М. В. Гоголь в історії вітчизняної філософії 3 page

М.Драгоманов писав про впливи російської культури на укра­їнську, про спільність історичних доль обох народів, однак немало ним було сказано і про відмінність історії Росії та України. Він, зокрема, вказував на те, що найбільша частина національних відмін України від Московії пояснюється тим, що перша до ХVШ ст. була більш повязана із Західною Європою і йшла (хоч і уповільнено) заодно з нею в суспільному та культурному прогресі [10: 58].

В 60-ті роки, окрім відмінності в мові, українство також мало ряд суттєвих відмінностей від російського лібералізму. Ці відмінності, вважає М.Драгоманов, випливали з народного ха­рактеру, історичних традицій і тієї основи, на якій зростало украї­нофільство. Якщо лібералізм великоросійської молоді мав більш полі­тичний і революційний характер, то український – більш соціальний або педагогічний [11: 116].

М.Драгоманов постійно наполягав на необхідності ставити куль­турне, політичне та соціально-економічне питання в Україні у зв`язок з питанням національним і в тих конкретних формах, у яких ці питання тут проявляються. В соціальному плані українському народові потрібно все те, що й іншим народам. Одначе українському народові потрібне ще й визнання його національності та оберігання її розвитку. Українського народника не можна ототожнювати з народником ро­сійським. Українофільство відрізняється від великоросійського народ­ництва тим, що в нього немає ідеалізації українського народу перед Заходом [12: 453].

Заслуги М.Драгоманова в розвитку національної самосвідомості українського народу і його інтелігенції, в становленні національної ідеї – незаперечні. Однак він зупинився на етапі українофільства і далі не пішов. Нація не стала для нього інтегруючою ідеєю програми відродження України. Він стояв значно ближче до народницької ідеології, ніж до української національної ідеї. Як і сучасні йому росій­ські соціалісти, під народом він розумів тільки селянство або принаймі ті верстви, які займаються виробничою діяльністю. На цій версії грунтується розвиток суспільства, а її інтереси – це і є власне су­спільні інтереси. Інтереси інших верств не бралися до уваги. До ос­танніх зараховувалася й інтелігенція, інтереси якої зводилися до одного – служити народові, спокутуючи моральну провину перед ним. І.Франко у зв‘язку з цим справедливо зазначав, що головна вимога, яка ставиться до інтелігенції і взагалі до білоробів, – присвятити всі свої сили для емансипації і просвіти чорноробів, передусім селян­ства. Отже, соціальна роль і інтереси інтелігенції розглядаються тіль­ки в етичному плані, їй фактично відмовлялося в праві бути суб`єктом суспільного розвитку. Не вписувалася вона і в поняття “нація”.

М.Драгоманов постійно наголошує на тому, що характер суспіль­ної думки часів Т.Шевченка варто обов`язково співставляти з тогочас­ним рівнем європейської науки. М.Драгоманов не хоче зрозуміти, що історія України цікавить Т.Шевченка не як ученого, він не претендує на вичерпну наукову достовірність у висвітленні подій минулого. Історія України його цікавить не як низка тих чи інших подій минулого, а як скарбниця духовних потенцій народу. Звертаючись до минулого, Кобзарева муза якраз проривалася у той підземний склеп народного ду­ху, без освітлення якого неможливе відродження національної самосві­домості. А без останньої ніяка воля народу не може бути досягнута навіть за умови, що вона буде оперта на найдосконалішу науку про майбутнє.

Як бачимо, спроби послуговуватися при аналізі поетичної творчості принципами, котрі застосовані лише до творчості наукової, за­вадили М.Драгоманову зрозуміти справжнє значення Т.Шевченка для Ук­раїни. Він так і не зміг показати, “що таке справді Шевченко сам по собі і в свій час” [29: 425].

Після М.Драгоманова проблема інтелігенції постійно наявна в українській белетристиці, публіцистиці, науковій літературі. При­чому ще за життя М.Драгоманова в осмисленні цієї проблеми було зроб­лено значний крок уперед порівняно з тим, як її розумів останній. Маємо на увазі передусім публіцистику Т.Зіньківського, зокрема йoго статтю, “Молода Україна, її становище і шлях”. Принципово новою була теза Т.Зіньківського про те, що інтелігенція має найбільшу вагу в історії народу. Т.Зіньківський виходить із того, що однією з найвеличніших ідей його часу є ідея національна. Підняв же її на таку височінь Фіхте, підвівши під неї філософську основу.

