Об’єктивна необхідність соціалізації економічного розвитку

Концептуально соціалізація передбачає радикальне поліпшення якості та істотне підвищення рівня життя населення, що охоплює надзвичайно широкий спектр соціально-економічних явищ: характер зайнятості та умови праці; рівень освіти та професійно-кваліфікаційної підготовки; розмір і структуру доходів та витрат; споживання продовольчих і непродовольчих товарів, їхні якість і обсяг; структуру та якість платних і безплатних послуг; забезпеченість житлом і його благоустрій; обсяги нагромадженого майна та особистих заощаджень; масштаби залучення до культурного життя; системи соціального забезпечення та соціального страхування; економічні умови життєдіяльності; стан генофонду нації.

Соціальна та економічна сфери, як відомо, є різними підсистемами єдиної суспільної системи, між якими існує діалектична функціональна залежність, а їхній розвиток полягає у взаємозалежному системному вдосконаленні, коли жодна підсистема не може бути автономною й не може розвиватися на шкоду іншій, тим паче, що поступові зміни в одній з них набувають реального змісту тільки тоді, коли їм відповідають такі самі зміни іншої. Соціальній сфері притаманні гнучкі механізми самоорганізації, саморегуляції соціальних взаємин і процесів, що забезпечують цілісність системи, її регулювання та функціонування, удосконалення та розвиток і спрямовані на забезпечення згуртованості суспільства та соціальної справедливості.

Економічним взаєминам завжди притаманні соціальні наслідки, тобто вони соціальні за своєю природою, тому цілком зрозуміле посилення соціальної орієнтації економіки на людину для забезпечення сталого розвитку економіки. Особливо це стосується ситуації в нашій країні, де провал реформ супроводжувався масштабним підривом соціальної сфери, унаслідок чого створено дегуманізовану за своєю сутністю й непрацездатну економіку. Позбавлена можливостей впливати на якісні параметри господарства, економіка нездатна зарадити й суспільству, що потерпає від неспроможності втілення проголошених зі створенням незалежної України й закріплених у її конституції прав, які існують не більше, ніж гасла для пересічних громадян. Отож конфлікт між надто багатими та надто бідними за несформованості середнього класу, який за параметрами достатку не може ще ідентифікувати себе як заможний, наростає.

Забезпечення економічного, а разом з ним і соціального, розвитку потребує орієнтації всіх суспільних процесів на людину з її потребами щодо духовного, фізичного вдосконалення та забезпечення матеріального достатку на прийнятному рівні. Саме воно має визначати стратегію соціально-економічного розвитку за напрямом формування соціально орієнтованої ринкової економіки, хоча це потребує руйнування традиційних поглядів на співвідношення економічного й соціального аспектів розвитку і становлення нової інституційної системи в суспільстві.

На перший погляд, економічна сфера і притаманні їй матеріаль­ні потреби протилежні соціальній сфері, соціальним потребам включно з духовними, культурними, гуманітарними. Але насправ­ді ця протилежність не виключає їхнього взаємозв’язку, тому
цілком очевидне зростання значення економічних факторів для розвитку соціальної сфери. Ця реальність відтворюється такими поняттями, як економіка освіти, науки, культури, спорту та інших соціальних підсфер, розвиток яких потребує масштабнішого й різноманітнішого економічного забезпечення, тобто економічний розвиток — передумова соціального перетворення, оскільки таке перетворення надто дороге і, охоплюючи виробничі фактори, поширюється на потужний інтелектуальний, творчий потенціал суспільства, що в перехідній економіці України виявився усунутим від суспільних процесів. Не викликає сумнівів те, що соціальна злагода неможлива для країн, котрі за економічним станом відповідають периферії світового розвитку або політичне становище яких нестабільне. Відповідно до цього соціальна галузь є одночасно і зв’язком, і ареною зіткнення політичних та економічних проблем.

Традиційні підходи розглядають соціальний чинник як похідний від економічного, що надає соціальному розвитку рис вторинності щодо економічного поступу. Такий підхід був характер­ний переважно для індустріального суспільства і не міг враховувати того, що НТР відкрила нову постіндустріальну епоху побудови суспільства, в якій економічна могутність примножується завдяки впровадженню високих технологій, управлінню інформаційними потоками і значною мірою забезпечується за рахунок цілеспрямованого задоволення зростаючого рівня людських цінностей і потреб. Синтезу соціальної та економічної складових суспільного розвитку, крім принципу взаємодоповнюваності, відповідає теза про подвійну роль людини в суспільному вироб­ництві: 1) як фактора виробництва, засобу економії (економічний підхід) і 2) мети виробництва, потребам якого покликана слугувати економіка (соціальний підхід).

Економічний і соціальний підходи передбачають у своєму базисі різні моделі людини і, відповідно, неоднакові механізми координації її поведінки. Економічна людина (homo economics, тобто раціональна, винахідлива, максимізуюча) взаємодіє з іншими людьми через ринки і ціни. Її власний економічний добробут визначається прибутком стосовно ринкової вартості того виробничого фактора, яким вона володіє. Соціальна людина (со­ціалізована, та, яка грає ролі) взаємодіє з іншими людьми через соціальні норми, соціальне партнерство, соціальні традиції. Її особистий добробут залежить від умов політичного середовища, соціальних умов життя та особливо — від соціальної захищеності та самореалізації особистості незалежно від її внеску в результат виробництва.

Тобто товарність і соціальність у підході до людини прямо протилежні. Перша визнає тільки людину-функцію, людину — носія робочої сили, друга — людину-особистість. Для ринкових взаємин немає конкретної людини-індивідуума, а є лише безособова робоча сила. І за межами виробництва індивідуум залишається персоніфікованою робочою силою, тому його соціальність неповноцінна: вона визнається лише в межах відтворення людини як носія робочої сили й тільки задля такого відтворення. Отже, унаслідок дії економічних законів, трудівника розглядають як «річ», якою можна користуватися, а можна й викинути за межі підприємства — залежно від ринкових критеріїв.

Одним з істотних завдань сучасного підходу у сфері праці і соціальних стосунків, що ґрунтується на гуманістичних принципах розвитку суспільства, є недопущення того, аби людина з мети виробництва в економіці перетворювалася на інструмент. Людина має бути «засобом» економіки тільки тією мірою, якою це виправдано з погляду необхідності господарювання. Такий порядок покладає на економіку нормування прав і обов’язків та передбачає захист і турботу про здоров’я, людську гідність, право на реалізацію особистості, захист працівників за наймом від небезпечних умов праці, або охорону праці, забезпеченість робочим місцем і гарантії щодо тривалості робочого часу тощо. Крім того, порядок у сфері праці і соціальних взаємин містить нормування стосовно ціленастанов, що випливають із соціально ціннісних уявлень суспільства, таких як соціальний мир, соціальний захист, і соціальна справедливість. Це — і забезпечення мінімального життєвого рівня і страхування від ризиків життя, надання соціаль­ної допомоги в одержанні освіти, підтримка високого рівня зайня­тості й удосконалення її структури.

