Багатоманітність історії

Починаючи з глибокої давнини у свідомості людей появився поділ на "ми" і "вони", на "моє" і "чуже плем'я", на "близький" і "далекий світ". Такий поділ відображав реальні умови існування. Для греків чи римлян, було нормальним протиставлення своєї общини, держави – варварам.

В таких умовах навіть не виникало думки про єдність людства, тим більше, що знання про далекі країни були незначними, а більша частина світу була зовсім невідома.

З плином часу, великі географічні відкриття, розвиток мореплавства і торгівлі розширили кругозір європейців і виявили, з однієї сторони, наявність спільних рис у різних народів, а з іншої – глибокі розбіжності у культурі, способі життя, релігії, соціальному устрої, рівні економіки. Тому матеріалу для протиставлення країн, народів, культур було більш ніж достатньо. На основі цього виникає ідея їх абсолютної несхожості, самостійності розвитку даної країни або народу. В першій половині XX століття в рамках цієї тенденції виникла теорія "локальних культур" О.Шпенглера, викладена в книзі "Закат Европы", і теорія багатоманітності цивилізації А.Тайнбі, покладена в основу багатотомної праці "Дослідження історії". Обидва вони не признавали існування єдиної історії людства, ділили її на багато самостійних потоків.

О. Шпенглер вважав, що кожна культура живе, підпорядковуючись притаманним тільки їй принципам. Вона проходить періоди виникнення, розквіту, старіння і загибелі, а історія в цілому представляє собою існування і зміну різних культур. А.Тайнбі виявив в історії багато локальних цивілізацій, кожна з яких проходить ряд етапів свого життєвого циклу. Правда, він вважав, що в майбутньому можлива єдність людства на основі релігії, у сфері душі.

Причини багатоманітності історії.

Багатоманітність історії існує в часі та просторі. В часі – це різні етапи історичного розвитку, епохи. В просторі – різноманітність соціального життя, одним із основних джерел котрого є нерівномірність історичного розвитку. Вона появилась внаслідок того, що не всі, а лише деякі племена почали переходити від полювання до землеробства. Племена, які займались землеробством,, знаходились у кращих умовах, оскільки вели осілий спосіб життя. Внаслідок цього, були закладені основи для подальшого прогресу – розподіл праці, виникнення міст, перехід до цивілізації. Основним фактором, котрий сприяв появі племен, які займалися землеробством, був вплив природніх умов. Обробітком землі почали займатися племена, які проживали на території з сприятливими географічними умовами.

Звідси слідує висновок, що різноманітність природніх умов є однією з причин багатоманітності історії.

Нерівномірність історичного розвитку обумовлена і тим, що більш розвинуті продуктивні сили здатні дальше розвиватися більш швидкими темпами. Тому суспільства з різним рівнем виробничих сил живуть, немовби, в різному історичному часі.

Крім природнього середовища в якості фактора різноманітності виступає історичне середовище, зовнішнє для даного суспільства. Воно здійснює досить сильний вплив на характер і напрямок історичних процесів. Ступені історичного процесу, котрі є необхідними для людства в цілому, не є обов'язковими для конкретної країни чи народу. Деякі країни змогли обминути повністю або частково одну із формацій, наприклад, перейти від від первіснообщинного ладу до феодалізму (древні германці, слов'яни).

Корені концепції різноманітності культур та цивілізацій полягають в односторонній інтерпретації багатоманітної людської історії. З іншого боку, між культурами та цивілізаціями існують не тільки розбіжності, іле й спільні ознаки, які їх об'єднують.

Історичні передумови єдності історії.

Розвиток економічних зв'язків та процес формування єдиного світового ринку стимулювали пошук, захованої за багатоманітністю, єдиної історії.

Всесвітня історія існувала не завжди, історія як світова – є результат. Дійсно, історія людства, в передуючих капіталізму формаціях рухалась вперед окремими, слабо зв'язаними один з одними потоками. Лише розвиток світових господарських зв'язків став силою, котра втягнула ці потоки в єдине русло.

В цей період стала усвідомлюватись єдність людства, виникли уявлення про рівність всіх людей, появились ідеї природнього права. Тим самим, були закладені основи для розвитку людства. Звідси слідує важливий теоретичний висновок: сама постановка питання, про єдність історії, про єдиний прогресивний напрямок розвитку людства, стала можливою тоді, коли реальна історія досягла відповідного ступеня розвитку, коли почала формуватися всесвітня історія.

На сучасному етапі розвитку світової соціально-філософської думки поступово утверджується таке розуміння історії, яке умовно можна означити як монадне. Його характерною рисою є тлумачення всесвітньо-історичного процесу як єдності. Але єдності такої, що в свою чергу утворюється множиною великих історичних індивідів. Отже, монадне розуміння історії, враховуючи та реалізуючи можливості узагальнюючого (формаційного) та індивідуального (цивілізаційного) підходів до вивчення історичного процесу, водночас уникає однобічності кожного з них, оскільки не розглядає їх у протиставленні, а виходить з їхньої глибинної єдності, взаємодоповнюваності.

Майбутнє: проблеми соціального прогнозування

Сьогодні, коли руйнуються старі міфи та легенди, все з більшою тривогою постає питання, що нас чекає там, за горизонтом? Люди не одержують відповіді ні від офіційних осіб, ні від засобів масової інформації. Ми все більше дізнаємося про наше минуле, але таємним залишається наше майбутнє. В результаті основна увага громадкості виявилась немовби повернутою у вчорашній день. Зазирнути за горизонт десятиріч декому здається зайвою і непотрібною справою. Але ж важливо, чим і як живе й житиме людина сьогодні, завтра. Не можна уявити майбутнє людства поза людиною: майбутнє не приходить ззовні, обминувши прагнення, бажання, інтереси, плани і потреби особистості. Майбутнє людства треба розглядати як результат його діяльності, а не як те, що прейде само собою.

Поняття соціального прогнозування майбутнього

Ще в сиву давнину люди намагалися підняти завісу над майбутнім, передбачити власну долю і подальший хід подій у житті. Передбачення - це знання про майбутнє, тобто про те, чого ще немає в дійсності, але котре вже міститься в сьогоденні, у вигляді об'єктивних і суб'єктивних факторів. Основою наукового передбачення є пізнання об'єктивних внутрішніх зв'язків предметів і явищ, законів, що розкривають цей внутрішній зв`язок явищ і конкретних умов їхнього існування. Все це дає змогу переходити від відомого до невідомого, від минулого до майбутнього. Якщо закон розвитку якогось явища відомий, то вивчаючи дане явище ми можемо не тільки констатувати його теперішній стан, але і зробити висновок про напрям і характер можливих змін.

Майбутнє людства це не аморфне і не визначене прийдешнє, без будь-яких часових рамок і просторових меж, в якому може відбуватися все, на що здатна фантазія. Майбутнє можна зрозуміти тільки в результаті аналізу минулого і сучасного, оскільки воно з'являється на основі їх змін.

Прогнозування є окремим видом передбачення. Особливе значення соціального прогнозування полягає в тому, що воно передбачає ті зміни суспільного життя, які розкривають розвиток суспільства. Якщо наукове передбачення загалом носить ймовірнісний характер, то соціальне прогнозування уже в самому собі містить оцінку істинності і достовірності результатів, що висуваються. Соціальне прогнозування враховує співвідношення якісних і кількісних характеристик у соціальному явищі, що дає змогу встановити напрям розвитку самого явища, з достатньою точністю визначити характер і форму соціальних подій.

Наукове передбачення і соціальне прогнозування мають дати відповідь на те, що може реально здійснитися в майбутньому, а також і відповіді на запитання, коли цього слід чекати, які форми майбутнє здобуде і яка ймовірність даного прогнозу.

