Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






М. В. Гоголь в історії вітчизняної філософії 4 page





Філософія завжди розвивається як рух між протилежностями і через них доходить до синтезу, специфічно проявляючись у межах будь-якої національної філософії. Саме філософія є репрезентатором національної культури, національного світогляду, - робить висновок Чижевський. Він виокремлює три основні моменти, які характеризують національну філософію: метод філософського дослідження, будову системи філософії і її “архітектоніку” (становище і роль у системі тих чи інших цінностей). Нові духовні течії, на думку філософа, можуть виникати немовби раптово: від одного мислителя, одного твору, що має характер маніфесту (“Критика чистого розуму” Канта); так поступово, що неможливо знайти першопричин (Бекон, Декарт); через свідоме повернення до якоїсь давньої традиції, яка за певних умов була неодноразово представлена в минулому (ренесанс, відродження). Основною рисою культурного життя вважав існування певних стійких традицій в житті народу.

Розглядаючи проблему нації і людства, Д. Чижевський вказує на те, що існує два різних погляди на національне відокремлення: раціоналістичний і романтичний. Раціоналістичний погляд базується на цілком логічних аргументах і “промовляє до нашого розуму”. [13: 94] Раціоналістичний погляд на націю на націю базується на тій основній передумові, що в житті лише те має сенс, що можна зрозуміти й обґрунтувати розумом. З точки зору раціонального усі люди абсолютно одинакові, рівні між собою. Дмитро Чижевський вважає: “ Оскільки люди здійснюють, хочуть здійснювати й мають здійснювати в своєму житті правду, справедливість – соціальну та етичну красу, оскільки вони усі стремлять і мають стреміти один до одного, бо дійсна правда це є правда, що для усіх людей, завше та усюди має бути справедливістю усюди й для всіх, дійсна краса не повинна залежати від місця та часу. Отже, те, що є в людськім житті “об’єктивно” цінним, є усюди й для всіх однакове і те саме незмінне і нерухоме.” [13:94] Однак, зазначає Д. Чижевський, в житті й історії це зовсім не так, бо існують різні наукові, філософські, релігійні погляди, різноманітні моральні норми, різні художні стилі та смаки. Раціоналісти вважають, що національні відмінності є не що інше, як помилки (“ухили”), а історичний розвиток спрямований до усуненню цих відмін, різниць і помилок. Раціоналісти не роблять висновок, що треба “не визнавати”, “відкидати” національні особливості. Вони сприймають факт існування цих особливостей, як “необхідне зло”, що базується на традиції. Але дійсно цінним і важливим вважають лише “вселюдське”, наднаціональне, надчасове.

Представники “романтичного” напрямку вказують на однобічність раціоналістичних поглядів. Вони вважають, що в житті ми зустрічаємо таке багатство різних форм та типів, яке показує нам, що навряд чи може існувати життя, яке б такої різноманітності форм та типів у собі не мало. Людське суспільство можливе лише тому, що є різноманітність і різнобарвність типів і психологічних осіб окремих людей, бо ніяке суспільство не склалося б із цілком однакових однотипних індивідумів. Різні прояви, різні реалізації є здійсненням тих самих принципів – абсолютної правди, краси, святості, справедливості. Цінність їх якраз полягає у їх індивідуальності, бо якраз те, що в усіх них є індивідуальне і доповнює інші прояви, висвітлює абсолютні цінності з інших сторін.

Тож з “романтичної» точки зору випливає, що кожна “нація є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу”. [13: 96] Як живі, різноманітні людські індивідуми у суспільстві, так різноманітні нації з’єднані в людстві. Тільки через них і в них людство є можливі. Д. Чижевський сам більше схиляється до другої точки зору.