Зміни соціально-економічних умов, а також нові теоретичні дослідження соціального забезпечення привели у свій час до необхідності поглибленого аналізу стосунків між працівниками у трудовому колективі та уважнішого ставлення до суспільних потреб людини. Цим питанням було присвячено низку праць економістів, соціологів та психологів, насамперед американських, у яких висвітлення згаданих проблем дістало назву теорії «збагачення змісту праці», «гуманізації праці», «співучасті трудівників», «якості трудового життя».

Для максимального пристосування до потреб економічного розвитку і підтримки соціальної стабільності необхідний такий механізм регулювання соціальних процесів, який би забезпечив гарантоване задоволення первинних життєвих потреб і звільнив би людину від необхідності вести боротьбу за суто фізичне виживання, розкріпачив свідомість працівника, сприяючи усвідомленню ним своєї людської цінності, формуванню дієздатної особистості, економічно й соціально активної, раціональної за мис­ленням та поведінкою, здатної самостійно приймати рішення.

Такий підхід до «людського капіталу» було сформовано економічною практикою провідних західних країн, що дало змогу «збудувати» міцний теоретичний «фундамент» під практичні заходи щодо розвитку людських ресурсів. Наслідком визнання продуктивної природи внесків у соціальну сферу цих країн стало збалансованіше співвідношення економічної та соціальної складових суспільного розвитку. Зміни у структурі робочої сили, піднесення рівня її освіти, ускладнення мотивів діяльності дали поштовх до пошуку наукового пояснення диференціації доходів залежно від професії та здобутої кваліфікації. Основна ідея теорії «людського капіталу» формулюється так: заробітки, звичайно, підвищуються з віком, але в уповільненому темпі, і швидкість їхнього зростання й ступінь уповільнення позитивно пов’язані з рів­нем освіти.

Виокремлення фактора виробництва під назвою «людський капітал» виявило важливе джерело економічного зростання, якими є знання і компетенція. Разом з тим це змінило ставлення до освіти, науки, культури, охорони здоров’я та інших галузей соціальної сфери як до непродуктивних, і на цій основі доцільно правильно визначити їхню економічну роль та поставити в один ряд з галузями матеріального виробництва. Так, про економічну продуктивність соціальних витрат свідчить досвід розвитку країн, що не володіють запасами сировинних ресурсів, таких як Японія, Південна Корея, Тайвань, уся стратегія яких відштовхувалася від розвитку людини як головного елемента продуктивних сил. У цьому виявився глибокий вплив теорії «людського капіталу» на практику, що визначив докорінні зміни ставлення влади й ділових кіл до галузей соціальної сфери з погляду їхнього ресурсного забезпечення. Витрати на освіту стали сприйматися владою розвинутих країн як важливий фактор економічного зростання, а на рівні фірм — як чинник підвищення продуктивності праці. Безперервна, або пожиттєва, освіта почала розглядатися як раціональ­на діяльність з економічного погляду. Це знайшло відтворення
у витратах на освіту у ВВП: наприклад, у США за останню третину ХХ ст. вони майже подвоїлись, а за абсолютними розмірами в 90-х рр. переважали витрати на оборону.

Перехід до сучасної соціально зорієнтованої економіки, що ґрунтується на новітніх технологіях та інформатизації, потребує розвитку трудової активності працівника, на якого це виробництво спрямоване. Високий професіоналізм, ефективність, активне сприйняття новацій, здатність до організаційної і технічної творчості, відповідальність за наслідки своєї діяльності, можливість безперервного самовдосконалення — це вже вимоги до якості трудової поведінки людини, які висуває розвиток НТР, що спричиняє перетворення в технологічному способі виробництва, характері речових факторів виробництва, мінливості суспільних потреб, потребуючи гуманізації праці, а найголовніше — розвитку самої людини, надбання нею дедалі глибших і масштабніших універсальних знань про суспільство й виробничий процес. Саме тому трудова активність людини зумовлена її соціальним становищем, а економічний поступ пов’язаний із соціальним розвитком.

Важливе й питання про умови соціалізації економіки. Домінан­тою щодо соціалізації економіки є оптимальне розв’язання «вічної проблеми» про співвідношення економічної ефективності та соціальної справедливості. Їх узгодження залежить від духовних орієнтирів і моральних цінностей, моделі соціально-економіч­ного устрою суспільства, наявності політичного досвіду узгодження суспільних інтересів і політичної та ділової культури суспільства. Економічна ефективність і соціальна справедливість не можуть розглядатися як альтернативи: чимало соціальних факторів — включно з розвитком науки, освіти, культури, створенням належних житлових умов, охороною здоров’я, забезпеченням раціональної зайнятості населення та багатьма іншими — сприяють як зростанню економічної ефективності, так і утвердженню соціальної справедливості. Примітивна економія на соціальних витратах не лише посилює несправедливість у розподілі благ, а й неминуче призводить до зниження ефективності економіки, що підтверджує курс українських владних структур щодо ринкової трансформації економіки, який визначався за формулою: спочатку реформи, а потім реалізація завдань соціального розвитку, виявивши тим самим деструктивний вплив не тільки на соціальну сферу, а й величезні матеріальні втрати для всієї економіки.

Процес соціалізації стає конструктивним лише тоді, коли оперативні підходи, процедури його формування пов’язуються з кінцевою метою обраного суспільством ідеалу — соціально орієнтованої економіки в межах наявних можливостей без таких крайнощів, як абсолютизація ринкових реформ на шкоду соціаль­ному фактору.

Ідеалам свободи і справедливості в суспільстві мають відповідати дві головні умови: 1) забезпечення демократичних інституційних змін і 2) народження в умовах забезпеченої демократії громадянського суспільства. Проте в сучасному світі саме держав­на політика соціалізації економічного життя країн постає визначальним чинником щодо створення системи соціально-економіч­них заходів, за допомогою яких держава впливає за визначеним напрямом на динаміку рівня та якості життя населення. І саме в цьому полягає головна умова забезпечення відповідності економічної діяльності соціальним прагненням суспільства.

§ 2. Методи соціалізації економіки

Економічна якість розвитку (ефективність, прибутковість) має поєднуватися із соціальною якістю (високий рівень освіти, охорони здоров’я, рівень добробуту і тривалість життя, задоволеність характером та умовами праці тощо). Розуміння природи й ролі соціалізації повинно бути вільне від традиційних міфів та уявлень, наприклад, таких як безоплатність соціальних послуг, державний патерналізм їх забезпечення, неефективна природа вкладень у соціальну сферу тощо. Важливо розуміти, що соціаль­не має справу переважно з механізмом розподілу, перерозподілу і споживання благ (у першу чергу — національного доходу) через бюджетну систему країни, яка спирається на податкову політику та політику доходів населення, за допомогою яких здійснюються інвестиції в розвиток соціальної інфраструктури, тобто «людський капітал», виплати соціальних трансфертів, а також раціоналізація структури і динаміки доходів різних прошарків населення тощо. Специфічна складність соціалізації полягає в її надзвичайній багатоаспектності, тобто безмежності. По-суті, усі більш або менш суспільно важливі питання можуть бути прямо чи опосеред­ковано віднесені до соціальної сфери.

