Проблема людини в філософії та її соціальна сутність

ЗМІСТ

Розділ 1. Людське начало: витоки і визначення. антропосоціогенез

Розділ 2. Специфіка людського буття і його творчо-трансцевдентальнаприрода

Розділ 3. Філософія особистості

Висновки

Література

Розділ 1. Людське начало: витоки і визначення. Антропосоціогенез.

Вирішення проблеми походження людини у світоглядній історії має гі­потетичний характер. У міфологічному світогляді походження людського життя пояснюється породженням людей тваринами або ж їх виникненням з якоїсь частини тіла тварин. Найтиповішим тут є тотемізм (тотем у перекладі з мови північноамериканських індіанців одживає означає "його рід"). Тобто це рослина, птах чи найчастіше, тварина, від якої походить рід, це реальний предок, від якого залежить життя і добробут роду в цілому і кожного його члена зокрема. Згадаймо, хоча б твори Ф.Купера про індіанців, про назви ро­дів чи племен – рід ведмедя, плем'я бізона тощо [3; 12].

У такому розумінні походження людини дістало відображення госпо­дарське життя первісних людей, основою якого було збиральництво, мислив­ство, рибальство, тобто "привоююча економіка". З переходом до землеробст­ва у міфології з'являється інший мотив: велика Праматір – Земля у її шлюбі з Батьком – Небом породжує усе живе, у тому числі й людину.

Подальший розвиток виробництва зумовлює зміну поглядів людини на своє походження, що має відображення у міфах: людина виникає, наприклад, з глини, змішаної з кров'ю бога Абзу (Вавилон), титан Прометей створює людину з глини, змішаної зі сльозами, дарує їй вогонь, навчає мистецтву та ремесла (Стародавня Греція).

У релігійному світогляді походження життя людини ґрунтується на під­кресленні акту божественного творіння. У Біблії, наприклад, так говориться про шостий день творіння: "І створив Господь Бог людину з пороху земного, і дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею". Аналогічне вирішення питання про походження людини і в священній книзі мусу­льман – Корані, хоча там людина створюється не з "пороху земного", а з глини.

Космічні гіпотези походження людини виникають ще в давнину. Вони досить популярні і сьогодні, коли людина почала освоювати ближній космос і дедалі проникати у далекий Космос. Їх сутність можна коротко сформулю­вати так:

- у Всесвіті знаходиться "насіння життя", яке космічним пилом, метео­ритами, кометами заноситься на планети. Витоки такого підходу належать ще до У ст.. до н.е. – вчення давньогрецького мислителя Анаксагора з його ідеєю панспермії. Нині, коли в метеоритах знайдені практично усі амінокис­лоти, що складають живе, до цього припущення наука повертається на якісно нових засадах;

- космічні прибульці залишили на Землі своїх представників. Отже, з цього погляду життя людини є суто космічним явищем;

- життя на Землі є реалізацією особливої космічної енергії, тому воно унікальне за своєю природою.

В сучасній космології існує антропний, або антропологічний принцип, за яким увесь осяжний Всесвіт, Метагалактика еволюціонували у напрямі створення думаючої істоти на Землі (і, очевидно, на інших планетах біля ін­ших зірок), людини, через яку матерія усвідомлює сама і свідомо регулює свій подальший розвиток [6; 7].

Еволюційна гіпотеза ґрунтується на тому, що людина має природну (зе­мну) передісторію. Думки про це з'явились ще в Стародавній Греції (Анаксі-мандр) люди, як і всі живі істоти, зародились спочатку у воді, потім почали заселяти і землю, на думку Демокріта, всі речі і живі істоти складаються, як і душі, з атомів – різноманітних найдрібніших і неподільних частинок). Та ми­нуло понад дві тисячі років, перш ніж наукою було доведено походження людини від тваринних предків.

Такі видатні вчені, як К.Лінней, Ж.Б.Ламарк і особливо Ч.Дарвін пере­конливо довели, що людина є останньою, найдосконалішою ланкою в ланцю­зі розвитку живих істот і має спільних предків з людиноподібними мавпами. [7; 12].

Ця спільність проявляється у тому, що ми маємо спільні риси будови ті­ла, подібність у розвитку зародків людини і тварини та інші, про що мова йшла у шкільному курсі загальної біології. Тобто еволюція анатомо­фізіологічної будови тварин створює передумови для переходу до анатомо­фізіологічної будови людини з її вертикальним положенням тіла, спеціаліза­цією форм та функцій рук, які Гегель цілком правильно назвав "знаряддям знарядь", голосового апарату, органів чуття, головного мозку тощо.

Згідно з еволюційною гіпотезою головною у становленні людини, поряд з висловленим вище є праця. Виготовлення людиною штучних знарядь праці обумовлює розвиток її свідомості, вдосконалення функцій органів чуття і мо­зку, що сприяло розвиткові пізнавальних можливостей, і вона почала прин­ципово по-новому ставитися до оточуючого її світу, та про це будемо гово­рити далі.