Філософія історії, вважає Т.Зіньківський, вбачає в національній ідеї не вузький партикуляризм. Вона сприймає народність насам­перед як живу колективну одиницю, яка відрізняється від інших прикметами свого інтелекту, складом своєї вдачі, моральними рисами. Філософія історії показує народам шлях, що не веде ні до відмежування від інших народів, ні до сліпого слідування за ними. Т.Зіньківський формулює дві принципово важливі для всієї його концепції тези, а саме: кожен індивід може виховатись для справді творчого духовного життя тільки на національному грунті: людина без національного почуття не здатна до розумного духовного життя. З цими критеріями він підходить до оцінки української інтелігенції.

Немає жодного народу, вважає Т.Зіньквський, де б інтелігенція була б в таких неприродних стосунках з ним, як в Україні. Тут, на відміну від інших народів, потоки інтелігенції течуть у різні моря, доповнюють здебільшого чужі води, лишаючи Україну без усякого духов­ного напою. Залежно від обставин українська інтелігенція швидко польщилася і московщилася. І це особливо дивно, коли зважити на те, якою мірою український народ “визначається яко цілком відрубна, оригіна­льна й пишно багата на духовні сили національна цілісність як супро­ти Поляків, так ще найбільш супроти Москалів” [14: 85].

Т.Зіньківський акцентує увагу на відмінності устрою російсько­го та українського життя і показує, що громадське життя українського народу грунтувалося на діаметрально протилежних основах, на принципі громадської та індивідуальної автономії. Українська громада – зовсім не те, що російський “мир”, її авторитет більше моральний, підлеглі­сть громаді залежить від того, що індивід вільно визнає її автори­тет. Українському народові зовсім чужі централізм і асиміляторський націоналізм. Його націоналізм – оборона свого національного життя. Що ж до Великоросії, то “не треба забувати, – писав Т.Зіньківський, що уряд державний, котрий не вчорашнім випадком зробився, а цілі сотні літ живе, – се органічний витвір історії народу, і російський уряд гармонійний і логічний витвір московського народу історія має свою неминучу логіку” [14:85].

Ось чому, переконаний Т.Зіньківський, російські радикали дуже помиляються, коли нехтуючи національним питанням, за економіч­ними проблемами нічогісінько більше не бачать.

Національне визволення – це логічне продовження ідей про свободу людської особистості. Нація, національність, доводить Т.Зіньків­ський, – це колективна одиниця, природний, а не штучний витвір істо­рії.

Виходячи з цих міркувань Т.Зіньківський формулює завдання ук­раїнської інтелігенції. Перш ніж розв‘язати економічні та культурно-просвітницькі завдання і на цьому грунті створювати політичні партії українство мусить спочатку працювати біля справ чисто формальних тобто національних. Доки національне питання не буде розв‘язане, доти воно звертатиме на себе найбільшу увагу.

Публіцистика Т.Зіньківського, безсумнівно, відіграла значну роль у становленні національної ідеї. Її поява засвідчувала про пе­рехід інтелігенції від стадії українофільства на більш високий рівень національної самосвідомості – на рівень свідомого українства. Прин­ципово важливим і новим у поглядах Т.Зіньківського було те, що він пріоритет соціального питання замінив на пріоритет питання національного, що мало вирішальне значення для подальшої долі українства вза­галі, української національної ідеї зокрема.

Публіцистичні виступи Т.Зіньківського варто розцінювати, з одного боку, як завершення цілого етапу в історії української інтеліген­ції, в центрі якого стоїть постать М.Драгоманова, а з другого – як початок етапу нового, що характеризувався формуванням національно-свідомої, власне української інтелігенції з достатньо вираженими, науково обгрунтованими програмами національного відродження. Процес цей, зрозуміло, довготривалий і відбувався в непростій ситуації, ос­кільки політики русифікації ніхто не відміняв і тому проблема інте­лігенції в Україні на зламі століть є такою самою актуальною і складною, як і в середині XIX ст. Недарма Л.Українка писала в 1897 p., що

“у нас, на Україні, перш усього треба здобути собі інтелігенцію, вер­нути нації її “мозок”, – аби не було так, що є над чим робити, та нема кому.” [25: 32]. До цього закликав і М. Грушевський, коли в 1906 p. з гіркотою писав про тип “самоотверженного малоросиянина”, про те, що “велика маса українців, не даючи нічого для просвітньої чи культурної роботи, і тепер, під той гарячий час, “самоотверженно”, а працює на куль­турній ниві російської науки, літератури, освіти, публіцистики і т.д.”[8: 1].

