У якому йдеться про те, як Мумі-троль, Нюхмумрик та Чмих знайшли капелюх Чарівника, як несподівано з’явилося п’ять маленьких хмаринок і як Гемуль вигадав для себе нове захоплення

Одного чудового ранку, десь годині о четвертій, над Долиною Мумі-тролів пролетіла перша зозуля. Вона сіла на блакитному даху будиночка Мумі-тролів і прокувала вісім разів, щоправда, трохи хрипкувато, бо ж була ще дуже рання весна. А потім полетіла далі на схід. Мумі-троль прокинувся і довго лежав, дивлячись у стелю, – невтямки йому було, де він. Він проспав сто днів і сто ночей, сни все ще увивалися довкола нього, силкуючись знову загорнути в дрімоту. Однак, повернувшись на інший бік, аби зручно вмостися і додрімати, Мумі-троль враз побачив таке, що сон миттю розвіявся: ліжко Нюхмумрика стояло порожнє. Мумі-троль звівся на постелі. О, Нюхмумрикового капелюха також не виявилося на місці. – Ото вже трам-тарарам! – буркнув сам до себе Мумі-троль. Він підійшов до відчиненого вікна і визирнув надвір. Нюхмумрик скористався мотузяною драбиною. Мумі-троль перехилився через підвіконня і, обережно перебираючи коротенькими ніжками, поліз униз. На вогкій землі виразно виднілися Нюхмумрикові сліди. Вони кривуляли то в один, то в інший бік, і було дуже важко ступати по них слід у слід. Інколи сліди робили великий стрибок убік або перехрещувалися. «Напевно, аж нетямиться від щастя, – розмірковував Мумі-троль. – Ось тут він беркицьнувся через голову – видно й неозброєним оком!» Раптом Мумі-троль підвів голову і прислухався. Ген удалині Нюхмумрик вигравав на губній гармонії свою найвеселішу пісеньку «В усіх звірят кокарди на хвостах». Мумі-троль побіг простісінько на звуки мелодії. Унизу, біля річки, Мумі-троль угледів Нюхмумрика, який, нап’явши на самі вуха свій старий капелюх, сидів на поруччі містка й баламкав ногами над водою. – Здоров! – гукнув Мумі-троль і сів поряд. – Здоров! – відгукнувся Нюхмумрик, не уриваючи гри.

Сонце саме піднялося над верхівками дерев і засяяло їм у вічі. Друзі мружилися до теплих променів, баламкали ніжками над стрімкою іскристою течією ріки, і на душі у них було радісно й затишно. Водами цієї річки вони не раз уже раніше пускалися в мандри на пошуки неймовірних пригод. Під час кожної подорожі знаходили нових друзів і приводили їх додому, в Долину Мумі-тролів. Тато і Мама Мумі-троля прихильно ставилися до нових знайомств, лише доставляли кожного разу ліжечка та доточували обідній стіл. Отак будиночок Мумі-тролів став схожим на мурашник, де кожен робив усе, що йому заманеться, і ніхто не клопотався завтрашнім днем. Звичайно, там іноді відбувалися неймовірні і навіть страшні речі, зате ніхто й ніколи не нудився (а це, погодьтеся, має свої переваги). Догравши до кінця останню строфу свого весняного гімну, Нюхмумрик заховав гармонію до кишені. – Чмих уже прокинувся? – поцікавився він. – Мабуть, ще ні, – відповів Мумі-троль. – Він завжди спить на тиждень довше, ніж усі. – Час його розбудити, – рішуче мовив Нюхмумрик, зістрибуючи з поруччя містка. – Треба утнути щось надзвичайне, бо нині буде дуже гарний день. Ставши під вікном мансарди у східному крилі, вони почали свистіти, закладаючи до рота лапу, за своєю потаємною системою умовних сигналів: три звичайні посвисти й один довгий (що означало: є справа!). Чмих перестав хропти, але в кімнатці ніхто не ворухнувся. – Ще раз! – скомандував Нюхмумрик. І вони засвистіли з подвійною силою. Тієї ж миті вікно з тріском розчахнулося. – Я сплю! – сердито закричав Чмих. – Не сердься, ходи до нас! – гукнув Нюхмумрик. – Ми надумали утнути щось надзвичайне! Чмих