Список використаної літератури та джерел

МіністерСТВО ОСВІТИ И НАУКИ УКРАїНИ

ХАРКІВСЬКИЙ ПАТЕНТНО-КОМП’ЮТЕРНИЙ КОЛЕДЖ

рЕФЕРАТ:

Рух опору на Харківщині у роки Великої Вітчизняної війни

ВИКОНАВ: лИСЕНКО в.о.

ПЕРЕВІРИЛА: кАТАСОнОВА в.в.

ХАРКІВ 2015

ЗМІСТ

РОЗДІЛ І. РАДЯНСЬКИЙ РУХ ОПОРУ

Список використаної літератури та джерел

РОЗДІЛ І РАДЯНСЬКИЙ РУХОПОРУ

Великі труднощі впроцесі свого становлення пережив партизанський рух у тилу ворога. Оскількивоєнною доктриною Червоної Армії передбачалося, що війна вестиметься виключнона території противника, підготовка населення до партизанської боротьбивизнавалася недоцільною. Більш того, створена в лісах прикордонних районів напочатку 30-х рр. мережа матеріально-технічних баз була ліквідована, а підібранідля можливої партизанської боротьби досвідчені кадри звинувачено у підготовці«замаху на товариша Сталіна» та знищено. Було відкинуто теоретичнізасади і практичний досвід організації й тактики партизанського руху. Ціпрорахунки далися взнаки на початку війни, коли партійні та військові организаходилися створювати підпілля, формувати партизанські загони. Адже об’єктивнітруднощі організації боротьби у ворожому тилу ускладнювалися поспішністю йформалізмом у доборі кадрів та підготовці їх до діяльності в нелегальнихумовах, накладанні матеріально-технічної бази, створенні конспіративнихквартир, налагодженні засобів зв’язку. Орієнтовані на досвід громадянськоївійни, місцеві керівники до обов’язків яких було віднесення формування підпіллята партизанських загонів, нерідко проявляли кричущі невігластво і формалізм.

Тому не дивно, щобагато таких погано підготовлених і недосвідчених підпільників і партизанів,зіткнувшись на початку окупації з гітлерівськими каральними органами, які маливеликий досвід боротьби з антифашистським рухом у Німеччині та Європі, невитримали всього тягаря непередбачених труднощів.

Відомо, що впромові Й. Сталіна 3 липня 1941 р. йшлося не лише про масовий опір фашистськимагресорам, але й про створення загонів диверсантів. Серед багатьох функцій, щовони їх мали виконувати, мова йшла й про сталювання ними лісових масивів. 17листопада з’явився наказ Й. Сталіна № 0428, в якому вимагалося:

«1.Руйнувати й спалювати до решти всі населені пункти в тилу німецьких військ навідстані 40 – 60 км в глибину від переднього краю та на 20 – 30 км праворуч і ліворуч від шляхів.

2. Для знищеннянаселених пунктів у зазначеному радіусі дії кинути негайно авіацію, широковикористовуючи артилерійський і мінометний вогонь, команди розвідників,лижників, і партизанські диверсійні групи, споряджені пляшками з запалювальноюсумішшю, гранатами й підривними засобами…

3. При вимушеномувідході наших частин на тій чи іншій ділянці виводити з собою радянськенаселення й обов’язково знищувати всі без винятку населені пункти, щоб ворог неміг їх використати.

4. Ставціщотретього дня окремим зведенням доповідати скільки й які населені пунктизнищено за минулі дня й якими засобами досягнено цих результатів» [Див.55, с. 31].

Не важко уявити,в якій ситуації довелося б діяти майбутніми партизанам, коли б ці наказипунктуально виконувались.

Хоча з 25 по 29червня 1941 р. керівні працівники Компартії України провели кілька нарад, деобговорювалися проблеми створення партизанських загонів та підпілля, але досередини липня вказівок з Москви з цих питань не надходило. Лише стихійний рухбілоруського народу, про який кілька разів доповідав секретар КомпартіїБілорусії П.К. Пономаренко особисто Й. Сталіну, примусив Центр звернути увагуна пір фашистам з боку населення окупованих регіонів СРСР.

18 липня 1941року вийшла постанова ЦК ВКП(б) «Про організацію боротьби в запіллінімецьких військ» [43, с. 217]. В ній говорилося, що партійні організаціївипустили з-під своєї уваги питання партизанської та диверсійно-розвідувальноїдіяльності в тилу ворога, яку вели групи патріотів. Ба більше, «ще нерідкісними є випадки, коли керівники партійних і радянських організацій урайонах, яким загрожувало загарбання фашистами, ганебно кидають свої бойовіпости, відходять у глибокий тил, на спокійні місця, перетворюються фактично надезертирів й жалюгідних боягузів. При цьому керівники республіканських іобласних парторганізацій у багатьох випадках не вживають заходів для рішучоїборотьби з цими ганебними фактами» [43, c. 217].

Найзначнішим вобласті був радянський рух Опору. Його формування розпочалось у липні – серпні1941 р.

Згідно здирективою 4-й відділ Харківського управління НКВС разом з обкомом ВКП(б)розгорнули досить активну, якщо покладатися на кількісні показники, діяльністьдля формування партизанських загонів, диверсійно-розвідувальних груп тапідпілля.

співробітникиобкому ВКП(б) та управління НКВС провели бесіди з 10 тис. кандидатів допартизанських загонів і підпілля. Після відсіву ненадійних (не завжди точного)було утворено 85 партизанських загонів (кількістю 3 062 особи) і 66 диверсійнихгруп (кількістю 271 особа). На початок окупації було створено обласний обкомпартії, 37 підпільних райкомів, у тому числі 4 – у Харкові; обком, 26 райкомівкомсомолу, з них 3 – у місті. Всі вони пройшли підготовку у спеціальних школах.У зв’язку з бойовою обстановкою, що швидко загострювалася, 15 загонів булипередислоковані в інші області України, ближче до фронту. Взаємодіючи зрегулярними частинами Червоної Армії, вони не раз відзначалися у боях.

Підпільнаборотьба зосереджувалась в основному у Харкові. Головним завданням підпільниківтут було не дати змоги окупантам налагодити виробництво. Сильний резонанс малидії оперативної інженерної групи під керівництвом І.Г. Старинова. Напередоднізалишення Харкова сапери замінували декілька будинків. У одному з них на вулиціМироносицькій, 17 розмістився начальник Харківського гарнізону, генерал фонБраун. 16 листопада 1941 року цей будинок було підірвано радіоміною, керованоюіз Воронежа. Разом із генералом загинуло 2 офіцери і 13 солдат. 20 листопадац.р. на площі Руднєва було знищено будинок штабу військового командування. Підйого уламками загинули десятки офіцерів вермахту.

