Биография

Рабле родился в Шиноне (в Турени), точная дата рождения неизвестна — в качестве версий называют 1483, 1493 и 1495 г. Предположительно он был сыном содержателя кабака (некоторые утверждают — аптекаря, занимавшегося и питейной торговлей), лишившийся матери в самом раннем возрасте, или (по другим известиям) очень рано отвергнутый ею и отданный в монастырь, чем некоторые биографы, с немалой натяжкой, объясняют отсутствие в произведениях Рабле чистоты, идеальности, нежности.
Прямо из кабацкой среды, где проходят первые 10 лет жизни Рабле, он, по воле отца, попадает учеником в францисканский монастырь Сёльи, оттуда в монастырь Де Ля Бометт, затем, также в качестве ученика, в кордельерское аббатство в Фонтене-ле-Конт (Fontenay le Comte). Сохранилось известие, что во время этих переходов он встретил среди своих товарищей-учеников юношу, который впоследствии послужил ему образцом для одной из самых выдающихся фигур в его романе — монаха Жана де Энтомуара.
Недостаточно образованный, чтобы посвятить себя одной из «либеральных профессий», Рабле поступил в монахи. Побудила его к этому, между прочим, и возможность, при известном материальном обеспечении, заниматься «гуманистическими» науками, занявшими в ту пору, то есть в разгар Возрождения во Франции, самое видное место в умственной жизни французов. Монашеская жизнь (и главным образом — ордена францисканцев), которой Рабле обрек себя 25 лет от роду, находилась в резком противоречии с натурой Рабле, неприязненной всяким мистическим крайностям и аскетическому умерщвлению плоти. Нерасположение его к монашеству усиливалось невежеством, фанатизмом и, вместе с тем, праздностью и развратом тех монахов, среди которых ему пришлось жить, и которые уже теперь давали ему драгоценный материал для его будущих сатирических изображений. Тем ревностнее занимался он, в кружке нескольких единомышленников и благодаря сношениям с выдающимися деятелями Возрождения (например, с Буде), своими любимыми науками.
Когда неудовольствие монахов, которому немало способствовали и издевательства Рабле над ними, приняло форму преследования, Рабле бежал; хотя он скоро вернулся, но через год окончательно вышел из францисканского ордена и перешёл в бенедиктинский. В монастырь он, однако, уже не поступал, и в качестве простого священника жил при дворе епископа мальезесского (Maillezais), Жоффруа д’Эстиссака, отличавшегося образованностью и эпикурейскими наклонностями и собиравшего вокруг себя многих французских «гуманистов». Весьма вероятно, что к этому же времени относится начало сношений Рабле с Эразмом Роттердамским, к которому он всегда питал глубочайшее уважение, называя его своим «отцом», даже «матерью». Покровительство епископа, а также игравших значительную роль в истории тогдашнего просвещения и занимавших важное положение братьев дю-Беллэ, дало Рабле возможность, не обременяя себя исполнением своих церковных обязанностей, заняться ботаникой и медициной.
В 1530 г., сохраняя звание священника, он поступил на медицинский факультет университета Монпелье. Здесь мы видим его и читающим публичные лекции по медицине (объяснение «Афоризмов» Гиппократа и «Ars parva» Галлиена), и выпускающим в свет некоторые учёные (не особенно важные по достоинству) сочинения и бывшие тогда в моде «альманахи», наконец — практикующим врачом, несмотря на то, что степень доктора медицины он официально получил значительно позже. Такую же деятельность продолжает он и в Лионе, куда переезжает из Монпелье, — но тут он вступает и на тот путь, на котором ему суждено было приобрети бессмертную славу: в 1532 или 1533 г. появляются в первой редакции две первые книги его знаменитого романа, без подписи автора (из боязни преследований), под псевдонимом «Алкофрибас Назье» (анаграмма его имени и фамилии), и под заглавием «Grandes et inestimables chroniques du grand et enorme geant Gargantua».
Важным событием в жизни Рабле была, почти одновременно с выпуском первых книг «Гаргантюа», поездка его в Рим в качестве секретаря дю-Беллэ. Она обогатила его наблюдениями, давшими ему богатую пищу, как сатирику, бичевание которого обрушивалось преимущественно на испорченное католическое духовенство. Во время второй поездки в Рим, при папе Павле III, Рабле, путём ухаживаний за кардиналами и другими влиятельными лицами, добился от папы прощения своих многих провинностей (в том числе и бегства из монастыря) и несколько улучшил своё материальное положение. Тем не менее, преследования духовенства и парламента, выражавшиеся даже в сожжении его книг, заставляли его, несмотря на покровительство короля Франциска I, переезжать с места на место, терпеть всяческие лишения и постоянно дрожать за свою личную безопасность, особенно ввиду тех насилий и казней, которые беспрерывно совершались над его лучшими друзьями и единомышленниками.
Наконец в 1551 году он получил приход в Медоне (местечко около Парижа), где им была выпущена 4-я книга «Пантагрюэля». Хотя анафемы Сорбонны продолжались с прежней силой, но могущественная протекция (между прочим — Дианы де Пуатье) позволила автору вести относительно спокойное существование до самой смерти. Умер он в Париже в 1553 г.; смерть его обставлена у биографов такими же легендарными подробностями, какие изукрасили всю его жизнь; иные из них, однако, более или менее подтверждаются довольно надежными свидетельствами. Таков, например, рассказ о том, что незадолго до смерти он пожелал одеться в рясу бенедиктинского монаха, и когда его спросили о причине, отвечал каламбуром: «Beati qui moriuntur in Domino» («Блаженны умирающие в Господе / в костюме домино»); или об ответе его посланному от кардинала Шатильона с вопросом о состоянии его здоровья: «Dis a monseigneur en quelle galante humeur tu me vois: je vais querir un grand peut-etre» («скажите его преосвященству, в каком весёлом настроении я нахожусь — я отправляюсь на поиски великого Может быть»; или ещё о словах, будто бы произнесенных им с хохотом за несколько минут до смерти: «Tirez le rideau, la farce est jouee» («задёрните занавес, фарс сыгран»).