За концепцією формування соціально орієнтованої ринкової економіки українська держава повинна забезпечувати створення умов для реалізації загальновизнаних прав людини на мінімальне споживання, а також на працю, освіту, охорону здоров’я і соціаль­не забезпечення в разі непрацездатності, безробіття, стихійних лих тощо, реалізація яких є вихідною соціалізації в цивілізованих країнах світу, тобто забезпечувати хоча б просте відтворення населення з поліпшенням якості його життя та стану генофонду, відтворення потенціалу ресурсів праці у вимірах його фізичного здоров’я, професійного рівня тощо. До методів соціального регулювання слід віднести й соціальні трансферти — різні способи перерозподілу прибутків, а також різного роду безпосередньо регулювальні методи: тарифні угоди, регулювання робочих місць відповідно до чисельності та якості робочої сили, погоджене регулювання прибутків і цін.

Соціалізація передбачає широкий доступ до соціальних послуг через надання державних кредитів, грошових виплат на задоволення соціальних потреб, унаслідок обмеженості ресурсів, тільки для осіб з незначними прибутками, а також — до гарантованого мінімуму заробітної плати. Таким чином, проблеми розвитку соціальної сфери тісно пов’язані з кардинальними проблемами економічної реформи. Інвестиції в соціальну сферу в роз­винутих країнах постають сьогодні важливою складовою суспільного поступу. Взаємодія економічних і соціальних начал означає не тільки те, що економічний розвиток забезпечує зростання мож­ливостей для задоволення соціальних потреб, а й зворотну дію соціальної складової на підтримку високої економічної активності. Соціалізація економіки покликана бути спрямована на виявлення потенціалу людської особистості.

Соціальна орієнтація економіки має враховувати людські і матеріальні ресурси, екологічну обстановку, національну своєрідність і традиції. З розвитком суспільства змінюються не тільки природні умови або запаси ресурсів, а й людські потреби. Це озна­чає, що, можливо, доведеться переоцінювати й цілі розвитку.

Зростання соціалізації — курс, що задає загальний напрям руху, коли неминуча соціальна нерівність мусить бути збалансована пошуками справедливості, де індивідуалізм урівноважується розвинутим почуттям солідарності. Зростання соціальної орієнтації потребує підтримки певної рівноваги між демократичними інститутами і сильною державною владою, державним, регіональ­ним, підприємницьким регулюванням економіки і ринковим механізмом саморегулювання, приватною і державною власністю, економічною ефективністю і соціальною справедливістю.

Зміни в соціальній сфері перебувають у тісному зв’язку зі змінами в усіх сферах життєдіяльності суспільства, тобто їм притаманна причиново-наслідкова залежність від матеріально-ви­робничої сфери. Саме таке визнання матеріальної основи су-
спільних взаємин є вирішальним чинником, який забезпечує націленість, зміст і темпи розвитку соціальної сфери, однак абсолютизувати його не слід, оскільки соціальний розвиток має багато аспектів і передбачає орієнтацією на духовне вдосконалення особистості, а не тільки на зростання загального добробуту. Ширший погляд на соціальну сферу передбачає досягнення політичної і громадянської злагоди в суспільстві, що пролягає через духовне вдосконалення особистості й всієї спільноти, зростання людського фактора за концепцією «людського капіталу», забезпе­чення розвитку високої політичної та ділової культури в суспіль­стві, урахування інтересів усіх верств населення при забезпеченні економічного розвитку. Тобто йдеться про політичну, громадську, економічну та соціальну стабільність суспільного і державного життя як неодмінну передумову забезпечення належної якості життя людини, її прав і свобод. Зазначимо, що політичним чинникам разом з культурою буття народу, котрі мають спиратися на високий рівень суспільної моралі, належить особливий вплив на соціальну сферу. Проте соціальна сфера залишається відносно самостійною, хоча й впливає на всі інші сфери життєдіяльності суспільства, інтегрує ці можливості й адекватно перетворює кож­ну з них, а разом з тим сама зазнає постійного впливу цих сфер, у результаті чого перебудовується, нейтралізує або асимілює згадані впливи.

На розвиток соціальної сфери впливає ще низка чинників, специфічних саме для розвитку соціального, проте всі вони не мають жорсткої лінійної залежності, — йдеться передусім про вплив соціально-демографічних, національно-етнічних і соціально-психологічних характеристик суспільства. Взаємозв’язок і взаємовплив соціальної сфери може мати як постійний, так і випадковий характер. Переплетіння необхідних і випадкових взаємодій додають їхнім проявам імовірнісного характеру.

Оскільки суперечність між потребами людей і матеріальними умовами їх задоволення — об’єктивна основа діяльності індивідуумів та груп у соціальній сфері, основою руху соціальної сфери як цілого, що розвивається, є загальний для всіх її компонентів і специфічний для системи взагалі закон зростання потреб, що керує функціонуванням і самого цілого, і частин, що його створюють. Прикладом ще однієї суперечності, яка визначає розвиток соціальної сфери, може стати суперечність загального та індивідуального. У соціальній сфері суспільні та особисті інтереси спрямовуються і до вирівнювання міри задоволення потреб людей, і до соціально-групової відмінності. Ця суперечність системна й відтворює взаємодію елементів із системою та частини з цілим і виявляється як загальна закономірність діалектичного процесу — роздвоєння об’єкта на протилежні частини зі збереженням його як цілого.

Економічний розвиток тісно пов’язаний із розвитком соціальним, без цього взаємозв’язку неможливий ані соціальний, ані економіч­ний поступ. Проте оцінити цей зв’язок складно, оскільки важко визначити наслідки соціальних процесів за допомогою лише кіль­кісних показників. Взаємодоповнюваність, взаємозалежність соціального та економічного — характерна риса системного суспільного розвитку, в якому економічна якість поступу рівною мірою поєднується із соціальною якістю, що концептуально повинні перед­бачати домінування гуманістичних факторів, за якими людина визнається центром формування економічних і соціальних взаємин.

Інтегральним показником стану соціальної сфери суспільства постає єдність істотних потреб життя людей зі способом їх задоволення. Наприклад, потенціал соціальної сфери, рівень та якість життя сімей, рівень соціальної захищеності населення, соціальне самопочуття людей, соціальна напруженість тим конкретніші, чим більше пов’язані з об’єктивною і суб’єктивною оцінкою міри задоволення потреб особистості, соціальних груп у житлі, медичному й побутовому обслуговуванні, освіті, культурно-духовному спілкуванні, політичному житті.

Нарівні з показниками, які характеризують соціальну сферу суспільства, вирізняють такі, що належать до соціальної спільноти менших масштабів (регіону, міста, поселення, колективу тощо). Соціальні стосунки в кожній з них, так само як і соціальний розвиток, мають свої особливості, але мають і чимало спільного з побудовою системи показників для соціальної сфери взагалі.