Підпільніобкоми партії і комсомолу, очолені відповідно Іваном Івановичем Бакуліним іОлександром Гордійовичем Зубарєвим, не встигли розгорнути активну діяльність. Восновному вони розповсюджували листівки. За доносом зрадника у січні 1942 рокуЗубарєв і його зв’язкова Галина Нікітіна були заарештовані та після катуваньстрачені. У червні ц.р. у зв’язку з арештом Бакуліна припинив діяльність іпідпільний обком партії. Намагання відновити діяльність обкомів не малауспіхів. Новий склад обкому комсомолу (Олександр Щербак – секретар, ФедірСлинько і Галина Пархоменко – відповідальні організатори, Надія Волкова — зв’язкова) не зумів пройти у Харків і влився до складу загону Синельникова.Під час одного з боїв із фашистами вони загинули. «Основною причиноюарештів і провалів у діяльності підпільних організацій, — наголошувалося узвіті обкому партії, — була зрада й порушення конспірації».

В області діялипартизанські загони. Не зважаючи на те, що в області повинно було діяти 72партизанські загони, на зв’язок вийшло лише 34. За звітом обкому партії, улютому 1942 року в області у тилу ворога діяв 21 загін, 24 – на лінії фронту і19 – опинились у радянському тилу.

На жаль,неможливо точно відповісти навіть на питання, яку ж кількість загонів булостворено до кінця жовтня 1941 року та після окупації частини Харківськоїобласті. Найчастіше вживана в літературі й наведена нами раніше цифра – 94партизанських загони та 66 диверсійних груп загальною чисельністю 3 581 боєць[3, с. 241, 4, с. 17], по вивченні архівних документів викликає поважнісумніви. Так, у доповідній записці М.С. Хрущову обласний комітет ВКП(б)повідомляв 13 грудня 1941 року, що в області було сформовано 108 партизанськихзагонів та 57 диверсійних груп, до яких залучено 2 662 більшовики та 1 780комсомольців. Але загони створювалися й після грудня 1941 року: тільки заквітень – травень 1942 року обком та органи НКВС під керівництвом Л.Г.Добровольського організували ще 23 загони, де налічувалось 374 партизани.Стосовно кількості диверсійних груп, то в іншому документі мова йде вже про130, а не 57 або 66 груп [55, с. 32]. Всі ці дані створюють складну картинунеточностей та недомовок.

Станом наберезень 1942 року в запіллі ворога повинен був залишитися 71 харківськийзагін, а згідно з доповідною запискою обкому там знаходився лише 21 загін. Навітьколи взяти до уваги, що 20 загонів розпалися чи було розформовані, 15відправлені в інші регіони України, то все одно невідомо, де поділися інші [55,с. 32].

Певне світло нацю проблему проливає конкретний аналіз діяльності окремих партизанськихформувань, а також ситуації, що склалася в осені 1941 року у прифронтовій зоні,якою досить довго вважалася Харківщина – адже територія 9 районів областічастково не була окупована до літа 1942 року.

В неймовірноскладних умовах ворожого тилу, долаючи величезні організаційні та матеріальнітруднощі, щодня піддаючи себе смертельному ризику, гуртували однодумців,збирали на полях недавніх боїв зброю, самотужки виробляли конспіративніприйоми, тактику бойових дій, налагоджували приймання радіодонесень,розмножували та поширювали антифашистські листівки. Завдяки цій невтомній,безстрашній роботі вже на кінець 1942 р. у нелегальній діяльності на територіїУкраїни стався вирішальний злам. Підпільна та партизанська мережа була нетільки відновлена, а й значно розширена і посилена. Певною мірою вдалосявиправити й численні помилки, допущені під час формування партизанських загоніві нелегальних організацій.

Серед різних формнародної боротьби в тилу ворога у всіх районах України найактивнішою булизбройні партизанські дії. У кількох тисячах радянських загонів воювали сотнітисяч патріотів. Робітники, селяни, службовці нерідко під впливом діяльностіпідпільників саботували економічні, політичні та воєнні заходи окупантів, чимослаблювали ворожий тил.

В напруженій іскладній обстановці доводилось працювати харківським комуністам-підпільникам.Підпільний обком і 4 підпільні райкоми партії (Нагірний, Заводський,Залізничний і Основ’янський) були тісно зв’язані з патріотично настроєнимибезпартійними масами і залучали сотні радянських патріотів до партизанськоїборотьби на Харківщині. Комуністи і комсомольці підпільники розповсюдили в 1941р. понад 5 млн. листівок, у 1942 р. – близько 1 млн., а в 1943 р. – 3,5 млн. Цілистівки мали дуже невеликий розмір, були бойові за змістом. В одній з такихлистівок писалося: «Помстимося німецько-фашистським мерзотникам запограбування і розорення наших міст і сіл, за насильства над жінками і дітьми,за вбивства і вигнання в німецьке рабство радянських людей! Смерть німецькимокупантам»

Активну участь упідпільній роботі брала сім’я радянських патріотів Першиних: Тетяна Михайлівната її сини Микола й Олександр. Знаючи А.М. Китаєнка по спільній роботі нафабриці, вони всіляко допомагали йому як секретарю Залізничного підпільногорайкому партії. У своїй квартирі Микола Першин друкував листівки на друкарськіймашинці, принесеній Китаєнком, а Олександр встановив приймач. Протягом осені йзими 1941 – 1942 рр. вони слухали зведення Радінформбюро, розмножували їх іпередавали Китаєнкові для розповсюдження. Брати Першини були заарештовані разомз Китаєнком наприкінці травня 1942 р. і закатовані.

У листопаді 1941р. ЦК Компартії України направив на Харківщину Анатолія Павловича Коротуна.Разом з членами підпільного обкому партії парторг ЦК багато зробив дляактивізації і посилення боротьби трудящих Харківщини проти гітлерівськихокупантів, незважаючи на постійну небезпеку. На засіданнях розроблялисьпрактичні заходи по розгортанню підпільної роботи і партизанського руху вобласті.

