертається рішучість, починає свій останній бій.

Ще один важливий епізод відкриває у Гекторі нові риси. Під час прощання з Андромахою він постає не тільки як полум'яний патріот, а і як ніжний, турботливий чоловік і батько. Відважний герой раптом перетворюється на звичайну людину, яка мусить розстатися з найдорожчими для неї створіннями. Ця сцена настільки життєва і реально-достовірна, що своєю зворушливою безпосередністю і драматизмом завжди хвилюватиме людей.

Одіссей. Безпосередньою антитезою іншим головним героям гомерівських поем стає «велемудрий», «незламний», «розумний», «хитромудрий», «невпинний в трудах і лукавстві» Одіссей. Самі епітети свідчать, що найголовнішою зброєю цього «мужоборця» є хитрість, поєднана з великим практичним розумом і досвідом. Це дає йому можливість неушкодженим виходити з найскладніших і найнебезпечніших ситуацій. Проте слід зауважити, що сили й бойової майстерності йому не бракує. Після Ахілла і Діомеда він третій за доблестю у війську ахейців. Хитрість, здатність до обману — якості в Одіссея природні, такою є його натура. Часом він починає брехати навіть тоді, коли немає ніякої потреби, заради самої брехні. За розум та інші чесноти його високо цінує Афіна, але вона радить йому позбутися крутійства.

Образ Одіссея також надзвичайно складний, тому однозначно, тільки як хитруна, дурисвіта і прагматика, його кваліфікувати не можна. Нерідко він схожий на інших героїв.

І це не випадково. Значною мірою Одіссей був породженням нового періоду, у який вступило общинно-родове суспільство.

Безперечно, за традицією, Гомер залишив йому певні якості від варварської епохи. Наприклад, Одіссей також надзвичайно жорстокий. Та якщо в інших героїв ця риса характеру пояснюється запалом бою, ненавистю до суперника, загалом — тривалою війною, то Одіссей виявляє жорстокість і в мирних умовах. Досить пригадати розправу з обеззброєними женихами й особливо — страту за його наказом Мелантія і дванадцятьох служниць.

Новий період родового суспільства позначився зародженням торговельних відносин, появою рабовласництва, приватної власності. Відповідні зміни відбулися і в окремій індивідуальності, у якій особливо розвивається ініціатива, прагнення діяти, відігравати дедалі більшу роль у громадському житті. Тонкий спостерігач, Гомер робить носієм усіх цих якостей Одіссея. Розумний і далекоглядний, здатний орієнтуватися у найскладніших обставинах, енергійний і красномовний, практичний у всіх своїх вчинках, він утілює ті нові зміни, що відбувалися в суспільстві. Це дістає свій вираз і в надзвичайній кмітливості й діловитості, фантас­тичній спритності, що так контрастували з прямолінійними діями і подвигами інших наївних героїв. Він винаходить дерев'яного коня, завдяки якому було спалено Трою (звідси епітет «городоборець»), з дивовижною спритністю пропливає через Скіллу і Харібду, повз підступних і звабливих сирен, обдурює і осліплює, Поліфема, детально розробляє план знищення женихів. Розсудливий хазяїн, він ніколи не випустить із рук те, що йому належить. Навіть смуток чи туга не заважають йому пам'ятати про вигоду. Наприклад, прибувши від феаків на Ітаку, він передусім потурбувався про їхні подарунки.

Обачливий розум Одіссея завжди спрямований на досягнення практичної мети. У повсякденному житті, на народних зборах чи військових нарадах він ніколи не забуває про свою вигоду. Мабуть, значною мірою саме вона штовхає його до нових пригод, до пошуків нового й невідомого. Але до практицизму героя домішується і щось інше, що змушує його нехтувати природну обережність, навіть не слухати «віщого серця», яке попереджує про небезпеку. Це — допитливість. Ідучи до кіклопа, «потвори страшної», зовсім не схожої на людину, Одіссей каже:Товариші мої вірні, лишайтеся тут, а тим часом Я на своїм кораблі з гребцями своїми поїду Певно дізнатися, що за мужі в тій країні домують, — Чи непривітні і дикі там люди, що правди не знають, Чи доброзичливі серцем, гостинні і богобоязні.Сподівання відшукати дивних і невідомих людей, на власні очі побачити те, чого ще не бачив, перетворюють Одіссея на справжнього дослідника — географа, ботаніка, етнографа. Його все цікавить у нових країнах: звичаї, одяг і мораль, невідомі рослини з дивними властивостями у країні лотофагів, соціальний і політичний устрій суспільства на острові кіклопів, їхній побут і харчування, що вражають Одіссея своєю дикістю і примітивністю. Та ж сама спонука штовхає його почути звабливо-смертельні для людини пісні сирен, щоправда, перед цим він просить своїх товаришів прив'язати його міцно до щогли.

