Аксіологія та ціннісні орієнтири людського буття.

План

Вступ.

1. Цінності в житті людини та суспільства.

1.1. Історичний розвиток філософських уявлень про цінності.

1.2. Цінності як філософська категорія.

1.3. Ціннісні орієнтири людської діяльності

1.4. Цінності в житті суспільства.

Базові життєві цінності.

Майбутнє і проблеми глобального моделювання.

Висновок.

Список використаної літератури.

1. Цінності в житті людини та суспільства.

1.1. Історичний розвиток філософських уявлень про цінності.

Основою філософських уявлень про цінності була давня теоретична традиція, що подолала відношення людини до світу в дихотомії знання та цінностей. Віддавна світ ціннісних переживань перебував у центрі філософських досліджень, головним чином в його етичних, естетичних та релігійних проявах. В античну середньовічну епохи філософи розробляли ціннісну феноменологію, не підіймаючись до аналізу власне категорії ”цінність”. Принциповим поштовхом до розвитку теорії цінностей стала філософія раціоналізму, що з`явилася у ХVII столітті. Раціоналізм гостро поставив питання про природу вихідних визначень буття, його підлеглість законам і раціональному пізнавальному світу. Одночасно почав формуватись конфронтаційний щодо раціоналізму інтуїнтивістський напрям філософії, що відстоював позараціональні начала буття.

Ґрунт для постановки проблеми цінностей було закладено ще Кантом. Саме він показав істину відмінність між предметами чуттєвого досвіду та надчуттєвими предметами, тобто розмежував поняття буття і блага, протиставивши сферу моральності, як свободи сфері природи, яка має підлягати закону, необхідності. Але пройшло ще кілька десятиріч, доки Фрідріх Ніцше не сповістив на повний голос, що настав час філософії зайнятись проблемою цінностей безпосередньо. У своєму нарисі про Ніцше відомий австрійський письменник Стефан Цвейг висловився навіть так: “У людства не було кращого приладу для дослідження цінностей, ніж людина на прізвище Ніцше”. Характерно що Ніцше загальну увагу приділив проблемі цінності саме тому, що проголосив принцип переоцінки всіх цінностей. Засадова роль цінностей в житті людини стала очевидною після того, як Ніцше показав відмінність цінностей і принципів їх організації стосовно різних історичних епох і різних людських спільнот. І справді, один і той самий предмет, одна і та сама подія залежно від історичної ситуації, стосовно інтересів різних груп людей може мати, а може не мати цінності. Скажімо коли хрестоносці споруджували укріплення із залишків античних храмів, витвори давніх майстрів були для них не більше ніж будівельним матеріалом. Щоправда, добуті зі стін середньовічних замків скульптури не втрачають, а навпаки навіть набувають додаткової цінності. Так само і ікони. Які зі складів на стіни храмів або музеїв.

Отже аксіологічний напрям у філософії почав формуватися ще в другій половині ХІХ ст. в працях Г.Лотце, В.Віндельбанта, Г.Ріккерта. В ХХ ст. аксіологічну проблематику активно розробляли представники феноменології, герменевтики, екзистенціалізму, теорії соціальної дії. Ця велика дослідницька активність свідчить про неподоланність вихідної філософської колізії – розуму і цінностей. Лінія розмежування проходить для філософських шкіл через проблему чи моральної (ціннісної) визначеності світу.

Чи може людина спираючись на власний розум, гармонійно, досконало влаштувати своє життя, чи вона мусить визнати існування вищих від розуму цінностей, які треба сприймати, як закон. Для теоретиків аксіології проблема цінностей від самого початку була виключена із сфери раціонального пізнання, вона вважалася галуззю поза наукового дослідження, особливим способом бачення світу, а цінності – феноменами особливої природи.

Фундаментальною для теорії цінності є проблема природи, способу буття цінностей. Їх способу функціонування в суспільстві. Вже Кант вважав, що цінності самі по собі не мають буття, їм притаманна лише значущість. Вони суть вимоги, зверненні до волі, цілі, поставленні перед нею. Але тоді проблематичними видавалося саме існування цінностей, їх імперативний характер щодо поведінки суб’єкта.