Останнім часом привертають до себе увагу припущення про штучне по­ходження людини. Вони пов'язані з сучасними науково-технічними досяг­неннями людства, зокрема з освоєнням космічного простору, створенням ро­ботів, вирощуванням зародків людини у пробірках та інших. Їх основою є думка про створення людини високорозвиненими представниками позазем­них цивілізацій, про якогось великого експериментатора. І якими б неймові­рними на перший погляд не здавалися нам ці припущення, їх не можна від­кидати, виходячи з уже сумно відомого людству принципу: "цього не може бути, тому, що це не може бути ніколи" [16,25].

Загалом же сучасна класична наука дає нам підтвердження тільки при­родного походження людського життя. Адже тіло людини, його склад, клі­тинна будова (як і всього живого на Землі), багато органів, їх систем, будова тіла дуже подібні до тваринних – відмінність лише в їх складності, високо організованості. У людини як живої істоти біохімічні, біофізичні процеси, обмін речовин, енергією, інформацією спільні з вищими тваринами.

Навіть посилання на те, що людина – єдина розумна істота на Землі, чим вона і відрізняється від тварин, – переконливі за своїм змістом. Зародки "ро­зумності" є і в тварин, вона породжена еволюцією форм відображення зовні­шнього світу в живій природі. Мова, зокрема, йде про те, що психіка високо-організованих тварин (тобто таких, що мають центральну нервову систему та розвинений головний мозок) є передумовою виникнення і розвитку людської розумності.

Таке розуміння походження людського життя дає підстави сьогодні стверджувати, що в системі "людина -світ" майже всі гіпотези пояснюють людське життя як земне явище [19; 10].

Але перш ніж розглядати сутність людського життя, потрібно зупини­тись на ще одному важливому і невирішеному питанні сучасної науки – про місце людини в світі, або чи одні ми у Всесвіті? На це питання різні світогля­ди завжди давали два альтернативні варіанти відповідей.

Ще в міфологічних уявленнях вся природа була населена людиноподіб­ними істотами. Це можна пояснити тим, що в давнину люди наділяли явища і сили природи людськими властивостями, що робило їх зрозумілішими.

Надалі, з розрізненням людиною тіла і душі, виникають уявлення про існування безтілесних істот ("духів") не лише на Землі, а й у Всесвіті. Це пов"язано з виникненням релігійного світогляду – адже усі релігії визнача­ють існування й інших, крім людей, істот (добрих чи злих), наприклад, анге­лів, котрі можуть з'явитися між людьми, хоча мешкають здебільшого "на не­бі", у космосі.

Серед стародавніх філософів, у період Відродження була також досить поширеною думка про існування безлічі інших світів, населених якимись іс­тотами, подібними до людини чи несхожими на неї.

Що ж криється за цими поглядами – прозріння, передбачення? Чи, може, достовірні знання, першоджерела яких були втрачені з розвитком людства, зокрема, з переходом від язичництва до християнська чи інших світових ре­лігій? Адже священні книги донесли до нас лише вторинну інформацію, пер­винна ж, очевидно, безнадійно втрачена.

Чи, може, це лише витвір людської фантазії? так вважає багато людей. Звідси і ставлення до НЛО, інших непояснених класичною наукою, таємни­чих явищ.

Є і така точка зору, що ми маємо справу з розумними посланцями кос­мічних цивілізацій. А тому ці явища треба ретельно вивчати і прагнути вста­новити контакт з "братами по розуму". На це спрямована міжнародна про­грама СЕТІ, межею якої є на основі аналізу сигналів, що надходять з космо­су, виділити ті з них, які можуть мати штучне походження і свідчити про іс­нування високорозвинутих істот. На жаль, про наслідки цих "прослуховувань космосу" нам відомо дуже мало, оскільки про це майже немає повідомлень. Одже, однозначні відповіді стосовно цього питання ми маємо зараз лише у фантастів [5; 13].

Відсутність переконливих наукових висновків щодо існування інших, позаземних форм життя призводить до переважання не оптимістичного, а пе­симістичного підходу до відповіді на це питання, навіть серед астрофізиків.

Переважаючу з-поміж точок зору можна сформулювати так: земне жит­тя виникло цілком випадково, як збіг певних унікальних обставин, яких ніде і ніколи у космічному просторі не виникло. Але якщо розумне життя виникло випадково у неосяжних просторах Всесвіту, то хто почує голос людства? Хто допоможе йому в тій скрутній ситуації, в якій воно перебуває зараз? Друга точка зору полягає у тому, що життя і розумні істоти у космосі обов'язково існують, але ці "Острівці" високоорганізованої матерії надзвичайно віддалені один від одного. Крім того вони можуть бути "старшими" чи "молодшими" за нас, що практично зводить можливість розумного контакту до нуля.

Із загальносвітоглядної точки зору можна зробити такий узагальнений висновок: існування у космосі істот, подібних до людей, цілком ймовірно і навіть закономірне, адже закони розвитку світу – універсальні.

Визначення людини як біосоціальної істоти дає уявлення про неї як єд­ність природного, соціального і духовного [20; 7].

