Annotation 1 page

Знаменита фінська казкарка Туве Янсон подарувала нам чарівний світ, який полонив і дітей, і дорослих. У ньому зворушлива дружба і любов допомагають маленьким героям долати найскладніші випробування та небезпеки – навіть такі невідворотні, як комета, що наближається, загрожуючи всьому живому. Туве ЯНСОН

notes2345678910

Туве ЯНСОН
КОМЕТА ПРИЛІТАЄ
Повість

Ілюстратор Т уве Я нсон

Т oгo ж ранку, коли Тато Мумі-троля завершив спорудження містка через річку, крихітне звірятко Чмих зробило відкриття. Чмих знайшов цілком нову незнану стежину. Вона в’юнко вповзала до лісу у його найтемнішу гущавину. Чмих стояв і довго дивився їй услід. «Треба розповісти про це Мумі-тролеві, – подумав він. – Разом розвідаємо новий шлях, бо на власний страх і ризик я цього робити не буду». Він склав дві гілочки навхрест, щоб залишити мітку, і щодуху погнав додому. Долина, в якій вони мешкали, була дуже гарною. Її населяли щасливі маленькі істоти та великі зелені дерева. Левадами протікала Річка, робила закрут навколо блакитного будиночка Мумі-тролів і бігла собі далі, в інші долини, де також мешкали маленькі істоти, дивуючись, звідкіля це вона береться. «Дивна річ – дороги та річки, – міркував собі Чмих, – дивишся їм услід – і відразу страшенно кортить опинитися деінде, піти за ними, аби побачити, де вони закінчуються…» Мумі-троль саме прилаштовував гойданку, коли Чмих повернувся додому.

– Привіт! – гукнув Чмих. – Я знайшов цілком незнану стежину. Вона видається небезпечною. – Наскільки небезпечною? – поцікавився Мумі-троль. – Я б сказав, жахливо небезпечною, – поважно відказав Чмих. – Що ж, беремо зі собою канапки, – вирішив Мумі-троль. – І морс. Він підійшов до вікна кухні: – Послухай, мамо. Ми сьогодні не обідатимемо вдома. – Он як! Чудово. Вона спакувала перекуску до кошика, що стояв біля кухонного столу. Потім зачерпнула з однієї бляшанки жменьку карамельок, а з іншої досягла два яблука, ще доклала в кошик чотири маленькі учорашні ковбаски та пляшку домашнього морсу, який завжди стояв наготові на полиці над плитою. – Супер! – зрадів Мумі-троль. – Бувай, мамо. Не знаю, коли повернемося. – Бувайте! – відповіла мама. Мумі-троль та Чмих проминули сад, попростували угору левадами, де закінчувалася Долина і починалося узлісся темного пралісу, в якому вони ще ніколи не бували. Там поставили кошика на землю й озирнулися на Долину. Хатинка Мумі-тролів видавалася звідси цяточкою, а річка – вузькою зеленою стрічкою. Гойданки зовсім не було видно. – Так далеко від мами ти ще ніколи не відходив, – зауважив Чмих. – Лише я тут бував, до того ж, зовсім сам. Зараз побачиш мій новий шлях, я його віднайшов! Він понишпорив довкола, понюшкував повітря, почмихав носом, задерши догори мордочку, визначив точку сонцестояння, пороззирався на всі боки, аж врешті скрикнув: – Ось! Знайшов! То як? Що скажеш? Бачиш, яка небезпечна дорога! Ти йди попереду! Мумі-троль дуже сторожко увійшов до зеленої гущавини. Навколо німувала тиша. – Дивися на всі боки, чи не чигає десь небезпека, – прошепотів Чмих. – Я не можу одночасно роззиратися на всі боки, – запротестував Мумі-троль. – Ти пильнуй ззаду – мені важко буде ще й тил прикривати. – О, ні-ні, тільки не ззаду, – злякано зажебонів Чмих. – Ворог позаду набагато страшніший, ніж той, що виходить назустріч. Це вже ти бери на свою відповідальність! – То йди ти попереду! – Я й попереду йти не хочу! – упирався Чмих. – Може, підемо пліч-о-пліч? Отак, ступаючи удвох, заходили вони все далі й далі у хащі. Ліс ставав чимраз зеленішим і темнішим, стежка в’юнилася то вгору, то вниз, ставала все вужчою, аж доки зовсім зникла – лише мох та папороть. – Стежка мусить кудись вести, – мовив Мумі-троль. – Щось тут не так. Вона не може отак просто собі урватися. Він ступив кілька кроків у мох. – А якщо ми ніколи не знайдемо дороги додому? – Помовч! – цитьнув на нього Мумі-троль. – Чуєш? Десь здалеку з-за дерев до них долинав слабкий шелест. Мумі-троль ступив ще кілька кроків, задер носа і принюхався. Вітер приніс вологу і приємні пахощі. – Це море! – вигукнув Мумі-троль і щодуху побіг через ліс, бо понад усе на світі любив купатися.