Поступовопідпілля набирало сили. Незабаром у Харкові відбувся ряд диверсій на аеродромахі залізницях. Так, в нім на 26 листопада в Харкові було висаджено у повітрявеликий Холодногорський віадук. Майже одночасно були підірвані будинки на площіРуднєва і будинок № 17 по вул. Дзержинського (Мироносицькій), де розташовувавсяштаб 68-ї німецької дивізії. Під час вибуху загинули командир дивізіїгенерал-майор Г. Браун, 2 офіцери і 13 солдатів.

У Харкові уперебоями працювала лише незначна частина промислових підприємств. Активно діялипідпільні групи на залізничних вузлах Харкова і Лозової. Зазнавали провалу іплани окупантів в галузі сільського господарства. Замість колгоспів вонистворили так звані «громадські двори» і «державні маєтки».

Тим часомочолюваний І.І. Бакуліним обком партії дедалі ширше розгортав свою діяльність.Якось на одній з конспіративних квартир відбулося засідання обкому. Мова йшлапро необхідність роз’яснення жителям Харкова і області виробленої Компартієюпрограми організації відсічі загарбникам, про розширення зв’язків з населеннямі залученням його до активної боротьби. Обговорювалось також питання прокомсомольське підпілля, яким керував Олександр Зубарєв. Квартира Нікітіних повул. Артема, 23, куди перебрався жити Олександр Зубарєв, перетворилась усвоєрідний штаб комсомольців Харківщини. Тут проводилися засідання обкому,готувалися десятки антифашистських листівок та закликів, які потімрозмножувалися і розповсюджувалися серед населення.

Велику роботупідпільні партійні і комсомольські організації провели по розгортанню диверсійноїдіяльності і партизанської боротьби на Харківщині. Так, на заводі «Серп імолот» було висаджено в повітря цех, підготовлений німцями до пуску, влистопаді 1941 р. на станції Нова Баварія було підірвано залізничну колію, врезультаті чого багато німців вбито й поранено. Вибух на залізниці буворганізований секретарем підпільної парторганізації станції О.В. Катаєвим. 22листопада 1941 року фашисти заарештували Катаєва і повісили на телеграфномустовпі біля Палацу культури канатного заводу.

У Київськомурайоні Харкова діяла антифашистська група в складі 10 чол., очолювана В.Т.Тищенком. Підпільники складали і розповсюджували листівки, що закликалирадянських людей до боротьби з німецькими загарбниками. Група працювала згрудня 1941 до квітня 1942 р., коли вся сім’я Тищенка була заарештованагестапо: Володимира Тихоновича та його дружину розстріляли, а 15-річного синаВолодимира відправили до концтабору Дахау.

В умовах розгулуфашистського терору Харківський підпільний обком партії, підпільні партійні такомсомольські організації своєю самовідданою боротьбою проти фашистськихокупантів внесли вагомий вклад у забезпечення перемоги радянського народу уВеликій Вітчизняній війні.

Не можна невідзначити особистої заслуги в цьому секретаря підпільного обкому КП(б)У І.І.Бакуліна, який до останніх днів свого життя тримав зв’язок з партійнимипрацівниками підпілля, особисто керував їхньою діяльністю. Скромний,ініціативний, дисциплінований, він у дні окупації виявив себе як видатнийорганізатор і борець. У травні 1942 р. Бакуліна схопило гестапо. незважаючи настрашні тортури і знущання, він до кінця життя лишився безстрашним більшовиком,безмежно відданим справі Комуністичної партії.

Весною 1942 р. вБлизнюках почала діяти підпільна комсомольська група, організатором якої бувмайстер Лозівського вагонного депо О.І. Немченко. Партійне керівництвокомсомольським підпіллям здійснював директор близнюківського млина № 6 А.Р.Торбін. Одним з найактивніших бійців підпілля був Вели Гусейн Ахундов – довійни член ЦК КП Азербайджану, депутат Верховної Ради Азербайджанської РСР, ана фронті комісар батальйону 57-ї армії. Намагаючись вийти з оточення, Ахундовопинився в Близнюках. За допомогою підпільників його було забезпеченодокументами на ім’я Олександра Гасанова, влаштовано на роботу в Близнюківськуземельну управу.

З ініціативиГасанова в селі Надеждине у хаті підпільниці Валентини Белушенкової для шефарайонної управи Ангальта було організовано обід. Напоївши фашиста до безтями,Гасанов забрав у нього печатку і поштампував чисті бланки перепусток, придопомозі яких згодом вдалося врятувати багатьох військовополонених. В травні1942 р. Гасанов допоміг створити у селі Анастасівці підпільну комсомольськуорганізацію в складі 11 чол., якою керувала колишня піонервожата Надеждинськоїсередньої школи С.С. Ющенко. Близнюківські підпільники діставали дляголодуючого населення хліб, розповсюджували листівки, зривали заходи фашистів.Члени організації Галина Сулима, Людмила Слюсарчук та ін. вбили вартового біляскладу боєприпасів і взяли звідти кулемет, 10 гвинтівок та 2 тис. патронів.

В травні 1943 р.підпільну комсомольську організацію Близнюків очолив представник Харківськогообкому комсомолу Микола Гонтаренко. У цей період в ній налічувалося понад 60чол., в т. ч. 3 члени партії і 20 комсомольців. Підпільники були розбиті накілька тісно зв’язаних між собою груп. Вони збирали і передавали командуваннюЧервоної Армії та партизанським загонам відомості про склад військ і технікуворога, зривали відправку хліба до Німеччини, забезпечували продовольствомпартизанські загони. Так, наприклад, внаслідок диверсії, проведеноїтранспортною групою, перегін Близнюки – Дубово – Гаврилівка був виведений зладу на 18 годин.

Тривалий часфашисти не могли розкрити комсомольське підпілля. Вони взяли під постійнийнагляд сім’ю Миколи Гонтаренка, арештували його батька Олексія Митрофановича.Німці закатували старого, але так нічого не дізналися про сина, товаришів. Лишепри допомозі місцевих зрадників гітлерівцям вдалося напасти на слід підпільноїкомсомольської організації. гестапівці схопили Г.А. Сулиму, В. Складневу, Н.В.Трохименко, Р.А. Іщенко і багатьох ін. Над ними вчинили звірячу розправу і,нічого не добившись, розстріляли. Серед патріотів, замордованих фашистами, бувнаймолодший учасник підпілля Юрко Старостін. У своєму звіті керівникорганізації М. Гонтаренко повідомляв: «В останній час у нашійБлизнюківській групі загинув 15-річний член організації Юрко Старостін,полум’яний радянський патріот, який усім єством ненавидів фашистське поневолення…Юрій був у курсі всіх справ. Він же доставляв відомості про заховану зброю,знав усіх до одного товаришів, але жодного слова не добилися від ньогоокупанти. Помер як герой…». А ось що пише про свого сина М.Ф. Старостіна: «9лютого 1943 р. біля Саксаганівського хутора знайшли труп Юри, його ледве можнабуло впізнати. Він був страшенно знівечений. Все тіло посічене, мабутьшомполами. Нігті на ногах зірвані, руки викручені з суглобів… Минуло багатороків від тих страхітливих подій, а я не можу забути його слів: „Явитримаю!“. І я певна, що він витримав, не виказав нікого, не зрадивБатьківщину».

