Класифікація залозистих похідних шкіри

Серед дифузно розсіяних в шкірі залоз звернути увагу на потові й сальні.

Потові залози – glandulae sudoriferae – розміщені по всьому тілі в глибоких шарах власне шкіри, а інколи навіть і в підшкірній основі, їх протоки відкриваються на поверхню шкіри або у фолікул волосини. Секрет залоз – піт – sudor – змочує волосся та епідерміс шкіри, захищаючи їх від висихання; випаровуючись, охолоджує тіло. З потом виводяться з організму деякі солі, тому і хімічний склад його різний, інколи він містить сильно пахучі речовини. Потові залози відсутні на синуозному волоссі, голівці статевого члена та сосках вим’я.

Сальні залози – glandulae sebaceae – розсіяні майже по всій шкірі у верхніх шарах дерми, протоки відкриваються у фолікул волосини. Секрет залоз – шкірне сало – sebum – змащує стрижні волосся та поверхню епідермісу, пом’якшуючи їх, захищає від намокання, висихання, набухання, завдяки кислій реакції, від дії мікроорганізмів. Відсутні в шкірі носо-губного дзеркала, рила, в м’якушах і сосках вим’я корови.

Акцентувати увагу, що особливе клінічне і біологічне значення мають компактні, парні молочні залози – glandulae lactiferae – характерна особливість класу ссавців. За походженням – це видозмінені потові й сальні залози.

Наголосити, що в ссавців розрізняють три основних типа молочних залоз:

1. множинне вим’я – ubera polyglandularis – представлене численними парними горбами (грудні, черевні й пахвинні), які лежать паралельно білій лінії живота по нижній частині черевної й грудної стінок, притаманне свині, хижакам, багатьом гризунам.

2. вим’я – uber – представлене декількома (1-3) парними, злитими в одне ціле горбами, які розміщені на вентральній черевній стінці між стегнами (в пахвинній ділянці черевної стінки), притаманне корові, кобилі.

3. молочні залози представлені однією парою горбів, які розміщені на грудних стінках між грудними кінцівками – glandula mammaria (грец. mastos – груди), притаманні людині, приматам, слону, китоподібним.

Анатомічно на вимені розрізняють тіло – corpus uberis та сосок – papilla uberis. Тіло може бути складним, тобто складатися з декількох з’єднаних молочних горбів.

Розглянути будову молочної залози на прикладі корови. Акцентувати увагу, що вим’я складається з трьох основних компонентів:

- сполучнотканинної строми;

- активно діючої залозистої паренхіми;

- системи відвідних протоків.

Вим’я прикріплене до черевної стінки і утримується підвішуючим апаратом: поверхневою і глибокою фасціями та підвішуючою зв’язкою вим’я, які зовні вкриті шкірою. Поверхнева фасція вим’я є продовженням поверхневої фасції живота. Жовта (глибока) черевна фасція в ділянці білої лінії живота віддає в бік основи вим’я значний пласт з великою кількістю еластичних волокон, який проникає між обома половинами тіла залози, формуючи перетинку вим’я – septum uberis і одночасно служить підвішуючою зв’язкою вим’я – lig. suspensorium uberis. Під шкірою та фасціями знаходиться сполучнотканинна строма(остов) залози, яка безпосередньо одягає її тіло у вигляді оболонки – капсули, в ній проходять судини та нерви. Від сполучнотканинної капсули вглибину органа відходять перетинки – trabeculae, котрі розділяють його на окремі округлі залозисті часточки – lobulus uberi, які є структурною одиницею вим’я, утворюючи в сукупності паренхіму. Основна маса часточки представлена округлими або дещо витягнутими одношаровими пухирцями – альвеолами – alveolae lactiferae та трубочками, клітини яких виробляють молоко, вони обплетені ніжними пучечками, що відгалужуються від сполучнотканинних перетинок. Молоко з вим’я виводиться по системі відвідних протоків, яка представлена:

а) молочними трубочками – tubulae lactiferae – починаються з альвеоло-трубочок, секретують молоко;

б) молочними каналами – canalis lactiferae – утворюються в результаті злиття трубочок, частково секретують молоко, видні неозброєним оком;

в) молочними протоками (ходами) – ductus lactiferae – вистелені слизовою оболонкою, можуть відкриватися самостійно на вершині соска або сильно розширюючись біля основи соска, впадають у цистерну;

г) молочною цистерною – sinus lactiferae – вистелена слизовою оболонкою, поділяється на залозисту – pars glandularis – і соскову – pars papillaris - частини, яка закінчується сосковим каналом – ductus papillaris із зовнішнім отвором на верхівці соска і м’язом-стискачем соска (сфінктером) – m. sphincter papillae.