Характеристики соціального прогнозування

Соціальне прогнозування охоплює всі сторони людської діяльності: науку і техніку, виробничі сили, демографічні процеси, охорону здоров'я, освіту, житлове будівництво, міжнародні відносини, освоєння земних надр, космічного простору.

Проблемами прогнозування, його теорією, займається прогностика. Це наука, що вивчає закони, принципи і методи прогнозування. Однією з найважливіших функцій прогностики, є вчасне інформування громадськості про проблеми, що можуть виникнути в окремій країні чи перед людством взагалі, про шляхи досягнення певних цілей соціально-економічного розвитку.

Однією з проблем, вирішення, якої дало б можливість підвищити надійність та обґрунтованість прогнозів, є розробка принципів верифікації прогнозів (їх істинності, обґрунтованості, надійності). Верифікація прогнозу, тобто визначення ступеня відповідності його дійсному стану об'єкта, що прогнозується в майбутньому, можлива лише до завершення періоду упередження. Але вже на заключних етапах розробки прогнозу можлива і бажана відносна (попередня) верифікація: визначення ступеня відповідності прогнозу вимогами сучасної науки; ступеня достовірності прогнозу (ймовірність здійснення передбачуваного у заданий часовий інтервал); обґрунтованості (відповідності теорії практиці). Досвід показує, що верифіковані таким чином прогнози збуваються з високим ступенем ймовірності.

У простих випадках роль верифікації відіграють експертні опитування (оцінки). У більш складних випадках потрібні спеціальні процедури, наприклад, верифікація шляхом:

• розробки прогнозу іншим методом;

• зіставлення прогнозу з іншим, отриманим з інших джерел інформації;

• аналітичного або логічного дослідження прогнозів;

• додаткового опитування експертів;

• застосування критичних зауважень опонентів;

• врахування джерел можливих помилок.

Соціальне прогнозування базується на аналізі даних, які приведені в певну систему наукових фактів і характеризують об'єкт прогнозування – інформаційного масиву. До складу інформаційного масиву входять найрізноманітніші джерела: періодична преса, політичні огляди і звіти, статистичні дані, дані анкетних опитувань, радіопрограмами, політичні заяви, особові характеристики політичних лідерів, оцінки їхніх світоглядно-політичних переконань, монографії тощо.

Важливим у прогнозуванні є врахування того соціального, економічного, організаційного і науково-технічного фону, на якому розвивається об'єкт прогнозування. Сам цей фон, як сукупністть зовнішніх факторів обмежує розвиток об'єкта прогнозу, активно взаємодіє з ним.

Розрізняють пошуковий та нормативний прогноз. Пошуковий 21 прогноз – це прогноз, який, враховуючи теперішній стан і тенденції розвитку объекта прогнозування, визначає майбутній стан цього об'єкта на заданий проміжок часу. Він відповідає на питання, у якому напрямі відбувається розвиток та який найвірогідніший стан об'єкта прогнозування у майбутньому (прикладом такого прогнозу є прогноз чисельності народонаселення планети).

Нормативний прогноз – це досягнення наперед заданих завдань і цілей суспільства. Нормативний прогноз містить практичні рекомендації для здійснення відповідних планів і програм розвитку. На відміну від пошукового прогнозу, нормативний прогноз будується у зворотньому напрямку. Тобто, від наперед заданого стану об'єкта прогнозування до вивчення тенденцій та їх можливих змін, що забезпечують досягнення цього стану.

Прогнози попередження готуються для безпосереднього впливу на свідомість і поведінку людей з метою недопустити передбачуваного майбутнього.

Прогнози розробляються за допомогою певних методів прогнозування, які являють собою способи відбору і аналізу інформації з метою складання прогнозу. Еріх Янч, австралійський футуролог, нараховує понад 200 методів, логічних і технічних засобів пізнання майбутнього. У практиці використовуються не більше 15– 20 методів прогнозування. Усі вони можуть бути поділені на п'ять груп:

1. екстраполяція тенденцій;

2. експертні оцінки;

3. моделювання;

4. історична анологія;

5. сценарій майбутнього.

Метод екстраполяції тенденцій базується на припущенні про безперервність розвитку більшості процесів життя. Якщо для якоїсь системи технічної, біологічної, соціальної – у минулому був розвиток (зростання чи спад) з певною швидкістю чи прискоренням, то є підстави вважати, що ця швидкість чи прискорення залишаться незмінними у майбутньому. Проте, слід бути обережним у виборі часових інтервалів прогнозування. Необгрунтоване перенесення тенденцій минулого на майбутнє часто призводить до абсурду.

Найскладнішим є процес добору експертів. Зараз використовуються як об'єктивні такі суб'єктивні методи пошуку експертів. Значні проблеми для прогнозування майбутнього створює організація роботи експертів. Традиційні дискусії, безпосередній обмін думками мають багато недоліків: "тиск авторитетів", небажання деяких з них публічно відмовлятися від своєї думки, суб'єктивність експертів тощо. Тому останнім часом набув популярності метод "Дельфі". Експертне опитування, при цьому, проводиться анонімно, у декілька турів. Зв'язок між експертами здійснюється з допомогою пошти або -компютерної мережі, тому "психологічні фактори" не можуть впливати на кінцеві результати. Ще один метод експертних оцінок – опитування громадської думки, набуває все більшого поширення у нас і за кордоном.

Метод моделювання побудований на вивченні моделей даного об'єкту пізнання. Результати досліджень переносяться з моделей на об'єкт.

Комп’ютерне моделювання дозволяє дослідження і прогнозування динаміки складних систем з допомогою ЕОМ. В результаті вивчення поведінки моделі в різних умовах і при різних значеннях вхідних параметрів з'являється можливість прогнозувати поведінку реальної системи. Це особливо важливо у разі дослідження складних соціально-економічних процесів, коли прямий експеримент не можливий або може призвести до непередбачуваних наслідків.

Крім імітаційних моделей, які сьогодні є одними з найголовніших методів прогнозування, широко використовують історичні моделі, образи і сценарії майбутнього. Історичний підхід полягає у виявленні об'єктивних закономірностей і тенденцій розвитку системи, та спирається на принципи детермінізму майбутнього (що необхідність завжди пробиває собі шлях крізь випадковість). Сценарій можна розглядати як історично-ситемну модель, орієнтовану на процес розвитку. Вперше сценарій був введений Г. Каном і А. Вейнером в книзі "2000 рік". Сценарії з'ясовують:

• яким шляхом, крок за кроком, може бути реалізований той чи інший прогноз;

• які варіанти є, на кожному етапі, для учасника подій, щоб відвернути, полегшети, або уникнути певного розвитку подій.

Необхідно зазначити, що жоден з розглянутих методів не може забезпечити високої надійності прогнозу. Тому на практиці використовують комбіновані, комплексні методи. Такий підхід дає змогу усунути недоліки окремих методів і гарантувати більшу точність прогнозу.

Соціальне прогнозування здійснюється на трьох рівнях. Найвищий рівень – це суспільство в цілому, середній – певний район чи територіальна спільність і нижній – окремий колектив. Відносно часового рівня є довгострокове прогнозування, яке розглядає соціальні процеси на тривалий період, 5-20 років. Середній часовий рівень – 10-15 років, аналізує завдання, які дають орієнтовну відповідь на питання, що можна зробити. Найнижчий – вирішує завдання, які потрібно здійснити в найближчий період.

Прогнозування виконує евристичну, інтегруючу, нормативну, запобіжну, комунікативну, орієнтовну функції. Найважливішою його функцією є те, що воно дає розуміння історичної перспективи, допомагає визначити напрям соціального та політичного розвитку на тривалий термін.