Дені Дідро (1713-1784 рр.)

01.03.2012 admin Історія філософії, Філософія Нового Часу

Дені Дідро народився 5 жовтня 1713 року в місті Лангр у Франції. Він відомий як французький просвітитель, філософ – матеріаліст та драматург.

Займався філософією разом з такими енциклопедистами як Монтеск’є, Руссо, Вольтером та Д’Аламбером. Дідро став ідеологом та творцем століття Просвітництва. Написав одну із найбільших праць «Енциклопедію або Тлумачний словник наук, мистецтво та ремесел» (1751 р.).

Досить критично ставився до Католицької церкви, викриваючи її помилки, проблеми та недоліки. Дідро не розділяв духовного та матеріального початку, визнавав, що існує лише матерія. Матерія володіє чуттєвістю. а різні складні явища є результатом руху частинок матерії.

Дені Дідро наніс удар по Одкровенню Католицької церкви, на якому і трималося духовенство, віднімаючи від неї право тлумачити Божу волю, мету цієї світобудови, нагороджувати та карати людей за їх вчинки, дав поштовх до розвитку природознавства. За політичними поглядами він був прихильником монархії, на чолі якої повинен стояти володар, що озброєний філософськими та науковими знаннями.

Дідро вірив у союз монархів та філософів, подібно до того як матеріалізм був направлений проти духовенства, яке краще передало «душі» філософам, і передати державну владу. Дідро побував у Петербурзі, розмовляючи з російською імператрицею Катериною ІІ довгими годинами. Деякі погляди філософа Дідро не дуже подобалися: знищення розкоші при дворі, допомогти усіма можливими засобами для потреб народу і його всезагального безкоштовного навчання. Імператриця виділила велику суму грошей для бібліотеки Дені Дідро.

Філософ був дуже задоволений такою допомогою зі сторони імператриці Катерини. Дідро став завідуючим бібліотекою, йому надсилалася платня від імператриці.

Хоч у Франції зростала бібліотека, то в Росії панувала інша ситуація: кріпосне право, батоги, переслідування сектантів. Дідро став ідеологом буржуазії у літературних творах. Проклав шлях до буржуазно – сентиментальної драми у Франції.

31 червня 1784 року у м. Париж від шлунково – кишечного тракту помирає Дені Дідро.