Залежно від особливостей відкриття молочних протоків розрізняють два види сосків:

1. справжні – молочні протоки відкриваються самостійно на вершині соска багатьма отворами (гризуни, мавпи, людина, сумчасті);

2. несправжні – молочні протоки відкриваються в синусоподібні заглиблення всередині самого соска – молочну цистерну (копитові, хижаки).

У деяких ділянках тіла при переході шкіри в слизові оболонки (губи, повіки, відхідник), а також у шкірних пазухах (підочноямкові, міжпальцеві, навколовідхідникові) розміри, форма, густота й характер секреції потових і сальних залоз змінюються. Тому, спеціалізовані шкірні залози представляють собою скупчення залоз у певних ділянках шкірного покриву, вони є похідними сальних або потових залоз.

Окрім того, розрізняють пахучі залози, що є звичайними потовими залозами в певних ділянках тіла (пахвинна ділянка, соски молочних залоз, навколо статевих губ), виділяють пахучий секрет, функція їх пов’язана із статевою активністю.

Зміст і послідовність самостійної роботи студентів за темою.

Використовуючи вологі препарати фрагментів шкіри з різних ділянок тіла, муляжі, рисунки та схеми засвойте загальні закономірності будови епідермісу, власне шкіри та підшкірної основи, вивчіть класифікацію похідних шкіри. Далі пригадайте закономірності будови волосся, його типи та дайте характеристику видам линяння, з’ясуйте особливості структурно-функціональної організації залозистих похідних шкірного покриву. Після цього розгляньте видові і вікові особливості будови шкіри та її похідних – волосся, потових, сальних, молочних і спеціалізованих шкірних залоз.

Відзначте, що товщина шкірного покриву коня коливається залежно від породи, статі (в кобили тонша), віку (в дорослих товща) та місця на тілі. В загальному вона менша, ніж у великої рогатої худоби, проте більша, ніж у інших свійських тварин. Шкірний покрив особливо товстий у ділянці гриви (верхній контур шиї), на вентральній поверхні хвоста. Дещо товщий він на голові, спині, передній та бічній поверхнях кінцівок, тонший – на животі, задній та медіальній поверхнях кінцівок. У тонкошкірих коней чітко виділяються частини, що під нею лежать – кісткові випини на кінцівках, мускулатура і сухожилки, судини на лицевій поверхні голови, на животі, кінцівках. У цілому шкірний покрив щільно прилягає до тіла, проте в деяких місцях випинаються помітні складки – колінна. Зауважте, що у великої рогатої худоби шкірний покрив у цілому товстіший, ніж в інших свійських тварин, сполучнотканинні пучки масивніші, еластичні волокна більші. У вигляді особливих утворів шкіри в жуйних на шиї та середній лінії передньої частини грудної стінки розрізняють шкірну вентральну поздовжню складку (підгруддя) – plica longitudinalis ventralis. У овець шкірний покрив тонкий і ніжний, на спині та потилиці він товстіший. Шкірна складка є у мериносових овець на шиї – комір, у кози, вівці, іноді свині в ділянці гортані – шкірні сережки. В свині шкірний покрив, за винятком підшкірної основи, порівняно тонкий – 1,5-3 мм. Товстіший він у ділянці вентральної частини шиї, на латеральних поверхнях кінцівок, тонший – на спині. Підшкірна основа має велику кількість жирової тканини, у вгодованих свиней вона досягає великої товщини, що вимірюється сантиметрами – шпиг. У самців до періоду статевої зрілості від кінця шиї з боків плеча і плечового поясу (не підіймаючись до холки) і далі на бічній грудній стінці розвивається в напрямку до черевної стінки так званий щит. Він складається із щільних сполучнотканинних пучків з прошарками жирових часточок. Щит локалізується в ретикулярному шарі власне шкіри і розповсюджується глибше, захоплюючи підшкірну основу. Власне шкіра в одних порід собак помірно товста і порівняно груба, в інших – тонка, м’яка і еластична.

Запам’ятайте, що в коня покривне волосся порівняно коротке і пряме, синуозне розповсюджено на голові: повіках, щоках, губах, підборідді, піднижньощелепному просторі. Довге волосся утворює чубок – cirrus capitis, гриву – juba, щітки – cirrus pedis (на задній поверхні путового суглобу), волосся хвоста – cirrus caudae (відсутнє на вентральній поверхні хвоста). В деяких порід (особливо у важковагових коней) у певних місцях є чітко виражені потоки волосся: на лобі, груді, здухвині, животі та інших. У великої рогатої худоби покривне волосся коротке, а в лобовій ділянці кучеряве. Хвіст на кінці має пучок довгого волосся у вигляді пензлика (кісточки). У свійських овець шерстне і остьове волосся виходять із епідермісу пучками по 10-12 волосин, вкривають разом тулуб, утворюючи руно. У кіз серед покривного волосся є небагато ніжного, м’якого, пухового волосся, в самців на морді виділяється борода – barba hirci. В свині свійської волосяний покрив рідкий, а в деяких порід шкіра майже оголена. Між порівняно довгим і твердим покривним волоссям зустрічається тонке і м’яке волосся. В ділянці холки та спини грубе й довге волосся росте у вигляді щетини, верхівки цих волосин розщеплені на тонкі ниточки. Існують породи свиней, досить волосаті і кучеряві, з відносно м’яким волоссям. У собак волосяний покрив густий, але надзвичайно різноманітний за довжиною, твердістю, гладкістю або кучерявістю. Найгустіше волосся розміщено на спині, а також на дорсо-латеральній поверхні кінцівок, де й сама власне шкіра товща, ніж на животі і медіальній поверхні кінцівок. На губах, над очима, часто в міжщелепному просторі розвинуте синуозне волосся. Волосини з’єднані в групи по 4-8 штук таким чином, що цибулини їх у глибині покриву лежать поодиноко одна біля одної, а біля поверхні вони зближаються і з’являються назовні з однієї загальної волосяної лійки. При цьому дуже часто одна із волосин групи найбільш розвинута – основна, а інші, більш слабкі – побічні.

У коня протоки потових залоз відкриваються по всій поверхні тіла, навіть у м’якушах. Піт містить значну кількість білка (2-5%), тому може збиватися в піну, яка при підсиханні перетворюється в білий наліт (звідси вираз «змилений кінь»). Найбільші потові залози в ділянці відхідника, у вентральній частині грудної й черевної стінок, у шкірі пахвинної ділянки та бічних частинах шиї. У великої рогатої худоби протоки потових залоз також відкриваються по всій поверхні тіла, проте найбільше їх у ділянці груді та морди. В овець найбільше потових залоз у шкірі мошонки, в ділянці відхідника та крайньої плоті, піт змішується із шкірним салом, утворюючи в густій шерсті «жиропіт». У свині потові залози є на всій поверхні тіла, проте найбільше їх у ділянці вентральної поверхні грудної й черевної стінок, на вушних раковинах, на медіальній поверхні передпліччя й гомілки, між ратицями. В собаки потові залози розвинуті слабо, є лише на м’якушах. У зв’язку із цим собака не потіє, а підвищена температура в них вирівнюється за рахунок прискорення дихання через відкритий рот шляхом випаровування рідини із ротової порожнини.

У коня сальні залози сильно розвинуті. У великої рогатої худоби найбільші сальні залози знаходяться в ділянці носо-губного дзеркала, біля коренів рогів, у ділянці вінця ратиць. Сальні залози в свині найкраще розвинуті в ділянці потилиці, вушних раковин, щелеп, між ратицями і при вході в препуціальний мішок, найменше їх – у ділянці грудної й черевної стінок. Сальні залози є в усіх порід собак, проте густина їх на тілі неоднакова: в собак з короткою шерстю, з грубим покривним волоссям, вони розвинуті краще, а з довгим і ніжним волоссям – слабкіше. В цілому, особливо великі залози розміщені на губах, дорсальній частині шиї, спині та хвості, а дрібніші – на животі.

Особливу увагу приділіть видовим особливостям молочної залози (схема 5).