М.Грушевський застерігає українську інтелігенцію від подальших спроб все відносити на рахунок урядових заборон, бо може так статися, що заборони зникнуть, а замість солідної роботи, яка б відповідала сучасним культурним вимогам, будуть на ній пробавлятися лише різними “пробами пера от гусиного крыла”. Це було б страшним моральним уда­ром, котрий би дискредитував усі домагання і прагнення українців чи то в сфері культурній, чи то в питаннях політичних та привалив би укра­їнське питання каменем, можливо, навіть важчим від усяких репресій.

У цей же час І.Франко звертає увагу на інший бік справи, а са­ме: закликає українство пильніше придивитися до російської інтеліген­ції, зокрема до її ліберального крила, яке, на його думку, неодмінно має прийти до влади після повалення абсолютизму.

Найнебезпечніше те, що в російській інтелігенції все частіше стали виявлятися риси доктринерства, а доктринери, навіть ліберальні, за переконанням І.Франка, завжди і всюди були найгіршими й найшкідливішими політиками. “Ми, українці, бачили досі мільйони прикладів, як знущався над живими людьми й націями абсолютизм, озброєний трьома доктринами: православіе, самодержавіе і обрусеніе. Ці доктрини увій­шли занадто глибоко в тіло і кров російської суспільності, щоб тепер, коли при кермі замість всевладного чиновника стане всевладний росій­ський ліберал, ми могли надіятися наглої і основної зміни в самім режимі” [28: 402].

Звичайно, ліберал може, гадає І.Франко, відмовитися від доктрини православ`я чи, принаймі, бути байдужим до неї, але доктрина са­модержавства й обрусіння дуже легко може зжитися з ліберальним док­тринерством. Для цього достатньо поставити замість самодержавної особи самодержавну ідею – ідею нероздільності та єдності Росії, непорушності російського великодержавного становища і фундаментального дер­жавного становища великоруського народу. Як наслідок ми знову будемо мати продовження політики руйнування, визискування та оглуплювання окраїн для “добра” центру, будемо мати національний автократизм у ліберальному й конституційному одязі. А задатків для такого ліберального автократизму в російському суспільстві дуже багато, бо їx систематично плекала вся дотеперішня чиновницько-автократична школа, при­вчаючи суспільність ігнорувати все органічно виросле, своєрідне, партикулярне й індивідуальне, погорджувати ним як дрібним і ретроград­ним або ламати його як негідне з одноцільним характером Росії.

Для України всі ці питання були особливо актуальні, оскільки тут, послуговуючись термінологією І.Франка, “автократичний доктринатизм” зустрічав найменше опору, тому що велика частина українців са­ма ігнорувала свій український партикуляризм, соромилась його і дорожила фантомом “великої і неподільної Росії”. Зважаючи на все це, І.Франко доходить висновку, що найголовнішим для української інтелігенції початку ХХ ст. є завдання “витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відновлений на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвид­шім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація, жодна хоч і як сильна держава не може состоятися” [28: 403]. “Інакше наша Україна готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодіїї, або в ролі крілика, на якому різні прихильники вівісекції будуть докопувати своїх експериментів”[28: 404].

Сказаного, мабуть, досить, аби переконатися в нетотожності завдань, які стояли перед російською інтелігенцією й інтелігенцією українською у другій половині XIX – на початку XX ст. І та і інша переживала в цей період світоглядну кризу, яка, одначе, в Україні мала свою специфіку, що зумовлювалося становищем українського наро­ду в російській імперії.

Висновки

Можна стверджувати, що актуалізація етичної проблематики зумовлювалася в другій половині XIX – початку XX ст. принаймі двома факторами. По-перше, закономірностями розвитку самої філософії, кот­ра в особі своїх кращих представників усвідомила недостатність ви­нятково раціоналістичного пояснення людини й стала на шлях пошуку нових філософських засад для створення такого світогляду, в якому наперед виходила б внутрішня природа індивідуального “я”. По-друге, особливостями розвитку суспільної думки Росії й України протягом усього XIX ст., де майже до кінця століття панували соціологічні доктрини, філософською основою яких виступали природничонауковий матеріалізм і позитивізм. Саме останні й стали головним об`єктом критики з боку молодої генерації російських філософів, котрі шукали вихід із світоглядної кризи головним чином у сфері філософії, зок­рема етики.