– Зачекай! – заволав Чмих. – Не покидай мене самого! Та Мумі-троль спинився лише тоді, коли перед ним постало море. Він сів на пісок і захоплено задивився, як на берег одна по одній накочуються хвилі з білими баранцями на гребенях. Невдовзі з лісу вибіг Чмих і гепнувся на пісок поряд. – Ти втік від мене! Покинув мене напризволяще! – Я страшенно зрадів! – виправдовувався Мумі-троль. – Я знав, що у нас є Долина, річка і гори, але навіть не здогадувався про море. Глянь, які хвилі! – Холодні і непривітні! – буркнув Чмих. – Стрибнеш у воду й намокнеш, гойдатимешся – знудить. – Тобі не подобається пірнати? – здивувався Мумі-троль. – Умієш пірнати з розплющеними очима? – Умію, але не хочу, – вперся на своєму Чмих. Мумі-троль підвівся з піску і рушив до води. – Не забувай, що сам несеш за себе відповідальність! – гукнув йому навздогін Чмих. – Не знати, хто тобі в глибіні трапиться! Мумі-троль не вагаючись пірнув у велику пронизану сонячними променями хвилю. Спершу перед його очима миготіли лише зелені бульбашки світла, а потім він побачив ліс водоростей, що вигойдувалися на піщаному дні. Пісок був ніби гарно причесаний, прикрашений мушлями, рожевими всередині і білими зовні. Далі, перед чорною дірою, дно якої губилося у безодні, вода ставала темнішою. Мумі-троль повернув назад, плигнув на гребінь хвилі, і вона винесла його на прибережну рінь.

Над морем сидів Чмих і волав про допомогу. – Я вже думав, що ти потонув! – закричав Чмих. – Або що тебе зжерла акула! Що б я робив без тебе? – Не мели дурниць! – урвав його Мумі-троль. – Море – моя стихія. Доки я плавав у морських глибинах, в мене з’явилася чудова думка, але це – таємниця. – Яка завелика? – запалився Чмих. – «Хай земля западеться піді мною» – така? Мумі-троль кивнув головою. – Хай земля западеться піді мною, – забубонів Чмих. – Нехай грифи рознесуть по світу мої білі кості, ніколи не бачити мені морозива, якщо зраджу таємницю таємниць! То що? – Я стану шукачем перлів! – урочисто проголосив Мумі-троль. – І ховатиму свої перли у скрині. Усі білі камінці – перлини. Ті, що дуже білі і дуже круглі. – Я також хочу бути шукачем перлів! – підхопив ідею Чмих. – Збиратиму на березі. Он скільки їх тут, білих і круглих. – Ти не розумієш, – терпляче пояснював Мумі-троль. – Камінці лише тоді стають перлами, коли вони під водою. Бувай тим часом! – і він знову пірнув у хвилю. – То ким же я тоді стану?! – гукнув Чмих услід. – Шукачем скрині для добувача перлів, чим зле? – відповів Мумі-троль, зникаючи у морі. Чмих поволі побрів уздовж берега. – Він завжди обирає собі цікавіше, – насуплено бурмотів Чмих. – А все тому, що я такий маленький. Час від часу Чмих роззирався у пошуку скрині, але скринь ніде не було. Лише водорості та кілька уламків дощок. Пустельний берег простягався далеко і впирався у високу, вмиту пінистим прибоєм скелю, яка стрімко обривалася в море.

«Мені стає нудно, – подумав собі Чмих. – Не хочу бути маленьким і не мати товариша для забави…» Саме тієї миті Чмих помітив кошеня, яке собі гуляло на самому вершечку скелі. Воно було чорно-біло-плямисте і мало дуже тоненького хвостика, який стримів догори.