Бра́тські шко́ли — навчальні заклади в Україні у 16-18 ст., які організовувалися при братствах — громадських організаціях православних міщан з метою зміцнювати православ'я і чинити опір денаціоналізаційним впливам латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл. Першу школу заснувало Успенське братство у Львові 1586 р. За її зразком постало чимало Б. Ш. у різних містах України: в Перемишлі (1592 р.), Галичі, Городку, Рогатині, Стрию, Миколаєві, Комарному, Ярославі, Холмі, Красноставі, Замості (1606 р.), Любліні, Більському, Бересті, Володаві, Пінську, Києві (1615 р.), Стрятині, Вінниці, Немирові, Кам'янці-Подільському, Меджибожі, Луцьку (1620 р.), Володимирі-Волинському, Дубно, Крем'янці, а також в Білорусі. В І-й пол. 17 ст. створені були Б. Ш. й у деяких селах. Найважливішими серед Б. Ш. були Львівська і Київська. Спочатку Б. Ш. мали характер греко-слов'янських із слов'янською мовою викладання, друге місце займала грецька мова (Б. Ш. називали також грецькими). Вивчалася також тодішня руська (українська) мова. Пізніше Б. Ш. наблизилися організацією і навчанням до ієзуїтських шкіл (з латинською головною мовою), зокрема школи, які мали зразком Києво-Могилянську колегію. Програмою навчання більшість Б. Ш. відповідала тодішнім середнім школам: класичні мови, діалектика, риторика, поетика, арифметика, геометрія, астрономія, музика (церковні співи). В деяких Б. Ш. викладали православне богослів'я і знайомили (з полемічною метою) з католицьким богослів'ям. Б. Ш. були доступні для різних прошарків суспільності. Учнів вирізняли (передні місця в класах) не за походженням, а за успіхами (на відміну від ієзуїтських шкіл). В школах була сувора дисципліна (включно до тілесних кар). Сироти й учні з незаможних родин жили в бурсах. До викладачів ставилися вимоги зразкової поведінки й доброї педагогічної підготовки. Б. Ш. багато зробили для поширення релігійної та національної свідомості і розвитку української культури, зокрема друкуванням підручників, особливо для вивчення мов.

Навчання грамоти ділилося на три етапи: вивчення азбуки, робота з часословом і псалтирем. Кожен завершувався принесенням учнями в школу для вчителя горшків каші. В цей день занять у школі не було, діти повторювали лише «зади», тобто вивчене в минулому. Учитель і школярі приступали до спільної трапези. Оскільки учні в різний час завершували вивчення азбуки, часослова, псалтиря, такі обіди траплялися не так уже й рідко. Закінчивши їжу, учні виносили горня на подвір'я і розбивали його. Етнограф та історик М.Сумцов, котрий досліджував виникнення цього звичаю, писав, що він є відгуком далеких часів, коли східні слов'яни приносили кашу богам землеробства. Горшками після жертвоприношення не користувалися, бо вважали смертних людей недостойними брати до вжитку священий посуд.

У Львівській братській школі працювали такі видатні вчені, як Лаврентій та Стефан Зизанії,І.Борецький та інші. Значну підтримку надавав школі гетьман П.Сагайдачний. Київську братську школу створили 1615 р. за зразком статуту Львівської. У школі викладали видатні вчені 17 ст. Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Захарія Копистенський. Восени 1631 р. виникла Лаврська школа, заснована П.Могилою. Тут на вищому рівні вивчали граматику, риторику, діалектику, геометрію, музику, астрономію, історію. У 1632 р. внаслідок об'єднання з Київською школою утворилася Києво-Могилянська колегія (пізніше — академія).

Під впливом братств виникають також парафіяльні школи при церквах і монастирях. Все це сприяло поширенню освіти серед широких верств населення. Іноземний хроніст Павло Алеппський писав у зв'язку з цим: «У країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти». Чеський педагог Ян Амос Коменський чимало використав з практики Б. Ш. для своєї «Великої дидактики». В несприятливих політичних умовах Б. Ш. в кінці 17 та у 18 ст. занепали.

Методична папка

З дисципліни «Теорія і методика виховання»

Студентки групи ПО-11-5/9

ДПК ДНУ ім.Олеся Гончара

Останської Аліни