Роль держави та її функції в управлінні технологічним рівнем

Для нашої країни, що має вагомий науково-технічний потенціал, одним із пріоритетних напрямів державної науково-технологічної політики повинно стати якісне трансформування наукової сфери для забезпечення інноваційних зрушень. Брак коштів і відверте ігнорування економічними відомствами визначених законодавством України пріоритетів наукового розвитку спричинили зниження бю­джетного фінансування науки, а кризовий стан економіки усклад­нив залучення коштів з інших джерел. Недостатність і хаотичність фінансування наукових досліджень не сприяли оптимальному використанню коштів. Непослідовність і неузгодженість дій апарату управління при здійсненні науково-технологічної політики посилили негативний системний ефект стосовно науки в цілому.

Глибокий спад виробництва, лібералізація цін у торгівлі, утрата державного контролю суб’єктів економічної діяльності за майже повного збереження державної власності, брутальне порушення налагоджених десятиріччями господарських зв’язків із країнами СНД, шалене зростання інфляції та дефіцит грошових платежів, наслідком якого стало поглиблення дефіциту державного бюджету, призвели до глибоких економічних змін у науковій сфері — скорочення фінансової підтримки науки сягнуло 0,5—0,8 % ВВП. За таких обставин збереження наукових кадрів в умовах майже повного скорочення витрат на придбання необхідних для проведення дослідного процесу устаткування і матеріалів призвело до фактичного припинення наукової діяльності. Уже в 1992 р. наука втратила шосту частину науковців, — їхній відплив на роботу за кордон триває донині.

У цей період фактично відбувся майже повний розрив зв’язків науки з виробництвом, що виявився у зменшенні кількості безпосередніх замовлень на виконання НДДКР від підприємств. Держава перетворилася на основного замовника щодо виконання НДДКР, не завжди дотримуючись їх фінансування, значний обсяг наукових досліджень комерційного характеру почав теж виконуватися за рахунок бюджетних коштів. У цих умовах навіть позитивні явища конкурсного фінансування наукових розробок за державними науково-технологічними програмами було припинено відвертим ігноруванням органами виконавчої влади Закону України «Про основи державної політики у сфері науково-технічної діяльності», що не дало змоги переломити негативні тенденції наукового потенціалу. Брак коштів на виплату заробітної плати, безпрецедентне зростання заборгованості працівникам науки, примусовий перехід на скорочений режим роботи призвели до надзвичайного зростання рівня прихованого безробіття в науковій сфері, яке, за різними оцінками, становить майже 90 %.

Такі соціально-економічні умови обмежили стартові можливості входження науки до ринку, що позначилося і на стані вироб­ництва, котре потребує глибокого оновлення. Усе це засвідчило відмову щодо проведення трансформації економіки на основі запровадження досягнень НТП і соціалізації економіки, яка дедалі більше набуває рис корпоративно-номенклатурного характеру.

Отже, зміни наукової системи України з початку 1990 р. в основному відповідають умовам жорсткої державної консервативної політики, що характеризується непріоритетністю наукової та інноваційної сфери в системі державної підтримки. У нас досі не створені необхідні можливості для стимулювання науково-тех­нологічного розвитку та стимулювання інноваційної діяльності, а лиш окреслені загальні контури механізму формування науково-технологічної політики. Певною мірою через опір управлінців, які глибоко переконані в безрезультативності для нашої країни інноваційного розвитку економіки й ключового значення науки у здійсненні НТП та сподіваються, що такі технології рано чи пізно прийдуть з-за кордону. Саме тому інституційне забезпечення науково-технологічного поступу в Україні вкрай недосконале й обмежене, пригноблене вкрай недостатнім фінансуванням державою науково-технологічних досліджень на тлі недосконалого оподаткування.

Арсенал засобів державної підтримки наукових досліджень і розробок та інноваційної активності, передбачений законодавством України, надто бідний. Незважаючи на проголошену в Законі України «Про основи державної політики у сфері наукової і науково-технічної діяльності» (1991 р.) державну пріоритетну підтримку розвитку науки як визначального джерела економічного зростання і невід’ємної складової національної культури та освіти, на практиці такої підтримки держава не забезпечила, а стосов­но оплати праці в науці та стимулювання науково-технічної діяль­ності, то дія згаданого Закону була зупинена декретами Кабміну, іншими законами й постановами Верховної Ради.