Чмих так зрадів, що йому з утіхи мало серце не вискочило з грудей. – Котику! – загукав Чмих. – Маленький Кицику-Мицику, ходи сюди, познайомимося! Мені так самотньо! Кошеня глипнуло на нього з-поза плеча жовтими очицями і потупцяло далі. Чмих подерся услід за ним. Він спинався угору прямовисною скелею, раз у раз гукаючи кошеня, а коли урешті видряпався на вершок, побачив, як воно, дійшовши до краю скелі, балансує на вузькому уступі. – Не втікай від мене! – гукав Чмих. – Я тебе люблю! Та кошеня не зважало, прошкувало собі далі. Під скелею гуркотіло море. Чмих відчув, як йому підгинаються коліна. Серце стугоніло в грудях. Він порачкував за котиком; повз дуже поволі й увесь час думав про те, яке кошеня гарненьке і м’якеньке… його кошеня… ще крихітніше, ніж він сам… О, ангели-хоронителі усіх крихітних звірят, прошу вашої ласки і допомоги… Зробіть так, щоб кошеня потоваришувало зі мною! Ото би я втер носа Мумі-тролеві!.. Ще ніколи Чмих не почувався таким наляканим й хоробрим водночас. І раптом де й узялася печера. Діра у скелі, а за нею – справжня печера. Чмих затамував подих. Таку печеру можна знайти лише раз у своєму житті або ніколи. Долівку встеляв дрібний пісок, а гладкі темні стіни тягнулися до отвору в стелі, у якому виднівся блакитний шматочок неба. Сонячні промені нагріли пісок.

Чмих заповз досередини, ліг животом на пісок у кружалі сонячного проміння і подумав: тут я житиму скільки мого віку. Навішаю маленьких поличок, вимощу в піску кубельце, а вечорами запалюватиму свічку. І втру Мумі-тролеві носа! Ось лишень непривітне кошеня немов запропастилося…
Шлях назад уже не видавався таким небезпечним, як перше. Хіба може щось трапитися з ним саме тоді, коли він знайшов справжню печеру? Мумі-троль тим часом невтомно полював за перлами. Він, наче корок, підстрибував на хвилях прибою, а на березі уже лежала чималенька купка білих камінців.

– А ось і ти! – зрадів Мумі-троль. – Де скриня? – Вилазь на берег! Негайно виходь із води! – покликав його Чмих. – Я щось знайшов! Сам знайшов! Таке небезпечне, що ти собі й уявити не можеш! – А скриня добра? – запитав Мумі-троль, виходячи на берег з повною пригорщею перлів. – Та що ти завівся зі своєю скринею! Навіщо тобі той старий непотріб! Хай би навіть земля запалася під тобою й усім рештою – на це зараз немає часу. Я знайшов печеру! Власну печеру! – Справжню? – недовірливо перепитав Мумі-троль. – З дірою, крізь яку треба заповзати досередини? Каменистими стінами і піщаною долівкою? – Усе є! Усе, що треба! – Чмих так нетямився від збудження, що ледь тримався на ногах. – Я дозволю тобі зберігати там перли, якщо поділишся половиною зі мною або принаймні відступиш мені три пригорщі!
Перли стали набагато білішими і справжнішими, як тільки опинилися в печері. Мумі-троль із Чмихом лежали горілиць на піску і дивилися на блакитне небесне віконце угорі. Час до часу вітер заносив крізь отвір досередини солоний бриз, а сонячна смуга на долівці ставала все ширшою. Чмихові страшенно кортіло розповісти про кошеня. Але він вирішив не відкривати таємниці. Спершу треба його знайти і потоваришувати. Кошеня ходитиме за ним слід у слід. Одного чудового дня вони удвох з’являться на ґанку будиночка Мумі-тролів, і Мумі-троля просто заціпить. «Не може бути! – тільки й спроможеться він сказати. – У тебе є кошеня, яке всюди ходить за тобою хвостиком?» У саду він виставлятиме тарілку з молоком. Щовечора… Чмих зітхнув. – Я зголоднів, – озвався він. – Навіть не гадав, що від щастя можна забути про їжу! Пізнього пообіддя Мумі-троль і Чмих повернулися до блакитної хатинки у долині. Річка стиха несла води назустріч надвечір’ю, а над нею пишався свіжими яскравими барвами новий місток. Мама саме прикрашала грядки слимаковими черепашками. – Гарні враження? – поцікавилася вона. – Ми були щонайменше за десять миль звідси! – захлинаючись словами, розповідав Мумі-троль. – Я бачив море! Я пірнав у велетенських хвилях і знайшов щось незвичайно гарне, яке починається літерою П, а закінчується літерою И… Але я не можу сказати, що це, бо то таємниця! – А я, – встряв і собі Чмих, – знайшов щось таке, що починається літерою П, а завершується літерою А. Десь посередині ще є Ч та Р і дві літери Е. Більше не скажу! – Дивина! – чудувалася Мумі-мама. – Стільки подій одного дня! Зупа – у термосі. Тільки не брязкайте посудом, бо Тато пише. Мама Мумі-троля знову заходилася викладати краї грядки черепашками: одна блакитна, дві білі, одна червона – гарно! Вона щось тихенько насвистувала під ніс і думала, що дощ, певно, не забариться. Тривожний вітер зашелестів у кронах дерев, вони зітхали й тремтіли, розгортаючи навиворіт свої листочки. Довгі сірі хмари пливли небом. Сподіваюся, цей дощ не принесе знову повені, подумала Мама Мумі-троля. Вона зібрала зайві черепашки і зайшла до будинку саме тієї миті, коли на землю впали перші краплі зливи.