Природне начало у людині визначається природничими науками, серед яких сьогодні безсумнівним лідером є генетика, котра вивчає механізм пере­дачі від покоління до покоління природних задатків. У філософії людина зводиться до рівня природної істоти, тобто розглядається метафізичне- одно­бічно, не розкриває якісної відмінності людини від тварин, сутності людини.

Перехід від біологічного до нового, соціального, способу взаємодії з на­вколишнім середовищем був умовою виживання наших предків. Це все при­вело до створення нового біологічного виду homo sapiens (людина розумна) зумовлювала перехід до соціальної форми руху матерії існує багато різних гіпотез.

Суть полягає у тому, що предки не були пристосовані до різної зміни умов життя. Така ситуація мала 2 виходи:

- загибель виду;

- мутація сприятлива (наприклад: збільшення маси тіла; фізичної сили і т.д).

Однак поява людини виявилось чимось третім, що дістало назву атропо-соціогенезу, виник не просто новий вид (людина -антропос), а принципово новий (соціальний, суспільний) спосіб існування.

Так з'являється людина - істота, здатна до праці, на основі діяльності свідомості (розумного ставлення до дійсності).

Єдність соціального і біологічного в людині (як засобів, що забезпечу­ють один одного) є, безумовно, необхідною.

Виміри людини не можна зводити лише до природного та соціального в ній, соціальне породжує і духовне.

Духовно розвинена людина та, котра багато знає і ще більше розуміє, як спирається у своїй діяльності на почуття і поняття істини, добра і краси, у якої переважають духовні потреби, співчувати у біді навіть незнайомій лю­дині.

Духовність людини – це уміння мріяти, фантазувати, творчо удоскона­лювати світ, прагнучи зробити його кращим [10; 27].

Отже, духовно розвинена людина – яка усвідомлює саму себе і може свідомо керувати своїми вчинками, спрямовувати їх на досягнення суспільно значущих цілей.

Це людина, внутрішнім регулятором поведінки якої є совість (за висло­вом І.Канта – закон який живе у нас самих: на думку французького філософа П.Гольбаха – це наш внутрішній суддя).

Проблема відношення душі і тіла, дві протилежності, які своїм існуван­ням вносять у світ те, що виявилось як людське. Ця протилежність проявля­ється у здатності людини, протиставляти духовне тілесному, вносити у своє ставлення до світу певне обмеження своєї тілесності.

Тіло людини, за християнськими тлумаченнями, постійно "тягне" люди­ну "донизу" підштовхує до гріховності. Людина, яка прожила хоча б один день, вже не є чистою. Звідси, проповідь покаяння, духовного заперечення світу [16; 7]. Дух з'єднує людину з Богом. Людська душа – розумна душа. Вона має початок і не має кінця. Вона "не є ні вода, ні земля, ні вогонь, ні по­єднання всіх цих елементів, або також деяких з них". Душа непідвладна про­сторовим і кількісним вимірам. Головними характеристиками душі є: "пере­ймання"; "думка", "пам"ять" і "воля". Вона – сутність будь-якої людини.

Розум необхідний, але ще недостатній засіб наближення до Бога. Голо­вне – це воля, що спонукає активність, спрямовану духом діяльність.

Людина, вважав середньовічний мислитель Фома Аквінський, являє со­бою єдність душі і тіла. Душа – не тілесна сутність. Однак своє завершення отримує лише у "тілі". Душа, являє собою, з одного боку, "двигун" тіла, з другого – його субстанційну форму. Вона є інтелект, прояв божого в людині. На думку Ф.Аквінського тільки в Бога інтелект є сутність, в людині ж він "потенція сутності".

У свою чергу саме телеологічний поділ світу на тілесний і духовний, де духовне розглядається як остання причина тілесного, змін, які спостеріга­ються, створює світоглядне звільнення від повного рабства людини перед ті­лесністю.

Таким чином, ми можемо сформулювати два визначення, що характери­зують відношення душі і тіла.

Тілесне – це природно організоване у людині.

Духовне – душевно організована соціальна визначеність людини.

Здатність людини застосовувати свої знання, діяти цілеспрямовано ха­рактеризують як визначальну властивість, притаманну свідомій істоті.

Одержуючи знання, людина змінюється передусім сама, набуваючи знань способів досягнення потрібного результату. Таким чином, у цілеспря­мованій (усвідомленій) діяльності людина являє собою таку специфічну силу природи, яка спроможна змінювати саму себе, здатна ставати якісно новою обставиною дійсності, що спричинює нові матеріальні процеси. Самозміна людини може відбуватися тільки у формі чуттєвої діяльності. Чуттєвою дія­льністю називають подразнення (зміни) що відбувалися в органах чуття. До головної чуттєвої властивості людини відноситься: зір, слух, смак, нюх, до­тик [7; 20].

Почуттями називають суспільне створену форму безпосередньо пережи­ваннями людиною взаємодій із дійсністю, яка була сформована культурою.

Почуття людини можуть цілеспрямовано формуватись в процесі вихо-ання і історичних змін, навіть на принципово протилежні. Так, здатність ба­чити красу (естетичне почуття) є результат естетичного виховання людини, яке здійснюється відповідно до певних історичних даних уявлень суспільства про прекрасне. Тому одне коло людей красивим може визнавати такі форми тіла, які ін. людям здаються огидними.

За допомогою волі особа здатна підпорядковувати свої чуттєві пережи­вання принципам, поняттям, ідеалам, тобто діяти згідно з нетілесною ідеєю, а не бажанням тіла. Отже, воля – це здатність людини керувати почуттями і розумом.

Воля – це властивість людської душі цілеспрямувати діяльність тіла не­залежно від безпосередніх фізіологічних потреб власного організму.

Людина з розвиненою волею, котра здатна до самоконтролю і свідомого спрямування своїх вчинків «володіє собою». Імпульсивна, слабкодуха, сла­бовільна людина, навпаки, часто- густо постає як свавільна, егоцентрична особа, що перетворює на раба своїх тілесних бажань, конформіста, який лег­ко впадає в залежність від людей, що вміють пов'язувати свої егоїстичні цілі з образами безпосереднього вдоволення тілесних потреб. Воля дає змогу людині змінювати цей світ на такий, що стає відповідним до бажаного ідеалу.

Усвідомлення людиною своєї відмінності від оточуючої її дійсності та уявлень про неї породжує згоду вважати певну річ існуючою лише через те, що збігаються поняття із чуттєвими даними. Це запропонував Давид Юм (1711-1776) розгляд як різновид віри. Для цього визначив три види зв'язків речей між собою за причиною, схожістю і суміжністю.

Розгляд як різновид звички. З його точки зору., віра в існуванні предме­та, що чуттєво не сприймається в даний момент, яка супроводжує будь-яке наявне враження, залежить від звичок людини.

Запропонований Юмом тлумачення віри як різновиду звички, не може влаштовувати нас, оскільки принципово не пояснює, яким чином об'єктом віри може стати реальність, котра не існує чуттєво взагалі.

Отже, віру можна назвати впевненість людини в існування будь-якого явища, визнані його реальності. Віра – це почуття і усвідомлення певного ідеалу як вищої сутності, до якої у вічному протязі перебуває людина.Тому віра – це беззастережне прийняття людиною обраного нею ідеалу. Розрізняють такі віри. Наївна буденна віра – впевненість у існування н\с, інших людей, свого тіла і духу. Вона формується усім життєвим досвідом людини, починаючи від її народження.Наївність полягаєу тому, що її носії не усвідомлюють своєї протилежної дійсності. Вся повсякденна діяльність, а та­кож перші спроби філософствування, наукове пізнання грунтується на заса­дах цієї віри.

Релігійна віра – впевненість у існування властивостей, подій, що відбуваються згідно з волевиявленням надприродних і надісторичних сил -богів, духів, які керують життям людини. Ця віра є визначальною ознакою релігійної свідомості, посідаючи головне місце в її структурі. Вона існує як елемент психіки, що охоплює емоційно-вольову інтелектуальну сферу душі віруючого.

Об'єктивним чинником буття релігійної віри є усвідомлення факту невідомих та незалежних від людської волі сил об'єктивної дійності, які ре­ально впливають на людське життя, долю.

У свідомості віруючої людини невідомі сили, що панують над нею, мо­жуть розумітися нею як форма цілеспрямованого виявлення надприродних істот.

Обгрунтування релігійного положення полягає у тому, що потойбічне знати неможливо, але оскільки ми маємо факти, що усе наявне не можна по­яснити відомим, слід визначити існування невідомого, однак невідоме – це те, чого не знаєш, тому, його існування нам дане лише у формі віри.

Поняття «філософська віра» запропоновані Ясперсом (1883-1969рр), оз­начає впевненість у існування буття, з якими ми стикаємось щоденно, до яко­го ми відносимось, але як "насправді" завжди залишається не таким, яким ми собі його уявляємо. Тому філософія спрямована на розкриття потаємної суті відомих явищ, керується вірою в її існування.»

«Життя є опір смерті»...

... у цьому вислові міститься глибокий зміст і життя намагається подолати смерть уже на філософському рівні, життя породжує нове життя, організм живе у своїх нащадках. Та особливо гостро є ця проблема для людини, адже це 'єдина істота, яка знає, що вона є" (К.Ясперс). Кожна людина рано чи пізно померає. Немає нікого з народжених, хто не підійшов би свого часу до цього рубікону, що відкриває шлях до невідомого. І не випадково у старо­давній міфології людей так і називали "смертні" на противагу безсмертним богам і тихіям. "Смертні" – ті, що мають початок і кінець, що проходять об­межений шлях, який невідомо ким одміряний [19;35].

Що нас чекає за цим таємничим горизонтом? Відповідь на це запитання допомогла б нам зрозуміти, хто ми є насправді: дивовижні напівтварини, що випадково зароджуються на звичайній планеті? Чи ж ми безсмертні душі, що отримали свої тимчасові тіла, аби пройти черговий моральний урок? Хто ж ми? Адже за життя так і не маємо достовірної відповіді...