Уникаючи цієї суперечності Ріккет протиставляв світ, як сферу панування цінностей, світові природи, де панують закони. Закон свідчить про те, що є і мусить неминуче бути, цінності – про те, що повинно бути. Цінності становлять інший модус буття, вони ухвалюють щось, наказують, вимагають, закликають. Усе це підштовхнуло до думки про відносність, ілюзорність цінностей, що було б смертю цивілізації, яка живе доти, поки непорушні моральні закони. Прагнучи уникнути ціннісного релятивізму, Лотце, Віндельбанд розглядали цінності, як норм, що утворюють загальний план і основу культуротворчої діяльності.

У ХХ ст. цінності витлумачували як потойбічні духовні феномени закладенні Богом, як потенційна довершеність у предметах довколишнього світу. Деякі напрямки різко психологізували їхню природу, ототожнювавши їх із суб’єктивною оцінкою. Водночас, за останні десятиліття проблематика цінностей активно розроблялася в філософії марксизму, діалектичного матеріалізму, соціальної визначеності поведінки індивіда. Цей різнобічний досвід філософських пошуків і в західній і в вітчизняній філософії дає змогу з нових. Узагальнених позицій поглянути на проблему “цінності”.

1.2. Цінності як філософська категорія.

У світі нічого не існує незалежно від людини, але виявляє себе, “спрацьовує” а лише за присутності людини, та й то не завжди, а за умови певної побудови людського буття, певного ступеня залученості людини до світу. В такому значенні йде мова про смисли. Смисли це ті точки поєднання людини зі світом, які є певним запитуванням, спрямованим від світу до людини, а разом з тим і ґрунтом можливої відповіді. Кожний смисл сам по собі є унікальним, бо за ним стоїть неповторність кожної людини й унікальність кожної життєвої ситуації. Але разом з тим є потреба віднайти й такі смисли, які були б відповідні до якихось типових, повторюваних ситуацій а зрештою й таких, які відповідали б загальній ситуації присутності людини у світі. Такі узагальнені смисли (незалежно від ступеня їх узагальненості) й є ніщо інше, як цінності.

Термін “цінність” вживається як для визначення станів духу, на основі яких робиться оцінка, так і найзначущих явищ, що вибираються як результат оцінки. Наприклад, можна сказати, що провідними цінностями певної людини є істина і добро (або престижність і комфорт), можна сказати, що у даному будинку зосереджені великі матеріальні та духовні цінності.

Цінності виступають як форми утримання й закріплення споріднених смислів. Звідси їхня скеровуюча й упорядковуюча роль у людському бутті. “бути людиною, - наголошує Віктор Франкл, - означає бути зверненою до смислу що вимагає здійснення, й до цінностей, що вимагають реалізації”. Й бути здатним відгукнутися на ці вимоги, що є життєво важливо для людини. Тільки у такий спосіб забезпечує вона своєму буттю достатність. Є для кожного з нас якась певна міра реалізації цінностей у наших вчинках, діях, переживаннях. Недотримання цієї міри ставить нас на межу людського світу, робить життя нестерпним. З цього приводу Еріх Фромм зазначає: “Відсутність пов’язаності з якими-небудь цінностями, символами, підвалинами переживається як моральна самотність; і вона так само нестерпна, як і фізична самотність”. Згадайте в якому становищі опинився колись порушник(дійсний чи уявний) правил честі – дворянської, дівочої, професійної. Таку людину просто таки виштовхували із звичайного середовищ, перестали зважати на неї як на людину.

Отже, цінності діють у людському бутті як поля взаємності. Концентруючи у собі потрібні смисли. Вони виступають ґрунтом для інтеграції індивідуальних інтересів і прагнень, для сполучення індивідуальних людських світів. У такий спосіб на ґрунті якоїсь однієї цінності або кола цінностей вибудовується певний життєвий світ і відповідний до нього духовний світ. Так, засадовими цінностями для українського козацтва були православна віра, батьківщина, воля, вірність товариству. Саме вони здебільшого визначали спосіб життя й культуру низового козацтва, що відчутно вплинуло на становлення національного характеру й культури українців.

Проте цінності не тільки поєднують людей, складають ґрунт для вибудови спільного життєвого світу, але й прокладають певну межу між ними. Це й зрозуміло. Адже кожен світ – це деяка виокремлена цілісна реальність, а цілісність має бути певною мірою самозавершеною. Звідси можливість “конкуренції” між цінностями, пов’язаними з різними життєвими світами. Справа може доходити навіть до відкритої боротьби, й тоді люди проголошують, що відстоюють свої цінності, хоча насправді часто густо захищають або нав’язують іншим якраз свої життєві світи.

Тут ми маємо справу з переведенням ситуаційних цінностей на рівень універсальних цінностей. Адже свобода належить до кола найзагальніших людських цінностей.

Як бачимо цінності відмінні між собою за своїм статусом і за рівнем свого функціонування в людському бутті. Зокрема є ситуаційні і універсальні цінності. До останніх належать цінності, які є ґрунтом і загальною умовою розгортання такого світу, що установлюється понад конкретними ситуаціями, пропускає “крізь себе” конкретні смисли й визначає загальний вимір людського буття.

1.3. Ціннісні орієнтири людської діяльності

Виступаючи ґрунтом для вибудови певного світу. Та чи та цінність, природно, стає й загальною умовою відповідного типу людської діяльності. Вона зумовлює не кожну окрему дію, не конкретні вчинки в їх безпосередньому здійсненні, а їх цілі. Завдяки цьому цінність діє як позаситуаційний чинник людської діяльності. До того ж, сполучаючи її зі світом можливого й неможливого, цінність мотивує людську діяльність способом, найбільш відповідним до самої сутності людини. За слушним висловом Віктора Франкла, потреби штовхають до дії, а цінності “притягують”.

Цінність виступає щодо людини як деякий конкретно не розгорнений мотив її діяльності, що визначає її цілі й загальний спосіб дії. Можна сказати, що це “мотив мотивів”. Звідси смислова послідовність дій і вчинків, що звільняє людину від необхідності щомиті робити вибір, приймати рішення. Прилученість до будь-якої цінності позбавляє життя подрібнення на “миттєві” ситуації, а загальну життєві ситуацію робить проникною для загального осягнення й долаючи дії. Якщо я шукаю користь у всьому або, навпаки, прагну дотримуватись вимог честі і обов’язку, мені достатньо дотримуватись установленої життєвої стратегії – орієнтації на користь або на моральні цінності.

Довгострокові і понадситуаційний характер мотивуючої дії цінностей надає їм виняткової ролі в системі людської діяльності. Через це їм притаманна здатність відриватися від самого процесу діяльності, ставати самодостатнім предметом людських інтересів і прагнень. І тоді вони ладні підпорядковувати собі людину, організовувати людську життєдіяльність згідно з принципом: “Меті всі засоби догідні”. Й у цьому всі цінності рівні. Всі вони приховують у собі небезпеку стати ворожими щодо людини: і Влада, і Свобода, і Справедливість, і Власність, і Надія, і Порядок тощо. Історичний досвід надто багатий на свідчення про згубність абсолютизації цінностей, щоб не робити з нього належних висновків.

З огляду на це останнім часом дедалі більше привертає до себе увагу та ідейна і життєва позиція, яка орієнтується не стільки на цілі й цінності, скільки на засоби їх реалізації. Такий підхід до людської діяльності знаходимо в ліберальній традиції, в межах європейського соціал-демократичного руху.

І все ж без цінностей, які виступають як загальні орієнтири людської діяльності й цим зумовлюють смислову послідовність дій і вчинків, ні народам, ні людству, ні окремим людям загалом обійтися не можна. Слід лише дбати про те, щоб вони не відривались від загального процесу людської життєдіяльності. Прикладом владного поєднання цінностей і процесу їх реалізації може бути гасло, яким скерувався в своїй діяльності німецькі “зелені”: “Думай глобально – дій локально!”

Цінності правлять нам за життєві орієнтири тому, що вони мають здатність структурувати реальність за критеріями їх значущості для людини. Реальність поділяється на таку, що має позитивне значення (добре, красиве, істинне тощо) й ціннісно негативну. Акумульований у цінностях досвід багатьох поколінь звільняє нас від необхідності в конкретному окремому випадку всебічно осмислювати конкретне явище, подію або ситуацію, зважаючи на всі передумови і наслідки. Достатньо лише оцінити їх, тобто визначити їхню відповідність змістові певної цінності, вираженої в понятті, уявленні або емоційно-образній формі.

Членування дійсності за допомогою цінностей на позитивно-значуще, негативно-значуще, та ціннісно нейтральне полегшує нам вибір, допомагає бути впевненішими в різноманітних життєвих ситуаціях. Проте позитивно-значуще в одному відношенні може бути негативно-значущим в іншому. Краса може бути втіленням зла, героїчна дія може бути несправедливою, хибна думка – естетично привабливою.

Ціннісний світ людини складається з ціннісних образів. На відміну від пізнавального образу, спрямованого на відображення світу таким, який він є основою. Вихідною, власною формою буття цінності є чуттєве переживання. Атрибутами його є закличність, наказовість, бажаність, але не об’єктивність, всезагальність і необхідність. Емоційно ціннісний образ розкриває сферу потягів, прагнень, спонук, тобто сферу воління.

“Ціннісний образ – завжди певний синтез, результат специфічного узагальнення, цілісність культурних смислів, яка ніколи до кінця не розщеплюється понятійним аналізом і тому виглядає більш невиразним, ніж чітке і понятійне узагальнення”. Таким чином охарактеризувала ціннісний образ Е. Золотухіна-Аболіна.

Понятійними засобами неможливо повністю розкласти ціннісний образ, і отже теорія цінностей за своїми формами аналізу неадекватна ціннісному об’єкту, що становить велику методологічну проблему для аксіології.

Цінність явище соціальне, тому не може бути однозначно істиною чи хибною. Поняття істини надто вузьке для характеристики способу відповідності цінності і дійсності. В певних соціальних умовах суб’єкт позбавлений ціннісного вибору, а тому і відповідальності за свою оцінку. Важливими характеристиками цінності є об’єктивна значущість та суб’єктивна норма, на які теж не можна поширювати поняття істини. Категорії ціннісного вибору завжди відносні, зумовлені поточним моментом, історичними обставинами, тому що переводять проблему істини в моральну площину.

Цінності включають в себе когнітивний і емоційний компоненти, знання та оцінку. Ці компоненти мають протилежні логічні властивості. Знання фіксують суще, цінності - належне; в знаннях людина абстрагується від своєї зацікавленості, в оцінці, навпаки, стверджує свій інтерес. У знаннях людина усвідомлює предметну вираженість світу, в оцінці з’ясовує, чи відповідає дійсність її потребам. Оцінювання дійсності має зворотне щодо пізнання спрямування на оцінювача. Тому ціннісний рівень свідомості має потужний духовний потенціал самовдосконалення людини, її самотворення.

Суб’єктивний компонент цінності не є однорідним, він внутрішньо структурований на значення і особистісний смисл. Особистісний смисл цінності визначається її відношенням до потреб людини. Знання як аспект цінності зумовлюється сукупністю суспільно значущих властивостей, функцій предмета, що роблять його цінним у даному суспільстві. Для окремої людини суспільні значення є об’єктивно даними, але фактично вони не є властивостями об’єктів, а виступають засобами упорядкування суспільного досвід, що виробились у минулому. Більшість значень є конвенційними продуктами.

Перетворюючи дійсність, людина надає їй особливу функцію. Будь-який витвір людської діяльності реалізує її особистісний проект, але цінним він стає лише тоді коли задовільняє певну потребу. Прядиво з якого нічого не виткано не цінністю. Зацікавленість у певних потребах є необхідною умовою оцінки. Відсутність потреби робить неможливою оцінку. Якщо цінність виражає здатність об’єкта виконувати певну роботу, то оцінка судить про спосіб виконання цієї роботи. Таким чином оцінка поєднує потенційну цінність предмета з потребами і інтересами суб’єкта.

Оцінка передбачає існування підстави або критерії, згідно з яким відбувається оцінювання. Такою підставою служить потреба, щодо якої визначається цінність предмета, або норматив, норма, що порівнює предмет з усталеним взірцем. Отже, акт оцінки передбачає порівняння двох реальностей – духовної і матеріальної.

Залежно від взірця оцінювана річ може виявитись гарною чи поганою. Спіноза казав, що “гарна споруда – всього лише погані руїни”. Взірцем згідно з яким здійснюється оцінювання, виступають утворення нормативного характеру. До них належать стандарти, правила, закони, команди, директиви технічні норми, моральні заповіді. Існування таких стандартів надає оцінці узаконеного, санкціонованого характеру. Мова, слова також можуть розглядатись як нормативне утворення. Назвати річ іншим іменем – значить підвести її під інший взірець, тобто інакше оцінити. Тому вивчення мови є процесом засвоєння стандартних уявлень про світ.

Категорія норми почала активно розроблятись як філософське поняття в соціологічних працях Є.Дюркгейма, М.Вебера, Т.Парсонса. Відштовхуючись від типології форм раціональності людської поведінки, норму вони витлумачували функціонально, як стандарт поведінки, що характеризує соціальну роль індивіда, його приналежність до конкретної соціальної групи. Норми встановлювали межі діяльності соціальної групи.

Норми порівняно з цінностями являються взірцями загальноприйнятої поведінки, еталонами нормативної дії, то цінності навпаки зберігають момент бажаності, закличної дії. Проте і норми не існують поза межами цінностей, без них вони вироджуються в алгоритми, схеми поведінки.

Так, ідеал людини або суспільства означає опис їх з позиції загально прийнятої системи цінностей. Виразити ідеал у конкретній системі показників – типова технократична утопія. Життя є різноманітним, динамічним імовірнісним, а тому ідеал у формі бюрократичної інструкції – нісенітниця. Інша справа, що мають інформацію про конкретні умови руху до ідеалу, ми повинні за допомогою системи показників визначити мету, розгорнути її у план і тим самим конкретизувати ідеал у норму, тобто перейти від стратегічного образу належного до конкретного проектуного, що може стати сутністним.

Проте об’єкт має бути готовий до діяльності не лише на мотиваційно-когнітивному, а й на вольовому рівні. Це забезпечується таким станом психіки, як настанова – підсвідома готовність до певної діяльності в певних. Отриманої поведінки досягають єдністю всіх елементів керуючої програми від цінностей до насолоди.

Цінності постають як системотворче ядро програми, задуму діяльності і внутрішньо духовного життя. Щоб зрозуміти суть певної культури або людини, треба звернути увагу до відповідних систем цінностей, що надають їхній життєдіяльності сенсу.

1.4. Цінності в житті суспільства.

Цінності в житті суспільства виступають соціально-значущими орієнтирами діяльності суб’єктів, одним із факторів розгортання політичної історії. Вони є чимось більш високим ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовільняє свої потреби, і саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура. Ці категорії невідривні одна від одної. Культура і визначається через систему цінностей і ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму.

Культура є будівлі суспільного життя, а цінність – осередком духовного життя суспільства. Люди, що поділяють одинакові цінності становлять соціальні групи, об’єднуються у політичній, економічній боротьбі, спрямовуючи, таким чином, історію в певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму. Перешкоджають руйнівному впливові ззовні. Таким чином у житті суспільства цінності, що виконують важливу роль інтегруючих, соціалізуючих комунікативних основ забезпечують і духовно-вольову єдність, високий рівень самосвідомості і організованості всього суспільства.

Вибором певних видів поведінки і досвіду людей в суспільстві поступово формуються, складаються суспільні цінності, спочатку виникають як сукупність звичок, способів побуту людей, специфічних норм поведінки, що переходять з покоління в покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних інкстинктів. Згодом засоби побуту закріплюються в нормативних утвореннях: в традиціях, обрядах, ритуалах, що слугують еталоном суспільно схвальної поведінки людей. Але опісля через соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо – ціннісні зразки транслюються, зберігаються, передаються в суспільстві. А у підсумку цінності сприяють формуванню психології людини, ментальності, способу життя членів в потрібному, характерному для певного типу суспільства напрямку.

Спосіб буття людини, рівень виділення людини з природи характеризується саме існуванням культурних цінностей. Суспільний спосіб життя людини, існування суспільних потреб зумовили і ціннісний тип світосприйняття. Народившись ще в первісному суспільстві, потреби людини охоплювали основні сфери побуту – праця, ритуальні танці, навчання, звичаї поховання, дарування, гостинність, заборона кровозмішення, жарти, релігійні і магічні дійства тощо складали основу перших ціннісних комплексів. Соціальні потреби в житті людини вимагали належного, але ще явно не існуючого співвідношення речей. Тому-то цінності формували особливий світ духовного буття, що підносило людину над реальним. З розвитком суспільства і удосконаленням його структури, поглибленням духовності людини, ускладнюється і ціннісне світосприйняття, охоплюючи і народжуючи нові і нові потреби в усіх сферах життєдіяльності людини і суспільства. Цінності допомагали людині будувати соціально привабливий світ можливої дійсності, піднімаючи їх над буденністю.

Звичайно ж, суспільні цінності, хоча і виросли з реальних соціальних потреб, поступово набували таких рис, що їх ідеалізували. Ціннісна свідомість створює власний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. У ціннісній формі людина висловлює не об’єктивно, а суб’єктивно зовнішню дійсність, наділяючи її людським змістом. Тому-то цінність є лише те,що усвідомлюється, переживається як цінність. Світ цінностей – це світ саме практичної діяльності. Емоційне ставлення до явищ зовнішнього буття, їх оцінка здійснюється практично. Ціннісна свідомість не цікавиться, чим же є предмет сам по собі, для неї важливо є лише те, яке значення має предмет для людей, у чому ж його цінність. В об’єктивному світі не існують самі по собі красиве і потворне, піднесене і хибне, трагічне і комічне, добро і зло. Світ цінностей людина будує в процесі предметно-практичної діяльності. А будь-який акт діяльності охоплює ідеальний момент, в період якого складається задум, дії, його ідеальна мета, а також життєвий сенс діяльності, насамперед, заради цього здійснюються усі дії. Саме такий момент діяльності і характеризує поняття цінність. Генетичні цінності в процесі суспільної практики акумулювали потреби, інтереси, емоції тощо.

Цінності виростали з об’єктивних потреб людини. Потреби формувалися уже усвідомлено, а потім потреби трансформувались в інтерес. На відміну від потреб, що спрямовують людину на об’єкт її задоволення, інтерес зорієнтований на ті умови, що забезпечують можливість задоволення потреб. Інтерес формується об’єктивно як відображення місця індивіда в системі суспільних відносин, а суб’єктивно відображається в меті. Мета – ідеальний імпульс, що спонукає до активної діяльності, в якій відображається ідеальний образ задоволення потреб, що спонукає людину до діяльності.

Відіграють важливу роль в ціннісному ставленні до дійсності емоції і пристрасті. Внутрішнє засвоєння життєвих відбувається в процесі емоційних переживань. Саме емоційне ставлення сприяє виникненню почуття значимості явищ, їх суб’єктивної оцінки. Але й цінності надають емоціям глибину, значимість, перетворюючи їх в стійкі почуття. Об’єднані в єдиний комплекс потреби. Інтереси і емоційні переживання утворюють єдине соціальне явище – цінності. Визначаються цінності як об’єктивна значимість явищ, ідей, речей, що зумовлена потребами і інтересами соціального суб’єкта.