Чмих і Мумі-троль поснули на килимку посеред вітальні. Мама укрила їх ковдрою і, вмостившись біля вікна, дивилася на дощ. Сива злива принесла зі собою ранні сутінки. Дощ тихо скрадався дахом, шарудів у листі дерев, шелестів лісом і крапотів ген далеко, у Чмиховій печері. А тим часом десь у потаємній, цілком приватній схованці заснуло, обгорнувшись хвостиком, непривітне кошеня. Пізно вночі, коли всі вже поснули, Тато Мумі-троля почув жалібний звук. Він сів у ліжку і прислухався. Дощівка дзюркотіла у ринвах, а несправне віконце на горищі раз у раз гупало на вітрі. Ось знову почулося жалісне скигління. Тато одягнув халат і вирішив оглянути будинок. Він зазирнув до ясно-блакитної кімнати, потім – до жовтої і наостанку – до кімнати в цяточку. Ніде ані шелесне. Тоді Тато відчинив двері на ґанок і визирнув надвір. Посвітив кишеньковим ліхтариком на сходи, у траву; в променях світла дощові краплини виблискували, мов діаманти. Вітер наче з припони зірвався. – Ой лишенько! – скрикнув Мумі-тато. – Хто тут? Під порогом сиділо щось мокре, нещасне, з вусами і чорними блискучими очима.

– Я Ондатр, – відказало нещасне створіння ослаблим голосом. – Безпритульний Ондатр. Половина мого будинку завалилася, коли ви будували міст через річку. Це, звісно, не біда. Решту змило дощем. Але й це зовсім не варте уваги. Для філософа байдуже, жити чи вмерти, однак я застудився і зовсім не певен, що зі мною буде далі… – Мені страшенно прикро, – вибачився Тато Мумі-троля. – Я й не знав, що ви мешкаєте під мостом. Заходьте, будь ласка. Моя дружина знайде, де вам постелити. – Я не визнаю ліжок, це зовсім зайве умеблювання, – сказав Ондатр сумно. – Моє помешкання було звичайною норою, але мені там подобалося. Зрештою, філософові байдуже, затишно йому чи ні, у кожному разі – то була гарна нора. Ондатр обтрусився від води й прислухався. – А що це за будиночок? – поцікавився він. – Звичайна хатинка мумі-тролів, – відповів Тато. – Я сам її збудував. Як ви дивитеся на келишок яблучного вина – як ліки від застуди? – Гадаю, це зайве, – мовив Ондатр. – Але, може, й ваша правда… Мумі-тато прослизнув на кухню, навпомацки відчинив шафку, простягнув лапу за пляшкою яблучного вина, що стояла на горішній полиці, потягнувся ще трішки і ще, аж врешті необачно скинув на підлогу миску, яка наробила страшенного гуркоту. Прокинувся увесь дім, усі галасували і хряскали дверима, до кухні прибігла Мумі-мама зі свічкою в лапі.