За постановоюХарківського обкому КП(б)У, у вересні 1941 р. в Старому Салтові створенопідпільний райком партії і партизанський загін для боротьби проти німецько-фашистськихзагарбників. До складу райкому входили: З.С. Піддубний (до війни завідуваввідділом агітації і пропаганди райкому партії), О.С. Щербак (секретар РК ЛКСМУ)та інші. Секретар Старосалтівського райкому партії І.О. Корзін був членомХарківського підпільного обкому КП(б)У, а О.М. Щербак – секретарем другогопідпільного обкому комсомолу. Підпільники створили три партизанські групі, якібазувались у селах Старому Салтові, Хотімлі та Гонтарівці. Харківськийпідпільний обком партії призначив комуніста І.Р. Яковлєва командиром, а З.С.Пуддубного – комісаром Старосалтівськго партизанського загону, який налічував19 чол.

Діяльністьпідпільного руху пов’язана із значними труднощами. Щодо організації руху вони полягалиперш за все в тому, що в області бракувало великих лісових масивів, які змоглиб забезпечити мобільність партизанських загонів та їх таємну підготовку добойових операцій. До того ж область перетинала лінія фронту, на якійзосереджувались сили, що вміло вистежували і нейтралізували партизанські загони.В окупованих районах розташовувались 403-я охоронна дивізія і зондеркоманда СД,група таємної поліції, елітні дивізії СС «Адольф Гітлер» і «Мертваголова». У грудні 1941 р. була сформована Українська допоміжна поліція, доскладу якої входили дезертири, зрадники, що ненавиділи сталінський режим іпрагнули до його знищення.

Намагаючисьпридушити волю радянських людей до пору, фашистські окупанти поширювали різнінаклепницькі вигадки. У своїй пропаганді гітлерівці всіляко доводили, щоЧервона Армія розгромлена, а радянська влада назавжди припинила своє існування.Виявляючи «новий порядок», окупанти намагалися прикривати своїзлодіяння великими ідеями фюрера. В ідеологічній обробці радянських людейзагарбники широко використовували служителів церкви та українських буржуазнихнаціоналістів.

Томунайважливішим завданням партійного підпілля було постійно і твердо підтримувативпевненість людей в тому, що в кінцевому підсумку ворога на радянській землічекає неминучий розгром.

Радянськіпатріоти, ризикуючи життям, завдавали великих втрат ненависним окупантам. Вонине давали гітлерівцям можливості встановлювати і використовувати промисловіпідприємства, виводити з ладу потяги на залізницях, підривали ешелони з бойовоютехнікою і боєприпасами.

У листопаді 1941р. на приміській станції Нова Баварія була підірвана залізнична колія врезультаті чого загинули десятки гітлерівців. У тому ж місяці в Харкові злетілив повітря штаб військового командування на майдані Руднєва і міст, якийз’єднував центр міста з Холодною горою.

Умови для дій загонів харківських партизан склалися надто складні. Лісивздовж Сіверського Дінця, де планувалося розмістити більшу частинупартизанських загонів, стали частиною прифронтової зони, до того ж вони легкопрострілювались та проглядалися. Створені в них бази зброї й продовольствашвидко виявили німці й поліцаї, частково розграбувало місцеве населення. такимчином, Харківський сільський загін втратив 9 баз, де знаходилось 350 кг вибухівки, зброя, 300 кг паперу, продовольство з розрахунку на 4 місяці та інше; печеніжцізалишилися без 10 баз [55, с. 33] тощо.

Після втратизакладених баз особовий склад Печенізьского, Старосалтівського, Вовчанського таШевченківського загонів довелося виводити в розташування частин 30-ої армії,котра в кінці 1941 р. перебувала у вкрай важкому матеріальному становищі. Улюті морози партизанам довелося досить довго ходити в гумових чоботях таподертому одязі, бо раніше в облспоживспілці для них не знайшлося ні яловихчобіт, ні кожухів.

Частинапартизанських загонів з різних причин просто зникла. Наприклад, чугуївськийзагін В.І. Ламанова місяць готувався до майбутніх бойових операцій, але передвиходом на базу майже весь розбігся. Крім того, особовий склад чотирьох чугуївськихзагонів став відомий німцям завдяки зраді одного з працівників міліції.партизани мусили дати зобов’язання німецькій адміністрації не здійснюватиніяких ворожих дій. Порушити цю підписку означало одне: загибель не лишепартизанів, але й членів їх сімей [20, с. 18].

До серединигрудня 1941 р. продовжувалися сварки й непорозуміння у загоні № 66 Зміївськогорайону, особливо серед командного складу. Довелося і його виводити до частинЧервоної Армії. Дворічанський загін, в якому налічувалося 60 чоловік, припинивіснування тому, що його командир – голова райвиконкому І.М. Ткачов – став працюватина німців секретарем районного земельного управління, кинувши партизанівнапризволяще. Деякий час діяла диверсійна група, яка разом з розвідникамиЧервоної Армії провела низку вдалих операцій. Взимку 1942 р. 4-1 відділ НКВСпослав групу дворічан зняти 150 м кабелю ворожого зв’язку. Влітку 1942 рокунімці виявили й розстріляли частину бойової групи Ф.В. Титаренка, яка (можливоце зробив хтось інший) висадила в повітря міст між станціями Тополі та Дворічна[36, с. 28]. Після арешту німцями більшості дворічанського партактиву (12комуністів було розстріляно) партизанська група Г. Мартовицького до січня 1943року переховувалася на території Ворошиловградської області, з’явившись урайцентрі разом з частинами Червоної Армії 2 лютого 1943 р.