Розвиток соціальної сфери визначають закони соціального розвитку. Соціальна сфера характеризується наявністю власних внутрішніх законів розвитку, що виявляються як істотні, необхідні, стійкі системоутворювальні зв’язки повторюваних явищ і процесів соціального відтворення людини й суспільства, із взаємодією економічних, політичних, соціокультурних виявів суспіль­ного життя як компонентів конкретної соціальної системи суспіль­ства, її взаємозв’язку із суспільством взагалі. Ці закони мають об’єктивний характер і реалізуються завдяки діяльності людини, наукове пізнання якої можливе лише при врахуванні поєднання об’єктивного і суб’єктивного. До них належать закони соціальних переміщень, соціального порівняння, динаміки соціальної активності, розвитку соціальної структури, саморегулювання сто­сунків на основі узгодження очікувань суб’єктів тощо.

Розвиток кожної з підсистем соціальної сфери йде своїм шляхом, проте — взаємозалежно. Руйнування соціальних цінностей унаслідок ігнорування соціальних традицій, соціальної пам’яті обертається на практиці людськими трагедіями, значними втратами для суспільства, які неможливо відновити. Руйнуванню протистоїть соціальна інтеграція, найважливішим фактором якої постає зайнятість населення, а безробіття існує як форма відторгнення людей, що призводить до нарощування в суспільстві соціальних втрат. Цьому необхідно запобігати, а не приймати як невиправне зло. Соціальний розвиток спирається на відчуття співпричетності, солідарності, соціального співробітництва, що протилежні відторгненню та є факторами залучення людини до життя суспільства, її інтеграції з іншими людьми, щоб не перетворити певні соціальні групи на супротивників реформ.

Диференціація економічної і соціальної підсистем залежить від специфіки потреб та інтересів кожної з них. Економічні потреби — це матеріальні потреби людини включно з тими, що пов’язані з функціонуванням суспільного виробництва. Соціальні потреби — це потреби людини як особистості, які первинно задані самою природою і розвиваються у зв’язку з її функціонуванням у суспільстві. Задоволення цих потреб здійснюється за певного соціально-економічного порядку, тобто обмежень, що кори­гуються як ринковим механізмом саморегулювання, так і іншими складовими механізму, оскільки є угоди та дії, що гальмують конкуренцію, або обставини, коли заради збереження конкуренції нехтують соціальними інтересами на користь економічним. Тому має бути встановлений порядок для створення норм формування якості конкуренції та її захисту, а також норм захисту існування самої конкуренції, оскільки вона — безпосередня рушійна сила економічного розвитку.

За теперішніх умов процес соціально-економічного розвитку набирає нових ознак, що по-різному характеризують якісні зміни перехідної економіки. Ці зміни відповідають реаліям функціонування системи (суспільні, економічні, політичні тощо), з певним періодом, який зумовлює поступовий розвиток, отже, у розвитку будь-якої економічної системи настає період, коли вона переростає свої можливості й починає переростати в іншу систему. Сьогодні в нашій країні існують усі потенційні можливості для побудови соціально орієнтованої національної моделі, але, слід особливо підкреслити, на основі змін в економічній стратегії, що полягають у важливості структурної та промислової політики з урахуванням функціональної цілісності ринкової системи, та про­ведення приватизації як фактора підвищення економічної ефективності.

Основними напрямами для реалізації такої моделі можуть бути:

— усебічне розширення сфери дії ринкових законів та інститутів як тривалий регульований державою процес з поступовим переходом до посилення ринкового саморегулювання;

— цілеспрямована підтримка державою ключових економічних параметрів, застосування критерію економічної безпеки для визначення ефективності соціально-економічної стратегії та тактики;

— виважена промислова політика, цілеспрямована перебудова виробничих структур з метою досягнення соціальної ефективності й міжнародної конкурентоспроможності економіки, орієнтація на мобілізацію власних інвестиційних ресурсів;

— максимальне залучення наявної інституційної системи, ура­хування національної специфіки, використання історично сфор­мованого менталітету економічних суб’єктів до економічного процесу. Поєднання сильної держави із сильними суб’єктами гос­подарювання на ринку;

— стимулювання ефективного попиту, незначний обсяг державних витрат у сукупному попиті;

— постійне врахування соціальних проблем економічних перетворень.

Соціально орієнтована ринкова економіка потребує поєднання інтересів різних прошарків суспільства з різними потребами й ідеологічними настановами, поєднання прагнення до свободи і рівності з самореалізацією кожного індивіда, традиційної менталь­ності з загальнолюдськими цінностями, нівелювання індивідуалізму приватної власності й тоталітарності державної влади. Шляхи досягнення цієї стратегічної мети полягають у комплексному узгодженому впливі на всі складники соціально-економіч­ної системи: виробничий потенціал, систему економічних надбудовних взаємин та їх урахування з метою усунення деформацій та забезпечення гармонійного розвитку суспільства.

Соціальна переорієнтація економічної політики за таких умов має розглядатися не як тактичний крок, а як основна мета здійснюваних реформ, безпосереднє втілення в життя завдань, що визначають довгострокову стратегію соціально-економічного розвитку держави, розбудову в нашій країні ефективної соціально орієнтованої ринкової економіки. Аналіз зарубіжного досвіду уможливлює виокремити такі головні напрями економічної стратегії держави для української економіки, як формування основ ринкової економіки, економічна стабілізація, забезпечення економічного зростання та подолання негативних наслідків незавер­шеної ринкової трансформації.

Перший напрям передбачає послідовне створення ринкового середовища. Поряд із традиційним забезпеченням правового середовища, податковою й соціальною політикою функціями держави стають послідовна розбудова ринкових інститутів і підтрим­ка псевдоринкової рівноваги за допомогою утворення штучної координаційної структури, покликаної підтримувати належний рівень суспільного виробництва, аби з часом поступитися місцем сформованим ринковим важелям. При цьому зменшення ступеня безпосереднього керівництва економікою має супроводжуватися посиленням непрямих методів управління, а формування основ ринкової економіки повинно забезпечувати саморегулювання економічної системи. Проте економічна стратегія набуває реальної сили тоді, коли здобуває масову підтримку різних класів, груп, прошарків населення, тому повинна бути сформована соціальна база для їх підтримки з пріоритетом соціальних цінностей, особливо соціальної справедливості та стабільності в суспільстві.

Другий напрям передбачає запобігання погіршенню основних соціально-економічних показників і має розглядатися ширше, ніж стабілізація в грошово-фінансовій сфері, а включно зі стабілізацію виробництва, рівня життя населення, захистом навколишнього середовища тощо.

Третій напрям має реалізовувати досягнення перших двох формуванням умов для задоволення інтересів економічних суб’єктів щодо розширення і вдосконалення виробництва, структурної перебудови економіки на основі структурних змін продуктивних сил з послідовним усуненням макроекономічних диспропорцій між фазами процесу відтворення — нагромадженням і споживанням, проміжною і кінцевою продукцією, між сферами народного господарства, мікро- і макрорівнями, витратами й цінами, товарною і грошовою масами, продуктивністю праці та її оплатою й інших чинників — для забезпечення збалансованого самовідтворення економічної системи.

