Непрямі (побічні) докази встановлюють не головний факт, а доказовий факт, який, у свою чергу, є доказом головного факту

Наприклад, у справі про вбивство свідок показав, що незадовго до вбивства обвинувачений погрожував потерпілому вбивством. Це побічний доказ. Свідок не говорить про факт вбивства. Він говорить про факт погрози з боку обвинуваченого на адресу потерпілого. Факт погрози по вбивству – це не головний факт (головний факт – факт вбивства), а доказовим є той факт, який в сукупності з іншими доказами, може привести до висновку про головний факт, тобто про вчинення вбивства обвинуваченим.

Таким чином, прямий доказ прямо зв язує особу, яка обвинувачується у вчиненні злочину, з фактом цього злочину. Побічний доказ зв язує обвинуваченого не з самим фактом злочину, а з будь-яким іншим, побічним фактом, з якого можна зробити висновок про вчинення обвинуваченим злочину.

Поділ доказів на прямі і побічні ґрунтується на поділі фактів на головний і доказовий факт. Ті докази, за допомогою яких встановлюються доказові факти, є побічними, ті докази, за допомогою яких встановлюється головний факт, - прямими.

Поділ доказів на прямі і побічні має велике значення тому, що методи користування ними, прийоми доказування прямими і побічними доказами є різними.

При оцінки прямих доказах основне питання полягає в оцінці даного доказу за джерелом: наприклад, чи правильно показав свідок, чи немає в його показанні помилки, чи належним чином він помітив факт, який сприймав. Якщо доказ оцінений правильно, то і головний факт також встановлений правильно. Якщо доказ оцінений неправильно, буде допущена помилка у вирішенні справи та зроблений неправильний висновок.

Як і прямий доказ, побічний оцінюється за джерелом інформації і у разі визнання доказу достовірним, необхідно оцінити факт (побічний, доказовий), який цим доказом встановлюється.

Обвинувачення завжди повинно ґрунтуватись тільки на сукупності доказів прямих, побічних або тих і інших разом. Один окремий доказ – прямий або побічний – не може бути покладений в основу обвинувачення, оскільки правильна оцінка будь-якого доказу вимагає зіставлення одних доказів з іншими, підтвердження одного доказу іншим. Яким би переконливим не був прямий доказ (наприклад, впізнання обвинуваченого потерпілим, визнання своєї вини затриманою особою), правильність такого доказу може тільки припускатись. Достовірними такі докази є тільки тоді, коли є можливість зіставити ці докази з іншими доказами, підтвердити іншими доказами.

Це правило доказового права, яке не має і не допускає винятків. Щодо побічних доказів, це правило очевидне і не викликає сумнівів: на одному побічному доказі обґрунтувати обвинувачення не можна. Але й одного прямого доказу недостатньо для того, щоб визнати особу винуватою у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватись на одному визнанні своєї вини обвинуваченим, якщо це визнання не підтверджено іншими доказами.

Дослідження побічних доказів, їх перевірка й оцінки характеризується такими положеннями:

1. Кожний доказовий факт повинен бути доказаним без сумніву. Якщо факт, за допомогою якого доказується головний факт, не доказаний, сумнівний, він не може служити доказом головного факту. Наприклад, якщо у справі про підпал побічним доказом є погроза обвинуваченого на адресу потерпілого підпалити його майно, цей факт необхідно доказати з повною достовірністю - показаннями, що обвинувачений дійсно незадовго до пожежі погрожував потерпілому підпалом. І тільки після цього такий факт стає доказом винуватості обвинуваченого.

2. Побічних доказів повинно бути декілька, має бути їх сукупність, один побічний доказ не служить підставою для висновку по справі. Кожний побічний доказ отримує силу тільки в зв язку з іншими побічними доказами. Дійсно, один ізольований побічний доказ може бути підставою для припущення про винуватість обвинуваченого. Наприклад, у справі про вбивство такі факти, як погроза обвинуваченого потерпілому або знаходження обвинуваченого на місці вбивства в той час, коли було вчинене вбивство, або виявлення на одягу обвинуваченого плям крові тієї ж групи, до якої належить кров потерпілого, взяті окремо один від одного не служать підставою для висновку про винуватість обвинуваченого. Але сукупність побічних фактів може бути такою підставою.

3. Всі побічні докази повинні бути узгоджені один з одним, підтверджувати один одного, повинні становити гармонійне ціле, ланцюжок доказів, всі кільця якого нерозривно пов язані між собою.

Побічні докази утворюють ланцюжок доказів тоді, коли вони пов язані між собою, взаємно підкріплюють один одного, кожне кільце ланцюжка доказів не може бути вибито без того, щоб не розпався весь ланцюжок. Якщо такого зв язку побічних доказів не має, це означає, що є тільки механічний набір розрізнених фактів, яка б велика кількість їх не була, вони не можуть бути підставою для висновку про винуватість обвинуваченого.