Різними народами ця тема переживалася по-різному, що відбито у їх культурах. В окремі епохи страху смерті взагалі не було. Люди знаходять у собі сили протистояти загрозі фізичного зникнення. Античні греки, напри­клад: вчили долати жах небуття шляхом концентрації духу, виховання у собі презирства до страху. В Середньовіччі, навпаки, думки про майбутню смерть доводили до відчаю.

Стосовно безсмертя, що воно суперечливе: люди завжди мріяли про ньо­го, намагалися досягти, вдаючись до пошуку різноманітних еліксирів та магі­чних засобів. Це мрія, ідеал людини. Безсмертя є, вищим благом. Християн­ські ідеї також говорять про безсмертя тіла. Адам і Єва не знали смерті, але за гріх були позбавлені цього найбільшого блага. Саме цей гріх привів їх у матеріальний, твердий світ, де їм довелося заглянути у вічі смерті, втратити найдорожче і прекрасне – своє життя.

Тобто смерть – це розплата за спокусу самовілля, самостійності, вільно­думства [6; 25].

З 50-60 років нашого століття проблема смерті привертає увагу багатьох дослідників-лікарів, психологів, фізіологів.

Було надруковано багато праць основні "Сенс смерті" 1959 р. Г.Ейфеля, в 1980 р. збірник Р.Моуді "Життя після смерті" і ін.

Отже, виходячи з парадигми сучасної науки, можна зробити загальний висновок про смертність будь-якого індивіда, а значить – кожної людини, про те, що смерть є логічним завершенням драми життя.

Розділ 2. Специфіка людського буття і його творчо-трансцендентальна природа.

"Буття" одне із цих понять, які багатьма мислителями минулого і су­часного положені в основу філософії. Навколо "буття" і науки про буття (онтології) в філософії все велось і до сьогодні ведуться дискусії. В цей час філософське розуміння буття близьке до глибин людського життя, до певних корінних питань, до тих корінних питань, які людина ставить пеед собою [11; 5].

Быть или не вовсе не быть -

вот здесь разрешение вопроса.

Из монолога Гамлета.

У чому зміст проблеми буття? Чому вона постійно – з давнини і до на­ших днів – обговорюється в філософії. Чому багато мислителів рахували і рахують її вихідною для систематичних філософських роздумів? Щоб зрозу­міти зміст філософської проблеми – значить виявити, які корені вона має у реальному життя людини [14; 10].

Буття – це не лише світ, що включає людину, а й світ самої людини. Се­ред форм буття людини визначимо передусім її предметно-практичну діяль­ність. На думку матеріалістів минулого, людина як фізичне тіло діє на інші фізичні тіла з метою задоволення власних потреб, тут вона лише мисляча річ серед усіх інших речей, на чому особливо наполягали матеріалісти минулого.

Недостатня і антигуманність тлумачення людини як речі є цілком зро­зумілими, але треба звернути на таке увагу: якщо немає тіла – немає і люди­ни (хоча ми і їмо, щоб жити, а не живемо, аби їсти) і якщо не забезпечити елементарні матеріальні потреби, то вона не зростатиме духовно [18; 2].

Інша форма буття людини – практика соціальних перетворень. Людина є суспільною істотою, вона не може стати людиною поза соціальним оточен­ням, вижити в повній ізоляції від інших людей, без запозичених знань, зна­рядь праці. Такі люди прикладають чимало зусиль, щоб створити оптималь­ний для їхнього життя соціальний устрій.

І остання форма буття людини – це її "самостворення", самодіяльність.

Людина формує свій духовний світ. Буття психіки людини є, таким чи­ном, функціональним, воно формується аксіологічними, когнітивними, конс­труктивно-проектуючими чинниками. Ідеальне:

а) є нічим іншим, як буттям, опанованим психікою людини;

б) висловлює ставлення людини до навколишнього світу;

в) не є підлеглим диктату принципів збереження;

г) має матеріального носія [17; 9].

Матеріалістичне вирішення проблем буття передбачає існування світу поза і незалежно від існування людини, яка, проте є частиною цього світу. тут буття виразно розшаровується: є буття і є людина, яка живе в ньому. Че­рез предметно-практичну діяльність людина істотно змінює "дійсність, що оточує її, творить "штучну природу", яка сприяє задоволенню потреб її жит­тя.

Матеріалістичне розшарування буття на людину і об'єктивний світ, що оточує її, ставить також питання щодо природного походження людини ви­никнення і еволюції її.

Окрім проблем взаємовідносин штучних і природних світів і проблеми антропогенезу, буття світу, і всі речі світу прагне обклеїти етикетками, що визначатимуть їхню значущість для людини.

Матеріалістичне вирішення проблеми буття передбачає існування світу, не лише залежного від людини, а такого, що існував до появи людини.

Людина, являється буттям, особливим. Буття філософи -класики розгля­дали як широке (людське) поняття про світ і в цей же час рахували буття не­залежним від людини.