Характер розвитку людської думки Чижевський пов’язував із особливістю культурно-історичних епох. Згідно з його точкою зору, історичний процес – це не сукупність випадкових рухів у різних напрямках окремих сфер культури, а цілісність, системність рухів і змін, що мають якийсь спільний напрям, а кожна епоха має свій власний характер, свій стиль, своє обличчя. При цьому часовий зміст значно ширший від хронологічного. Отже, історія філософія, щоб бути справжньою історією, має не просто збирати матеріал, а давати картину розвитку філософських течій у їх розвитку філософських течій у їх зв’язку з характером і стилем кожної історичної епохи, з духом часу. Д. Чижевський зазначає: “ Кожна філософічна система є одночасно одночасно обмежений та частковий вияв абсолютної правди і вияв певного часового, національного, мистецького, наукового, релігійного і т ін. пункту погляду. Кожна конкретна “філософія”, себто певна окрема філософічна система є певне усвідомлення абсолютно-цінних, непереходних елементів певної національної культури, наукового світогляду, мистецького стилю, певної позитивної релігійності, є піднесенням цих окремих форм у сферу абсолютної правди.” [13: 98 ] Також Чижевський вважає, що кожна національна філософія, що хоче бачити у собі реалізацію абсолютної правди, стає помилковою. Кожна національна філософія, що хоче бачити у собі єдину й усю правду, стає на хибний шлях.

Щодо розвитку філософської думки, то Д. Чижевський вважав, що це є ніби перехід від однієї часткової правди до другої, від однієї “однобічності» до другої і може бути безплідним хитанням між цими однобічностями. Розвиток філософії є рухом між протилежностями. Такий рух, на думку вченого, існує в межах кожної національності, тому в кожної національності, зазвичай, репрезентовані якісь дві полярно-протилежні течії. Наводячи приклад, Чижевський говорить: “...у французькій філософії аж від середньовіччя боролися філософічний містицизм та раціоналізм, а в англійській філософії – емпіризм та платонізм, а в німецькій – спекулятивна та індуктивна методи, в російській – релігійні тенденції і ріжні форми “просвіченості” – матеріалізм, позитивізм тощо.” [ 13: 99 ]

З точки зору наведених вимог Д. Чижевський підходив до дослідження історії української філософії. Він вважав, що формування української філософії було тісно пов’язане з європейськими процесами; інтелектуальний розвиток України загалом склався під впливом німецького містицизму й пієтизму у XVI – XVIII ст., німецької ідеалістичної класичної філософії XVIII – початку XIXст. Певну роль у формуванні української філософської думки відіграли французький раціоналізм і просвітництво, західне картезіанство, але ця роль була другорядною. Д. Чижевський вважає, що українська філософія ще чекає свого “великого філософа”, адже ще не траплялося в історії розвитку філософії, щоб філософ чи то українець, чи то представник якоїсь іншої Слов’янської нації утворив філософську теорію світового значення. Єдиним видатним представником у східнослов’янській філософії аж до XIX ст. Чижевський вважав Г. Сковороду, під впливом якого формувалася філософська думка і в Росії. Проте, Д. Чижевський зовсім не ідеалізував Г. Сковороду: “...ми можемо говорити про Сковороду, Гоголя та Юркевича, як про типових представників національного українського характеру. Але ні першому, ні другому, ні третьому не вдалося свої своєрідної думки прищепити світовій думці, та щодо Сковороди та Гоголя, то вони більше належать до тих, хто ставить проблеми, ніж до тих, хто дає їм остаточну формульовку.”[13:100] Цей учений зауважував, що Україна не дала ще світові свого великого філософа, бо за всю історію вона не ставала ареною появи нового напрямку, який мав би поширення в інших країнах і впливав на їх національну культуру.

Специфіку української філософії Д. Чижевський виводив із особливостей українського світогляду, серед яких виокремлював емоційність, нахил до духовного усамітництва, гармонію зовнішнього і внутрішнього, прагнення до злагоди, миру, релігійність.

 

Розділ 2. Історіософська концепція В. Липинського

Ім’я В’ячеслава Липинського, цього талановитого українського історика, філософа, визначного громадського діяча і публіциста практично невідоме широкому колу читачів. Ще донедавна творча спадщина В’ячеслава Липинського була доступна тільки вузькому фахівців. Тим часом чимало зроблено для її дослідження та популяризації у США, де під керівництвом доктора Ярослава Пеленського діє Український науковий інститут імені В. Липинського.