Гомер неодноразово нагадує про страждання Одіссея. Справді, його десятирічні мандри після Троянської війни супроводжуються безперервними муками, викликаними тугою за батьківщиною і дружиною. Не випадково з'являється новий епітет — «багатостраждальний». Засмучений він і тим, що йому доводиться багато потерпати від гніву богів, хоч він їх шанує і завжди приносить щедрі жертви. Проте героя переслідує і Посейдон, і Геліос, і сам Зевс за завдані їм образи. Звідси й саме ім'я Одіссея, що означає «ненависний богам».

Страждання примушують героя проливати багато сліз у різних ситуаціях. Він плаче, коли перебуває у німфи Каліпсо або чаклунки Кірки, коли слухає пісні сліпого Демодока про героїв Троянської війни. Заспокоюється Одіссей лише тоді, коли дістається рідної домівки і його впізнає Пенелопа. Згадаємо ще одну рису. Незважаючи на свої багатства, Одіссей вміє, коли це потрібно, вправно працювати і майструвати. Колись він власноручно збудував і спальню, і подружнє ліжко, використавши для нього пеньок величезної маслини, та ще й «золотом, сріблом оздобив його і слоновою кістю». Одіссей сам дає собі характеристику:

З ласки Гермеса-посла, що людям у різноманітних Справах і радість, і успіх, і славу дарує велику, З смертних зі мною ніхто не зрівняється в жодній роботі: Швидко розкласти вогонь, сухих на те дров нарубати, Різати й смажити м'ясо, вино розливати по кубках — Все, що на службі в заможних людина виконує проста.

(«Од.», XV, 319—324)Резюмуючи викладене, можна зробити висновок, що образ Одіссея поряд з образом Ахілла — один із найскладніших у гомерівських поемах. Носій головної риси — пристрасно-фанатичної вірності вітчизні і дружині, — він разом з тим має і ряд інших якостей, властивих уже новій епосі — епосі самого Гомера.

7.8.«Гамлет» – найважчий образ для тлумачення зі всіх трагедій Шекспіра, унаслідок надзвичайної складності його задуму. Жоден твір світової літератури не викликав такої кількості суперечливих пояснень. Гамлет, принц данський, дізнається, що його батько не помер природною смертю, а був по зрадницьки убитий Клавдієм, що оженився на вдові покійного і успадкував його престол. Гамлет присягається віддати все життя справі помсти за батько – і замість цього впродовж чотирьох актів роздумує, корить себе і інших, не роблячи нічого рішучого, поки в кінці п’ятого акту не вбиває, нарешті, лиходія. Що ж є причиною такої пасивності і видимого безвілля Гамлета? Критики убачали її в природній м’якості душі Гамлета, в його надмірному «інтелектуалізмі», що вбиває нібито здібність до дії, в його християнській лагідності і схильності до всепрощаючого. Всі ці пояснення суперечать найяснішим вказівкам в тексті трагедії. Гамлет за вдачею своєю зовсім не безвольний і не пасивний: він сміливо кидається услід за духом отця, не коливаючись, вбиває Полонія, що сховався за килимом, проявляє надзвичайну винахідливість і мужність під час плавання до Англії. Справа не стільки в образі Гамлета, скільки в тому особливому положенні, в яке він потрапляє. Студент університету Віттенбергського, що весь пішов в науку і роздуми, тримався далеко від придворного життя, Гамлет раптово відкриває такі сторони життя, які йому раніше «і не снилися». З його очей немов спадає пелена. Ще до того, як він упевнився в лиходійському вбивстві свого батька, йому відкривається жах непостійності матері, що вийшла другий раз заміж, «не встигнувши зносити черевиків», в яких ховала першого чоловіка, жах неймовірної фальші і розбещеності всього датського двору (Полоній, Гільденстерн і Розенкранц, Озрік та інші). В світлі моральної слабкості матері йому стає ясно також етичне безсилля Офелії, яка, при всій її душевній чистоті і любові до Гамлета, не в змозі його зрозуміти і допомогти йому, оскільки у всьому вірить і підкоряється жалюгідному інтригантові – своєму батькові. Все це узагальнюється Гамлетом в картину зіпсованості світу, який представляється йому «садом, порослим бур’янами». Він говорить: «Весь світ – в’язниця, з безліччю затворів, темниць і підземель, причому Данія – одна з гірших». Гамлет розуміє, що справа не в самому факті вбивства його батька, а в тому, що це вбивство могло здійснитися, що може залишитися безкарним і принести свої плоди вбивці лише завдяки байдужості, потуранню і догоджанню тих, що його оточують. Таким чином, весь двір і вся Данія виявляються учасниками цього вбивства, і Гамлету для здійснення помсти довелося б озброїтися проти всього світу. З іншого боку, Гамлет розуміє, що не він один постраждав від розлитого навколо нього зла. У монологу «Бути або не бути?» він перераховує бичі, що терзають людство: «… плети і знущання століття, гне сильного, насмішку гордівника, біль ганебної любові, суддів неправду, зарозумілість властей і образи, що лагодяться покірливій заслузі». Якби Гамлет був егоїстом, який наслідував виключно особисті цілі, він швидко розправився б з Клавдієм і повернув би собі престол. Але він мислитель і гуманіст, стурбований загальним благом, і відчуває себе відповідальним за всіх. Тому Гамлет повинен боротися з неправдою всього світу, виступивши на захист всіх пригноблюваних. Такий сенс його вигуку (в кінці першого акту):