Правильно, що людина шукає і виражає своє "Я". Хайдегер говорив:

"Ми навчилися від інших і навчаємо їх, вони впливають на нас – ми вплива­ємо на них, а головне: не інакше, ніж у взаємодії з іншими, ми розвиваємо, пізнаємо своє "Я", а вони своє "Я" і т.д.

Одним словом, взаємодія з другими людьми, людина не тільки йде на зустріч іншому, але і замічає індивід – неповторні характеристики своєї осо­бистості, свого буття, бореться за них, закріплює їх.[14;9].

Існуючи, як природне тіло, людина, як ми бачили, підпорядковується за­конам існування і розвитку кінцевих, приходячих тіл. Разом з цим закони розвитку і потреби тіла не повністю, не однозначно діють на буття людини.

Треба сказати, що світ існує "тепер" і виникає питання про минуле і майбутнє. Відповідаючи на них, одні філософи доказували, що світ є безкіне­чний – завжди був, є і буде; інші говорили, що світ був, є і буде, але має свій початок і кінець не тільки в просторі, але і у часі.

І тому внаслідок виникла проблема буття, яка поділялася на підпробле-ми [19; 27].

Можна виділити перший аспект проблеми буття – це і ланцюг думок про буття, відповідь на окремі питання, кожний який сприяє до породження ін­шого.

Що kw^u? Сїлт. Де \4Wj^l Тут \ wya><ao да. Як догго ъта Існує? ^араа \ -&ас&-жди, світ був, є і буде він неминучий. Як довго існують окремі речі, організ­ми, люди їх життєдіяльність. Вони мають кінець. А з цього сказаного випли­ває корінь, зміст проблеми – що буття постійне незмінне, а буття речей – стан природи, людських істот, вони кінечні.

Однак ми дійшли до другого аспекту філософської проблеми буття: природа, людина, думки, ідеї, суспільство рівно існують, тобто одночасно. Можна сказати, що існування всього, що є, було і буде в світі – становить єдність світу.

Не просто думки про те, що світ є, постійно існує, але і те, що світ, як такий є реальністю для пізнання і діяльності кожної людини і т.д. – це є тре­тій аспект філософської проблеми.

"Буття людей є реальний процес їх життя" – писали К.Маркс і Ф.Енгельс.

Життєдіяльність кожної окремої людини – реальність і для інших людей, і для нього самого. Кожна людина повинна відноситися до свого тіла, і душі (до генетичної характеристики, навиків, бажанням, ідеям, думкам), до свого минулого, сучасного і майбутнього, до взаємозв'язків з іншими людьми і су­спільством як до особливої реальності, до особливого буття, таким чином врахування духовного, ідеального і сукупність реального буття – зміст люд­ського буття [17; 20].

Можна сказати, що третій аспект проблеми буття, що світ у цілому і все, що в ньому існує, є дійсність, яка має внутрішню логіку свого існування, роз­витку, діяльністю окремих індивідів і поколінь людей.

Звернувшись до наших думок і переживань, які стосуються світу, космо­су, землі, людства і його долі. Це і є вихід до проблеми буття, наприклад до питання "бути чи не бути" людству, природі, землі. Отже, дослідження буття, як і було сказано раніше – тільки припущення про єдність світу.

Розділ 3. Філософія особистості.

Людина, її сутність та існування є предметом вивчення багатьох галузей знань: філософії, історії,соціології, педагогіки, психології, біології.

Кожна з них у своїх межах намагається відповісти на запитання, що таке людина, які її відмінні властивості, яким чином вони виявляються [4;7].

Багато вимірність такої реальності, як людина, знайшла своє відобра­ження у великій кількості наукових понять. За допомогою яких фіксуються різні аспекти, вияви сутності людини.

Як і поняття "людина", поняття "особистість" мало й має різний зміст, різну інтерпретацію. Це залежить від філософської позиції, а також від пред­мета вивчення науки, у межах якої розглядається це явище.

Існують трактування, що ототожнюють поняття "людина" і "особис­тість" ставлять між ними знак рівності. Особливо це притаманне античним уявленням про людину, матеріалістичній філософії та природознавству ХУІІ-ХУІІІст.

Поряд із цим уже в релігійно-філософських поглядах середньовіччя, а пізніше у філософських школах Нового часу, що орієнтувалися на визнанні духовності людини, як автономної та самостійної реальності, відбувається розмежування понять "людина" і "особистість".

Під особистістю головним чином розуміють самосвідомість людини, центр людського "Я", який здатний до самопізнання, вияву свободи і дотри­мання моральних законів [ 13; 10].

Проте в такій інтерпретації особистість (як внутрішній світ людини) протиставляється зовнішньому світу, буттю в природі і суспільстві. По -суті проводиться нездоланна грань між індивідуальним у людині і тим загальним, яке визначили у ній природа й суспільство.

Поява філософської концепції, у якій сутність почала інтерпретуватися соціально-історичним,як процес і результат соціалізації, матеріальної і духо­вної діяльності індивіда, дала змогу подолати протиставлення соціального і природного, індивідуального і суспільного в людині. Це трактування збага­тило категорійний апарат науки і розмежування понять "людина", "особис­тість", "індивідуальність".