В. Липинський народився 5 квітня 1882 року. в с. Затурцях Володимирського повіту на Волині у шляхетській родині. Початкову освіту хлопець здобув у навчальних закладах Житомира, Луцька та Києва. Після закінчення Київської гімназії, юнак деякий час перебував на військовій службі у драгунському полку в м. Кременці. Згодом він продовжив навчання в Ягеллонському університеті у Кракові. В’ячеслав збирався стати агрономом, однак любов до історії виявилася сильнішою і він перейшов на філософський факультет того ж університету. Знання з історії та філософії він поповнював в університеті Женеви.[9: 141]

Після завершення навчання В’ячеслав Липинський у 1908 р. повернувся на Україну. Він усамітнюється на хуторі Русалівські Чагари поблизу Умані, щоб у сільській тиші зосередитися на дослідницькій роботі. Першою працею вченого стала монографія про Данила Братковського. Помітною подією у тогочасній історіографії була й поява історико-публіцистичній праці В. Липинського “Шляхта на Україні, її участь в життю українського народу в перспективі історії” (Київ – Краків, 1909). У цій книзі дослідник вперше обґрунтував тезу про провідну роль шляхти в процесі формування української державності. Ця праця здобула визнання тогочасних істориків. Ґрунтуючись на прикладах минулого, історик закликав представників цієї верстви населення братися за відродження України. З метою національного пробудження інтелігенції він заснував в 1909 р. у Києві польсько мовний тижневик, на сторінках якого популяризував свої ідеї. Проте тоді вони не знайшли підтримки серед широкої громадськості України.[9: 142]

1910 р. В. Липинський переїхав до Кракова, де займався науково - дослідницькою діяльністю. У цей період автор приділяв велику увагу дослідженню періоду гетьманування Богдана Хмельницького. В. Липинський розглядав ці події з державницької точки зору, тобто крізь призму процесу формування української державності

В. Липинський був сповнений новими творчими задумами, але їх перекреслила перша світова війна. Він виїхав на фронт, однак невдовзі тяжко захворів. Під час революційних подій 1917 р. вчений перебував у Полтаві, де проводив відпустку. Він запропонував представникам Центральної Ради свої послуги, проте останні відхилили цю пропозицію. Згодом гетьман П. Скоропадський призначив В. Липинського послом України в Австрії. У 1919 році він приїхав на постійне мешкання в Рейхенау, щоб розпочати життя емігранта.

В еміграції В. Липинський став головним ідеологом Української держави, яка, на його думку, мала синтезувати в собі культурні надбання Сходу і Заходу й водноча­­с зберігати традиційні основи свого існування. Вчений вважав, що Українську державу можна побудувати тільки тоді, коли цим займеться сам народ (за його термінологією – “хліборобська верства”). Тому своє головне завдання він вбачав у піднесенні національно-державної свідомості. Очевидно, саме з цією метою влітку 1920 р. він заснував Союз українських хліборобів - державників. За редакцією В. Липинського тоді вийшло кілька випусків науково-публіцистичного журналу “Хліборобська Україна“, на сторінках якого було надруковано його знамениті “Листи до братів-хліборобів“. У цьому історіософському творі знайшла найповніше відображення виплекана ним ідея побудови Української держави. Його справедливо називають “державницьким Євангелієм” України. Як зазначав автор у передмові до праці, “ книга ця призначена для тих сучасних і будучих, якого б вони не були обряду, мови і племени – мешканців Української землі, що хотітимуть окремої і суверенної, рицарською дисципліною і вірністю провідників здобутої, на співпраці класів – во ім’я Релігії, Землі-Батьківщини і Авторитету – побудованої Української держави“.[9: 147]

Політична доктрина В. Липинського ґрунтується на переконанні, що “без власної Української Держави не може бути на Українській Землі громадського життя”. Якщо побудова Української держави на Українській землі є метою, що забезпечує існування і розвиток української нації, то, обмірковуючи шляхи до її досягнення, він робить висновок: “...держави не може бути без завоювання влади. Завоювання влади не може бути без ідеалістичного пориву, який морально піддержує войовників в їх боротьбі за владу... Такого ідеалістичного пориву не може бути, коли серед місцевого громадянства нема сильної і високовартної інтелігенції. Бо тільки така інтелігенція може творити ідеологію, може морально піддержувати тих, що своєю матеріальною силою меча та продукції за здійснення цієї ідеології боряться”.[1: 346] З цим пов’язане й розуміння форми державного управління, що має утвердитися на вільній Землі України: ”Активна меншість, а не пасивна (“українська”) більшість творить держави і нації. Тому ми – Гетьманці-монархісти і гасло возстановлення Гетьманства, в лиці законного і дідичного Українського Гетьмана, ставимо на першому місці”. [1: 346] При цьому особливо підкреслювалося, що право на Гетьманство повинно спиратися не на диктатуру чи вибори “з волі народу“, а випливати з “родової і нашої державної історичної традиції”.