– З тобою все гаразд? – запитала вона. – Я вже було подумала, що до нас у хату заліз розбійник. – Мені закортіло яблучного вина, – виправдовувався Тато. – А якийсь осел поставив цю бісову миску на сам край полиці. Тато видряпався на стільця, досягнув пляшку й три келихи. – Для кого третій? – здивувалася Мама. – Для Ондатра, – відповів Тато. – Його хатина завалилася, і він прийшов до нас мешкати. Вони засвітили на ґанку гасову лампу і сіли смакувати вином. Мумі-тролеві та Чмихові теж дозволили зостатися, хоча надворі вже давно була пізня ніч. Однак їм до келихів налили молока. Дощ невтомно витанцьовував по даху, вітер завивав ще дужче, у димарі стугоніло, а дверцята кахляної печі злякано брязкали. Ондатр притулився носом до шибки, вдивляючись у темряву за вікном ґанку. – Якийсь неприродний цей дощ, – мовив він. – Хіба дощ може бути неприродний? – здивувався Тато. – Може, ще келишок? – Хіба трішки, – погодився Ондатр. – Дякую, дякую. Мені вже ліпше. Кінець світу не надто мене й турбує, але чомусь не хотілось би гинути з розладнаним шлунком. – О ні, звісно, маєте рацію, – підтримала його Мама. – Сподіваюся, цей дощ не принесе повені. Ондатр хмикнув. – Ви не розумієте, про що я кажу, шановна пані, – мовив він. – Хіба останнім часом ви нічого дивного не відчували в повітрі? І не мали жодних передчуттів? Не свербить вам інколи в потилиці? – Ні-і, – здивувалася Мумі-мама. – Щось небезпечне? – прошепотів Чмих, витріщаючись на Ондатра. – Хтозна, – пробурмотів Ондатр. – Всесвіт такий великий, а Земля така неймовірно крихітна і мізерна. – Я гадаю, нам усім час уже спати! – спохопилася Мама. – Не годиться посеред ночі розповідати страшні історії. За якусь мить світло всюди погасло, будинок заснув. Але вітер та злива шаленіли до ранку.

Наступного дня було хмарно. Мумі-троль прокинувся і вийшов у мокрий тихий сад. Буря пішла собі далі, дощ ущух. Але довкілля було не впізнати. Мумі-троль довго стояв, оглядався і принюхувався, доки врешті збагнув, що саме його непокоїло. Усе навколо посіріло! Не лише небо та річка, але й дерева, земля, хатина! Усеньке стало сірим, наче життя висоталося з навколишнього світу, – жах! – Яке жахіття! – промовив стиха Мумі-троль. – Яке жахіття! Ондатр вийшов із будиночка і почалапав до Татового гамака. Гамак також посірів. Ондатр вмостився у ньому, позираючи на сірі яблуньки. – Поглянь! – гукнув Мумі-троль. – Що трапилося? Чому все стало сірим?