4. Всі побічні докази мають перебувати у причинному зв язку з головним фактом. З побічних доказів випливає достовірний висновок про винуватість обвинуваченого тільки в тому випадку, якщо встановлений причинний зв язок між доказовими фактами і головним фактом. Наприклад. У справі про вбивство встановлено, що на одягу обвинуваченого є сліди крові людини, яка за групою крові співпадає з кров ю потерпілого. Цей факт, тобто сліди крові на одязі обвинуваченого – побічний доказ (доказовий факт) його винуватості у вбивстві. Але зробити висновок про винуватість обвинуваченого можна лише тоді, коли всією сукупністю обставин справи буде встановлено, що плями крові на одязі обвинуваченого з явились внаслідок того, що при нанесенні обвинуваченим смертельного поранення потерпілому кров останнього потрапила і забруднила одяг вбивці і виключається будь-яке інше пояснення походження цих плям.

У даному випадку факт вбивства (головний факт) буде причиною появи плям на одязі обвинуваченого (побічний доказ), доказовий факт (а це й останній факт), - наявність плям крові буде слідством вчинення вбивства (головний факт).

5. Всі побічні докази у справі мають у своїй сукупності приводити до одного єдиного висновку – про винуватість обвинуваченого і повинні виключати можливість будь-якого іншого висновку.

Якщо зібрані у справі докази допускають будь-яке інше пояснення, залишають якусь можливість іншого висновку щодо винуватості обвинуваченого, значить вони недостатні для того, щоб бути підставою для обвинувачення. Тому при користуванні побічними доказами необхідно перевірити і виключити всі можливі версії, щоб залишилась тільки єдина версія.

Орієнтовний перелік фактів, які в судовій практиці служать побічними доказами:

- речові сліди злочину, тобто сліди, залишені злочином на різних предметах (наприклад, плями крові на одязі обвинуваченого у справі про вбивство);

- сліди, залишені злочинцем (наприклад, слід ноги, виявлений на місці вчинення злочину та ідентифікований зі слідом ноги обвинуваченого);

- наявність знарядь, необхідних для вчинення злочину (наприклад, виявлення у обвинуваченого ключа, що відчиняє приміщення, з якого вчинена крадіжка);

- наявність предметів, які були об єктом злочинного посягання (наприклад, виявлення у обвинуваченого під час обшуку викрадених речей);

- знаходження обвинуваченого на місці вчинення злочину в той час, коли злочин було вчинено (наприклад, показання свідка, що він бачив обвинуваченого біля того місця, де було вчинено вбивство, безпосередньо після вчинення вбивства);

- наявність мотиву до вчинення злочину (наприклад, ворожі відносини між обвинуваченим і потерпілим, сварка між ними);

- дії обвинуваченого до вчинення злочину, які представляють собою підготовку до вчинення злочину (наприклад, придбання зброї), дії обвинуваченого після вчинення злочину, які спрямовані на знищення слідів злочину;

- зміна способу життя обвинуваченого, викликана вчиненням злочину (наприклад, після розкрадання майна обвинувачений купує дорогоцінні речі).

Поряд з цим слід вказати на низку фактів, які не можуть служити побічними доказами винуватості обвинуваченого, але іноді помилково приймаються як такі:

- факти, які аналогічні фактам даної справи, але не перебувають з ними у причинному зв язку (наприклад, подібність способу вчинення злочину у даній справі зі способом вчинення злочину в інших аналогічних справах);

- факти, що характеризують обвинуваченого з негативного боку (наявність попередньої судимості, аморальна поведінка);

- поведінка обвинуваченого на слідстві і в суді щодо його справи.

Відмова обвинуваченого давати показання, протиріччя в його показаннях, посилання на факти, які не підтверджуються, - все це може свідчити, що обвинувачений обрав неправильні методи свого захисту, проте не доводить винуватість обвинуваченого.

4.Поняття доказування і характеристика його етапів

Доказування - це встановлення за допомогою доказів всіх фактів, обставин, що мають значення для вирішення кримінальної справи. Доказування - це використання доказів для з ясування обставин справи. У цьому розумінні поняття доказування тотожне поняттю дослідження, яке проводиться на досудовому слідстві і в судовому засіданні та полягає у збиранні, перевірці й оцінці доказів, а також у з ясуванні за допомогою доказів всіх фактів і обставин справи.