Сказане зумовлює центральне місце, що відводиться в історіософській концепції В. Липинського категоріям “традиція”, “аристократія”, “нація”. Особливість розуміння їх зумовлюється активно-динамічним характером філософського світогляду В. Липинського, який він свідомо протиставляє пасивно-споглядальному підходові до навколишньої дійсності. Роз’яснюючи цю принципову для нього проблему, В. Липинський пише: ”Світогляд – значить спосіб думання. Я не збирався і не збираюся бути винахідником “доктрини”. Зрештою в політиці нема вже ніяких доктрин, до винайдення. Всі вони, в тому числі доктрина монархізму, - старі як світ... Завданням моїм було вплинути на зміну способу думання, світогляду української провідної верстви. Замість способу думання пасивного,”фаталістичного” – мовляв, Україна сама зробиться – я хотів би дати спосіб думання активний, динамічний, що і як ми, Українці, повинні робити, щоб була, щоб здійснилася Україна”.[1: 347] Виходячи з цього, В. Липинський трактує “тра- дицію” не як консервативний чинник, що забезпечує статику, нерухомість форм життя, а навпаки, як творчу, динамічну засаду історичного розвитку. Заперечуючи “літературний романтизм”, що прагнув штучно відтворити давно віджилі норми життя, він роз’яснює, що сучасна людина не може творити старі козацькі думи і буде виглядати комічно, якщо її одягнути в шаровари й жупан і з оселедцем на голові посадити на “самохід”. На місці старих козацьких дум треба створювати нові, але важливо зберегти в них той самий дух, що свого часу знайшов свій вираз у старовинній думі. Традиція – це доля, що потребує від людини творчості й праці, боротьби й руху в ім’я творення нового, виходячи і спираючись на усталене.

Той же динамізм притаманний розумінню “аристократії”, якій відводиться вирішальне місце в історіософії В. Липинського. Основу нації, за В. Липинським, становить народ. “Народ був, єсть і завжди буде...Але разом з тим – роз’яснює В. Липинський, - народ ніколи сам не править. І найлучше народові тоді, коли ним правлять добре”. [1: 347] Цю функцію управління народом й реалізує аристократія як провідна верства, “голова“ народу. “Голова” народу, - пояснює В. Липинський – це пани. Не тільки сучасні, а всяка у всякій добі місцева верхня – провідна і правляча – верства”. [1:347] Склад аристократії в різні епохи, у різних народів динамічно змінюється. “Аристократія” – це і лицарі-феодали доби середньовіччя, і французьке дворянство часів абсолютизму, і прусські юнкери німецької імперії, і бюрократія російської імперії, і робітнича аристократія Англії. Аристократія не є чимось заданим, вона має бути створеною. Тому, пояснює В. Липинський, “аристократом” людина є не за походженням. У творенні аристократії й здійсненні її зв’язку з народом вирішальна роль належить інтелігенції. Інтелігенція забезпечує можливість аристократії “прийняти народню мову та з народом в одну культурно-національну цілість об’єднатись”. Єднання аристократії й народу веде до створення нації як “органічного колективу” Україну Липинський вважав недержавною нацією, розглядав це як хворобу українського народу, яка. Причину цієї хвороби треба шукати не зовні, а у внутрішніх органічних чинниках.

Своєрідне й розуміння В. Липинським “нації”. Головним для визначення нації в його історіософії є поняття “Земля”. “Нація для нас, - роз’яснює він, - це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави. Тому дійсним Українцем є всякий, хто живе на Землі України і хто працює заради неї”. В основі акцентації ролі Землі лежить глибоке переконання В.Липинського, що та органічна спілка людей, яку називаємо нацією, не може виникнути без почуття любові до рідного краю як органічної цілісності. Для В. Липинського зв’язок людей з “Землею” утворює для даної нації спосіб психологічного життя, яким і живиться душа аристократії. Через “Землю” збуджується творча воля індивіда, який відіграє роль в історії. Називаючи цей пункт своєї історіософії “волюнтаризмом” і протиставляючи його посивно-споглядаіькому “фаталізмові”, В. Липинський водночас чітко визначає й людської волі. Цю межу визначає воля Божа. Така особливість історіософії В. Липинського дала підстави Д. Чижевському характеризувати його позицію як “релігійний волюнтаризм”.[1: 348 ]