Століття розхиталося; і найпоганіше,

Що я народжений відновити його!

Але таке завдання, на думку Гамлета, непосильне навіть для наймогутнішої людини, і тому Гамлет відступає перед ним, занурюючись в глибину свого відчаю. Проте, показуючи неминучість такої позиції Гамлета і його глибокі причини, Шекспір зовсім не виправдовує його бездіяльність і вважає її хворобливим явищем. Саме у цьому і полягає душевна трагедія Гамлета (те, що критикою XIX століття було названо «гамлетизмом»). [6, 46] Своє відношення до переживань Гамлета Шекспір дуже ясно виразив тим, що Гамлет сам оплакує свій душевний стан і корить себе за бездіяльність. Він ставить собі в приклад юного Фортінбраса, який «із-за билинки, коли зачеплена честь», веде на смертний бій двадцять тисяч чоловік, або актора, який, читаючи монолог про Гекубу, так проникся «вигаданою пристрастю», що «весь став блідий», тоді як він, Гамлет, немов боягуз, «відводить словами душу». Думка Гамлета настільки розширилася, що зробила неможливою безпосередню дію, оскільки об’єкт устремлінь Гамлета став невловимий. У цьому корінь скептицизму Гамлета і видимого його песимізму. Але разом з тим така позиція Гамлета незвичайно загострює його думку, роблячи його гострозорим і неупередженим суддею життя. Розширення і поглиблення пізнання дійсності і суті людських відносин стає життєвою справою Гамлета. Він зриває маски зі всіх брехунів і лицемірів, з якими зустрічається, викриває всі старі забобони. Часто вислови Гамлета повні гіркого сарказму і, як може показатися, похмурій мізантропії; наприклад, коли він говорить Офелії: «Якщо ви добродійні і красиві, ваша чеснота не повинна допускати бесід з вашою красою… Піди в монастир: до чого тобі плодити грішників?», або коли він заявляє Полонію: «Якщо приймати кожного по заслугах, то хто уникне батога?» Проте сама пристрасність і гіперболізм його виразів свідчать про гарячкуватість його серця, страждаючого і чуйного. Гамлет, як показує його відношення до Горація, здібний до глибокої і вірної дружби; він гаряче любив Офелію, і порив, з яким він кидається до її труни, глибоко щирий; він любить свою матір, і в нічній бесіді, коли він терзає її, у нього помітні риси зворушливої синової ніжності; він достовірно делікатний (перед фатальним змаганням на рапірах) з Лаертом, у якого він щиро просить вибачення за недавню різкість; останні його слова перед смертю – вітання Фортінбрасу, якому він заповідає престол ради блага своєї батьківщини. Піклуючись про своє добре ім’я, він доручає Горацію розказати всім правду про нього. Завдяки цьому, висловлюючи виняткові по глибині думки, Гамлет є не філософським символом, не рупором ідей самого Шекспіра або його епохи, а конкретною особою, слова якої, виражаючи його глибокі особисті переживання, набувають через це особливої переконливості. [8; 125]