Четвертий напрям повинен залучати заходи щодо подолання вад командно-адміністративної системи через руйнацію владних управлінських структур та визначення критерію ефективності їхньої діяльності, формування і розвиток ринкових інституціональних структур, демократичних суспільних інститутів, забезпечення свободи підприємництва, застосуванням обмежень щодо злов­живань бюрократичного чиновництва та зменшення бюджетних витрат на державний апарат управління.

На першому етапі пріоритетною стає макроекономічна стабілізація, передбачається відбудова галузей життєзабезпечення при стимулюванні попиту, у тому числі інвестиційного; протекціо­нізм у зовнішній торгівлі; жорстке регулювання основних макроекономічних показників з метою стабілізації економіки, причому стратегічні завдання досягаються як економічними, так і адміністративними важелями.

На другому етапі має здійснюватись активна розбудова ринкового середовища та підготовка передумов до економічного зростання, побудова інвестиційних механізмів, підвищення інвес­тиційного та інноваційного потенціалу, послідовна реконструкція продуктивних сил, розширення експорту. На цьому етапі темпи нарощування потужностей мають бути позитивними, хоч і невисокими. Відбувається зростання ваги економічних методів регулювання. Критерієм завершення етапу є нагромадження критичної маси інвестицій та збільшення темпів економічного зрос­тання.

Пріоритетом третього етапу стане стратегія зростання, яка сприяє стабільному розвитку виробництв, підвищенню конкурентоспроможності продукції, розвитку внутрішнього ринку, ста­новленню раціональної структури економіки. Відбувається перехід до переважно ринкових важелів здійснення державної економічної стратегії. Очікуються високі темпи економічного зростання на тлі макроекономічної стабільності та підвищення рівня життя населення.

Здійснення вказаних напрямів вимагає реалізації певних стратегічних завдань, що завбачають переорієнтацію системи держав­них витрат; установлення ефективної податкової політики; підвищення доходів та сукупного попиту; розширення обсягів кре­дитування, особливо довгострокового; упорядкування системи ціноутворення і структури цін; антимонопольні заходи держави; розвиток передових галузей народного господарства з визначенням їх пріоритетів і перспектив; сприяння зростанню заощаджень та інвестицій; регулювання галузевої структури інвестицій; залучення іноземних інвестицій; обмеження некритичного імпорту; розширення експорту та поліпшення його структури, приватизацію неефективної державної власності; утворення державних і недержавних інститутів структурування й узгодження інтересів суб’єктів господарювання державного управління; соціальне забезпечення і соціальний захист населення; розвиток освіти, науки, культури та ін. Характерними ознаками системи економічної стратегії повинні стати її цілісність, комплексність, узгодження елементів, безперервність у часі, послідовність і наступність.

Позитивну роль має виконувати і кредитно-фінансова сфера для акумуляції й перерозподілу коштів на структурну перебудову. Цьому сприятиме стимулювання заощаджень і створення умов для їх перетворення на інвестиції через фонди медичного й соціального страхування, емісію цінних паперів цільового призначення зі швидким терміном повернення коштів, індексацію заощаджень, формування фінансово-інвестиційної інфраструктури і розвиток фондового ринку, відновлення інвестиційного потенціалу підприємств за допомогою механізму індексування основних фондів та введення пільгової амортизації.

У кредитній політиці головне — активне кредитування при диференційованості відсоткових ставок залежно від їхнього цільового спрямування й суворому контролі за ним. Стратегія різкого обмеження кредитування повинна бути замінена на стратегію кредитної експансії. На період технологічної реконструкції доцільно застосовувати низькі відсоткові ставки для інвестиційних кредитів, запобігати зловживанням включно зі створенням несприятливих макроекономічних умов для спекулятивної актив­ності. Інвестиційна стратегія за обмеженості державних ресурсів повинна орієнтуватися на збільшення приватних інвестицій, включно з іноземними, а шлях до цього — поєднання збільшення власних ресурсів підприємств та зміни структури їх споживання, проте головним інвестором України має стати народ, тож необхідно, щоб кваліфікована праця, як і будь-яка інша, оплачувалася на гідному рівні.

Недопустимо, що нині до зубожілої частини населення належить інтелектуальна його частина — працівники науки, освіти, охорони здоров’я, культури, причому низький рівень реальної заробітної плати значно перевищує темпи зниження ВВП, тобто сучасний стан оплати праці загалом і соціальної сфери зокрема невідповідні рівню можливостей економіки України. До того ж, ні середня, ні мінімальна заробітна плата в нашій країні не виконують функції відтворення робочої сили навіть на найнижчому рівні, тому споживчий бюджет населення із середніми прибутками за рівнем витрат на харчування свідчить, що переважна більшість сімей перебуває на межі голодування, а це дає підстави до висновків про правову незахищеність працівників.

Отже, в Україні оплата праці інтелектуалів, працівників реаль­ної економіки, соціальної сфери тощо невиправдано низька й водночас у кредитно-фінансовій сфері — невиправдано завищена. Проте варто пам’ятати, що низький рівень оплати праці — це не тільки низький рівень життя населення, низький платоспроможний попит. Що менші доходи, то менший і відповідний попиту рівень виробництва, отже, нинішні доходи населення — фак­тор стримування розширення внутрішнього ринку та техноло­гічного оновлення виробництва.

З початком реформ стратегічною помилкою був пріоритет політичних цілей над економічними, коли цілям перерозподілу влас­ності й економічної влади були принесені в жертву цілі соціально-економічні: ефективне використання ресурсів, підвищення рів­ня та якості життя людей. Руйнація старого соціально-еконо­мічного устрою призвела до руйнації матеріальних основ відтворення економіки. На цьому тлі значно позитивнішими наслідками характеризуються ринкові реформи в КНР, де від самого початку перетворень пріоритетними були соціально-економічні, а не політичні мотиви й цілі реформ: забезпечення більш ніж мільярдного населення продовольчими, промисловими товарами, роз­виток нових технологій тощо. Тобто ринкові перетворення розглядалися як засоби, підпорядковані стратегічним завданням поліпшення соціально-економічних умов життя населення, до того ж в економіку не «допускалися» руйнівні цілі й засоби. У цьому принципова відмінність об’єктивно необхідних перетворень у про­цесі реформ від насильно нав’язаних політикою «кроків» до ринку.

Основний висновок звідси може бути один: економічна політика повинна бути перевернута з «голови на ноги». Пріоритетним має стати певний сектор економіки. Інфраструктура повинна обслуговувати його, добудовуватися над ним і органічно розвиватися разом з ним, а не замість нього. Це аксіоматична істина, але її ціна виявилася настільки високою, а втрати настільки значними, що для виправлення становища нині у виснаженої української економіки бракує ресурсів. Кошти, що пішли в тіньовий сектор і конвертували в закордонні активи, практично важко поверну­ти. А виснаженому реальному сектору економіки нескоро вдасться створити й нагромадити кошти для відродження. Для виходу з кризи знову будуть потрібні жертви, і важливо не допустити, щоб у черговий раз вони були перекладеними на основну частину населення, яка зовсім не причетна до розкрадання ресурсів держави.