У сучасній філософії та науковій мові поняття "людина" використову­ється як найзагальніше, родове для позначення виду істот "homo sapiens". Тому традиційно у тлумаченнях поняття "людина" зазначається, що це істо­та, яка уособлює нерозривну єдність таких сторін її існування, як біологічна, соціально-історична, культурна і духовно-моральна [2; 9].

Поняття "особистість", як правило використовується для відображення соціальності людини, різних її виявів.

В існуючій нині достатньо широкій літературі з проблем особистості знаходимо чимало різнопланових визначень. Умовно їх поділяють на три групи:

- до 1 слід віднести філософське визначення особистості. Для них харак­терне розуміння особистості як суб'єкта соціальних відносин і свідомої дія­льності, як "персоніфіковану соціальну";

- до другої – належить визначення, які використовуються соціологією. Їм властиве виявлення соціальних функцій індивідів у суспільстві, й то­му дається визначення особистості як сукупності соціальних ролей окремої

людини.

- до третьої – це психологічне трактування особистості, які (в силу спе­цифіки предмета вивчення психології) акцентують на внутрішній єдності та стійкості психічних процесів індивідів.

Особистість у психології визначається як стійка сукупність соціальне значущих рис, що характеризують індивіда, як представника певної спільно­сті або суспільства.

Кожний із зазначених галузей знання властива і своя типологія особли­востей.

Для філософії стало традиційним виділення соціальне історичних, куль­турно-світоглядних типів особистостей (наприклад: "антична людина", "лю­дина епохи Відродження"), вирішення питання про роль особи в історії і т.д. [21; 7].

У соціологічній науці за основу типологізації особистостей беруть соці­альні ролі, статусні позиції в суспільстві, між групові і внутрішньогрупові взаємодії [1; 15].

У психології типологізація особистостей здійснюється з погляду струк­тури й функціонування психіки. Різні школи й напрями сучасної психологіч­ної науки по-різному їх інтерпретують.

Якщо поняття "особистість" фіксує загальне для окремих індивідів, то поняття "індивідуальність" відображає конкретне й унікальне втілення зага­льного в людині (в її тілесних і духовних особливостях, рисах характеру, по­ведінці, діяльності).

Це поняття використовується для позначення неповторності властивос­тей і виявів особистості. Іноді воно вживається в оціночному значенні, акце­нтуючи увагу на яскраво виражених властивостях особистості, нестандартно­сті її поведінки і рис характеру, що виокремлюють індивіда із його соціаль­ного середовища [9; 12].

"Особистість" і "індивідуальність" – це діалектичне взаємопов"язані поняття, що розкривають співвідношення загального, особливого та одинич­ного в індивіді.

При цьому поняття "особистість" розкриває зміст сутності людини, а поняття "індивідуальність" – форму вияву її. Як зазначав відомий психолог С.Рубін штейн, "властивості особистості аж ніяк не зводяться до індивідуа­льних особливостей. Вони включають і загальне, і особливе, і одиничне.

Особистість тим значніша, чим більше в індивідуальному відбиття представ­лено у ній загальне.

Індивідуальна властивість особистості – це не одне і те саме, що особис-тісні властивості індивіда, тобто властивості, які характеризують його як особистість [8; 23].

Поняття "особистість" фіксує лише соціальне в людині. Воно охоплює сукупність усіх соціальних ролей людини, всіх суспільних відносин, найваж­ливіших з яких є ставлення до суспільного обов'язку, моральних норм. Це не просто носій конкретних історико-суспільних відносин, а людина, яка актив­но впливає на ці відносини відповідно до своїх індивідуальних здібностей і нахилів, свідомості і організації, трудової і суспільно-політичної активності.

Це життєвий шлях, який завжди неповторний і індивідуальний.

Формування особистості відбувається в процесі соціалізації, який за своєю суттю діалогічний. Цей діалог можна відобразити за допомогою такої системи:

- "Я" – "Я" – умова формування самосвідомості; внутрішньому світу людини.

- "Я – ти" – сфера формування морального почуття, почуттів любові, дружби, ненависті, тощо.

- "Я- ми" – групові, костові, класові, національні, державницькі почуття, звичаї, традиції, переконання.

- "Я – людство" – родова самосвідомість, приналежність до homo sapiens.

- "Я- суспільство" – ставлення до світу створених речей та інших людей.

- "Я – природа" – екологічна свідомість та ставлення до навколишнього середовища.

- "Я – універсам" – витоки світогляду, релігійних та філософських ідей, роздуми про сенс життя та смерть. І на завершення розгляду цих понять, вар­то згадати термін, запроваджений російським письменником

Ф.Достоєвським, який сказав, що людина, яка говорить одне, думає друге, робить третє, виступає як без особистість.

Суспільне буття розуміється, як реальний процес життя людини, суспі­льства. Це не що, інше, як природно-облаштований стан співіснування взає­мозв'язку людей через організацію виробництва і відтворення людини. Су­спільне буття – це також організація людиною сукупності систем відносин стосовно виробництва не тільки самої людини, а й умов її існування особли­во стан необхідних для задоволення тілесних і духовних потреб і інтересів [5; 35].

Поняття етносу ґрунтовно розроблялось і активно пропонувалось відо­мим природодослідником та соціальним мислителем Гомольовим. Він роз­глядав етноси, як особливі соціальні спільності які органічно поєднують біо­сферу та соціосферу, містячи у собі значною мірою характеристики природ-ньої спільності [3; 25].

Етноси – це біофізичні реальності, завжди оповиті соціальною оболон­кою, втілені в ту чи іншу соціальну форму. Етноси формуються під впливом природної приналежності та людського угрупування до певного географічно­го середовища, кліматичних умов, ландшафту рослин і тваринного світу.

Формування і розвиток буржуазних суспільних відносин приводять до становлення нової етносоціальної спільності людей – нації.

Визначаючи поняття "нація" слід враховувати і поєднувати соціально-економічні і етнічні, соціо-культурні і духовні фактори.

Націю можна трактувати, як спільність людей, що формується завдяки єдності таких засад.

- по-перше, територіальних: кожна нація має свою територію, "життє­вий простір". Кожна нація охороняє свою територію, бо та є джерелом її жи­вучості, як нації.

- по-друге, етнічних: нація формується, як правило з людей одного етні­чного складу. Етнічні ознаки – це самосвідомість, мова, усвідомлення спіль­ності походження, єдиної історії, традиції.

- по-третє, економічних: спільність господарських зв"язків універсаль­ного рівня консолідує людей, пов"язує єдиною справою, сподівання на пози­тивні результати;

- по-четверте, загальнокультурних і мови, традицій, звичаїв, обрядів, що передаються від покоління до покоління, з вуст у вуста. Немає мови немає і нації:

- по-п'яте, психологічних: нація має спільні риси психічного складу, які формуються в процесі спільного життя, діяльності, спілкування.

Висновки

Якщо проаналізувати сказане про проблеми людини в філософії які зу­стрічаються перед такою наукою як філософія, то можна зробити такий ви­сновок, ситуація, яка склалась на сьогодні в нашому суспільстві, де питання людських цінностей, розвиток людини зайняли провідне місце серед усіх проблем практичної політики, створює безпосередньо сприятливі умови для глибокого вивчення проблеми людини. Але разом з цим це накладає на філо­софію і особливу відповідальність перед суспільством.

На початку 60-х років в філософії було проведено не мало досліджень по проблемі людини, в значній мірі завдячуючи яким відбувся поворот до ці­єї проблеми це першозасновники цього вчення – Маркс і Енгельс. На сього­днішній день важливо не тільки закріпити досягнуте, а вийти в філософсько­му розумінні людини на нові рубежі, забезпечити і більш глибоке проник­нення в суть цієї проблеми, частково через розвиток комплексних досліджень людини, і можливості плідного контакту дослідження з практикою, з суспі­льним життям [6; 30].

Треба враховувати, що філософія нагороджує своєю мудрістю тільки тих, хто старається, працює і клопітливо шукає будь-які джерела. Отже, свою роботу хочу закінчити словами великого мислителя К.Маркса: "що у науці немає широкої дороги, і тільки той може досягнути сяючих вершин, хто не боїться втоми, а помаленьку рухається вперед по кам'янистому шляху".

Людина має здатність самостійно виявляти і розвивати розум і гуман­ність. А це можливо, тільки у розумному і гуманному суспільстві.

Література

Аверянов А.Н. Системное Познане мира. – К., 1985.

Адуло Т.Н., Криштопанович Л.Е. Человеческий фактор и социальный прогресс-Минск, 1987.

Андреев И.Л. Происхождение человека и общества. -М., 1988.

Бессонов Б.H. Человек: пути формирования новой личности – М., 1988.

Буева Л.П. Человек, деятельность и общество – М., 1978.

Волков Ю.В. Людина і світ – К., 1995.

Головко Б.А. Філософська антропологія – К., 1997.

Козлова H.H. Соціально-историческая антропология. – M., 1998.

Людина і її діяльність: філософсько-антропологічне дослідження. -Львів, 1997.

Людина і світ. Під ред. Губернського Л._К., 1999. 120с.

11.Логвинов A.A. Муть бытия – Минск,. 1993.

Мир философии: человек, общество, культура. – М., 1998.

Максимов C.I. Особистість і суспільство – Харків., 1993.

Сержантов В.Ф. Человек, его природа и смысл бытия – Л., 1990.

Сартр Жан Поль.Бытие и ничто – Москва, 2000.

Світ, людина, суспільство і хрестоматія. Ірпінь, 1997.

Грубников H.H. Время человеческого бытия. – М., 1987.

Толкачев A.A. Взаимоопределенность в бытии и познании. – М., 1935.

Человек как философская проблема и мировозрение. – М., 1982.

Человек как философская проблема. -М., 1991.

Шаронов B.B. Основы социальной антропологии. – М., 1987.