умить розгладив свої зім’яті від спання вушка і зліз униз мотузяною драбиною (напевно, варто нагадати, що мотузяні драбини звисали з усіх вікон, бо ходити сходами було так марудно). Надворі дійсно заповідався гарний день. Навколо роїлася причмелена зі сну розмаїта живність, що попрокидалася після довгої зими: повзики та стрибунці снували туди й сюди, відшукуючи свої давні улюблені місцинки, вивітрювали одяг, вичісували вуса, лагодили домівки і завзято готувалися до нової весни. Дорогою друзі іноді спинялися подивитися, як повним ходом іде будівництво нового житла, чи прислухатися до сварок (таке досить часто трапляється у перші весняні дні – настрій після пробудження буває не найліпшим). Де-не-де на вітті дерев гойдалися мавки, розчісуючи своє довге волоссячко, мишенята рили потаємні лази у латках снігу, що позалишалися іще з північного боку дерев. – Веселої весни! – побажав старий поважний Вуж. – Як зимувалося? – Дякуємо, добре! – відповів Мумі-троль. – Чи гарно спалося дядечкові Вужеві? – Чудово! Вітання Татові і Мамі! Отак вони обмінювалися вітаннями майже з кожним, хто стрічався їм дорогою. Але що вище підіймалися вгору, то безлюдніше ставало навкруги, лише інколи траплялися метушливі миші – господині, котрі наводили лад у своїх оселях. Під ногами хлюпало. – Бр-р-р, як бридко, – скривився Мумі-троль, високо переставляючи лапки у розталому снігу. – Глибокі сніги можуть зашкодити здоров’ю мумі-тролів. Мама завжди мене застерігала, – додав він і пчихнув. – Послухай, Мумі-тролю, – озвався Нюхмумрик, – я щось придумав. Ми зійдемо на вершину гори й складемо там кам’яну піраміду на знак того, що підкорили її першими… Що скажеш? – Чудова думка! – скрикнув Чмих і рвонув, аби випередити інших. На вершині танцював вільний весняний вітер, а довкруги простягався неозорий блакитний обрій. На заході губилося у далечі море, на сході зникала річка, в’юнячись поміж хребтів Самотніх Гір, на півночі, скільки сягало око, закосичились першою зеленню ліси, а на півдні з димаря будиночка Мумі-тролів клубочився дим – Мама Мумі-троля заварювала ранішню каву. Тільки Чмих нічого цього не бачив. Бо на вершечку гори лежав капелюх, високий чорний циліндр.

– Хтось тут побував до нас! – вигукнув Чмих. Мумі-троль підняв капелюха, розглядаючи його з усіх боків. – Який гарний, – мовив він. – Може, тобі пасуватиме, Нюхмумрику? – Ні-ні! – запротестував Нюхмумрик, який понад усе любив свого старого зеленого капелюха. – Він надто новий! – Можливо, Татові сподобається, – міркував уголос Мумі-троль. – Візьмемо його з собою, – запропонував Чмих. – Мені вже хочеться додому. Від голоду аж шлунок зводить! А вам? – Ще й питаєш! – вигукнули водночас Нюхмумрик і Мумі-троль. Отак друзі знайшли капелюх Чарівника і взяли його з собою додому, навіть не здогадуючись про те, що відтепер Долина Мумі-тролів стане місцем чарів та дивовижних подій.
Коли Мумі-троль, Нюхмумрик та Чмих піднялися на ґанок, усі вже поснідали, випили каву і розбрелися хто куди. Лише Тато Мумі-троля сидів за столом і читав газету. – Ага, – мовив він, – ви теж прокинулися. Якась пустопорожня нині газета. Потічок зірвав греблю і знищив мурашник. Усі врятувалися. Перша весняна зозуля перелетіла понад Долиною о четвертій ранку і подалася далі на схід (то, ясна річ, добра ознака, але було би ще ліпше, якби полетіла на захід). – Поглянь, що ми знайшли! – похвалився Мумі-троль. – Чудового чорного капелюха для тебе… Мумі-тато прискіпливо оглянув капелюха і приміряв його перед дзеркалом у вітальні. Капелюх був трохи завеликий і налазив на очі, але загалом справляв враження.