З цього випливає, що доказування - це процес пізнання істини у кримінальній справі. Щоб правильно вирішити справу, необхідно встановити об єктивну, матеріальну істину, тобто відтворити у повній і точній відповідності до дійсності саму подію злочину, довести винуватість особи у вчиненні злочину і всі обставини, що визначають ступінь відповідальності цієї особи за вчинене, або впевнитись у протилежному, тобто у тому, що в дійсності злочин не був вчинений, особа невинувата. Це пізнання істини у кримінальній справі становить складний процес: збираються і перевіряються докази, що встановлюють окремі факти, які мають значення для справи. Від цих фактів дослідження переходить до інших фактів, поступово з ясовуються одні обставини, потім інші, поки всі обставини справи не стануть повністю зрозумілими.

Доказування як пізнання істини у кримінальній справі підпорядковується певним логічним правилам, згідно з якими проходить пізнання будь-яких явищ дійсності. Таким чином накопичується певний фактичний матеріал, який підлягає аналізу, поділяється на частини, з ясовуються окремі деталі, аспекти досліджуваних фактів, після чого робиться узагальнюючий, синтезуючий висновок про всі досліджувані події. На підставі тих даних, що вже є, будується певна гіпотеза, яка ретельно перевіряється.

Доказування має цілеспрямований характер. Його метою є встановлення істини у справі. Щоб досягти цього, дослідження обставин справи повинно бути повним, об єктивним, всебічним, неупередженим. Це означає, що з приводу фактів, що підлягають дослідженню, в деяких випадках необхідно, виходячи з обставин справи, висунути різні конкретні варіанти, можливі пояснення для того, щоб їх перевірити, та відкинути ті, що не підтвердились, прийняти ті, що підтвердились. Такі можливі конкретні варіанти, можливі пояснення фактів, що підлягають дослідженню у справі, називають версіями.

У процесуальній і криміналістичній літературі підкреслюється характер слідчої (судової) версії як вірогідного судження щодо спірних обставин справи, як знання, яке потребує перевірки, в залежності від результатів якої робиться висновок щодо правильності або помилковості версії і досягається достовірне знання. Версія допомагає встановити ще невідомі факти, знання яких необхідне для всебічної характеристики ознак розслідуємої події, допомагає пізнати сутність досліджуємої події, перейти від спостерігання ознак до розкриття внутрішнього змісту події. Таким чином слідча (судова версія) направляє збирання, перевірку і оцінку доказів вширь и вглубь – від відомих до невідомих фактів і від явищ до сутності, вказує шляхи цієї роботи, що випливають з завдань кримінального судочинства, предмету доказування, особливостей конкретної справи. Як і гіпотеза, версія потребує перевірки. На підставі нових даних слідчий уточнює і змінює висунуті припущення щодо пояснення вивчаємих явищ або відкидає їх і висуває нові припущення.

Версії представляють ядро процесу доказування. Вони є основою і логічним центром планування, допомагають вирішити, що саме, завдяки яких слідчих дій, у якій послідовності необхідно встановити у справі. План розслідування кримінальної справи, не заснований на версіях, перетворюється у перелік окремих слідчих дій, не пов язаних одною метою.

У кримінальних справах можуть бути побудовані різні версії щодо одного й того ж факту. Наприклад, якщо порушена кримінальна справа і провадиться розслідування по вбивству, підставою для чого послужило виявлення трупа зі слідами насильницької смерті, можуть бути побудовані такі версії: 1) вбивство; 2) самогубство; 3) нещасний випадок. Якщо припущення про самогубство і нещасний випадок відпадають і підтверджується факт вбивства, з цього приводу, залежно від обставин, можуть бути побудовані версії: 1) вбивство з метою пограбування; 2) вбивство з ревнощів близькою особою; 3) вбивство з помсти за заподіяну образу і т. ін.

При розслідуванні і судовому розгляді кримінальної справи мають бути побудовані всі можливі версії, що випливають з обставин справи. Їх слід ретельно перевірити, для чого необхідно зібрати докази щодо кожної версії. Якщо у результаті такої перевірки всі версії будуть спростовані, і лише одна набуде повного і об єктивного підтвердження доброякісними і достовірними доказами, - це дасть можливість слідству і суду дійти достовірного висновку, встановити матеріальну істину.

Версія може вважатись підтвердженою повною мірою, а припущення можуть перетворитися у достовірний висновок за наявності таких умов:

- виходячи з обставин справи, побудовані всі можливі версії;

- всі версії ретельно і всебічно перевірені;

- всі версії, крім однієї, спростовані зібраними доказами, виявились неправдивими;

- тільки одна версія підтверджена достовірними доказами;

- ця одна версія повністю відповідає усім обставинам справи, повністю їх пояснює і є єдиним можливим висновком з усіх обставин справи.

Побудова і перевірка версій дають можливість точно визначити коло обставин, що підлягають доказуванню, вказують на ті напрямки, за якими слід шукати доказів, необхідних для правильного вирішення справи, для встановлення об єктивної істини.