Оригінальність позиції представників суспільної думки України полягала в тому, що вони першими спробували проаналізувати пробле­му інтелігентської свідомості крізь призму національної ідеї. Це дало змогу показати, що світоглядна криза суспільства зумовлюється не лише нерозв‘язаністю соціальних проблем, але й невирішеністю національного питання, низьким рівнем національної свідомості інтелігенції. Вони аргументовано доводили, що свобода особи й суспіль­ства неможлива без свободи національної.

На жаль, навіть в Україні коло тих, хто усвідомлював усю зна­чущість національного питання для подальшої долі свого народу, було досить вузьке. Це та частина інтелігенції, яка працювала на ниві української літератури, літературної критики, етнографії та історії.

Значно більша частина, особливо інтелігентської молоді сповідувала ідеологію російського народництва і робила все можливе для її вті­лення в життя [26: 108–109]. Що ж до основної маси інтелігенції тогочасної України, то вона була індиферентною до національноїі ідеї, або сві­домо проводила в життя політику русифікації, виступаючи, як, наприк­лад, С.Гогоцький, проти використання в начальному процесі україн­ської мови. Проте це не є підставою для того, щоб викреслювати з інтелектуальної історії України якусь частину, так би мовити, “на­ціонально несвідомої” інтелігенції. Вона, безперечно, належить цій історії і посідає в ній чільне місце. Останнє передусім стосується творчої інтелігенції, особливо представників “академічної філософіїї”, наукова спадщина яких, власне, визначала рівень філософської куль­тури тогочасної України. З іншого боку, саме філософи України ще в 60-ті роки розпочали, а в 70-90-ті роки продовжили ту критику фі­лософських засад світогляду інтелігенції, яка набуває такої актуаль­ності на зламі століть. Вони постійно зверталися до етичних проблем і залишили після себе спадщину, цінність якої визначається не лише критичним пафосом, а тими ідеями, що мають непересічне значення для філософської науки взагалі, та етики зокрема.

Список використаних джерел

Бердяев H. Этическая проблема в свете философского идеализма. // Проблемы идеализма. – M., 1902 – С. 91–92.

Бердяев H. Русская идея. // Вопросы философии. – I990. – №1. – С.86.

Гиляров А.Н. Предсмертные мысли XIX в. во Франции. – К., 1901. – С. 6, 639, 642.

Говоров С. Основы морали В.Вунлта. – Харьков, 1891. – C.1.

Гредескул H.А. Перелом русской интеллигенции и его действитель­ный смысл. // Вехи. Интеллигенция в России. – 1983. – С. 231

Грот К.Я. Основные моменты в развитии новой философии. – М., 1894. – С. I4.

Грот H.Я. Философия и ее общие задачи. – СПб., 1904. – С. 24.

Грушевський М. Самозречення малоросіян. // Голос України. – 1991. 2 грудня.

Донцов Д. Национализм. – Лондон, 1966. – С. 21.

Драгоманов М.П. Автобиографическая заметка. // Літературно-публіцистичні праці; в 2 т. – К., 1970. – T. 1. – С. 58.

Драгоманов М.П. Література російська, великоруська, українська і галицька. // Літературно-публіцистичні праці; В 2 т. – К., 1970. – T. 1. – С. 58.

Драгоманов М.П. Что такое украинофильство? // Вибране. – К., 1991. – С. 453.

1З. Ефремов З. Історія українського письменства. – Нью–Йорк, 1991. – Т. І. – С. 440.

Зіньківський T. Молода Україна, її становище і шлях. К., 1992. – С. 85.

Кавелин К. Задачи этики. Учение о нравственности при современ­ных условиях знания. – СПб., 1885. – С. 4.

Кропоткин П.А. Заметки революционера. – М., 1966. – С. 238.

Ленін В.І. Що таке “друзі народу” і як вони воюють проти соціал- демократів. // Повн.зібр.тв. – Т. 45. – С. 318.

Лопатин Л.И. Положение этической задачи в современной филосо­фии. // Вопросы философии и психологии. – 1890. – Кн. 2. – С. 61–63.

Лук M.I. Етичні ідеї в філософії України другої половини XIX -початку XX ст. – К, 1993. – 145 с.

Люкс Л. Интеллигенция и революция. Летопись триумфального пора­жения. // Вопросы философии. – 1991. – № 11. – С. 4.

Розанов В.В. Религия и культура, – M., 1990. – T. 1. – С. 115.

Славинский М.А. Русская интеллигенция и национальный вопрос. // Вехи. Интеллигенция в России. – M., I99I. – С. 416.