– Мамо! – загукав Мумі-троль. – Ходи сюди! Подивись на Тата! Мама визирнула з кухонних дверей і завмерла на порозі від подиву. – Пасує мені? – запитав Тато. – Гарно, – відказала Мама. – Ти у ньому маєш дуже мужній вигляд. Ледь завеликий на тебе, щоправда. – А так ліпше? – Тато зсунув капелюха на потилицю. – Гм, незле, але як на мене, без капелюха у тебе значно статечніший вигляд, – мовила Мама. Тато крутився перед дзеркалом, розглядав себе спереду, і ззаду, і з боків, урешті відставив капелюха на столик. – Твоя правда, – зітхнув він. – Не одяг красить… – А краси тобі не займати! – добродушно усміхнулася Мама. – Їжте більше яєць, дітоньки! Ви ж цілу зиму протрималися на самій лише глиці! – і знову зникла у кухні. – Що з ним робити? – замислився Чмих. – Такий гарний капелюх… – Буде нам замість кошика для сміття, – вирішив Тато Мумі-троля і з тими словами подався на другий поверх писати свої Мемуари (велику книгу, в якій розповідається про бурхливу юність Мумі-тата). Нюхмумрик примостив капелюха на підлозі між столиком та кухонними дверима. – Маєте нову річ, – він поблажливо усміхнувся (бо ж Нюхмумрикові не властиво обростати маєтками; йому достатньо старого костюма, що дістався йому ще при народженні (коли і де народився Нюхмумрик, нікому не відомо), а єдиною власністю, яку він дуже цінує, є губна гармонія). – Після сніданку поглянемо, що поробляють Хропусі, – запропонував Мумі-троль. Та перш ніж зійти у сад, він викинув яєчну шкаралупу до нового кошика для сміття, бо був (інколи) охайним Мумі-тролем. Вітальня спорожніла. У кутку між столиком та кухонними дверима стояв капелюх Чарівника з яєчною шкаралупою на дні. І враз сталося щось дивовижне. Яєчна шкаралупа почала перемінюватися на очах. Справа в тому, що речі, які досить довго полежали у капелюсі, міняли свою форму – на яку саме, передбачити неможливо. Ціле щастя, що капелюх не пасував Татові Мумі-троля, бо лише Ангелові-Хоронителеві усіх крихітних звірят відомо, що би з ним сталося. Тато ж відбувся лише незначним головним болем (який, до речі, минув десь після обіду). Яєчна шкаралупа тривалий час пролежала у капелюсі й поволі стала набувати іншої форми. Вона зберегла своє біле забарвлення, однак збільшувалася в об’ємі, росла, росла, ставала м’якою та пухнастою, а за хвилю виповнила увесь капелюх. Урешті п’ять маленьких кругленьких хмаринок відірвалися від його крисів і попливли на ґанок; злегка підстрибуючи на сходах, вони зависли у повітрі над самою землею. У капелюсі нічого не зосталося. – Ото вже трам-тарарам! – стетерів від несподіванки Мумі-троль. – Дім горить? – занепокоївся Хропусь. Хмаринки непорушно завмерли перед ними, наче чогось чекали. Хропся сторожко простягнула лапку і торкнулася найближчої хмарки. – Наче з вати, – мовила здивовано. Інші теж підступилися ближче, щоб помацати хмарки на дотик. – Схожі на подушечки, – мовив Чмих. Нюхмумрик легенько штовхнув одну з хмаринок. Вона ледь відпливла убік і знову завмерла. – Чиї вони? – поцікавився Чмих. – І звідки взялися на ґанку? Мумі-троль похитав головою. – Я ще такого в житті не бачив, – мовив він. – Може, покликати маму? – Ні-ні, – вихопилося в Хропсі. – Ми самі все з’ясуємо, – і з тими словами притягнула одну хмарку до землі й погладила її лапкою. – Яка м’якенька! – а вже за мить осідлала хмаринку, гойдаючись на ній угору та вниз. – І я так хочу! – заволав Чмих, хапаючи іншу хмаринку. – Гей-гоп! Тільки-но він промовив «гей-гоп», як хмарка здійнялася вище й описала невеличке вишукане коло над землею. – Ото вже трам-тарарам! – знову не стримався Мумі-троль. – Вона рухається! Тепер усі, горланячи «Гей! Гей-гоп!», кинулися сідлати хмаринки. Хмарки, немов великі слухняні зайчики, злетіли в повітря, шугаючи то вгору, то вниз. Хропусеві першому спало на думку, що ними можна кермувати. Легкий потиск лапки – і хмарка повертає убік. Двома лапами водночас – летить на повних парах уперед. Ледь поколисати нею – хмаринка легко здіймається вгору. Розвага їм страшенно сподобалася. Вони навіть наважилися злетіти