Пояснення. В українській мові до кінця XVIII ст

В українській мові до кінця XVIII ст. людина з вадою розвитку тлумачилась як каліка, калька, хромець, слепець (давньоруською). На початку XVIII ст. у слов'янських мовах починає вживатися слово "інвалід", яке за походженням -безсилий, слабкий, важко поранений, - прийшло в українську і російську мови з французької і до кінця XIX ст. вживалося в значенні "відслуживший, заслужений воїн, який непристосований до служби через каліцтво, поранення, старезність".

До сьогодні в Україні немає єдиного терміну стосовно осіб, що мають фізичні та психічні відхилення у здоров'ї. Так, в засобах масової інформації, спеціальній літературі вживаються поняття: інвалід; особи з обмеженими функціональними можливостями; люди з обмеженою дієздатністю; люди з особливими потребами; особи з вадами розвитку, неповносправні. У законодавчих документах, як правило, домінує термін "інвалід". Інвалід - особа, яка має порушення здоров'я зі стійкими розладами функцій організму, обумовлене захворюванням, наслідками травми чи дефектами, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність її соціального захисту. Інвалідність - це обмеження в можливостях, обумовлені фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар'єрами, які не дозволяють людині бути інтегрованою в суспільство і брати участь в житті сім'ї та держави на тих же умовах, як і інші члени суспільства.

Існує багато класифікацій відхилень в здоров'ї та розвитку. Однією з найбільш поширених є британська трьохзіркова шкапа обмежених можливостей: недуга - втрата чи аномалія психічних або фізіологічних функцій, елементів

анатомічної структури, що утруднює певну дільяність; обмежена дієздатність - втарата здатності (внаслідок наявності дефекту)

виконувати певну діяльність в межах того, що вважається нормою для

людини; недієздатність - наслідок дефекту чи обмежена можливість конкретної людини,

що перешкоджає чи обмежує виконання нею певної нормативної ролі,

виходячі з вікових, статевих чи соціальних факторів.

Інваліднії,!^, дітей визначається вченими як стійка соціальна дезадаптація, зумовлена хронічними захворюваннями чи патологічними станами, що різко обмежує можливість включення дитини в адекватні до її віку виховні і педагогічні процеси, у зв'язку з чим вона постійно потребує догляду та допомоги. Це значне обмеження життєдіяльності, що призводить до соціальної дезадаптації внаслідок порушень розвитку і росту дитини, здібностей до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, навчання, спілкування, трудової діяльності у майбутньому.

Розрізни,о іакі обмеження дитячої життєдіяльності. Діти з: порушеннями слуху і мови (глухі, слабочуючі, логопати); порушеннями зору (сліпі, слабозорі); порушеннями інтелектуального розвитку (розумово відсталі, з затримкою психічного розвитку); порушеннями опорно-рухового апарату; з комплексними порушеннями психофізіологічного розвитку, (сліпоглухонімі, ДЦП з розумовою відсталістю та ін.); хронічними соматичними захворюваннями; психоневрологічними захворюваннями.

Показниками для інвалідності у дітей є патологічні стани, які розвиваються при

уроджених, спадкових, набутих захворюваннях та після травм. Питання про встановлення інвалідності розглядаються після проведення діагностичних, лікувальних та реабілітаційних заходів. Рішення про визнання дитини (підлітка) інвалідом в Україні приймають республіканська, обласні, міські, спеціальні дитячі лікарні та відділення (ортопедо-хірургічне, відновного лікування, неврологічне, психіатричне, туберкульозне, отоларингологічне, офтальмологічне, урологічне, неврологічне та ін.). Рішення спеціалістів фіксується у карточці стаціонарного хворого, консультативному висновку або витягу з історії хвороби. Консультативний висновок (витяг), видається на руки батькам (опікуну) дитини (підлітка)-інваліда для лікарсько-контрольної комісії (ЛКК) лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання дитини. Медичний висновок оформлюється ЛКК дитячих лікувально-профілактичних закладів.

В соціально-педагогічній літературі виокремлюють такі правила реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями:

1. Ставитися до дитини з обмеженими функціональними можливостями як до такої, що вимагає спеціального навчання виховання та догляду.

2. На основі спеціальних рекомендацій, порад та методик поступово і цілеспрямовано:

- навчати дитину альтернативних способів спілкування;

- навчати основних правил поведінки;

- прищеплювати навички самообслуговування;

- розвивати зорове, слухове, тактильне сприйняття;

- виявляти та розвивати творчі здібності дитини.

Г г -1-і м

3. Створювати середовище фізичної та емоційної безпеки:

- позбавитися небезпечних речей та предметів;

- вилучити предмети, що викликають у дитини страх та інші негативні емоційні реакції;

- не з'ясовувати у присутності дитини стосунки, особливо з приводу її інвалідності та проблем, пов'язаних з нею.

4. Рідним та людям, що знаходяться в безпосередньому контакті з дитиною-інвалідом, потрібно:

- сприймати и такою, якою вона є;

К. '...

- підтримувати і заохочувати и до пізнання нового;

- стимулювати до дії через гру;

- більше розмовляти з дитиною, слухати її;

- надавати дитині можливості вибору: в їжі, одязі, іграшках, засобах масової інформації тощо;

- не піддаватися всім примхам і вимогам дитини;

- не вимагати від неї того, чого вона не здатна зробити;

- не боятися кожну хвилину за життя дитини.

Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю обмежених функціональних можливостей є реалізацією різних видів соціальної реабілітації. В кожному конкретному випадку вона обумовлюється особливостями фізичного та психічного стану клієнтів, кваліфікацією суб'єктів соціально-педагогічної діяльності, а також тими різновидами соціального обслуговування, яке здійснює конкретна державна чи громадська організація.

Можна виокремити такі загальні напрями соціально-педагогічної роботи з дітьми та молоддю обмежених функціональних можливостей:

- вивчення соціально-психологічного стану осіб з обмеженою дієздатністю;

- проведення соціально-педагогічних досліджень особливостей соціалізації дітей-інвалідів з різними типами захворювань;

- побутова реабілітація дітей-іквалідів (навчання елементам самообслуговування та норм елементарної поведінки в різних мікросоціумах);

- проведення психологічного консультування дітей-інвалідів з особистісних проблем;

- здійснення психолого-педагогічної корекційної роботи;

- організація консультпунктів для родичів молодих інвалідів з юридичних, правових, психолого-педагогічних питань;

- розвиток потенційних творчих можливостей дітей-інвалідів;

- формування якостей особистісної самодіяльності засобами спеціально розроблених психотренінгів та психотренуючих ігор;

- організація культурно-дозвіллєвої діяльності дітей-інвалідів через проектування та впровадження різноманітних програм та форм роботи соціальних служб;

- здійснення профорієнтаційної роботи серед молодих інвалідів;

- вихід з конкретними пропозиціями щодо поліпшення життя молодих інвалідів в суспільстві;

- координація роботи з різними соціальними інститутами, що опікуються проблемами дітей-інвалідів у суспільстві.