Таке ставлення до проблем науково-технологічного розвитку свідчить про те, що держава своїми коренями перебуває ще в минулому, коли міністерства і відомства, по суті, були монополістами у своїй галузі, що зумовлювало специфічний підхід до проб­лем НТП. В Україні немає традицій безпосереднього функціо­нального державного регулювання та управління НТП. Для досяг­нення позитивного системного ефекту впливу державних структур управління на НТП обов’язковою умовою ефективного втілення в життя державної політики є необхідність того, щоб уся система органів державного управління і все суспільство працювали на її реалізацію. Безперечно, це потребує соціальної переорієнтації всього суспільства.

Не буде перебільшенням висновок про те, що завоювання й утримання технічного лідерства у світі Сполученими Штатами Америки — одна з найпоширеніших ідей у цій країні, до того ж утверджена в суспільній свідомості настільки, що стала мало не синонімом патріотичних прагнень американців. Ідеями технологічного переважання насичене суспільне життя Японії, якій вдалося мобілізувати на активну творчість у науково-технологіч­ному оновленні виробництва майже всю націю. Ці ж ідеї стали провідними щодо здійснення науково-технологічного прориву країн Південно-Східної Азії. А от у нашій країні немає навіть ознак переорієнтації системи державного управління на здійснення науково-технологічної та інноваційної політики як головного
фактора економічного й соціального розвитку. Більше того, нерід­ко відомчі та особисті інтереси управлінців зовсім не збігаються з визначальними напрямами НТП. Іноді, коли йдеться про надзвичайну зацікавленість країни в розробках, що забезпечують можливість відмовитися від імпорту якихось матеріалів, устаткування або технологій, державні інтереси байдужі особистим інтере­сам конкретних осіб, які здійснюють такий імпорт.

Важко заперечити, що подеколи здійснюється не та політика, яка проголошується, або визначають і спрямовують її зовсім не ті суб’єкти, які повинні це робити. Та досягти здійснення науково-технологічної політики для забезпечення економічного зростання держави й розв’язання соціальних проблем народу, як неодмінної умови входження України до числа технологічно розвинутих країн світу, можна лише за умови концентрації зусиль усієї системи державного управління та послідовних організаційно-конт­рольних заходів.

У Законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність» знайшли відображення далеко не всі можливості громадсь­ких організацій, як суб’єктів науково-технологічної політики, для реалізації НТП під впливом певного протистояння влади і громадськості при розв’язанні проблем екологічної безпеки та започаткування сумнівних за своїми наслідками проектів, хоча громадським науковим організаціям належить величезний сукупний потенціал ініціативи і професійних знань, залучення яких до реалізації НТП сприятиме успіху інноваційного розвитку української економіки. У розвинутих країнах, де наука виконує роль головного фактора відтворювального процесу, досягнуто необхід­ного рівня витрат на забезпечення ефективного використання науково-технічного потенціалу. Так, відносні витрати в розрахунку на одного науковця у розвинутих країнах відповідають рівню 100—180 тис. дол. США на рік. Такі витрати забезпечують стимулювання праці науковців і необхідні для технологічних умов проведення досліджень та наукових розробок. Фондоозброєність до­слідників у більшості розвинутих країн становить 50—60 тис. дол. США на одного зайнятого. Науково-технологічний сектор їхньої економіки характеризується високою насиченістю робочої сили дослідниками: так, у Чехії цей показник становить 23 дослідники на 10 тис. зайнятих в економіці, в Угорщині — 29, у Польщі — 34, у Німеччині — 61, в Японії — 96, у країнах Європейського Союзу — 50, в Україні — 41. Проте у згаданих країнах (крім Чехії) нарощується тенденція постійного зростання кадрової наукомісткості, тимчасом як в Україні все ще триває її скорочення.

Верховною Радою на початку нового тисячоліття затверджена нова Концепція науково-технологічного та інноваційного розвит­ку нашої країни, яка передбачає значно активнішу позицію держави в розвитку науково-технологічної сфери, використання нових знань в економіці та інших сферах. Прийнято зміни щодо соціального забезпечення наукової сфери, зокрема, передбачено підвищення заробітної плати окремим категоріям учених, суттєво підвищена пенсія науковцям. Це дає змогу говорити про певною мірою новий етап цілеспрямованих регульованих змін наукової та інноваційної систем.