понад верхівками дерев та дахом будиночка. Мумі-троль підплив на своїй хмаринці до вікна Мумі-тата і випалив: – Кукуріку! (Він був у такому захопленні, що нічого вдалішого утнути не зміг). У Тата від здивування аж ручка випала з лапи, він притьмом кинувся до вікна. – Клянуся своїм хвостом! Клянуся своїм хвостом! – ото й усе, на що він спромігся. – Ця подія стане чудовим розділом у твоїх мемуарах, – сказав Мумі-троль і скерував хмаринку до вікна кухні, гукаючи Маму. Мама саме готувала запіканку, і їй було не до дитячих пустощів. – Що це ти знову вигадав, любий Мумі-тролю? – мовила вона. – Обережно, не впади! У саду Хропусь і Нюхмумрик захопилися новою забавою. Вони спрямовували свої хмаринки назустріч один одному і на повному лету зіштовхувалися. Хто впав першим, той програв. – Ось я тобі зараз покажу! – репетував Нюхмумрик, стискаючи обома ногами боки хмаринки. – Уперед! Але спритник Хропусь вивернувся і підступно напав знизу. Хмаринка Нюхмумрика беркицьнулася, а він сам упав головою в городець, аж капелюх зсунувся йому на носа. – Третій раунд! – скомандував Чмих, який взяв на себе роль судді у грі й літав понад рештою гравців. – Два – один на користь Хропуся! Готуйсь! Увага! Старт! – Може, політаємо удвох? – запропонував Мумі-троль Хропсі. – Радо! – погодилася Хропся, підпливаючи на хмарці до нього. – Куди полетимо? – Пошукаймо Гемуля. Ото він здивується! Вони зробили коло над садом, але на жодному зі звичних місць Гемуля не знайшли. – Він ніколи не відходить далеко від дому, – мовила Хропся. – Востаннє я його бачила за сортуванням марок. – Це було півроку тому, – нагадав Мумі-троль. – Ай справді, – спохопилася Хропся. – Ми ж проспали всю зиму. – Добре тобі спалося? – поцікавився Мумі-троль. Хропся кокетливо злетіла понад верхівкою дерева і, перш ніж відповісти, на хвильку замислилася: – Мені наснився жахливий сон! Якийсь бридкий тип у високому чорному капелюсі недобре шкірився до мене… – Дивно, – сказав Мумі-троль. – І мені таке наснилося. Він мав білі рукавички? – Так, так, – закивала головою Хропся. Якийсь час вони мовчки розмірковували над дивними сновидіннями, поволі пропливаючи лісом. Раптом обоє угледіли Гемуля, котрий понуро брів, заклавши лапи за спину і похнюпивши носа. Мумі-троль із Хропсею крадькома підлетіли до нього з обох боків і водночас зарепетували: – Доброго ранку!

– Тьху! – розсердився Гемуль. – Як ви мене налякали! Не смійте налітати на мене зненацька! Мало серце не вистрибнуло з грудей! – Ой, вибач! – перепросила Хропся. – Поглянь, кого ми осідлали! – Диво та й годі! – мовив Гемуль. – Але я звик до ваших дивовиж, і вже ніщо мене не здивує. До того ж, зараз мені невесело на душі… – Чому? – співчутливо запитала Хропся. – Подивись навколо – який розкішний день! Гемуль скрушно похитав головою: – Вам не збагнути… – Ми спробуємо, – запевнив його Мумі-троль. – Знову загубив цінну марку? – Та ні, – зітхнув Гемуль. – Навпаки, усі марки на місці, жодна не пропала. Я маю найповніше зібрання поштових марок у світі. – Ось бачиш! – підбадьорив друга Мумі-троль. – Я знав, що ви мене не зрозумієте, – вперто торочив Гемуль. Мумі-троль із Хропсею стурбовано перезирнулися. Вони трохи пригальмували свої хмаринки і трималися позад Гемуля з поваги до його смутку. Гемуль почалапав далі, а Мумі-троль і Хропся не напосідали на нього, чекали, доки він сам розповість, що у нього лежить на серці. – Овва! Усе намарно! – скрикнув урешті Гемуль, а за хвилю додав: – Жодного сенсу! Можете віддати мої марки на макулатуру! – Не кажи такого! – схвилювалася Хропся. – Твоя колекція марок найгарніша у світі! – Власне! – з відчаєм у голосі вигукнув Гемуль. – Вона довершена! Не існує жодної марки, яка б не увійшла до моєї колекції! Жодної! Що мені тепер робити? – Здається, я починаю розуміти, в чому справа, – озвався по глибокій задумі Мумі-троль. – Ти вже не є колекціонером, а лише власником своїх марок, а це не так цікаво… – Отож-бо й воно, – пригнічено підтвердив Гемуль, обличчя його спохмурніло від смутку. – Зовсім нецікаво!

– Любий Гемулю, – озвалася Хропся, лагідно погладивши його по лапці. – А що як започаткувати цілком нову колекцію, збирати щось таке, чого ти ще ніколи не збирав? – Непоганий помисел! – згодився Гемуль, однак обличчя у нього все ще не розпогодилося, бо ж не годиться одразу веселіти після такого глибокого смутку. – Скажімо, метеликів… – запропонував Мумі-троль. – У жодному разі! – ще більше насупився Гемуль. – Метеликів колекціонує мій двоюрідний брат. А я його й на дух не терплю! – Що скажеш про кінозірок? – запропонувала Хропся. Гемуль лише зневажливо пирхнув. – Коштовності? – з надією в голосі продовжувала перелік Хропся. – Їх можна колекціонувати вічно! – Пхе! – тільки й мовив Гемуль. – Тоді я й справді не знаю, що придумати… – розвела лапками Хропся. – Не хвилюйся, – потішив Гемуля Мумі-троль. – Щось тобі підшукаємо. Як не ми, то Мама напевно! До речі, Ондатра не бачив? – Напевно, ще спить, – з жалем у голосі відповів Гемуль. – Він казав, що не варто прокидатися так рано, і, мабуть, мав рацію. З тими словами Гемуль побрів далі лісом на самоті зі своїми думками. Мумі-троль і Хропся піднялися над верхівками дерев і гойдалися на хмаринках у сонячному промінні, розмірковуючи, яку б колекцію запропонувати Гемулеві. – Слимаки? – мовила Хропся. – А може, ґудзики до штанів? – докинув і собі Мумі-троль. Теплінь розморила їх. Думати стало несила. Вони перевернулися на спинки і задивилися в небесну блакить, де виспівували жайворонки. Раптом обоє помітили першого метелика. Кожному відомо: якщо перший побачений навесні метелик жовтий, то літо буде веселе, якщо білий, то сподіватися треба просто спокійного літа (про чорних та брунатних метеликів ліпше й не згадувати – надто сумна тема).

Метелик був золотистий. – Що це може означати? – чудувався Мумі-троль. – Мені ще ніколи не доводилося бачити золотистих метеликів… – Золота барва гарніша за жовту. Ось побачиш, усе буде гаразд! – запевнила його Хропся. Повернувшись додому на обід, Мумі-троль і Хропся застали Гемуля на сходах ганку. Той аж променився від щастя. – Обрав? А що саме? – запитав Мумі-троль. – Рослини! – нетямився від утіхи Гемуль. – Займуся ботанікою! Чмих підказав мені таку думку! Зберу найгарніший у світі гербарій! – і Гемуль розгорнув поділ своєї сукні,^[2] показуючи друзям свою першу знахідку. Серед грудок землі та торішнього листя лежало тендітне стебельце гусячої цибульки. – Gagea lutea, – гордо проголосив Гемуль. – Номер перший у колекції. Довершений екземпляр. Гемуль попростував до їдальні і вигорнув усе з подолу на обідній стіл. – Переберися, будь ласка, у куток, – попросила Мама. – Тут стоятиме зупа. Усі зійшлися? А Ондатр ще спить? – Як бурмило в барлогу, – пирхнув Чмих. – Гарний видався день? – запитала Мама, розливаючи зупу по тарілках. – Розкішний! – дружно відповіла вся родина.
Наступного ранку Мумі-троль подався до дровітні, аби випустити хмаринки, але вони зникли – всі до одної. Нікому й на думку не спало, що хмарки можуть мати щось спільного з яєчними шкаралупками, які тепер знову спокійнісінько лежали собі на дні чарівного капелюха. Розділ другий,