В серпня 1944 р.колишній комісар Ізюмського партизанського загону № 2 О.К. Різник з сумомскаржився, що знав багато охочих давати інструкції щодо боротьбі у ворожомутилу, але залишатись у цьому бажаючих бракувало. Далі він перелічував прізвищатих комуністів, які не тільки залишилися в окупації, але й пішли на службу донімців [41, с. 68]. Дійсно, наприклад, командир Ізюмського партизанського загону№ 1 Л.Ю. Тесленко не лише здався ворогам влітку 1942 р., але й видав їм складпартизанської групи в Червонооскільському лісі, внаслідок чого більшість їїзагинула.

Партизанськізагоні створювались без розуміння їх бійцями становища, в якому вони опиняться,залишившись віч-на-віч з розгалуженою структурою каральних та розвідувальнихорганів фашистів. До червня 1942 року німецька влада мала в своємурозпорядженні всі необхідні дані про тактику, озброєння партизанів, особливостімайже кожного загону. Саме взимку 1941/1942 років більшість партизанськихзагонів не витримала випробувань через сильні морози, брак продовольства йдефіцит озброєння, постійні каральні експедиції в лісі за участю охороннихзагонів вермахту, поліції, угорських частин. Фактично партизани до весни 1942року вимушені були переховуватися в родичів і знайомих, а в землянкахзалишились в переважно комуністи, яким загрожував концтабір або розстріл.Більше того, недовіра до партизанів, що не були членами ВКП(б) або ВЛКСМ,примушувала навіть зброю ховати так, щоб про неї знала лише комуністичначастина загонів.

Навіть у червні1943 року штаб партизанського руху Південно-Західного фронту відзначав, що дляборотьби з загонами партизанів німці дуже рідко залучають регулярні військовічастини. Переважно воювали з партизанами охоронні загони, польова жандармерія,дезертири з Червоної Армії, націоналістично налаштовані українці, куркулі,члени сімей репресованих 41, с. 45]. Безсумнівну, полковник Асмолов перелічивзанадто багато класових ворогів, але дійсно – затятість поліцейських тадопоміжних загонів, складених з радянських громадян, значно посилювалась післятого, як партизани спалювали їхні будинки і знищували сім’ї. Лише з кінця 1942– початку 1943 керівництво загонів зрозуміло цю помилку, розгорнувши кампаніювербування старост та поліцаїв до складу агентів більшовицького партизанськогоруху.

Розширеннюмасштабів опору, особливо стихійного, значно сприяла директива Гітлера № 46 від18 серпня 1942 р., в якій він наказав до початку зими знищити всіх партизанів.Після цього ще сильніше запрацювала ідея: жорстокість німецької влади повиннапереважати настирливість більшовиків, які примушують населення підтримуватипартизанів. Доповідь відділу пропаганди вермахту від 8 лютого 1942 р. наочносвідчила, що її автори не розуміють очевидної істини: радянська влада зумілапо-своєму перевиховати значну частину народу. солдатам та офіцерам окупаційноїармії вперто прищеплюють думку про перевагу німецької раси над місцевимнаселенням. Накази для вермахту забороняли не тільки ділитися продовольством змісцевими жителями, але й гасити під час пожежі їхні будинки, якщо булавідсутня небезпека для самих німців [70, с. 235].

Ще з липня 1941р. частинам вермахту дозволялось розстрілювати з дозволу офіцерів усіхзапідозрених у партизанських діях. За порушення комендантської години належаврозстріл, не дивиною стали розпорядження вішати тих жителів, що «терплять»партизанів. Щоб настрахати населення, тіла жертв залишали на кілька днівнепохованими. Кара чекала навіть на тих, хто надавав будь-яку допомогувійськовополоненим або оточенцям [50, с. 90].

Політизаціядисципліни в гітлерівській армії, вимога сліпого й беззаперечного послухупороджувала страх за невиконання наказу, а з ним – виміщення злоби на цивільномунаселенні.

Між тимкерівництво ВКП(б) вперто вимагало від керівників партизанського рухунасамперед масовості, різного збільшення кількості з’єднань та загонів. Навіть15 липня 1943 р. Політбюро ЦК КП(б)У видало чергову постанову «Про стан ідальший розвиток партизанського руху на Україні», в якій ставилосязавдання ширше залучати до боротьби робітників та службовців міст, створюватизагони диверсантів, терористів, розвідників, організаторів. І це незважаючи навизнання величезних втрат серед партизанів, незадовільну агентурну розвідку[71, с. 52].

Таким чином,населення знаходилось поміж молотом сталінського примусу та ковадломфашистських репресій. Саме тому радянська розвідниця З. Сиромятникова, що тричіпобувала у ворожому тилу в кінці 1941 – на початку 1942 рр. доповідала «НаселенняХаркова, Чугуєва і сіл в більшості налаштоване проти партизанів» [70, с.56]. Отже, коли навесні 1942 р. якась невідома жінка видала об’єднаний загінкегичівських та зачепилівських партизанів, то вона, скоріш за все, мала надію,що німці хоча б залишать бійців у живих. Аби уникнути взяття заложників поміжмирного населення, вона послала на смерть десятки людей з обох загонів.

Підпільнийпартійний центр Краснокутського району добре знав каральну систему гітлерівців,одначе 15 липня 1943 р. ухвалив рішення будь-що зірвати обмолот хлібів. Дляцього планувалося провести ряд операцій підпалення скирд, але населення неповинно було знати про це. Крім того, члени центру мали вести наполегливуагітацію за невихід селян на роботу, особливо до молотарок – «аж домасових відмов, якщо це навіть викликає репресії» [44, с. 168].

До літа 1942 р.реально можна було говорити про діяльність в області шести загонів, щовиконували в основному агітаційні диверсійно-розвідувальні дії: Ізюмський,Краснокутський (хоча раніше в районі було створено 8 загонів загальним числом265 чоловік), Липецький, Балакліївський, Барвінківський, Печенізький.

Той факт, щолінія фронту проходила по території області, зумовив і специфіку партизанськоїборотьби. Вони діяли разом із частинами Червоної Армії, виконуючи їх завдання зрозвідки розташування ворожих військ; добували «язиків», переходилилінію фронту. Головною тактикою партизанської боротьби бойові стали вилазки(під час яких вони знищували окупантів, захоплювали трофеї) і проведеннядиверсійних акцій.