– Не заважай! – відбуркнув Ондатр. – Бався! Бався, доки можна! Ми не можемо змінити стан речей, тому треба дивитися на це по-філософському! – Яких речей?! – скрикнув Мумі-троль. – Загибелі Землі, ясна річ, – спокійно пояснив Ондатр. Мумі-троль кинувся на кухню, де Мама саме заварювала ранкову каву. – Мамо! – закричав він. – Усе надворі посіріло, а Ондатр каже, що Земля загине! Вийди надвір, поглянь сама! Мама поставила кавник на вогонь і вийшла з синочком у сад. – Ой, як сіро! – мовила Мама. – Звідки взялася ця жахлива пилюка? Вона провела лапою по листочку, лапа теж стала сірою і ледь липкою. – Він казав, що дощ неприродний! – не вгавав Мумі-троль. – Він казав, що у повітрі пахне чимось незвичним, що у нього чухається потилиця і що Земля надто мала… – Ондатр був трохи схвильований, – пояснювала Мама. – Так завжди буває з тими, хто втратив дах над головою і має розлад шлунка. Після кави я спробую постирати згрубша пил. Заспокойся і не лякай надаремно Чмиха. Мумі-мама повернулася до будинку, до Мумі-тата. – Ти бачив, що відбувається надворі? – запитала вона. – Звичайно, – Тато виявив неабияке зацікавлення. – Я відчув запах, пахне фосфором! Дуже незвичайний і цікавий феномен! – Однак його бояться діти, – зауважила Мама. – А Ондатр лякає їх іще дужче. Може, попроси його розмовляти про приємніші речі, а ще ліпше – помовчати? – Спробую, – пообіцяв Мумі-тато. – Тільки боюся, що він надто довго жив самітником і звик говорити вголос про все, що думає. Тато мав рацію. За ранковою кавою Ондатр вибудував на ґанковому столі цілий Всесвіт. – Ось Сонце, – розтлумачував він, показуючи на цукерничку. – Сухарики – це зірки. Ось ця окрушина – Земля. Бачите, яка крихітна! А Всесвіт такий велетенський, що не має кінця й краю. І чорний як ніч. Угорі, в темряві, нипають небесні чудовиська: Скорпіон, Ведмедиця, Овен… – Досить, досить, – урвав його Тато. Але Ондатр незворушно вів далі: – Інша Сонячна система уже не поміститься на вашому столі. Вона ген далеко поза його межами, – і з тими словами він пожбурив канапкою у сад. – А Сонячних систем багато? – поцікавилася Мама, обачно відставляючи набік таріль з рештою канапок. – І не злічити! – з похмурим задоволенням відповів Ондатр. – З того, що я розповів, можна збагнути, як мало важить для Всесвіту, загине Земля чи ні. Мумі-мама зітхнула. – Я не хочу гинути! – залементував Чмих. – Я щойно знайшов печеру! У мене немає часу гинути! Мумі-тато нахилився до Ондатра. – Що б ви сказали на те, аби полежати в гамаку й поміркувати на філософські теми? Непогана думка, правда? – Ви так кажете, аби лиш мене позбутися, – мовив Ондатр. Він здмухнув зі столу окрушину-Землю. Мумі-троль зойкнув. – Ходімо до річки, – запропонувала Мумі-мама. – Я покажу вам, як майструвати човники з очерету.
День тягнувся неймовірно довго. Чмих і Мумі-троль похмуро нипали по хаті, відвідати печеру їм також не кортіло – ану ж настане кінець світу, коли їх не буде вдома. Добування перлів видалося враз безглуздим заняттям. Вони сиділи на сходах ґанку, де чомусь почувалися найбезпечніше, і пошепки розмірковували про Всесвіт, який зовсім не блакитний, а чорний і в якому вся Сонячна система важить не більше, аніж пожбурена канапка.

– Треба їх чимось зацікавити, – стурбовано мовила Мумі-мама до Мумі-тата. – Вони не хочуть бавитися. Водно думають про загибель світу, якою їм заморочив голови Ондатр. – Варто відіслати дітей на якийсь час з дому, – вирішив Мумі-тато. – Ондатр казав щось про Обсерваторію. – Про що? – перепитала Мама. – Об-сер-ва-то-рію, – повторив Тато. – Вона розташована десь нижче за течією річки. Це будівля, з якої можна спостерігати за зірками. Якщо дітей нічого, окрім зірок, не цікавить, то чому б їм не подивитися на них зблизька? – Добра думка, – згодилася Мама, стираючи сизий пил з бузкового куща. Обмізкувавши ідею з усіх боків, вона рушила до ґанку. – Ми з Татом вирішили, що вам не завадила б невеличка прогулянка, – сказала Мама. – Люба Мамусю, хто ж вибирається на прогулянку, коли ось-ось настане кінець світу?! – заперечив Мумі-троль. – Всесвіт чорний мов ніч і повний великих грізних зірок, – пробурмотів собі Чмих. – Знаю, – не поступалася Мама. – От ви й подивитеся на зірки. Ондатр розповідав, що десь тут поблизу є таке місце, звідки можна розглядати зорі. Було б корисно знати, наскільки великі оті зірки і чи справді Всесвіт чорний. – Гадаєш, тобі стане спокійніше тоді на душі? – запитав Мумі-троль. – Неодмінно. – Ми все з’ясуємо, – одразу ж підвівся зі сходів Мумі-троль. – Не тривожся. Можливо, Земля набагато більша, ніж гадають.

У Чмиха аж ноги обм’якли від хвилювання, він подумав: «Я теж піду. Не такий вже я й маленький, піду!». А до Мумі-мами сказав: – Ми все владнаємо. Не турбуйтеся! Але не забудьте кожного дня нашої відсутності ставити на сходи мисочку з молоком. Навіщо – не скажу, бо це таємниця.
У день Великої Подорожі Мумі-троль прокинувся дуже рано й відразу кинувся до вікна – подивитися, яка погода. Надворі було так само похмуро. Хмари низько нависали над горами, у саду не ворушився жодний листочок.