Саме релігійний компонент дав змогу, як зазначає В. Липинський, зберегти “чуття міри” в історіософському баченні. Воно звільняє погляд на історію від надмірного оптимізму, оскільки виходить з того, що всі зусилля й добрі наміри людини можуть бути реалізовані в історії лише тоді, коли вони відповідають Божому планові історичного процесу. Ця концепція чужа й безнадійному песимізмові, оскільки надихається вірою, що історія – не хаотичний потік подій, а є рухом людства в ім’я вищої мети, до здійснення вищої правди. Зрештою, через віру В. Липинський шукає чинники, що об’єднують представників різних груп і конфесій в органічну національну спільноту. “Об’єднані одним духом християнським, - звертається він до діячів на ниві української ідеї, - послушні кожному обрядові – православному, уніятському, латинському – своєї Церкви, поширте своїми словами і книжками оцей один – спільний всім обрядам нашим – дух християнський серед українських людей меча, плуга і станка. Навчіть їх любити, а не ненавидіти один другого. Скажіть їм, що Україна – це не рай земний, бо раю на землі не може бути, а конкретно виконаний обов’язок супроти Бога і людей...Скажіть їм, що Україна – це перш за все дух, а не матерія, і що тільки перемогою духа може бути з хаосу матерії сотворено щось, що єсть, що має свою душу, що існує – власне Україна”.[1: 349-350]

В обґрунтуванні основних теоретичних положень Липинський постійно звертався до історичних прикладів з життя України, Росії, країн Західної Європи від феодалізму до свого часу. Такий історичний підхід надавав його поглядам міцного онтологізму, динамізму, що чітко появляється і до розуміння традиції. Традиція постає як рух і творчість, власна доля, яка накладає на людину обов’язок творчості й праці, боротьби і руху, де кожен має чинити так, як наказує йому совість. Цей динамізм не абстрактний і не релятивний. Він завжди конкретний, ґрунтується на визнанні конкретного характеру всякого історичного об’єкта. Для нього не існує “нації загалом”, “традиції загалом” а є конкретні історичні нації, які в кожний момент модифікуються, змінюються, знову утворюються і поповнюються. Характерно те, що обстоюючи своєрідний елітаризм, В.Липинський не заперечує ролі й значення народних мас в історичному процесі. Головним для нього залишається повага до тих загальнолюдських цінностей, які реалізуються історичним прогресом.

 

Розділ 3. Проблеми історії філософії та національного характеру у творчості Івана Мірчука.

Іван Мірчук (1891-1961 рр.) відомий насамперед як організатор української науки в діаспорі і як пропагандист української духовної культури в західному (німецькому і англійському) світі. Його внесок в українську філософію невеликий за обсягом, але високого наукового рівня.

Народився І. Мірчук у м. Стрий. Закінчив Віденський університет і там же в 1914 році здобув звання доктора. Під час війни служив офіцером в австрійському війську на сербському фронті. В 1919 році він повернувся до Відня, брав активну участь у студентському житті і займався науковою діяльністю. З відкриттям Українського вільного університету у Відні (1921) він став у ньому викладачем, а згодом – доцентом (1923) і професором (1930). У 1926 році він почав співпрацювати з Українським науковим інститутом у Берліні, а з 1931 року став його директором. Після ІІ Світової війни І. Мірчук допоміг відновити УВУ в Мюнхені і до кінця життя служив деканом філософського факультету, ректором або проректором УВУ. З 1954 року працював науковим співробітником інституту для вивчення СРСР і був редактором його журналу “Sowjetstudien” (“Радянськознавство”). Він був членом багатьох наукових товариств, зокрема НТШ (з 1938 року), УВАН (1946 року) та Баварської академії наук (з 1949 року). І. Мірчук часто виступав як представник української науки на міжнародних філософських з’їздах.[3: 101]