Ефективно діялипартизанські загони під керівництвом О.М. Салова (Ізюмський район), О.А.Камишана (Харківський сільський район), С.О. Либи (Нововодолазький район), І.А.Шепелєва (Вовчанський район) та багато інших. Особливо активний опір окупантамчинила молодь. Нацисти зазначали, що молоді люди «глибоко засвоїлиосновоположення більшовизму… Прорадянськи вихована молодь після вступунімецьких військ являла собою постійну загрозу суспільному спокою, порядку табезпеці.» Юні патріоти поруч із дорослими зробили свій внесок у розгромфашизму. У січні 1942 року до штабу Сахновщинського загону звернувся 12-річнийГригорій Перець із проханням прийняти його до своїх лав. Гриша ставрозвідником, ходив по селах, збирав дані про військові частини, їх озброєння,розташування вогневих точок і техніки. У березні 1942 року Гриша потрапив допазурів німців у с. Тарасівка і після страшних допитів був розстріляний у м.Краснограді. У серпні 1943 року Григорія Перця посмертно було нагородженоорденом Вітчизняної війни 1-го ступеня. Віктор Муковоз із Краснокутчини восени1941 року у тяжкі дні відступу вивів із оточення підрозділ Червоної Армії. Схопленийфашистами, навіть під катуваннями він не сказав, де знаходяться врятованівоїни. Віктор посмертно був нагороджений медаллю «За відвагу». Такийже подвиг здійснив у с. Мартова Печенізького району Павлик Піддубний.

Героїчно загинувВолодя Скворцов, розвідник Дворічанського партизанського загону. Опинившись уруках ворога, він не видав, де розташований загін і яка його чисельність. Ученьізюмської школи Володя Кузнєцов разом із товаришами знищив 6 німецькихбензовозів. Його схопили і погнали у концтабір аж до Німеччини. Опинившись там,Володя увійшов до антифашистського загону табору, виконував його численнізавдання. Гітлерівці страшенно знущались над схопленим сміливцем, 20 липня 1944року він був розстріляний.

Першийпартизанський загін у Шевченківському районі було створено наприкінці 1941 р.складався він з 32 чол. командиром його призначили голову райвиконкому М.Ф.Гаврюшенка. Проте цей загін не розгорнув активної діяльності, оскільки Червонаармія не допустила німецькі війська на територію Шевченківського району.

З кінця 1942 і напочатку 1943 р. на території Шевченківського та прилеглих районів діявпартизанський загін під командуванням І.М. Підлипняка, агронома БулацелівськоїМТС. Ще влітку 1942 р. Підлипняк в складі партизанської групи з 9 чол. на чоліз секретарем Дворічанського райкому партії В.Я. Юрченком був направлений доМоскви для спеціальної підготовки. Після закінчення курсів ця група 29 жовтняна парашутах опустилась помилково на території Липецького району біля с. Веселиного.

Дізнавшись відмісцевих жителів, що його товаришів по десанту майже всіх захопили гітлерівці ірозстріляли, Підлипняк вирішив діяти самостійно. 15 листопада він прибув доШевченківського району і організував партизанський загін в складі 50 чол.

За час своєїдіяльності з 5 січня по 1 лютого 1943 р. партизанський загін Підлипняка знищивчимало фашистів та їх посібників. Особливою хоробрістю в загоні відзначився17-річний комсомолець Д.І. Козлов, який лише в одному бою знищив 8 гітлерівців.Крім того, одна з груп загону Підлипняка поблизу станції Щеняче підірваланімецький поїзд, під час аварії загинуло близько 200 окупантів.

У жовтні 1941 р.Зміївський райком КП України створив партизанський загін № 65 на чолі з Я.А.Брехунцем. До складу загону ввійшли жителі Таранівки та навколишніх сіл. умовибойових дій партизанів були надзвичайно складні. Адже неподалік від баз загонупроходила лінія фронту, район був насичений фашистськими військами. Танезважаючи на це, партизанський загін розгорнув діяльну роботу по організаціїна залізниці диверсійних актів. Партизани замінували шляхи між Змієвим і Таранівкоюі між Таранівкою та Олексіївкою. Вже в листопаді 1941 р. на партизанських мінахпідірвалося 12 ворожих автомашин з вантажем. В грудня 1941 р. та січні 1942 р.партизани пошкодили 45 км телефонних ліній (між Таранівкою і Безпалівкою таіншими населеними пунктами). А 29 грудня 1941 р. було зірвано залізничнеполотно між станціями Таранівка і Безпалівка, на тривалий час порушено рух позалізниці.

Взимку 1941 –1942 рр., коли частини Радянської Армії стали визволяти від окупантів ряд сілЗміївщини, партизани загону № 65 активізували свою діяльність.

У травні 1942 р.беручи разом з регулярними частинами Радянської Армії участь у боротьбі протифашистів, партизанський загін зазнав великих втрат. Загинув і командир загонуЯ.А. Брехунець. Після цього загін припинив своє існування, його бійці влилисядо лав Радянської Армії.

Ще у вересні 1941р. Ізюмський райком партії організував партизанський загін № 2, що мав 42бійці. Командиром було призначено комуніста О.М. Салова, голову колгоспу «Шляхсоціалізму», комісаром – комуніста В.А. Рогозу, завідуючого ізюмськимрайземвідділом. В січні 1942 р. в зв’язку з визволенням більшої частини районузагін було розформовано. Відновив свою діяльність він у травні – червня 1942р., коли фашисти знов окупували більшу частину району. Командиром був О.М.Сало, комісаром – О.Ю. Різник.

Цей загін мавсвою базу в лісі, поблизу с. Червоного Шахтаря. Зв’язківцем між загоном і селомбув колишній партизанський командир в роки громадянської війни В.І. Гнієвський.Партизанський загін підривав ворожі автомашини, знищував фашистські бліндажі,діставав «язиків», псував телефонний зв’язок тощо.

Ось що записано ущоденнику цього загону в ті дні:

«23 грудня1941 року. Проведено напад на штаб німецької військової частини. Вбито 7фашистів… Партизан Шевченко знищив кулеметну точку, продовжуючи вести бійнавіть після того, коли був поранений в обидві ноги…

6 червня 1942 р.вночі група партизанів під командуванням О.Ю. Різника зустрілась з великимрумунським підрозділом. Сміливий напад паралізував румунських солдатів, яківтекли, залишивши 10 вбитих і 10 поранених.

9 червня 1942 р.Вночі група партизанів під командуванням І.М. Попова нападала на гітлерівськуавтоколону. Знищено 4 автомашини разом з солдатами».

До загону вливалисянові люди, зростала в ньому і партійна організація. Лише у вересні 1942 р. допартії було прийнято 9 чоловік.

Слава про бойовіділа загону ширилась за межами району. З червня 1942 по лютий 1943 р. загінзнищив 264 німецьких солдатів і офіцерів, 10 автомашин, 11 підвід з військовиммайном, два тягачі, підірвав залізничну колію і пустив під укіс ворожий ешелон,знищив багато боєприпасів. Жителі Червоного Шахтаря подавали допомогупартизанам одягом, продуктами, передавали розвідувальні дані.

Наприкінці січня1943 р. партизанська розвідка дізналася, що в селі Червоний Шахтар зібралосьблизько 300 поліцаїв та гестапівців, які намагались вчинити масовий розстрілселян. Щоб запобігти цьому, 2 лютого партизани несподівано ввірвалися в село.Багато поліцаїв було тут же знищено. Під час цього бою загинув командирпартизанського загону О.М. Сало. Після визволення Ізюма 5 лютого 1943 р.партизани вулицями міста несли на руках труну з тілом командира і на міськійплощі урочисто поховали його. Згодом партизанський загін влився до лав діючоїармії.

Під часфашистської окупації в селі Заводах активно діяла підпільна комсомольськагрупа, тісно зв’язана з партизанами. До неї входили три сестри Сліпцови, Л.Венжега, Т. Ярезіна та А. Бабакова. Комсомольці випускали листівки, писалилозунги, в яких закликали населення до активної боротьби знімецько-фашистськими загарбниками.

Ще в липні 1941р. Новодолазький райком партії розпочав підготовку до боротьби в тилу ворога.Створювались умови для підпільної роботи. В багатьох селах було утворенопідпільні партійні групи, призначено місця для явок, підібрано зв’язківців.Очолили підпільні групи досвідчені комуністи.

У вересні 1941 р.райком партії організував партизанський загін, що складався з 58 чол.Командиром загону було призначено голову колгоспу ім. Фрунзе С.О. Либу,комісаром – секретаря райкому партії Ю.П. Іванова.

ПодвигиНововодолазького партизанського загону складають не одну славну сторінку влітопису Великої Вітчизняної війни. Спочатку він діяв в складі частинрадянської армії. За завданням командування партизани переходили лінію фронту,добували «язиків» та відомості про розміщення, озброєння пересуваннянімецьких військ.

Весною 1942 р.,коли Радянська Армія готувалась до наступу, загін одержав завдання проникнути вглибокий тил ворога і своїми діями сприяти успіху операцій регулярних частин.20 травня він перейшов лінію фронту і 23 травня в Зміївських лісах з’єднався зпартизанським загоном, яким командував Герой Радянського Союзу І.Й. Копьонкін.

Через декількаднів об’єднаний загін з’явився в Нововодолазьких лісах і розгорнув бойові дії.Серед дня партизани ступили в Нову Водолагу, захопили коменданта з йогоохороною, що складалася з німецьких солдатів і поліцаїв, знищили протитанковугармату та засоби зв’язку. Коли партизани вийшли з райцентру, озвірілі фашисти,щоб залякати населення, повісили 13 ні в чому не винних жителів Нової Водолаги.Але своєї мети фашистські карателі не досягла. Після цієї операціїпартизанський загін поповнився новими бійцями з числа населення міста.

30 травня 1942 р.партизани вчинили напад на табір радянських військовополонених в селіЛитвинівці Валківського району, вони знищили фашистську охорону і визволили зполону 200 чол. військовополонених. Загін завдав окупантам великих втрат. Майжещодня партизани вели бої і вступали в сутички з карателями.

В червні загінперебазувався в Краснокутські ліси, залога карателів, що переслідувалапартизан, була розгромлена. Та фашисти зібрали великі сили й оточилиКраснокутський ліс. бій тривав кілька годин. Вміло маневруючи, партизанипрорвали кільце ворога і вийшли з оточення. Карателі зазнали великих втрат.Понесли втрати і партизани: на полі бою загинуло 20 бійців. Чимало було важкопоранених, серед них командири – І.Й. Копьонкін і С.О. Либа. В зв’язку з ускладненнямумов командування вирішило поділити загін на невеликі групи. Нововодолазькіпартизани під командуванням комісара Ю.П. Іванова пробивались до свого району.

Діючи уводолазьких, рокитнянських та люботинських лісах, партизани продовжувалиборотьбу з загарбниками. Коли карателі виявляли місце постійного перебуваннязагону, партизани міняли дислокацію. Загін перебазувався у вовчанські ліси, дез’єднався з загоном І.А. Шапелєва. В складі цього загону нововодолазькіпартизани продовжували боротьбу аж до повного вигнання Радянською Армієюфашистських окупантів.

З жовтня 1941 до25 лютого 1943 р. – дня першого визволення Нової Водолаги радянськими військами– нововодолазькі партизани знищили 497 фашистських солдат і офіцерів, 69поліцаїв і 5 інших зрадників, пустили під укіс 2 ешелони, знищили 4 вагони зфашистськими солдатами, 2 гармати, 10 автомашин, висадили в повітря 10 мостів.

Ще в перші днівійни у Сахновщині був створений винищувальний батальйон, до складу якоговвійшли переважно комуністи і комсомольці. Після захоплення району ворогом, вінзлився з партизанським загоном, очолюваним О.К. Кондратьєвим (керуючий конторою«Заготскот»).

У жовтні 1941 р.партизанський загін із Сахновщини перебазувався до Ізюмського р-ну, вийшовши втил фашистам для бойових операцій і диверсійних дій. У селищі залишиласяневелика група партизанів, яка в ніч на 18 грудня 1941 р. підпалила німецькийпродовольчий склад і базу з бензином.

В січні 1942 р.партизани підплили стайню з кіньми окупантів. особливу активність партизанипроявили в період прориву фронту німецько-фашистських військ Радянською Армієюв січні 1942 р. 26 січня партизани напали на штаб німецького підрозділу,знищили до 10 фашистських офіцерів і захопили штабні документи.

Народні месникивели бої проти гітлерівців як у Сахновщині, так і в селах Гаркушиному,Гришівці, Германівці, Максимівці. Разом з розвідкою, а потім з частинамиРадянської Армії партизани 21 січня розгромили німецький гарнізон в Сахновщині.27 січня 1952 р. частини Радянської Армії вступили в Селище. Прийшов часвизволення. Але німецько-фашистські загарбники, зосередивши на цьому напрямкузначні сили, 1 березня знову захопили Сахновщину.

В березні 1942 р.з загону народних месників, що налічував тоді 124 чол., було створено 5 окремихгруп. Серед партизанів, які увійшли до цих груп, було більше 20 учнів.Командирами були місцеві активісти Ю.В. Чернявський (заступникуповнаркомзщагу), І.Ю. Сидоренко (працівник райкому партії), І. Сосюрко(робітник млина) та М.П. Лемішко. Народні месники висадили в повітрязалізничний міст на річці Оріль, знищували солдатів, офіцерів і військовутехніку ворога, нещадно карали зрадників Батьківщини. Так, 13 травня партизанивзяли в полон 20 німецьких солдатів і старшого поліцая в Сахновщині.

Жорстокі боївідбулися в районі Сахновщини 15 травня 1942 р., коли частини Радянської Арміїразом з об’єднаним партизанським загоном сахновщинського і Красноградськогорайонів знову вступили в районний центр Сахновщини і утримували селище до 22травня. В цей час багато партизанів влились у частини Радянської Армії, решта ідалі вела героїчну боротьбу в тилу ворога.

Багато партизанівзагинуло у боротьбі за незалежність нашої Батьківщини. Після тривалих тортур 16червня 1942 р. фашисти розстріляли у Сахновщині командира партизанського загонуО.К. Кондратьєва, повісили М.П. Кудрю, закатували А.Д. Коваленко, розстрілялиГ.О. Жоряка, Миколу Глобу, Г.К. Паламаря та багато інших.

Головним методомприборкання партизанського руху для більшості німецьких адміністраторів (хоча йне для всіх) залишався терор. Характерним щодо цього є наказ від 12 липня 1942р. «Особливі розпорядження щодо боротьби з партизанським рухом ташпигунством», виданий генералом Р. Руоффом, чиї війська дислокувались тодіна Харківщині. З одно боку, рекомендувалося здобути прихильність місцевогонаселення, виявляти з допомогою довірених осіб партизанську агентуру,заохочуючи подібні дії преміями – як грошовими, так і матеріальними. Якщо вполон до карателів потрапить партизан українець, говорилося далі, його не требарозстрілювати на місці. Краще допитати цю людину, і якщо офіцер упевниться, щоїї примусом включили в загін, то в такому разі треба зберегти життязатриманому. Але навіть у такому разі партизанам-українцям заздрити не варто,бо відправлення у розпорядження польової жандармерії чи айнзатцкомандивиявлялося не набагато кращим, ніж розстріл. З другого боку, коли населення небуде активно видавати німцям партизанів та їхніх помічників, війська повиннівішати заложників, спалювати населені пункти, виселяти жителів тощо [71, с.200].

Дещо збільшиласякількість партизанських груп в лютому 1943 року, коли внаслідок невдалогонаступу Радянської Армії частина червоноармійців вимушена була залишитися наокупованій території. Командування 1-ої танкової армії вермахту доповідало 28лютого, що червоноармійці вперто воюють, доки в них залишаються боєприпаси. Аленавіть після цього вони не здавалися в полон, як траплялося раніше, на початкувійни, а відходили в лісові масиви, щоб продовжувати боротьбу.

Не можна залишатибез уваги ще один важливий аспект партизанської проблеми, як важка матеріальнаскрута, тяжкі втрати особового складу, пасивність значної частини населення,заляканого фашистами, нерідко штовхали партизанів на грабунки чи реквізиціїпродовольства в жителів, породжували непослух та зловживаннякомандно-комісарського складу. Не випадково 20 бійців загону ім. Боженка (хочавін з іншого району) власною кров’ю підписали клятву: «В жодному разі недискредитувати партизанського звання грабіжництвом, пиятикою та розбійництвомщодо мирного радянського населення» [55, с. 39]. Не треба при цьомузабувати, що постійних баз постачання партизани не мали, і навіть післяприйняття ДКО 26 квітня 1943 р. рішення «Про забезпечення заходів щодорозвитку партизанського руху на Україні» допомога з боку Великоїзалишилася мізерною. Для польотів у тил ворога було виділено лише три літакиЛІ-2, а авіація далекої дії в квітні – травні 1943 р. одним авіаполкомзабезпечила всього 250 літаковилітів [41, с. 157]. І крім того, населення невважало реквізиції партизан чимось надзвичайним. Більше того, в умовах репресійз боку німців і ніколи практично не зникаючої віри в перемогу армії Й. Сталінажителі в основному мирилися з будь-якими вчинками партизанів. Адже долябагатьох загонів дійсно складалася трагічно. В зміївському загоні № 66,наприклад, з 86 бійців в кінці 1941 року залишилось 9 чоловік (всі інші невитримали поневірянь). До травня 1942 року вони вели розвідку за завданнямчастин Червоної Армії. В момент німецького наступу в Мохнацький масив прибулотільки троє, командир І.С. Любченко збожеволів, а лісник Жуга видав поліціїкомісара П.М. Воробйова [55, с. 40].

Подібнихприкладів, не менш драматичних досить багато. Величезних труднощів довелосязазнати, наприклад, загонові М.Й. Воронцов з 6 вересня по 15 грудня 1941 року.Маючи 15 гвинтівок, 1 кулемет, 12 наганів на 26 бійців, зношений одяг тавзуття, харчуючись горохом, звареним на сніговій воді, вони знесилились ізанепали духом, майже всі хворіли. В результаті командир визнав: «Моральнийстан був дуже низьким. Зростала недовіра й невіра в сили командного складу».

У 1943 роціпартизанська боротьба набрала найбільшого розмаху. Прифронтовий тил німецькоїармії став нагадувати пороховий льох. Партизанські загони на цей час вженагадували частини регулярної армії в тилу ворога. Їх діяльність координуваласьі підпорядковувалась командирами військових частин та ставала ще більшефективною. Незважаючи на важкі умови, партизани і підпільники області знищили23 тисячі німецьких солдат, офіцерів та їх прибічників, розгромили 4 штабиворога, знищили 21 залізничний ешелон з військами і технікою фашистів, 29мостів, зіпсували 88 паровозів і 777 вагонів, знищили 260 автомашин, 107 підвідз боєприпасами, захопили багато різних трофеїв.

Від рук окупантівта їхніх прибічників загинуло багато партизан і підпільників. Уже в перші дніокупації в містах і селах України з’явились оголошення: «За слуханнярадянського радіо – розстріл!», «За читання радянських листівок –розстріл!», «За допомогу військовополоненим й агентам – розстріл!»Спираючись на зрадників, а також на можливості своїх спецслужб, окупантизосередили основні зусилля на придушенні прорадянської підпільної тапартизанської боротьби у зародку.