Таким чином, наша економіка сама ціною величезних втрат підвела своєрідну риску в суперечці між двома концепціями виходу з кризи. Їх умовно можна назвати монетаристською й кейнсіанською, що у специфічних українських умовах постали, по суті, альтернативою між пріоритетами розвитку реального і тіньового секторів економіки. Зростання реального сектору економіки — найбільш надійна основа розв’язання всіх соціально-економічних проблем, у тому числі й призупинення інфляції, проте тимчасово можна припустити й деякий безпечний рівень інфляції, щоб зняти гострі обмеження на споживчі та інвестиційні товари.

Економіка України знову виявилася перед вибором напряму економічних перетворень. Виходячи з викладеного і з огляду на вже отриманий досвід, можна виокремити такі стратегічні напрями:

· пріоритет економічних цілей над політичними. Економічно доцільними є перетворення, що ведуть до ефективного використання ресурсів, економічного зростання, підвищення рівня та якості життя населення;

· пріоритет реального сектору над спекулятивним (легітимної економіки над тіньовою). Будь-якими засобами, у тому числі й адміністративними, розвернути грошові потоки зі спекулятивного сектору в реальний. Якщо стара економічна політика створила систему високої прибутковості спекулятивного сектору, то тут першочергове завдання всіх гілок влади — створення грошово-кредитної системи, що забезпечує ефективність функціонування реального сектору економіки;

· перебороти демонетизацію економіки, в тому числі й засобами керованої інфляції. Трансформаційний процес вітчизняної економіки на початок ХХІ ст. характеризується істотними зрушеннями в роздержавленні власності, появою недержавного сектору економіки та прошарку підприємців; посиленням демократизації економіки, зародженням національних ринків (товарів, праці, капіталів, валюти), формуванням підвалин ринкової інфраструктури, розширенням зовнішньоекономічних зв’язків та низкою інших часткових досягнень, однак перехід до ринкових взаємин супроводиться розвитком цілого «клубка» негативних со­ціально-економічних явищ у нашій країні, які надали глибокій кризі перманентного, системного характеру. Головні серед них: структура економіки індустріального типу з переважанням сировинних виробництв; значна енергомісткість та екологічна небезпечність виробництва з високим ступенем фізичного і морального зношення основних виробничих фондів; низька продуктив­ність праці; низький рівень інвестування в людський капітал; втеча «мізків» та капіталів з України; некомплексне формування ринкової інфраструктури; зростання боргового навантаження на економіку та низький рівень платіжної дисципліни; потужна «тінізація» економіки; гіпертрофована диференціація населення за рівнем прибутків; формування в суспільстві стійкого прошарку соціального дна (бомжів, безпритульних дітей), а це зараз близько 10 % міського населення — з-поміж тих, хто втратив роботу через скорочення 15 млн робочих місць упродовж 90-х рр., а житло — унаслідок відсутності правого захисту від незаконних дій; збільшення смертності внаслідок соціально обумовлених хвороб, самогубств, наркоманії, алкоголізму, кримінальних злочинів; криміналізація суспільства; ігнорування підтримки соціального захисту та забезпечення соціальних гарантій населення; порушення прав людини з боку владних структур; витіснення більшос­ті громадян-акціонерів зі сфери реальних власників роздержав-
лених підприємств і відчуження власності (основних фондів) колективних акціонерних форм на користь формальних переважно шахрайських структур за потурання цим діям влади; неефективна структура зовнішньої торгівлі тощо. Унаслідок цього в суспільстві сформовано негативний «образ» ринкових реформ та високий ступінь недовіри до влади. Нагромаджені в суспільстві аномалії незаперечно свідчать про відсталість та архаїчність його структур, отже, потрібні зміни структури суспільних і політичних взаємин, функцій політичних інститутів і глибока перебудова правової, інституційної та соціальної сфер, оскільки така економіка завжди несе загрозу загострення соціальних конфліктів і постає ймовірним детонатором могутнього соціально-політичного вибуху.

Усе це вимагає активної соціальної політики на рівні держави, адже економіка, в якій існують і розвиваються зазначені негативні явища, не може бути внутрішньо збалансованою. Першочерговими заходами подолання економічної кризи й забезпечення цивілізованого рівня життя населення мають стати впровадження інноваційно орієнтованої моделі економічного розвитку країни; поступове цілеспрямоване проведення соціально орієнтованої економічної політики; конструктивне посилення державної політики в усіх сферах економічного та соціального життя і дієва корекція на цій основі процесів ринкової трансформації.

Пріоритетними, значно конкретнішими шляхами усунення деформацій перехідного процесу в Україні є такі: припинення масового субсидіювання та застосування раціональної процедури банкрутства неконкурентоспроможних підприємств; формування функ­ціонально цілісної ринкової інфраструктури; інноваційна та інвести­ційна підтримка всіх галузей національної економіки; стимулюван­ня підприємництва в галузі високотехнологічних виробництв; органічне поєднання на економіко-правовому рівні процесу приватизації із закінченням реструктуризації та модернізації підприємств; легітимне впорядкування податкового тиску на суб’єктів господарюван­ня та відчуження тіньового сектору, особливо реприватизація кримінального капіталу на користь держави; підвищення купівельної спроможності населення на основі стимулювання процесу залучення його до високопродуктивної праці у вітчизняному виробництві.

Соціально орієнтована економіка стає життєздатною тільки тоді, коли дотримуються необхідні межі соціального захисту, оскільки лише за таких умов забезпечуються суспільні умови для того, щоб людина могла збільшувати свій трудовий внесок, реалізувати свої можливості, а отже й доходи. Соціальна база такої економіки — масовий прошарок економічно активного населення, матеріально забезпечених людей, далеких від утриманських настроїв, які усвідомлюють особисту відповідальність за свою долю і здатні стати рушієм економіки — за своїм ставленням до праці, кваліфікацією, за можливостями адаптуватися до процесів розвитку економіки та нагромадження трудових доходів.

§ 3. Інституційні зміни та соціальні функції
держави в умовах соціалізації економіки

Рух до соціально орієнтованої економіки передбачає з усією очевидністю формування сильних інститутів, які деякі економісти вважають більш важливими, ніж швидкість реформ. Оскільки загального критерію економічної ефективності інститутів поки що не існує, головним критерієм ефективності державних інститутів можна визнати економічні результати і стан соціальної сфери економіки. Одне неспростовно — інститути обмежують і визначають спектр альтернатив, доступних економічним агентам, сукупність суспільних інститутів — це інформаційний образ співтовариства, який структурує поведінку людей.

Перехідній економіці властиві глибокі інституційні зміни: одні інститути припиняють свою дію, інші змінюються, стають рин­ковими, треті виникають уперше, тому перехідний період є ще й періодом інституційної трансформації. У широкому розумінні це не тільки зміна формальних і неформальних умов господарської діяльності, сюди ж долучають зміни взаємин, власності, виникнення нових суб’єктів господарської діяльності (комерційних бан­ків, фондових бірж, інвестиційних фондів тощо).

Отже, інституційна трансформація в перехідний економіці постає як процес виникнення, розвитку і зміцнення ринкових правил економічної поведінки й ринкових установ (організацій) та заміна ними старих інститутів — правил і організацій, притаманних адміністративно-командній системі, проте часто, як гальмо, спрацьовує фактор спадкоємності у зміні економічних структур і взаємин. Звичайно, одномоментні зміни всієї нормативної й законодавчої бази неможливі, здійснюються вони поетапним виведенням старих актів і зміною правого поля, заміною їх новими, що відповідають руху трансформаційного перетворення економіки країни. У створенні цілісної та взаємопов’язаної інституційної системи істотна роль належить державі, нехтування цією обставиною і намір звільнити економіку від державного втручання обернулися суттєвими невдачами ранніх ліберальних перетворень і не дали змоги ринковим реформам просунутися так, як на це розраховували ініціатори. Фрагментарні ринкові інститути, як підтверджує практика, не завжди «працюють» за законами ринку.

У періоди радикальної трансформації в Україні тривають гост­рі сутички різних соціально-економічних сил (груп інтересів). На тлі забезпеченого послаблення державної влади та її інститутів групи інтересів одержують можливість безпосередньо впливати на процес прийняття рішень, розробку нормативних і законодавчих документів, тобто сфера створення норм і законів виявилась у фокусі гострої політичної та адміністративної боротьби, результатом якої стає ухвалення потрібного тому чи тому угрупованню документа. Існують і протиборчі угруповання, які намагаються протистояти зусиллям конкурентів. Унаслідок цього частина при-
йнятих нормативних актів на практиці не діє, частина незабаром скасовується, що стає індикатором політичної нестабільності.

Становлення інституційної системи триває в умовах боротьби між різними політичними угрупованнями та економічними кланами й усередині владних структур (законодавчої та виконавчої влади, різних відомств між собою, а також угруповань та осіб). Найсумніше те, що боротьба точиться не за реалізацію загальнодержавних інтересів, а за поліпшення власного становища або — в інтересах клану. Таким чином гальмується трансформація інституційної системи, а разом з нею — так необхідний процес гуманізації економіки та виробничого процесу, забезпечення економічної свободи громадян та гарантій рівних умов саморозвитку створенням «соціального ринку» (розширенням та активною, рівноправною участю в ринкових процесах всього працездатного населення). Натомість за необмеженої чиновницької монополії (да­вати дозвіл або забороняти відкривати власну справу) та неадекватних підприємництву економічних умов триває тотальне відчуження громадян від засобів виробництва, управління, організації та результатів праці, спричинюючи дестабілізацію суспільства, десоціалізацію особистості й безпомічну метушню влади. Брак необхідних інституцій в Україні істотно обмежує головний ринковий механізм — конкуренцію, відчутно гальмує модернізацію економічної культури, виробництва, управління.

Усе це має сумні наслідки розкрадання державної скарбниці, паразитарні форми «співробітництва» приватного та державного секторів економіки в інтересах окремих осіб і корпоративно організованих груп. Приватний сектор позбавлений можливості функціонувати в ринковому режимі, оскільки для частини привілейованих підприємців існує необґрунтована система державних пільг, фінансове підживлення за рахунок державного бюджету, що повинно кваліфікуватись як злочинне марнотратство. Так недосконалість інституційної системи спричинює недотримання стандартних правил взаємодії суб’єктів ринку.

Отже, якщо в українських умовах унаслідок інституційної невпорядкованості здійснення приватизації відбулося в інтересах номенклатурної верхівки, що призвело до утворення переважно неефективних власників, то, керуючись економічною доцільністю та природним правом забезпечення справедливості, важливо запровадити необхідні інституційні норми для запобігання відпливу бюджетних і позабюджетних коштів на підтримку таких підприємців.

За умов ринкової трансформації українського посттоталітарного суспільства на старті реформ не були враховані дві обставини: по перше, необхідність збереження й нарощування соціальної сфери суспільства; по-друге, реформування та пошук нових механізмів регулювання у зв’язку зі змінами господарської й соціаль­них сфер. З часу проголошення державної незалежності України відбулася значна руйнація соціального статусу населення, яка і в минулі часи не відзначалася достатніми заходами щодо забезпечення реалізації особистості порівняно з тими, що створено в західних країнах. Упродовж початкового етапу перехідного періоду суспільство зазнало істотних змін, серед яких найважли­вішою виявилася проблема поширення бідності, що охопила всі верстви населення, включно з його інтелектуальною частиною, справжнім багатством країни, яка виявилась усунутою від процесів реформування, що й визначило їх наслідки. Було породжено економіку з деформованими умовами суспільного відтворення, що тривалий час пристосовується до матеріального забезпечення населення на рівні, нижчому від біологічних потреб.

Перехід до нової системи господарювання в нашій країні не супроводжувався диверсифікацією системи фінансування соціаль­ної сфери. Головним джерелом витрат був і залишається державний бюджет, який відзначається істотними вадами фінансування соціальної сфери внаслідок об’єктивних макроекономічних диспропорцій, успадкованих від минулої системи й утворених за роки непослідовних і несистемних ринкових реформ, та вадами
реалізації самої соціальної політики: недостатніми розмірами й фрагментарністю фінансування соціальної сфери, неефективною структурою, за якої основна частка витрат припадає на заробітну плату, що має наслідком занепад матеріальної інфраструктури, брак стимулів і механізму переходу до децентралізованого фінансування частини соціальних витрат.

Що ж до визначення поняття «соціальна орієнтація держави», то воно полягає в політичній координації та регулюванні широкого спектра соціальних процесів на основі науково сформульованих ідей, положень та концептуальних підходів як тривалого, стратегічного, так і короткотривалого, тактичного, характеру. Ці ідеї мають утілюватися на основі системи конкретних заходів, дій, важелів, стимулів і механізмів задля практичного регулювання соціальних процесів. Соціальна діяльність держави розроб­ляється та реалізується на макро-, мезо- і мікрорівнях, але визначається пріоритетом державного.

Зростання соціальної орієнтації держави — це курс, що задає загальний напрям руху, де неминуча соціальна нерівність збалансовується пошуками справедливості, де індивідуалізм повинен урівноважуватися розвинутим почуттям солідарності. Зростання соціальної орієнтації потребує підтримки певної рівноваги між де­мократичними інститутами і сильною державною владою, державним, регіональним, підприємницьким регулюванням економіки і ринковим механізмом саморегулювання, приватною та державною власністю, економічною ефективністю і соціальною спра­ведливістю — будь-які перекоси призводять до серйозних порушень функціонування соціально-економічної системи. Економічна якість розвитку (ефективність, дохідність) мають поєднуватися із соціальною якістю (високий рівень освіти, рівень добробуту, тривалість життя, задоволеність характером та умовами праці тощо). Розуміння природи і ролі соціальних параметрів має бути вільним від традиційних міфів і уявлень, наприклад, таких, як безоплатність соціальних послуг, державний патерналізм їх забезпечення, неефективна природа вкладень у соціальну сферу тощо.

Головними завданнями соціальної діяльності держави на сучасному етапі мають бути: 1) ліквідація бідності й забезпечення динамічного зростання рівня життя населення — у першу чергу за рахунок збільшення заробітної плати, пенсій та стипендій, компенсаційних виплат тощо; 2) соціалізація структурних складових економіки, що реалізується в державі (блоків структурної, інвестиційної, цінової, бюджетної, грошово-кредитної, податкової діяльності тощо); 3) забезпечення умов максимально пов­ної реалізації принципів соціальної справедливості, дотримання
соціальних прав, гарантій людини, визначених Конституцією;
4) забезпечення соціальної стабільності та соціальної безпеки.

Реалії свідчать, що здійснення соціальної функції держави тіс­но пов’язане зі спадщиною посттоталітарних часів, яка виявляється в непідконтрольних діях надмірного бюрократичного апарату, котрий не задовольняється лише заробітною платою, а щедро забезпечується за рахунок держави додатковими пільгами щодо оплати за житло, відпочинок, привілеями пенсійного забезпечення тощо. Здійснення контролю над діяльністю наявного бюрократичного апарату, включно з привілейованим пенсійним контингентом, надто складний процес, який потребує формування державою засад реальної демократії українського суспільства, щоб покласти край лицемірству державних структур щодо захисту основної маси населення та необмеженій турботі щодо найбільш забезпеченого прошарку українського суспільства, добре «підгодованого» приватизацією-розподілом державної власності. Тільки за усунення цих вад соціального буття суспільства держава може розраховувати на довіру громадян і позитивне сприйняття реформ.

Показником результативності соціальної діяльності держави є рівень та якість життя населення, за ступенем розвинутості соціальної сфери та добробуту народу, рівнем його освіченості й тривалості життя, за цими ж параметрами оцінюються успіхи трансформаційних процесів. Найважливіші елементи соціальної полі­тики держави — сприяння високому рівню зайнятості населення через формування відповідних механізмів підтримки його зайнятості, забезпечення соціального захисту, надання допомоги найбіднішим, забезпечення допомоги в разі безробіття, соціальне страхування тощо. Держава у своїй діяльності повинна забезпечувати реалізацію двох підходів щодо політики прибутків: 1) гарантії забезпечення для кожного індивіда існування не нижче межі бідності (європейський підхід, заснований на провідній ролі держави та принципах соціальної справедливості); 2) створення умов для економічної активності населення (американський підхід, заснований на економічній раціональності). Соціальний захист передбачає також розвиток за рахунок держави освіти, охорони здоров’я, довкілля, підвищення професійної підготовки пра­цівників.

Головна мета держави — дати поштовх зростанню темпів економічного розвитку на основі підвищення суспільного виробництва для подальшої соціалізації економіки, забезпечення гідного рівня та якості життя людини. Разом з тим, було б глибокою помилкою перетворювати державу на своєрідний центр забезпечення «всіх і всього» — така патерналістська практика вкрай неефективна і здатна породжувати лише утриманські настрої. Головне завдання соціальної діяльності держави в перехідній еко­номіці після проведення приватизації на користь номенклатур­ної верхівки — зняти перешкоди щодо забезпечення свободи та рівних умов економічної діяльності для всіх працездатних громадян, які здатні своєю працею, ініціативою забезпечити гідні умови життя для себе і своєї сім’ї. Це відповідає як вимогам еко­номічної ефективності, так і принципу соціальної справедливості, і має стати головним напрямом соціального захисту населення.

Соціальні функції держави впливають на її обов’язки перед суспільством, регламентуються Конституцією й об’єднують численні складові, до основних з яких належать: забезпечення хоча б простого відтворення населення з поліпшенням якості життя та стану генофонду, відтворення потенціалу ресурсів праці за вимірами його духовності, здоров’я, професійного рівня тощо, забезпечення зайнятості, мінімального прожиткового рівня, розвитку охорони здоров’я, освіти, культури, поліпшення стану довкілля за коротко- та довгостроковими програмами. Зокрема, на найближчий час конче потрібно зосередити головні зусилля на:
1) збереженні потенціалу ключових галузей соціальної сфери (науки, освіти, медичного обслуговування); 2) рівномірному розподілі тягаря трансформаційної кризи між різними групами громадян, що потребує від держави відповідного регулювання прибутків. Головним засобом впливу соціальної політики держави є її органічна складова — фіскальна політика як засіб мобілізації та комплексного формування й розвитку сучасної соціальної сфери, оскільки для цього потрібні значні фінансові ресурси.

Соціальна діяльність держави з урахуванням загальносвітових тенденцій органічно залучає соціальні трансферти, що реалізуються через фіскальний механізм. Нині зростає роль соціальних критеріїв розвитку фіскальних взаємин з одночасним посиленням зв’язку їх соціальної та економічної функцій. До економічної слід віднести зумовленість фіскальних взаємин товарно-грошовими стосунками, конкретні принципи побудови бюджетної та податкової систем, методи фінансування, а також різноманітні форми використання фіскальних засобів. До соціальної — цільову орієн­тацію на різнобічний розвиток особистості та забезпечення добробуту населення, поєднання інтересів виробників і споживачів. Отже, удосконалення фіскального механізму передбачає як обо­в’язкову умову комплексне залучення всіх економічних агентів до сфери його впливу, тобто виведення з кримінальної сфери «тіньової» частини економіки, на котру припадає більше половини ресурсів і фінансових потоків, які не працюють на українську економіку. До речі, світова теорія і практика фіскального регулювання виробила досить форм і методів впливу держави через фіскальний механізм на соціальні процеси в суспільстві, основними з яких постають: безпосередні бюджетні видатки; «податкові видатки» у вигляді пільг, відшкодувань, відстрочок; страхові внески до державних і недержавних страхових фондів; благодійні внески приватних осіб, фірм і організацій; громадські ініціативи зі створення різного роду фондів; кошти громадян.

Важливим видом соціальної діяльності держави є складання соціального бюджету з обґрунтуванням необхідних джерел прибутків і соціальних видатків, що визначає обсяги коштів, які держава витрачає на пенсії, охорону здоров’я, а також систему соціального захисту населення. Розробка такого бюджету — не­від’ємна частина фінансового регулювання суспільних взаємин перехідної економіки. Новим у соціальній діяльності держави слід вважати державне соціальне замовлення, що постає як доручення виконавчої влади, котра фінансується з державного бюджету, на виконання цільової програми або окремого проекту, спрямованих на розв’язання соціальних проблем.

Таким чином, державна соціальна діяльність — це багатофунк­ціональний, комплексний процес, відповідним чином організований і узгоджений державою взаємозв’язаний та цілеспрямований рух матеріально-фінансових ресурсів задля досягнення суспільно прийнятних рівня та якості життя народу. Головне завдання державної соціальної діяльності регулювання — раціонально мобілізувати, розподілити й направити адресно фінансові потоки для конструктивного розв’язання всього спектра соціальних проблем за перехідної економіки, включно з реформуванням самої соціаль­ної сфери на основі принципових організаційно-фінансованих змін, які відбулися й відбуваються в Україні.

Найбільш загальним визначенням суспільного господарства постає характеристика його за існуванням у суспільстві різних форм економічної життєдіяльності, тобто сфер діяльності суспільної системи, спря­мованих на власне життєзабезпечення.