Молодою людиною І. Мірчук спеціалізувався в галузі грецької етики, а також у теорії пізнання. У своїх перших статтях він розглядав відношення між етикою і політикою, аналізував основи грецької етики і значення метагеометрії простору в Канта. Для студентів УВУ І. Мірчук підготував підручник з історії етики і загальної естетики та переклав на українську мову працю Е. Канта “Пролегомени до кожної майбутньої метафізики, яка виступає як наука”. Відтак, І. Мірчук зосередив свою увагу на розвиткові філософії в слов’янських народів і написав низку статей українською, німецькою, чеському, польською та англійською мовами: про Г. Сковороду на тлі української філософії XVIII ст.; про Петра Лодія і його переклад “Elementa philosophiae” Баумейстера; про прикмети Слов’янської філософії; про роль церкви в духовному житті України від X до XVI ст.; про релігійні течії в Україні від XVI до XVIII ст.; про головні проблеми й основи Слов’янської філософії; про месіанізм у слов’ян; про слов’янські елементи філософії Т. Масарика і школу Христіана Вольфа на Україні. Низку праць І.Мірчук присвятив популярній тоді проблемі національного характеру: про два національні типи – Сковороду і Толстого; про світогляд Лесі Українки; про світогляд українського народу; про демонологію в українців і росіян. Для того, щоб Україна “була знана у світах”, І. Мірчук упорядкував “Handbuch der Ukraine” (“Довідник про Україну”) (1941 р.) і “Ukraine and Its People” (“Україна та її народ”) (1949 р.), та написав німецькою мовою історію української культури (1944, 1957 р.).[3: 103]

Філософська спадщина І. Мірчука розкидана по виданнях і досі мало доступна. Найцінніші її частини – це докладні розвідки на вузькі теми, зокрема, про наукову працю П. Лодія (його підручник з логіки й переклад “Моральної філософії” Християна Баумейстера) та введення вульфіанської філософії в Києво-Могилянській академії та в Студіум Рутенум у Львові. Крім того, він автор майстерно виконаних синтетичних нарисів з історії української філософії. Ці статті І. Мірчука відзначаються високим рівнем, широкою джерельною базою, науковою ретельністю автора, точністю в бібліографічному описові джерел і критичним ставленням до них. Однак, після написання цих розвідок пройшло понад шістдесят років. За цей період видруковано низку праць, які істотно доповнюють зміст праць І.Мірчука.

 

Розділ 4. Г.В. Флоровський – історик культури, філософ, богослов

Представником молодшого покоління мислителів російського ренесансу, був Георгій Васильович Флоровський (протоієрей Георгій), який уже в 20-ті роки XX ст. став яскравою та авторитетом постаттю в культурі західної еміграції.

Народився Г.В. Флоровський в 1893 році в сім’ї ректора Одеської духовної семінарії. Освіту отримав в світських школах. Вищу освіту здобув на історико - філологічному факультеті Одеського університету, де також вивчав історію філософії і природничі науки. Будучи блискучим студентом, він шукав осмислення реальності на шляхах філософії, як і багато інших вчених в роки війни і революції. В 1920 році Г. Флоровський одержав звання приват-доцента, але в тому ж році він змушений був емігрувати за кордон. В Празі, де знайшли притулок багато представників української та російської інтелігенції, Г. Флоровський зблизився з євразійцями. Розділяючи їхні погляди, Г.Флоровський визнавав цінність цього напряму в обґрунтуванні своєрідності вітчизняної духовної традиції, протесті проти спрощених західнянських схем вітчизняної історії і культури. Однак зведення євразійцями самобутності Росії до етнічних та географічних факторів, культурно-побутової деталізації привело Г.Флоровського до критики євразійства, а потім і до розриву з ними. Світогляд, що поступово виробився у нього, був не спекулятивно-філософським, як у більшості релігійної інтелігенції, що потрапила за кордон, а богословсько – традиційний. В галузі богослов’я Г.Флоровський був блискучим самоучкою. Не володіючи формальною богословською освітою, він не тільки заглибився у вивчення отців церкви, а став відомим як патролог. За словами самого Г.Флоровського, його праці – це досвід історичного синтезу, якому передували довгі роки вдумливого читання і роздумів ще з давніх юнацьких років. [10: 1]