– Чмиху! Вставай! Час у дорогу! – гукав Мумі-троль. Він збіг униз сходами у чудовому настрої – почувався неймовірно хоробрим та страшенно сильним. Мама саме споряджала дітей у мандрівку – загортала канапки. На столі у вітальні стояла купа наплічників, кошиків та пачок. – Люба Мамусю, – заблагав Мумі-троль. – Ми ніяк не зможемо усе це забрати з собою. Нас засміють!

– У Самотніх Горах холодно, – незворушно відказала Мама, запихаючи до наплічника ще два светри і пательню. – Компас не забув? – Ні. Не забув. Але хоч тарілки не клади! – наполягав Мумі-троль. – Ми планували замість тарілок використати зелене листя. – Як хочеш, любий, – згодилася Мама і вийняла з наплічника посуд. – Тато саме майструє пліт. Ондатр спить. А де Чмих? – Тут, – буркотливо озвався Чмих, який зранку рідко бував у гуморі. Він був ще цілком сонний, на мордочці вимальовувалися сліди від подушки. Чмих вийшов на сходи ґанку, глянув на мисочку з молоком. Де й поділася його сонливість! У мисочці поменшало молока… Він був певний, що молока стало менше. Не інакше, як тут побувало кошеня. Воно, напевно, ще прийде. Може, сидітиме й чекатиме на нього, доки він повернеться додому. А там хай хоч Всесвіт завалиться! Біля берега річки стояв наготові пліт з піднятими вітрилами. – Тримайтеся середини ріки, – напучував Мумі-тато. – Як побачите дивну будівлю з круглим дахом, знайте – то і є обсерваторія. Ондатр розповідав, що в ній мешкає до біди і трохи професорів, яких нічого, окрім зірок, не цікавить. А там тих зірок, і великих, і малих, скільки душа забажає. Хапайте шворку! І бувайте здорові! – Бувайте! – кричали Мумі-троль і Чмих. Пліт поволі рушив униз течією. – Хай вам щастить! – гукала вслід Мама Мумі-троля. – Повертайтеся до неділі, пудинг чекатиме! Не забудьте одягнути вовняні штани, якщо похолоднішає! Ліки від шлунку лежать у лівій бічній кишеньці… Але пліт саме увійшов у перший закрут русла, і перед мандрівниками розкинулася ріка з пустельними берегами, яка манила у незвіданий світ. Поступово береги ріки ставали стрімкішими, далеко попереду виднілися Самотні Гори, що немов затіняли небо. Річка була такою ж сірою, як і хмари, навколо панувала німотна тиша. Ані пташиного співу, ані плюскотіння рибок на плесі. І жодної обсерваторії… Чмих викликався кермувати плотом, але швидко втомився. – Ще довго нам плисти? – запитав він. – Це дуже велика і важлива подорож, – поважно мовив Мумі-троль. – Не кожній крихітці дозволяється брати в ній участь. – Але ж нічого не відбувається, – виправдовувався Чмих. – Лише сірі, схожі один на одного береги і нудьга… А ми могли би добувати перли чи ладнати полички в печері… – Перли… – хмикнув Мумі-троль. – То ж були звичайнісінькі білі камінці. А подорож справжня, розумієш? Земля може загинути будь-якої миті, а наше з тобою завдання – з’ясувати, як цьому запобігти. Учора ти ні про що інше й думати не міг, як про грізні зірки… – Та ж то було учора, – похнюпився Чмих. Ріка несла свої води у далечінь, сіра й мовчазна. У сутінках вони побачили п’ятдесят гатіфнатів, котрі мандрували на схід.

– Щось вони пізно вибралися в дорогу цього року, – зауважив Мумі-троль. – Тобі доводилося бачити їх коли-небудь зблизька? Вони мовчать, ніким не цікавляться, йдуть собі і йдуть, вимахуючи лапами та вдивляючись у небокрай. Тато каже, що вони ніколи не дійдуть до мети, бо їх вабить лише дорога… Чмих придивився до гатіфнатів. Вони були дуже крихітні, білі і зовсім не мали облич. – Ні, – мовив Чмих. – Ніколи не бачив їх зблизька і бачити не хочу. Ми вже скоро припливемо? Мумі-троль зітхнув і скерував пліт у наступний закрут русла. Раптом він помітив якусь дивну річ на березі річки, схожу на ясно-жовту головку цукру. Уперше за весь день вони побачили щось яскраве і веселе. – Що це там? – пожвавився Чмих. – Обсерваторія? – Ні, – відповів Мумі-троль. – Намет. Жовтий намет. А всередині горить світло… Підійшовши ближче, вони почули, як у наметі хтось грає на губній гармонії. Мумі-троль поволі спрямував пліт до берега, той увіткнувся в пісок і спинився. – Агов! – неголосно гукнув Мумі-троль. Музика вмовкла. З намету вийшов мумрик у старому зеленому капелюсі і з люлькою в роті.

– Привіт! – привітався мумрик. – Кидайте шворку! Чи не знайдеться випадково на вашому судні трохи кави? – Повна бляшанка! – зрадів Чмих. – І цукор теж. Мене звати Чмихом, я подолав щонайменше сто миль і майже всю дорогу сам стернував, удома в мене залишилася таємниця, що починається на літеру К, а завершується літерою Я! А це – Мумі-троль. Його тато збудував цілий будинок! – Он як! – мумрик зацікавлено поглянув на гостей. – Я Нюхмумрик. Нюхмумрик розпалив невелику ватру і поставив кавник. – Ти тут мешкаєш зовсім сам? – запитав Мумі-троль. – Я мешкаю то тут, то там… – відказав Нюхмумрик і приніс три горнятка. – Нині, скажімо, я тут, а завтра – деінде. Життя у наметі має свої переваги. А ви куди прямуєте? – До обсерваторії, – поважно повідомив Мумі-троль. – Треба подивитися на грізні зірки і з’ясувати, чи Всесвіт дійсно чорний. – То далекий шлях, – мовив Нюхмумрик. Вони надовго замовкли. Коли кава зготувалася, Нюхмумрик розлив її по горнятках. – Комети завжди дуже загадкові, – сказав він. – Прилітають і відлітають, коли їм забагнеться. Може, ніколи й не прилетять. – Що таке комета? – запитав Чмих, а в очах йому аж потемніло зі страху. – Не знаєш? – здивувався Нюхмумрик. – Ви ж вибралися у подорож досліджувати грізні зірки! Комета – це самотня зірка з вогненним хвостом, яка стратила глузд і метається Всесвітом. Інші зірки обертаються навколо своїх орбіт, а комета може з’явитися будь-де. Навіть тут… – І що тоді буде? – прошепотів Чмих. – Нічого доброго. Земля розлетиться на друзки. – Звідкіля ти це знаєш? – дивувався Мумі-троль. Нюхмумрик знизав плечима. – Кажуть люди… Хочете ще кави? – Ні, дякую, – відмовився Мумі-троль. – Щось не маю бажання… – І я! – підтримав його Чмих. – Мені погано… Мене зараз знудить… Вони знову надовго замовкли, оглядаючи пустельний краєвид. Нюхмумрик вийняв губну гармонію і заграв якусь вечірню пісню. Тепер у небезпеки з’явилося ім’я – Комета. Мумі-троль глянув на небо, – сіре, спокійне і буденне. Але тепер він знав, що десь поза хмарами летить вогненна зоря з довгим палахкотливим хвостом, вона все ближче і ближче… – Коли вона прилетить? – запитав він зненацька. – Про це напевно відомо у вашій обсерваторії, – відповів Нюхмумрик і підвівся. – Принаймні нині увечері вона не з’явиться. Може, пройдемося трохи, доки не стемніло? – Куди? – затремтів голос Чмиха. – Та будь-куди, – пересмикнув плечима Нюхмумрик. – Але якщо тобі конче хочеться кудись, то можемо податися до Ґранатового Урочища. – Ґранати! – аж підскочив Чмих. – Справжні коштовні гранати? – Не знаю, чи справжні, – відказав Нюхмумрик, – але дуже гарні. Вони подалися в гущавину, обережно пробираючись між валунами та колючим чагарником. – Якби сяяло сонце, ґранати виблискували б іще гарніше, – мовив Нюхмумрик. Чмих промовчав. Його вусики настовбурчилися від радісного передчуття, а страх минув без сліду. Тепер вони чапали дикою ущелиною, дно якої помережали глибокі ритвини. Тут панував присмерк, безлюддя і моторошна тиша, мандрівники мимоволі розмовляли пошепки.