Існує ще одна можливість виведення економіки України на відповідний етап інноваційного розвитку за рахунок запровадження міжнародного наукового співробітництва. За останні роки істотно поліпшується договірно-правова база міжнародної співпраці науковців. Підписано понад 30 міжнародних угод про співпрацю у сфері науки й технологій. Розвивається науково-технологічна співпраця з Європейським Союзом — за П’ятою програмою у сфері науково-технологічного розвитку і з фінансовою підтримкою комісією ЄС з питань науки та технологій. Зокрема, реалізуються ініціативи ЄС у сфері науково-технологічного розвитку (INTAS, TACIS, COPERNICUS тощо), хоча відсутність угоди про науково-технологічне співробітництво нашої країни з Європейським Союзом гальмує розширення напрямів такої співпраці.

Вагомою нині постає співпраця зі США через американські міжнародні фонди, зокрема Фонд цивільних досліджень та розвитку. Співпраця вчених України в науково-технологічній сфері з такою міжнародною організацією, як НАТО є одним з перспективних видів діяльності програм Ради євроатлантичного партнерства: так, у межах наукової програми НАТО українськими науков­цями отримано понад 480 грантів, за їхнього кількістю ми посідаємо друге місце після Росії серед країн євроатлантичного партнерства. Активізується науково-технологічна співпраця з країнами Південної Європи — Іспанією, Італією, Португалією та Грецією.

Позитивна тенденція розширення і поглиблення міжнародного співробітництва в галузі науки й технології, підвищення авторитету України в цій сфері може суттєво сприяти залученню інвестицій у розвиток національної науки й новітніх технологій, збереженню і примноженню науково-технологічного потенціалу на­шої країни за умов виконання зобов’язань за укладеними угодами й договорами, обов’язкової сплати внесків до міжнародних організацій та фондів науково-технологічного спрямування. Ефектив­ність міжнародної науково-технологічної співпраці, темпи її розвитку та поглиблення спільних міждержавних угод у цій сфері значною мірою гальмуються такими факторами: недосконалістю вітчизняного законодавства та його невідповідністю світовим нор­мам, невизначеністю на державному рівні стратегічного курсу переорієнтації науково-технологічного розвитку країни з урахуванням потенціалу й потреб національного науково-технологіч­ного й економічного розвитку.

Міжнародна науково-технічна співпраця в сучасному світі — невід’ємна складова наукового життя. Крім неабиякого позитивного впливу наукового спілкування вчених на результативність дослідницького процесу, необхідність найтіснішого співробітництва із зарубіжними колегами посилюється ще й через надзвичайно скрутне матеріально-технічне становище багатьох наукових колективів, які позбавлені можливості оновлювати наукове обладнання та закуповувати сучасні прилади й реактиви. Українські вчені нерідко виконують експериментальну частину наукових робіт під час кількамісячних відряджень до дослідницьких центрів розвинутих країн, узагальнюючи отримані результати вдома. Тож лише завдяки співпраці українських науковців з ученими інших країн та участі у виконанні міжнародних проектів вдалося зберегти й рівень основних наукових шкіл України.

Наша країна робить перші кроки до цивілізованої інтеграції у світовий та європейський науково-технологічний простір, оскільки до останнього часу вона не досягла статусу суб’єкта науково-технологічної співпраці й залишається державою, що постачає інтелектуальний потенціал для інших, значно розвинутіших країн. У зв’язку з цим Україна має скористатися можливостями міжнародної науково-технологічної співпраці для зміцнення своїх позицій.

Науково-технологічний та інноваційний розвиток багатьох країн світу свідчить, що за фінансування науки на рівні 0,9 % ВВП вона виявляє себе, в основному, як витратна галузь, тому недофінансування науки невигідно ані в економічному, ані в соціальному плані, оскільки одне новостворене робоче місце науковця в науково-дослідній сфері сприяє створенню майже 7 високопродуктивних робочих місць у виробничій сфері, що надзвичайно важливо для розв’язання соціальної проблеми безробіття в нашій країні. Забезпечення розвитку НТП потребує забезпечення реаль­ного прискорення соціально-економічного розвитку, виходу вітчизняного виробника на світові ринки високотехнологічної конкурентоспроможної продукції, що стане можливим лише за умови інноваційного перетворення виробничого потенціалу на осно­ві запровадження власних науково-технологічних розробок, розширення міжнародного співробітництва в науково-технологічній сфері або прямого трансферу технологій, який усе ж таки завжди виявляється шляхом, що потребує значних фінансових витрат і пов’язаний із цілою низкою ускладнень.

Технологічний потенціал України, як і вся сфера економіки включно із соціальною сферою, гальмуються існуванням надвитратності та неприпустимо громіздкої енерго- і матеріаломісткості всієї промисловості, саме з урахуванням необхідності подолання яких повинні формуватися пріоритетні напрями науково-тех­нологічного та інноваційного розвитку. Світова практика свід­чить, що для досягнення відчутного ефекту на пріоритетних напрямах розвитку повинно зосереджуватися у 3—4 рази більше ресурсів, ніж на непріоритетних. Це вимагає пристосування фінансово-податкової системи і кредитної політики до потреб підтримки інноваційного характеру економіки; формування політики обміну товарами, яка сприяє зміцненню державної валюти; забезпечення юридичних гарантій, що стимулюють і прискорюють організацію нових інноваційних підприємств і фірм; розвитку комп’ютерних систем, консультаційної мережі для підприємств і фізичних осіб.

Для успішного вдосконалення технологічних процесів виробництва дедалі більшого значення набуває забезпечення потреб у необхідній науково-технологічній інформації та запровадженні сучасних інформаційних технологій, на які у світі вкладають кош­ти майже всі користувачі, проте розв’язання цієї проблеми за-
лишається одним із найважливіших завдань. Держава повинна спиратися на такий важливий компонент, як інформаційне забезпечення на основі використання світових банків даних про технології та науково-технічні розробки, яке визначає ступінь її ефек­тивності за перехідної економіки. У зв’язку з браком технічних можливостей користування банками даних глобальних мереж повинні використовуватися внутрішні можливості вітчизняного інформаційного ринку, особливо щодо трансферу технологій.

Сучасна розвиненість НТП дає змогу забезпечити такий рівень виробничих показників продуктивності, який може багаторазово перевищувати нормативний, але реальний рівень продуктивності залежить від фінансових можливостей виробника про­дукції, місткості відповідного ринку, кваліфікації робочої сили. Відповідно до цього повинні будуватися оцінки ризику використання певних технологій і застосовуватися організаційно-інсти­туційні обмеження використання трансферу технологій, що несуть загрозу для всього довкілля.

Реалізацію трансферу технологій найчастіше розглядають як передачу ноу-хау і технологічного обладнання між двома країнами, застосовують також трансфери технологій внутрішньогалузевий, міжгалузевий, міжрегіональний. Іноді владні структури із застосуванням трансферу високих технологій, особливо з метою розв’язання військових проблем, із неадекватними непродуктивними витратами на цю мету породжують нові соціальні та економічні проблеми. Подібні факти мали поширення в колишньому СРСР, коли рішення про трансфери технологій приймалися з огляду на підвищення міжнародного престижу та забезпечення військової переваги. Найчастіше у країнах, що реформуються, для державної підтримки процесу трансферу технологій коштів просто немає. Для оптимізації ризиків трансферу технологій держава має запроваджувати прийнятний для неї напрям технологічного переоснащення виробництва на основі забезпечення балансу інтересів вітчизняних розробників і зарубіжних утримувачів технологій. Відкритість ринку технологій держав, що розвиваються, може зумовити економічне закабалення, тому найбіль­ших успіхів в економічному зростанні досягають країни, де науково-технологічний розвиток перебуває під пильним контролем держави щодо реалізації та своєчасного коригування економічного й соціального курсу.

Незважаючи на заходи, що здійснюються в Україні для поліпшення стану навколишнього середовища, надалі триває експлуатація природних багатств виробниками з огляду лише на свої власні інтереси, тому забруднення довкілля та порушення екологічних зв’язків в екосистемах стали глобальними соціальними проблемами. Якість навколишнього середовища визначається соціальною та технологічною організацією виробництва.