В 1926 році Г. Флоровський прийняв запрошення працювати на кафедрі патрології в Богословському інституті в Парижі. Роки викладання в Парижі виявилися найбільш результативними в творчості Г. Флоровського: саме тоді він опублікував дві книги про отців церкви і “ Шляхи російського богослов’я”. Для того, щоб повніше зрозуміти зміст його літературної спадщини в ці роки, треба згадати зауваження, яке він часто вживав на своїх лекціях з патрології: ”Отці Церкви богословствували для спростування єретиків. Відходячи від “невірного” вираження християнського богослов’я, вони знаходили “вірні” слова, при цьому не “створюючи” Істину, яка і є Істиною тільки в силу своєї божественності, - а виражаючи і пояснюючи її”.[10: 3] В такому підході і полягає основний психологічний метод Г.Флоровського в його критиці російської культури. Не зважаючи на консервативний підхід до питань богослов’я, Г.Флоровський, будучи істориком, завжди відкидав тупе полоніння минулому як такому. Психологічним імпульсом, що надихнув Г. Флоровського при написанні його книг, було неприйняття так званої “софіології” у всіх її проявах, особливо в працях її головних представників, В.С. Соловйова, С.Н. Булгакова і о.П.Флоренського. Російську софіологію він вважав різновидом німецького ідеалізму, своєрідним гностицизмом і взагалі незаконним використанням філософії для вираження християнських догматів. Очевидно, Г.Флорвський почав займатися отцями церкви саме тому, що “софіологи” намагалися представити свою думку як традиційну, а своє користування філософією – освячене прикладом отців. Для Г. Флоровського основний зміст в занятті патристикою полягав в тому, щоб знайти вірне співвідношення між світською філософією і богослов’ям. Це співвідношення, з його точки зору, було невірно визначено софіологами, але може бути знайдене в прикладі грецьких отців, тобто в християнському еллінізмі, які відмовилися від чужих християнству витоків. Тому Г. Флоровський, досконало вивчивши не тільки першоджерела але всі праці, присвячені цій проблемі, по-новому висвітлює і трактує історію російської духовної культури і богослов’я.

Перу Г. Флоровського належать праці “Восточные Отцы Четвёртого Века”, “Византийские Отцы”, “Пути русского богословия”, значна кількість наукових статей у періодичних зарубіжних виданнях, у тому числі й тих, що стосувалися історії російської філософської думки. Монументальною працею є “Пути русского богословия”, яка може служити основним бібліографічним довідником з історії духовної культури в Росії. Автор не обмежується вивченням тільки богословських творів, але й охоплює всю літературу, що має відношення до православ’я. В своїй праці Г. Флоровський аналізує духовну культуру починаючи з періоду прийняття християнства на Русі, вважаючи, що історія російської культури почалася з Хрещенням Русі. Однак вчений зазначає, що язичництво, залишившись за порогом історії, все ж залишило бліді, а іноді і дуже яскраві сліди і згадка про нього надовго збереглася і в пам’яті народу, і в побуті, і в самому народному укладі. На противагу В. Соловйову, який говорив про Хрещення Русі як про національне зречення, як розрив із національною традицією, Г. Флоровський називає християнську культуру “денною”, що постала на противагу “нічній”. Не погоджується Г. Флоровський і з твердженням Чаадаєва про те, що занепад російської культури відбувся тому, що Русь прийняла Християнство від Візантії, яка сама була в занепаді. Г. Флоровський говорить, що в Х столітті Візантія зовсім не була в занепаді, навпаки, це була одна із епох візантійського розквіту й відродження, і в той час ця країна була єдиною культурною країною в західному світі. Вчений вважає, що якраз занепад і криза російської культури були пов’язані із розривом Росії з Візантією і посиленням західноєвропейського впливу на Русь. Російська історія, - говорить Г. Флоровський, - не була зовсім ізольована і відокремлена з “великими сімействами роду людського”, як це стверджують інші дослідники. Г. Флоровський аналізує діяльність Отців Церкви, дає характеристику їх творам, описує релігійні суперечки, особливості російського мистецтва, іконопису, а також торкається і політичних проблем. Ця книга і зараз є єдиним довідником, в якому дається оцінка старообрядницькій кризі, латинізованій київській школі XVII ст., “західному полоні”,що захопив всю офіційну церковність після царювання Петра І, і вичерпний аналіз російського богослов’я і релігійної думки в передреволюційній Росії.[10: 2-3]

Date: 2016-07-05; view: 252; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.008 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию