Ефект акселерації означає позитивний наслідок самого конкретного результату і прискорення темпів його розповсюдження і застосування

В простішому уявленні сукупність факторів виробництва зводять до трьох основних: “землі”, “праці” та “капіталу”. Четвертим фактором виробництва ряд авторів книг по економіці називають “підприємництво”. Але і розширення кількості факторів виробництва з трьох до чотирьох не вичерпує їх можливий перелік[46].

Сам фактор “підприємництво” не володіє на відміну від праці і капіталу загально прийнятими кількісними вимірювачами. Він розглядається як “здатність до підприємництва”. Ця риса людини дістає своє матеріальне втілення у кінцевих результатах виробництва - у доході, який отримує підприємець. Роль здатності до підприємництва надзвичайно важлива. Для того, щоб якась справа (бізнес) була започаткована, хтось має виявити ініціативу, відшукати незадоволену потребу, придбати засоби виробництва, найняти людей. Щоб розпочате виробництво продовжувало діяти і розвивалось, його необхідно щоденно організовувати. Щоб справа процвітала, хтось має ризикувати: знаходити джерела фінансування, вчасно скорочувати або розгортати виробництво, приймати інші рішення. Всі ці здібності й охоплюються поняттям “підприємництво”[23].

Ще один значний фактор виробництва - науково-технічний рівень виробництва. За своєю економічною суттєвістю науково-технічний рівень виражає ступінь технічної та технологічної досконалості виробництва. Високий науково-технічній рівень виробництва призводить до підвищення віддачі трудового фактора і капіталу, тобто проявляється через інші фактори. Одночасно науково-технічний рівень виробництва представляє і самостійно діючий фактор. Сприяння збільшенню технічного рівня і якості продукції, яку виробляють. Техніко-технологічний процес дозволяє збільшити попит на неї, а це призводить до зростання цін і об'єму продажу, вартості продукту виробництва, який реалізовується. Отже, науковий, технічний, технологічний прогрес, підвищуючи технологічний рівень виробництва, утворює ще один значний фактор виробництва[46].

Функціонуванню і взаємодії факторів виробництва передає їхнє поєднання. Процес виробництва передбачає об'єднання людей певним чином між собою та з відповідними речовими факторами виробництва. Характер і спосіб поєднання факторів виробництва - це однопорядкові, але нетотожні категорії. У характері поєднання факторів виробництва відображається сукупність важливих соціально-економічних відносин, а у способі поєднання - конкретно-історична комбінація засобів виробництва та робочої сили, порядок їх застосування, тобто особливості продуктивних сил.

У характері відбивається соціально-економічне, а у способі - організаційно-трудове поєднання факторів виробництва. Першому відповідають економічні відносини (виробництво, розподіл, обмін, споживання), в основі яких знаходяться відносини власності або майнові; другому - організаційно-трудові відносини (спеціалізації, кооперації, наукової організації праці, управління стандартами, якістю тощо), які походять з відносин організації безпосереднього використання факторів виробництва як елементів продуктивних сил [42].

Серед проблем, які виникають у процесі поєднання факторів виробництва, виділяють такі[25]:

– забезпечення збалансованого розвитку засобів виробництва і трудових ресурсів, їхньої взаємної якісної та кількісної відповідності;

– формування і підтримка мотивації до впровадження більш прогресивних засобів виробництва;

– забезпечення заміни ручної, малокваліфікованої праці на технічно і технологічно оснащену, що дає змогу значно зменшити витрати всіх ресурсів на одиницю створеного продукту;

– досягнення доцільних пропорцій при формуванні техніко-технологічної бази виробництва і підготовці сучасного працівника;

– пошук і впровадження нових, прогресивних форм включення працівників у виробничій процес;

Створення і утримання на належному рівні механізму економічного управління процесом поєднання і використання фактора виробництва, за якого б досягався найбільший результат при найменших витратах.

1.3 Виробнича програма підприємства, її ресурсне обґрунтування та фактори інтенсифікації виробництва на підприємстві

Виробнича програма підрозділів основного виробництва – це сукупність продукції певної номенклатури й асортименту, яка має бути виготовлена в плановому періоді у визначених обсягах згідно зі спеціалізацією і виробничою потужністю цих підрозділів. Виробнича програма є надзвичайно важливим розділом плану роботи підприємства і його виробничих підрозділів, оскільки вона виражає зміст їх основної діяльності та засоби досягнення стратегічної мети.

Порядок розроблення виробничої програми підрозділів підприємства значною мірою залежить від призначення їх продукції та економічного статусу. Передусім тут має значення технологічний зв’язок між підрозділами, ступінь завершеності в них циклу виготовлення продукції, спрямування її на подальшу обробку, внутрішньокоопераційні потреби чи на ринок, за межі підприємства[30]. Загальна схема розроблення виробничої програми за умов наявності в складі підприємства підрозділів внутрішньої кооперації та підрозділів, що мають замкнений виробничий цикл і виготовляють продукцію безпосередньо на ринок, показана на рис. 1.1.

У другому випадку розроблення планів виробництва підрозділів ґрунтується на їх планах продажу (поставки) продукції. Причому останні можуть випливати із плану продажу продукції підприємства (централізоване розроблення плану «зверху–вниз») або остаточно його формувати (метод «знизу–вверх»), що передбачає самостійне формування підрозділами — центрами прибутку портфеля продажу продукції. Цей варіант планування близький до планування виробництва продукції самостійним підприємством і детального розгляду тут не потребує[24].

Коротко зупинимось на розробленні виробничої програми підрозділів, продукція яких не є кінцевою з позиції підприємства, тобто вони виготовляють окремі частини продукту (предметна спеціалізація) або виконують частину загального технологічного процесу (технологічна спеціалізація).

План виробництва охоплює виготовлення продукції за номенклатурою і загальним обсягом у певному вимірі. Завдання за номенклатурою на плановий період (рік, квартал, місяць) складається з переліку найменувань продукції, яку слід виготовити, та її обсяг у натуральному виразі. Це завдання конкретизується за часом виконання в оперативно-каледарних планах (планах-графіках)[51].

При визначенні номенклатури й обсягу виробництва продукції підрозділами підприємства важливе значення має вирішення питання про співвідношення власного виробництва і купівлі на ринку окремих частин виробів (заготовок, деталей, вузлів, приладів тощо).

Рисунок 1.1 Порядок розроблення виробничої програми підприємства

Ця проблема розв’язується з урахуванням таких чинників, як можливість власного виробництва (наявні виробничі потужності й кадри), якість виробів і їх вартість[60].

Планово-облікові одиниці (номенклатурні позиції), у яких установлюється завдання цехам, мають різний ступінь деталізації для різних цехів і типів виробництва. Виробнича програма випускних (складальних) цехів визначає найменування й обсяг готових виробів згідно з планом виробництва підприємства. В одиничному та серійному виробництвах для заготівельних та обробних цехів випуск продукції у номенклатурі встановлюється, як правило, у комплектах деталей на замовлення, виріб, складальну одиницю (вузол, агрегат). За масового виробництва цим цехам планується випуск заготівок і деталей за окремими найменуваннями.

З метою чіткого взаємоузгодження виробничі завдання цехам у натуральному виразі розробляються у порядку, зворотному до послідовності технологічного процесу, тобто від випускних цехів до заготівельних. У плановому завданні кожного цеху враховуються поставки продукції (заготівок, деталей, комплектів тощо) цехам-споживачам, на склад готової продукції і можлива зміна незавершеного виробництва з метою підтримання його величини на нормативному рівні. Цей загальний порядок розроблення виробничої програми цехів можна подати так[31]:

N_В = N_П + N_С + N_Н – N_Ф, (1.1)

де N_В – плановий випуск виробів у натуральному виразі в певному цеху;

N_П – поставка виробів наступним за технологічним маршрутом цехам-споживачам;

N_С – поставка виробів на склад готової продукції (як запчастини для сервісних центрів, продажу);

N_Н, N_Ф – відповідно нормативний і фактичний міжцеховий запас цього виробу (для комплектації, у вигляді оборотного запасу та ін.).

У випадку тривалого виробничого циклу виготовлення продукції завдання встановлюються з випуску і запуску виробів. При цьому може виникнути потреба в корекції внутрішньоцехового незавершеного виробництва[40]. Плановий випуск продукції цеху розподіляється між дільницями згідно з їх спеціалізацією. При цьому повинні бути забезпечені комплектність виготовлення всіх деталей і рівномірне виробництво. Для дільниць з предметною спеціалізацією видаються завдання з виготовлення закріплених за ними деталей і складальних одиниць. Дільницям з технологічною спеціалізацією виробництво продукції планується у комплектах деталей на основі плану цеху і технології їх обробки.

Необхідною умовою ритмічної роботи всіх виробничих підроз­ділів підприємства, випуску і поставки продукції згідно з договорами є своєчасне забезпечення складальних процесів потрібними наборами деталей, тобто виготовлення деталей на всіх стадіях технологічного процесу повинно бути комплектним. Для забезпечення цієї вимоги важливе значення має організація планування й обліку виготовлення продукції на такому організаційному рівні, як бригада за умов бригадної форми організації праці.

При оперативному плануванні серійного виробництва продукції важливе значення має вибір величини партії деталей, тобто кількості однакових деталей, що обробляються безперервно на кожній операції без переналадки устаткування. Якщо деталі виготовляються для разових замовлень або малих серій виробів (одиничне й малосерійне виробництво), то величини таких партій обробки деталей дорівнюють їх потребі. У випадку, коли деталі потрібні періодично або постійно, але їх обробкою устаткування повністю не завантажене (серійне виробництво), партії деталей визначаються з урахуванням конкретних виробничих умов, ос­кільки їх величини впливають на ефективність виробничого процесу, причому цей вплив неоднозначний.

Збільшення партії деталей веде до зменшення кількості переналадок устаткування, внаслідок чого поліпшується його використання і знижуються витрати на підготовчо-завершальні роботи (одержання завдання, ознайомлення з технічною документацією, зміна інструменту, пристосувань, налагодження устаткування, здача партії деталей). Крім цього, спрощується планування та облік виробництва. З іншого боку, обробка деталей великими партіями має негативні наслідки: зростають запаси деталей у незавершеному виробництві, тобто збільшується потреба в оборот­ному капіталі, зростають витрати на зберігання деталей на складі. Важливо й те, що запуск у виробництво деталей великими партіями може створювати проблеми у забезпеченні комплектності їх подання на наступні стадії обробки та складання в певні періоди. Отже, суперечливий вплив величини партії деталей на техніко-економічні показники роботи потребує встановлення її величини на оптимальному рівні. Оптимальною є така величина партії деталей, за якої загальні витрати на їх виготовлення, зберігання і втрати від відволікання коштів у незавершене виробництво будуть мінімальними. Методика розв’язання цього завдання розглядається у спеціальній літературі з оперативно-календарного планування виробництва[33].

Крім планування випуску продукції у натуральному виразі, визначається загальний її обсяг у межах певного підрозділу. Цей показник виконує ряд функцій залежно від специфіки підрозділу. Він використовується для визначення частки підрозділу в загальному обсязі продукції підприємства, динаміки обсягу виробництва, продуктивності праці, оцінки діяльності, а в підрозділах, що виготовляють готову продукцію на ринок, — для обчислення обсягу продажу і прибутку[46].

Основним показником обсягу продукції підрозділу є його кінцева (готова) продукція. У неї входять вироби, складальні одиниці, комплекти деталей (роботи, послуги), які пройшли виробничий процес відповідають стандартам чи технічним умовам і надходять в інші підрозділи або на склад

(1.2)

де В_К – випуск (обсяг) кінцевої продукції підрозділу в установлених одиницях виміру і n – кількість найменувань виробів (деталей, комплектів), що виготовляються у підрозділі; N_і – випуск виробів і-го найменування у натуральному виразі; Ц_і – загальний вимірник (ціна) і-го виробу.

У підрозділах з тривалим виробничим циклом виготовлення продукції її обсяг за певний період виражається загальним показником обсягу виробництва, який на практиці ще називають валовою продукцією - формула:

, (1.3)

де В_в – обсяг виробництва в певному вимірі і DН – зміна залишків незавершеного виробництва за розрахунковий період у тому самому вимірі.

Величина DН обчислюється на основі фактичних запасів незавершеного виробництва на початок планового періоду (Н₁) і розрахункової планової їх величини на кінець періоду (Н₂). Якщо виготовляються складні вироби з тривалим виробничим циклом за індивідуальним замовленням, то в цьому разі обсяг виробництва (DН) обчислюється за ступенем їх готовності на кінець розрахункового періоду, тобто ціна (планова собівартість) множиться на коефіцієнт готовності, визначений експертним способом, і віднімається обсяг виконаної роботи (за ступенем готовності) на початок періоду. У дрібносерійному виробництві досить часто обчислюється умовна кількість виробів у незавершеному виробництві, після чого загальний обсяг виробництва визначається так [60]:

(1.4)

де N_у – умовна кількість виробів у незавершеному виробництві;

Т_Н.В – трудомісткість незавершеного виробництва, нормо-годин;

t – трудомісткість одного виробу, нормо-годин.

Загальний обсяг продукції підрозділів обчислюється в різних вимірниках залежно від конкретних умов виробництва і діючої системи планування, обліку й оцінки їх діяльності. Для визначення динаміки обсягу продукції, продуктивності, фонду зарплати й деяких інших показників найбільш вдалим є натуральний вимірник. Але він можливий лише в однономен­клатурному вузько спеціалізованому виробництві, яке має обмежену сферу застосування. У багатономенклатурному виробництві потрібні універсальніші вимірники, здатні зробити порівняльними різні вироби і звести їх у загальний обсяг. Універсальним, загальним вимірником обсягу продукції є ціни. Досить часто вони й використовуються для визначення обсягу продукції підрозділів підприємства: у підрозділах, що виробляють готову продукцію на ринок, – ринкові ціни, у внутрішньокоопераційних підрозділах – трансфертні (планово-розрахункові)[48].

На практиці досить широко обсяг продукції (виконаної роботи) вимірюється у нормованому часі на її виготовлення – у стабільних (у межах року) нормо-годинах. Нормований час як вимірник обсягу продукції застосовується передусім у внутрішньокоопераційних цехах технологічної спеціалізації, а також на виробничих дільницях і в бригадах. Динаміка обсягу виробництва тут відповідає динаміці трудомісткості продукції. Разом з тим вимірювання обсягу виробництва в нормо-годинах має недоліки. Основні з них такі: по-перше, у разі застосування цього вимірника не видно залежності обсягу виробництва від складності праці; по-друге, за існуючого методу нормування враховуються, як правило, затрати праці лише основних виробничих робітників, переважно на відрядній оплаті праці, частка яких понижується внаслідок механізації та автоматизації виробництва; по-третє, можуть бути спотворення у динаміці обсягу виробництва за різної напруженості норм на окремі операції та деталі. Отже, зазначений вимірник не можна вважати достатньо обґрунтованим[41].

На середніх і великих підприємствах з розвиненою виробничою інфраструктурою поряд з розробленням виробничих програм підрозділів основного виробництва складаються плани виробництва допоміжних підрозділів, передусім це стосується інструментального, ремонтного цехів і енергетичного господарства. Особливість діяльності цих підрозділів, а отже, і виконуваних ними виробничих програм, полягає в тому, що їх продукція і роботи мають внутрішнє призначення. Допоміжні виробничі підрозділи забезпечують нормальну роботу підрозділів основного виробництва, тому їх виробничі програми обумовлені переважно потребами останнього.

У виробничу програму інструментального цеху включається виготовлення інструментів та пристроїв, потреба в яких не задовольняється купівлею на ринку. Це, як правило, спеціальний інструмент широкої номенклатури, що виготовляється у невеликій кількості. Тому виготовлення інструменту належить до дрібносерійного типу виробництва[59].

У виробничу програму інструментального цеху (дільниці) на плановий квартал (місяць) включаються насамперед аварійні замовлення та дефіцитний інструмент. До дефіцитного належить інструмент, планова кількість якого менша за його оборотний фонд, тобто наявність у центральних інструментальних службах і в цехах (у запасі, заточуванні, ремонті, на робочих місцях). Інструмент, що виготовляється вперше для нових виробів, включається у виробничу програму відповідно до плану-графіка технологічної підготовки виробництва. Інструмент повторного виготовлення передбачається в плані виробництва згідно з його потребою, яка визначається здебільшого за системою «максимум-мінімум». Роботи із заточування, ремонту, відновлення інструменту включаються у виробничу програму в загальній сумі (нормо-годинах, гривнях) на підставі замовлень цехів або фактичних даних за минулі періоди. Інструментальний цех повинен завжди мати резерв виробничої потужності (пропускної спроможності) для виконання позапланових робіт[60].

Основними функціями ремонтного цеху є ремонт устаткування всіх підрозділів підприємства і виготовлення для цього запасних деталей, якщо купити їх не можна або коли власне виробництво доцільніше. Крім цього, ремонтний цех здійснює демонтаж і монтаж устаткування при його заміні та переміщенні, а також модернізацію. Такі роботи належать до індивідуального і дрібносерійного типу виробництва.

Відповідно до змісту діяльності ремонтного цеху складається його виробнича програма на квартал і кожний місяць. План ремонтних робіт розробляється на основі плану-графіка ремонту устаткування, а виготовлення запасних частин планується згідно з їх потребою на ремонтні роботи і тривалістю виробництва. Особливістю ремонтного цеху є те, що в структурі його виробництва істотна частка припадає на позапланові роботи, спричинені аваріями, раптовими поломками устаткування. Тому на такі ймовірні роботи в плані слід передбачати резерв виробничої потужності. Величина такого резерву визначається за даними досвіду (орієнтовно 10–15%)[71].

Енергетична система підприємства поділяється на генеруючу (електростанції, котельні, газогенераторні й компресорні установки та ін.), передавальну (мережі, розподільні пристрої, трансформаторні підстанції) і споживчу (енергоприймачі основного, допоміжного виробництва, інші споживачі) частини. Процес виробництва, передачі та споживання енергії – це єдиний енергетичний процес, внаслідок чого виробництво і споживання енергії збігаються за величиною і в часі. Незавершене виробництво тут відсутнє, продукція однорідна, масовий тип виробництва.

Підприємство має у своєму складі тільки ті генеручі підрозділи, які забезпечують його енергією власного виробництва. Інші види енергії надходять від зовнішніх постачальників. Обсяги власного виробництва енергії обумовлюються потребами в ній, які визначаються на основі складання енергетичних балансів підприємства.

Виробнича програма підрозділів підприємства повинна мати ресурсне обґрунтування. До ресурсів, які забезпечують виконання виробничої програми, належать виробнича потужність, персонал і матеріали. Що стосується обґрунтування виробничої програми матеріальними ресурсами, то це питання вирішується більшою мірою на рівні підприємства і вивчається в дисципліні «Планування діяльності підприємства». У наступних параграфах коротко зупинимось на методичних аспектах обґрунтування виробничої програми виробничою потужністю і трудовими ресурсами[24].

Виробнича потужність підрозділів, виражена безпосередньо в обсязі продукції, обчислюється для умов однопродуктового виробництва за формулою[50]:

(1.5)

де N_в.п – виробнича потужність групи взаємозамінних агрегатів (верстатів) у натуральному виразі і Т_р – час роботи одного агрегату за розрахунковий період, год.;

m_о – кількість однотипних взаємозамінних агрегатів у групі;

t_о – затрати часу на виготовлення одного виробу.

Якщо t_о виражено в нормованому часі (машинні нормо-години) – t_н, то

, (1.6)

де k_н – плановий (прогнозний) коефіцієнт виконання норм.

За умов кількох груп устаткування, виробнича потужність визначається лімітуючою групою, якщо не передбачається заходів щодо її розширення. Для виробничої потужності системи взаємопов’язаних машин з єдиним регламентованим ритмом (потокові, автоматичні лінії) є формула:

(1.7)

де Т_р – час роботи технологічної лінії за розрахунковий період, год і r – такт роботи лінії, хв.

У виробничих підрозділах багатопродуктового виробництва з груповим розміщенням устаткування подібні обґрунтування мають форму порівнянних обчислень пропускної спроможності устаткування і його завантаження у машино-годинах. Відношення цих величин характеризує ступінь завантаження устат­кування[48].

(1.8)

де k_з – коефіцієнт завантаження устаткування певної технологічної групи і Т_з – завантаження устаткування виробничою програмою у плановому періоді, машино-годин;

Т_п.с – сумарний час роботи устаткування групи в плановому періоді, який називають пропускною спроможністю цієї групи, машино-годин. Напрактиці є й обернена величина цього показника (), що показує, наскільки пропускна спроможність покриває завантаження устаткування і має назву коефіцієнта пропускної спроможності (виробничої потужності)[67].

Завантаження устаткування обчислюється на основі планового обсягу продукції і затрат часу на її обробку.

, (1.9)

де n – кількість найменувань виробів (деталей, комплектів), що обробляються на даній групі устаткування і N_i – кількість виробів і-го найменування у натуральному виразі, t_i – затрати часу на обробку одного виробу і-го найменування на даній групі устаткування, год.

Пропускна спроможність устаткування певної технологічної групи визначається як добуток часу роботи одного агрегату (Т_Р) на їх кількість (m_о).

Цей показник вже наводився вище (формула 1.5). Час роботи одного агрегату обчислюється так:

Т_р = Т_н (1 – ), (1.10)

де Т_н – номінальний (режимний) фонд часу роботи одного агрегату (машини) в плановому періоді, год;

b – планові втрати часу на ремонт агрегату, %.

Це формула загальна. Якщо можна точніше передбачити тривалість потрібного ремонту в робочий час, то ця величина просто віднімається від Т_н. Коли такий ремонт не припадає на плановий період, то Т_р = Т_н.

Т_н = (Д_р t_з – Д_с t_с) k_з, (1.11)

де Д_р – кількість робочих днів у плановому періоді і t_з – тривалість робочої зміни, год, а Д_с – кількість днів зі скороченою робочою зміною;

t_с – тривалість скорочення робочої зміни, год;

k_з – коефіцієнт змінності роботи (кількість змін роботи на добу).

Процес виробництва на будь-якому підприємстві здійснюється при певній взаємодії трьох визначальних його чинників: персоналу (робочої сили), засобів праці та предметів праці. Використовуючи наявні засоби виробництва, персонал продукує суспільно корисну продукцію або робить виробничі і побутові послуги. Це означає, що, з одного боку, мають місце витрати живої і уречевленої праці, а з другого, - результати виробництва. Останні залежать від масштабів застосовуваних засобів виробництва, кадрового потенціалу та рівня їх використання.

Ефективність виробництва являє собою комплексне відбиття кінцевих результатів використання засобів виробництва і робочої сили за певний проміжок часу. Ефективність виробництва часто ототожнюють з продуктивністю системи виробництва і обслуговування, під якою розуміють ефективне використання ресурсів (праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації) при виробництві товарів та послуг. Отже, ефективність виробництва і продуктивність системи - це по суті терміни синоніми, які характеризують одні й ті ж результативні процеси. При цьому слід взяти до уваги, що загальна продуктивність системи є поняттям набагато ширшим, ніж продуктивність праці і прибутковість виробництва. Процес формування результатів і ефективності виробництва (про-дуктивності системи) показано нижче

Результативність виробництва як найважливіший компонент для визначення його ефективності не тлумачиться однозначно, тому розрізняють:

1) кінцевий результат процесу виробництва (відбиває матеріалізований результат процесу виробництва, вимірюваний обсягом продукції у натуральній і вартісній формах);

2) кінцевий народногосподарський результат роботи підприємства (крім кількості виготовленої продукції включає ще й споживну вартість)

Ефективність виробництва (продуктивність системи) має поліморфність визначення і застосування для аналітичних оцінок і управлінських рішень. З огляду на це важливим є вирізнення за окремими ознаками відповідних видів ефективності (продуктивності), кожний з яких має певне практичне значення.

Відповідні види ефективності виробництва виокремлюються переважно за різноманітністю одержуваних результатів (ефектів) господарської діяльності підприємства. Перш за все результат (ефект) виробництва буває економічним або соціальним.

Економічний ефект відображає різні вартісні показники, що характеризують проміжні і кінцеві результати виробництва на підприємстві (в об'єднанні підприємств). До таких показників відносяться обсяг товарної, чистої продукції, величина одержаного прибутку, економія тих чи інших видів виробничих ресурсів або загальна економія.

Соціальний ефект зводиться до скорочення тривалості робочого тижня, збільшення нових робочих місць і рівня зайнятості людей, поліпшення умов праці та побуту, стану оточуючого середовища, загальної безпеки життя тощо.

Вони мають ту особливість, що далеко не всі з них піддаються кількісному вимірюванню. У зв'язку з цим на підприємствах визначають, оцінюють і регулюють (у межах своїх можливостей) як економічну, так і соціальну ефективність виробництва (продуктивність системи).

В залежності від об'єкту, стосовно якого визначають результативність його функціонування, розрізняють локальний (госпрозрахунковий) і народногосподарський ефекти.

Локальний (госпрозрахунковий) ефект означає конкретний результат виробничо-господарської чи іншої діяльності даного підприємства, внаслідок якої воно має певний зиск. Якщо ж виробництво продукції на даному підприємстві вимагає додаткових витрат ресурсів, але її споживання (використання) на іншому підприємстві пов'язане з меншими експлуатаційними витратами або іншими позитивними наслідками діяльності, то йдеться про визначення народногосподарського ефекту, тобто спільного ефекту у сферах виробництва і споживання відповідних виробів (послуг).

Внаслідок здійснення виробничо-господарської діяльності підприємства, впровадження на ньому прибуткових певних технічних, організаційних чи економічних заходів має місце первісний (одноразовий) ефект. Проте майже завжди початковий ефект може повторюватися і примножуватися завдяки багатонапрямковому та багаторазовому використанню таких заходів не лише на даному, але й інших підприємствах, сферах діяльності. Саме тому досить важливого практичного значення набуває визначення і оцінка так званого мультиплікаційного ефекту, що має свої специфічні форми прояву.

Дифузійний ефект може реалізовуватись у тих випадках, коли певне господарсько-управлінське рішення, нововведення технічного, організаційного, економічного чи соціального характеру поширюється на інші галузі, внаслідок чого відбувається його мультиплікація (наприклад, перш ніж знайти широке застосування у чорній металургії метод безперервного розливання рідкого металу був започаткований на підприємствах кольорової металургії).

Резонансний ефект має місце тоді, коли якесь нововведення у певній галузі активізує і стимулює розвиток інших явищ у виробничій сфері (зокрема отримання синтетичного волокна високої якості призвело до виробництва нових видів тканин, а це стимулювало появу нових видів одягу тощо).

Ефект стартового вибуху - це ланцюгова реакція у перспективі. Він можливий за умови, що певний стартовий вибух стає початком наступного лавиноподібного збільшення ефекту у тій же самій або іншій галузі виробництва чи діяльності (яскравий приклад - застосування економіко-математичних методів та моделей в управлінні, виробництві, різних галузях науки).

У процесі створення будь-яких матеріальних цінностей з'являються супроводжувальні можливості з певним ефектом. Такі можливості проявляються у вигляді різних проміжних і побічних результатів, використання виробничих і побутових відходів тощо.

Ефект акселерації означає позитивний наслідок самого конкретного результату і прискорення темпів його розповсюдження і застосування.

Межі між виокремленими формами мультиплікаційного ефекту досить умовні, рухомі і відносні. Діалектичний взаємозв'язок цих форм полягає у тому, що усі вони разом формують загальний інтегральний ефект від реалізації певного господарського рішення (впровадження нової техніки чи технології, прогресивних методів або форм організації виробництва, нових форм господарювання тощо). Коли вирішується певна великомасштабна проблема з очевидними мультиплікаційними характеристиками, то очікуваний ефект має охоплювати одночасно усі його специфічні форми. Загальна величина такого ефекту залежить від трьох головних чинників: економічної ефективності впроваджуваного господарського заходу (сукупності заходів), масштабів і швидкості його (їх) розповсюдження в усіх галузях чи сферах діяльності.

Необхідні для одержання певного результату (ефекту) усі витрати поділяються на поточні (повсякденні) і одноразові. До поточних (повсякденних) витрат відносять витрати на оплату праці різних категорій персоналу (робочої сили) і обсяг засобів виробництва, які постійно використовуються (вартість витрачених предметів праці і сума амортизаційних відрахувань), а також деякі інші витрати, що включаються у повну собівартість продукції (послуг). Одноразові витрати являють собою авансовані кошти на відтворення засобів виробництва у вигляді капітальних вкладень. При цьому капітальні вкладення справляють віддачу (ефект, результат) лише через деякий час, що дорівнює тривалості відтворювального циклу засобів праці і враховується при визначенні їх ефективності.

Розрізняють ще абсолютний (загальний) і порівняльний ефект. Кожний з них в свою чергу буває економічним, соціальним, локальним (госпрозрахунковим), первісним, мультиплікаційним.

Абсолютний ефект характеризує загальну або питому (в розрахунку на одиницю витрат чи ресурсів) його величину, яку має підприємство від своєї діяльності за певний проміжок часу. Порівняльний ефект відображає наслідки порівняння можливих варіантів господарювання і вибору кращого з них; його рівень відбиває економічні і соціальні переваги обраного варіанту здійснення господарських рішень (напрямку діяльності) у порівнянні з іншими можливими варіантами. Абсолютний і порівняльний ефекти тісно взаємозв'язані, доповнюють один одного. Визначення економічно найбільш вигідного варіанту господарю-вання завжди базується на зіставленні показників абсолютного ефекту, а аналітична оцінка останнього здійснюється шляхом порівняння його зап-ланованих, нормативних і фактично досягнутих показників, їх динаміки за певний період[28].

Вимірювання загальної ефективності (продуктивності) діяльності підприємства методологічно зв'язане перш за все з визначенням критерію і формуванням відповідної йому системи показників.

Критерій це головна відрізняюча ознака і визначальна міра вірогідності пізнання суті ефективності виробництва, у відповідності з якими здійснюють кількісну оцінку її рівня. Правильно сформульований критерій повинен найбільш повно характеризувати суть ефективності як економічної категорії і бути спільним для усіх ланок суспільного виробництва - від підприємства до народного господарства в цілому. Суть проблеми підвищення ефективності виробництва (продуктивності виробничо-економічної системи) полягає у тому, що на кожну одиницю витрат - трудових, матеріальних, фінансових - досягати максимально можливого збільшення обсягу виробництва або доходу. Виходячи з цього, єдиним народногосподарським економічним критерієм ефективності виробництва можна вважати зростання продуктивності суспільної (живої і уречевленої) праці. У загальному вигляді критерій ефективності виробництва відображає постійно здійснюваний процес максимізації обсягу чистої продукції (національного доходу) по відношенню до витрат живої і уречевленої праці (персоналу і виробничих фондів підприємства або народного господарства в цілому). На рівні госпрозрахункового підприємства модифікованою формою єдиного критерію ефективності (продуктивності) його діяльності може слугувати максимізація прибутку за умови економічно обґрунтованої побудови систем цін на вироблювану продукцію та оплату праці залежно від кінцевих результатів виробництва. Між народногосподарським і госпрозрахунковим (комерційним) критеріями принципової розбіжності не існує, оскільки при правильно побудованих цінах на засоби виробництва і кінцеву продукцію збільшення обсягу чистої продукції підприємства справляє адекватний вплив і на величину одержуваного ним прибутку. Кількісна визначеність і зміст критерію знаходить найбільш повне відображення в конкретних показниках ефективності виробництва[42].

При формуванні системи показників ефективності виробництва, виробничо-господарської і комерційної діяльності підприємства бажано дотримуватись певних принципів. До них можна віднести:

– забезпечення взаємозв'язку критерію і системи конкретних показників ефективності виробництв;

– відображення ефективності використання усіх видів застосовуваних у виробництві ресурсів;

– важливість застосування показників ефективності в управлінні різними ланками виробництва на підприємстві;

– виконання найбільш важливими показниками стимулюючої функції у процесі використання наявних резервів зростання ефективності виробництва, того чи іншого виду діяльності підприємств.

Таблиця 1.1

Система показників інтенсифікації ефективності виробництва

Зауважимо, що напрями забезпечення інтенсивного типу розвитку підприємств розглядаються як напрями інтенсифікації виробництва. Поняття інтенсивності й інтенсифікації мають різний економічний зміст Інтенсивність характеризує якісний і кількісний стан виробництва. Інтенсифікація — це багатогранний процес формування інтенсивного типу розвитку шляхом комплексної механізації та автоматизації виробництва, його хімізації й електрифікації, вдосконалення організації праці та матеріального стимулювання, поглиблення спеціалізації виробництва і досягнення його раціональної концентрації.

Види факторів виробництва зумовлені різноманітною виробничою діяльністю людини у багатьох галузях, підгалузях, сферах, підрозділах і регіонах. Наприклад, є фактори(засоби) виробництва сільськогосподарського призначення або такі, що належать до промисловості чи таких її підгалузей, як легка промисловість, машинобудування. Робітники як фактори виробництва можуть бути зайнятті в матеріальному виробництві чи духовній сфері, в різних регіонах країн тощо. Види факторів виробництва дуже різноманітні, що є об'єктивною підставою суспільного поділу праці.

Зробивши аналіз взаємодії попиту та пропозиції на ринках факторів виробництва, можна зробити висновок, що тут діють такі ж закони попиту і пропозиції, як і на ринку кінцевих продуктів і послуг. Але є одна суттєва відмінність. Попит на фактори виробництва з боку бізнесу має принципово іншу структуру, ніж попит домашніх господарств на товари та послуги, які пропонує бізнес.

1.4 Нормативно-правове забезпечення діяльності підприємства

Ефективність функціонування економіки України багато в чому залежить від розвитку та функціонуванню інформаційно – правової бази держави. Проте слід відмітити, що дана галузь права, як і законодавство України взагалі, знаходиться на стадії формування та розвитку. Також стан законодавчої бази погіршується тим, що економіка України знаходиться в процесі переходу від адміністративно – командної системи до ринкової.

На сучасному етапі розвитку правова база для діяльності підприємств складається з великої кількості законів, постанов Кабінету Міністрів, указів Президента, а також наказів міністерств та відомств. Усі ці законодавчі акти постійно підлягають зміні та доповненням, що спричиняє дуже великі труднощі при їх вивченні.

Процес управління фінансами базується на використанні механізмів фінансового менеджменту, складовою яких є правове і нормативне забезпечення управлінських рішень. Через розробку системи законів та інших нормативних актів держава проводить відповідну фінансову політику і здійснює регулювання фінансово-господарської діяльності підприємств економічними методами [29].

Правові основи фінансів окремих суб'єктів господарювання, перш за все, базуються на конституційних нормах.

Конституція України вiд 28.06.1996 № 254к/96-ВР є важливим джерелом фінансового права і віддзеркалює в концентрованому вигляді правовий простір, в якому здійснюється розвиток підприємництва в нашій країні.

Конституцією України регламентується право громадян на здійснення будь-якого виду підприємницької діяльності, не забороненої законом. Водночас, держава забезпечує розвиток конкуренції в підприємницькій діяльності, здійснює антимонопольне, кредитне, бюджетне та податкове регулювання, захищає права споживачів, контролює якість і безпеку продукції і всіх видів послуг та робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

В статті 42 Конституції України закріплено право громадян займатися підприємницької діяльністю, яку не забороняє закон. Держава забезпечує захист конкуренції.

Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Стаття 43 Конституції України дає кожному громадянину:

– право на працю. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці забороняється.

– право на безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижче від визначеної законом. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних роботах забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

– право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Стаття 45. Кожен, хто працює, має право на відпочинок. Надається дні щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, встановлення скороченого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час [1].

Відповідно до Конституції України, правові основи господарської діяльності встановлює Господарський кодекс від 16 січня 2003р. № 436-IV, яка базується на різноманітності суб’єктів господарювання різних форм власності. Цим кодексом визначено види та форми підприємств, види їх об’єднань, порядок їх реєстрації, права та обов’язки їх власників. Господарський кодекс України має на меті забезпечити зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції України, утвердити суспільний господарський порядок в економічній системі України, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами.

Фінансова діяльність підприємств у значній мірі віддзеркалює стан їх майнових відносин з партнерами і тому природно, що вона базується на правових нормах, які регулюють майнові відносини взагалі.

Перш за все це норми цивільного права, зафіксовані у Цивільному кодексі України вiд 16.01.2003 № 435-IV, які прямо стосуються використання фінансових ресурсів підприємств.

Крім Цивільного кодексу України, джерелом законодавчого забезпечення фінансової діяльності підприємств є низка законів України і інших законодавчих актів, які регулюють цивільно-правові відносини.

Деякі законодавчі акти зазнали багато змін та доповнень. З’явившись у новій редакції, закони України також не цілком досконалі, про що свідчать нові доповнення та зміни, не врегульовані питання, існуючі протиріччя між законодавчими актами.

Особливо слід визначити, що на недосконалість змісту фінансово-правових актів впливає нерозвиненість фінансового права, досягнення якого повинні враховуватись у законодавчих актах.

Закон України "Про господарські товариства" №1576-12 від 19 вересня 1991р. зі змінами та доповненнями, визначає поняття і види господарських товариств, правила їх створення, діяльності, а також права і обов'язки їх учасників і засновників. Згідно закону підприємство є акціонерним товариством відкритого типу з державною долею власності - 50 % і одна акція. Решта акцій розповсюджена між працівниками підприємства та сторонніми акціонерами [4].

Податковий кодекс прийняти 4 грудня 2012 року визначає об’єкт оподаткування – прибуток, шляхом зменшення суми скоригованого валового доходу звітного періоду на суму валових витрат платника податку (сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності); суму амортизаційних відрахувань (поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або поліпшення, на зменшення скоригованого прибутку). Прибуток платників податку, включаючи підприємства, засновані на власності окремої фізичної особи, оподатковується за ставкою 25 відсотків до об’єкта оподаткування.

Закон України „Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 року № 959-XII визначає, що підприємства мають право самостійно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність. Це одна із сфер господарської діяльності, пов’язана із виходом на зовнішні ринки та функціонування на них, створенням спільних підприємств, здійсненням кредитних та валютно-фінансових операцій. Даний закон вводить основні терміни і положення, визначає суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності в Україні, встановлює форми зовнішньоекономічних угод і договорів. В розрахунках із зарубіжними партнерами застосовуються контрактні ціни, що формуються відповідно до умов і цін світового ринку.

Закон України „Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 1 червня 2000 р. № 1775-III. Визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб’єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.

Основні принципи ліцензування є: забезпечення рівності прав, законних інтересів усіх суб’єктів господарювання; захист прав, законних інтересів, життя та здоров’я громадян, захист. навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави. Ліцензія - документ, дає право на зайняття певним видом господарської діяльності.

РОЗДІЛ 2

ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ УПРАВЛІННЯ ФАКТОРАМИ ВИРОБНИЦТВА ЧФ ТОВ „МАЛТЮРОП Юкрейн”

2.1 Техніко-економічна характеристика підприємства

У 1960 році кооператив „La Providence Agricole”, попередник „Champagne Céréales”, вирішив інвестувати у виробничий ланцюг до одержання кінцевого продукту з ячменю, аби взяти на себе завдання створення вартості стосовно врожаїв своїх членів у їх відносинах із виробниками солоду. У Порт-Кольбері, в Реймсі, був побудований завод із виробництва солоду, що був відкритий 1961 р.

Багато кооперативів у північно-східній Франції приєдналися до солодового підрозділу „La Providence Agricole”, і завод із виробництва солоду поступово збільшував виробництво. 1975 р. другий завод був побудований у Приньї, поблизу Вітри-ле-Франсуа, що довів загальне річне виробництво до 93 000 тон.

1977 р. був створений „Union Providence Malt”, що об’єднав близько п’ятнадцяти кооперативів. На початку 1980-х концерн кооперативів вів свої операції, включно з придбанням приватних заводів із виробництва солоду: „S.A. Moselle” у Меці та „S.A. Vandecastelle” в Ері-сюр-ла-Лі. Після заснування „Malteurop” 1982 р. дві регіональні федерації, „Union Providence Malt” та „Union Champagne Malt” об’єдналися 1984 р., створивши концерн „Malteurop”.

1991 р. став важливою віхою у розвитку „Malteurop” завдяки перші інвестиції поза межами Франції - придбанню акцій „Intermalta” в Сан-Адріані, Іспанія.

Із часом, протягом десятиріччя, це явище набуло швидкості через будівництво двох заводів із виробництва солоду в Німеччині, в Ростоку та Лангерингені, 1993р., потім - через тимчасову оренду солодового заводу в Аргентині 1995 р. та започаткування постійної присутності в Китаї 1996 р.

На початку 2000 зовнішнє зростання продовжувалося в Іспанії завдяки придбанню „Intermalta” заводу в Альбасете та створенню заводів у Чернігові та Харкові в Україні.

Разом із тим „Malteurop” продовжував консолідувати свої виробничі потужності, розширюючи завод у Сан-Адріані, Іспанія, та у Витри-ле-Франсуа, Франція, річне виробництво яких виросло до 225 000 тон.

Наприкінці 2006 р. „Malteurop” придбала два заводи у німецького концерну „Weissheimer”, один у Гданську, Польща, та один у Гейденау, Німеччина.

2010, придбавши „ADM Malting”, лідера солодової промисловості у Північній Америці (742 000 тон) із промисловою присутністю у 4 країнах (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія), „Malteurop” стала світовим лідером у виробництві солоду.

Зростання концерну триває, у 2010 р. будується новий завод у Севільї, Іспанія. „Malteurop”, світовий лідер солодової промисловості і провідний постачальник для пивоварної промисловості, присутній наразі у 12 країнах і має 23 заводи з виробничими потужностями на 2 200 000 тон.

ЧФ ТОВ „МАЛТЮРОП Юкрейн” знаходиться за адресою Україна, 14037, м. Чернігів, вул. Інструментальна, 20. Очолює підприємство директор – Гордієнко Володимир Васильович.

Основний вид діяльності - виробництво ячмінного та пшеничного солоду.

Основні види продукції підприємства - солод.

ЧФ ТОВ „МАЛТЮРОП Юкрейн” є філіалом ТОВ „МАЛТЮРОП Юкрейн”, яка була заснована в Україні в 2000 році Французькою компанією Malteurop.

На сьогоднішній день група Малтюроп є лідером у виробництві солоду в Європі та займає 4 місце у світі з потужністю 1,123,000 T.

Компанія «МАЛТЮРОП Юкрейн» має два солодових заводи в Україні: в Чернігові та Харкові. У 2002 році „Malteurop” заснувала завод із виробництва солоду в м.Чернігові, де виробляєтья солод із західних сортів ячменю, що імпортуються або вирощуються в країні. Чернігівський завод був викуплений у компанії Сан Інтербрю та модернізований.

Початкова потужність Чернігівського підприємства була 22 000 тон і зараз збільшена до 55 000т. Загальна потужність двох підприємств – 160 000т солоду на рік.

Компанія „Malteurop” використовує пивоварний ячмінь сертифікованих західних сортів вирощених в Україні.

В 2005 р. компанія „Malteurop” вирощує пивоварний ячмінь на 72 000 га, з них 22 000 га знаходяться в Чернігівській області.

Зростання обсягів виробництва солоду стало можливим через створення високоструктурованої сільськогосподарської організації, що контролює виробництво насіння та їх розподіл серед виробників зерна. Підприємство здійснює аграрну та технічну підтримку фермерів в процесі вегетативного циклу ячменю, а також контролює якість ячменю під час збирання та транспортування.

Метою діяльності Товариства є здійснення підприємницької (виробничо-господарської, комерційної та іншої) діяльності, спрямованої на одержання прибутку та наступного його розподілу між Акціонерами Товариства для задоволення їх матеріальних та інших потреб, а також економічних та соціальних інтересів трудового колективу у відповідності і на умовах, визначених чинним законодавством України та Статутом.

Товариство може здійснювати і іншу виробничу, науково-дослідницьку та комерційну діяльність, яка відповідає меті Товариства, та не заборонена чинним законодавством України. Усі види діяльності, які згідно з чинним законодавством України потребують спеціальних дозволів чи ліцензій, можуть здійснювати тільки після їх отримання.

На підприємстві існує лінійний тип організаційної структури управління, якийхарактеризується лінійними формами зв'язку між ланками управління і, як наслідок, концентрацією всього комплексу функцій управління та вироблення управлінських дій в одній ланці управління.

Суть лінійного управління полягає в тому, що очолює кожен виробничий підрозділ керівник (орган), який здійснює всі функції управління. Кожен працівник підрозділу безпосередньо підпорядковується тільки цьому керівнику (органу).

В свою чергу, останній є підзвітним вищому органу. Підлеглі виконують розпорядження тільки свого без посереднього керівника. Вищий орган (керівник) не має права віддавати розпорядження робітникам, минаючи їх безпосереднього керівника (тобто реалізується принцип єдності керівництва). На цій ос­нові створюється ієрархія даної системи управління (наприклад, майстер дільниці, начальник цеху, директор підприємства). Окремі спеціалісти допомагають лінійному керівникові збирати та обробляти інформацію, аналізувати господарську діяльність, готувати управлінські рішення, але самі вказівок та інструкцій керованому об'єкту не дають.

Саме на початкову етапі - етапі оцінки господарської діяльності підприємства, важливо не тільки познайомитися з основними показниками фінансово-господарської діяльності підприємства, але й визначити вплив ефективності використання виробничих ресурсів на узагальнюючі показники діяльності.

Солодова промисловість продукує обмежену кількість відходів, і ці відходи мають ту перевагу, що вони можуть використовуватися повторно. Усі побічні продукти солодової промисловості є природними продуктами, і „Malteurop” легко знаходить способи їх використання у сільському господарстві і в якості кормів для тварин.

Проте солодова промисловість потребує великої кількості води та енергії для перетворення злаків на солод. Вода потрібна для вимочування. Енергія - для сушіння. Відтак потреба у воді та потреба в енергії - дві наші найбільші екологічні проблеми.

Нарешті, щоб мінімізувати транспортування, „Malteurop” поставила за мету забезпечувати 70% постачання злаків від господарств у радіусі 60 км від наших заводів із виробництва солоду і дотримується стратегії розміщення солодовень поблизу пивоварень наших клієнтів або поблизу районів вирощування ячменю.

Новаторська модель бізнесу „Malteurop” полягає в тому, щоб бути ринковим інтегратором у ланцюгу створення вартості у галузі пива з ячмінного солоду.

„Malteurop” контролює весь ланцюг створення вартості, як на рівні фізичних, так і на рівні інформаційних потоків, включно з керуванням ризиками. Роль інтегратора починається з перевірки нових сортів солодового ячменю і завершується кінцевим постачанням солоду до броварні.

Стратегічне завдання „Malteurop” - дати клієнтам змогу оптимізувати сукупну вартість володіння у ланцюгу постачання солоду до броварні. Схема організаційної структури підприємства представлена на рисунку 2.1.

	Структура підприємства ЧФ ТОВ „МАЛТЮРОП Юкрейн”

Рисунок 2.1 Організаційна структура ЧФ ТОВ „МАЛТЮРОП Юкрейн”

Вона має чотири основних відділів, що повністю забезпечують ефективну діяльність даного підприємства. Наш підхід полягає у пристосуванні цієї бізнесової моделі до кожної країни, де концерн є присутнім, аби відповідати господарському та культурному середовищу, а також потребам кожного клієнта. Мета полягає у наданні сталих рішень, оптимізованих на тривалий термін, як на розвинених, так і на нових ринках.

Рисунок 2.2 Склад структури управління ЧФ ТОВ „МАЛТЮРОП Юкрейн”

Прибуток підприємства утворюється з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці. Чистий прибуток, після оплати всіх податків та інших обов’язкових платежів, залишається в повному розпорядженні підприємства.

2.2 Аналіз виробничого потенціалу підприємства

Його загальну характеристику роботи дає Аналіз балансу підприємства як основного джерела фінансового стану підприємства.

Для отримання об’єктивної інформації про зміни у майновому стані, дослідження структури балансу і аналізу напрямків змін балансових статей слід провести вертикальний та горизонтальний аналіз на основі порівняльного аналітичного балансу.

Аналіз складу та структури майна підприємства наведено у таблиці 2.2. Отже, з таблиці 2.2 бачимо, у 2010 р. в порівнянні з минулим 2009 р. відбулося зменшення необоротних активів на 482 тис. грн. або на 4 % і збільшення оборотних на 629 тис. грн. або на 23 %. При цьому у 2010 році питома вага активів необоротних складала 78,6 %, а оборотних – 21,4 %.

Рисунок 2.3 Виробничий потенціал підприємства за 2009 – 2011 рр.

Оборотні активи збільшились в основному за рахунок збільшення дебіторської заборгованості за товари, роботи, послуги на 382 тис. грн. або на 25 % та збільшення грошових коштів і їх еквівалентів на 289 тис. грн. або на 253 %. Зросла також інша поточна дебіторська заборгованість. Інші ж статті оборотних активів зменшились на загальну суму 88 тис. грн.. За рахунок того, що оборотні активи зросли в більшій мірі, ніж зменшились необоротні загальна сума активів збільшилась на 144 тис грн або на 1 %.

Таблиця 2.2

Зміна складових виробничого потенціалу підприємства за 2009 – 2011 рр.

Необоротні активі зменшились, як і в попередньому періоді, в основному за рахунок зниження вартості основних засобів на 757 тис. грн. або на 6 %. За іншими статтями необоротних активів відбулося збільшення на загальну суму 275 тис. грн.

У 2011 році в порівнянні з минулим відбулося збільшення активів на 391 тис. грн. або на 3 %. Таке збільшення відбулося в основному за рахунок того, що збільшились оборотні активи на 991 тис. грн. або на 30% і в загальній сумі активів склали 27,1 %. Необоротні активи на кінець 2011 року зменшились на 600 тис. грн. або на 5 % в порівнянні з 2010 роком, тому їх питома вага зменшилась до 72,9 % з 78,6 %.

Оборотні активи у 2011 році зросли в основному за рахунок збільшення запасів (на 357 тис. грн.) та збільшення на 767 тис грн. дебіторської заборгованості за товари, роботи, послуги. Також відмічається збільшення дебіторської заборгованості за іншими статтями на 123 тис. грн.

Необоротні активи зменшились в основному за рахунок того, що відбулося вибуття основних засобів на 593 тис. грн. або на 5 %. Зменшилось на 9 тис. грн. або 1 % незавершене будівництво, а матеріальні активи збільшились на 1 тис. грн. або на 42 %.

Отже, за досліджуємі роки, бачимо, що на підприємстві спостерігається тенденція до зменшення необоротних активів, і збільшення оборотних, але цього недостатньо, так як за досліджуваний період підприємство має важку структуру балансу, тому що перший розділ активів більше 50 %. Це означає, що досить значн