Соловьёв B.C. Критика отвлечённых начал. // Собр.соч. – М., 1880. – Т. 2. – C. 130.

Ткачев П.Н. Новые книги // Ткачёв П.Н. Кладези мудрости россий­ских философов. – M., I990. – С. 35.

Українка Л. “Не так тії вороги, як добрії люди” // 316р.тв.: у 12 т. – К., 1977. – Т. 8. – С. 21, 32.

Философская культура Украины и отечественная мысль XIX–XX вв. – К., 1990. – С. I08–I34.

Франк С.Л. Этика нигилизма // Вехи. – С. 159.

Франко I. Одвертий лист до галицької, української молодежі // Зібр.тв.: – Т. 45. – С. 402–404.

Франко І. Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова // Зібр.тв.: у 50 т. – К., 1986. – T. 45. – С. 425.

Челпанов Г.И. История основных вопросов этики. – К., 1897. – С. 8.

Горський В. С. Історія української філософії. Курс лекцій. – К.: Наукова думка., 1996. – 288 с.

Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – Мюнхен., 1983. – 176 с.

РОЗРОБКА ФІЛОСОФСЬКИХ ПРОБЛЕМ ПРЕДСТАВНИКАМИ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ (20 – 80-ТІ РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ)

Зміст

РОЗДІЛ 1. Дмитро Чижевський, як історик української філософії

Початок творчого шляху та участь у суспільно - політичному русі Творчий доробок Д. Чижевського за кордоном.

РОЗДІЛ 2. Історіософська концепція Володимира Липинського.

РОЗДІЛ 3. Проблеми історії філософії та національного характеру у Творчості Івана Мірчука.

РОЗДІЛ 4. Георгій Флоровський – історик культури, філософ, богослов.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.

Розділ 1. Дмитро Іванович Чижевський, як історик української філософії.

1.1 Початок творчого шляху, та участь в суспільно-політичному русі.

Дмитро Іванович Чижевський – видатний український вчений – філософ, історик, лінгвіст. Він – один із мислителів, політиків, діячів культури “ київського кола “, який емігрував невдовзі після Жовтневої революції. І хоча ім’я вченого швидко набуло європейського авторитету, та на Україні праці Дмитра Чижевського були заборонені і залишалися невідомі.

Народився Д.Чижевський 23 березня 1894 року в південноукраїнському містечку Олександрії (Кіровоградська обл.), колишньому запорізькому зимівнику Усівці. Його родина належала до нового дрібномаєтного дворянства з козаків. Як згадує сам Д. Чижевський, то він “...народився в родині художниці та колишнього офіцера, поміщика...Духовні інтереси батьків рано визначили й мої власні устремління.” [11: 29] Д. Чижевський любив казати, що від батька він успадкував інтерес до науки, а від матері – захоплення літературою, малярством, музикою. Освіту здобував переважно вдома, а з 1904 по 1911 рр. відвідував Олександрійську класичну гімназію 1911 році Д. Чижевський вступив до Петербурзького університету, де впродовж наступних двох років вивчав математику, астрономію і в другу чергу – філософію.

Упевнившись, що хоч математика і “ знає “, але насправді рушієм людського життя є філологія, словесність, - Чижевський вирішив, що його дослідницькою цариною має бути філософія, сполучена з літературою. Відтак, полишивши Петербург, він подався до Києва: тутешній університет був кращий в імперії. Навчаючись в Київському університеті з 1913 по 1917 роки, Д. Чижевський присвятив себе філософії та російській філології, а також індоєвропейській лінгвістиці й Слов’янській філології.[8: 85]

У Києві на молодого студента мали великий вплив два викладачі філософії. Це по-перше, В.В. Зіньківський, молодий доцент із по-гоголівськи розполовиненою душею, що став Чижевському другом на все життя. Зіньківський прилучив Дмитра Чижевського до творчості Памфіла Юркевича, а також Григорія Сковороди, Миколи Гоголя, Тараса Шевченка. Другим філософом, який вплинув на погляди Д. Чижевського, був Олексій Микитович Гіляров (1856-1938), дослідник Платона й Фехнера, котрий розробив власну софіологічну систему синехології. Чижевський також пильно вивчав Гегеля, а згодом зацікавився новою течією західноєвропейської думки – феноменологією Гуссерля.

Студентом Дмитро Чижевський брав активну участь у революційному русі. Подібно до багатьох молодих дворян, він став марксистом. Через організаційну діяльність серед робітників та членство в Російській соціал-демократичній партії (меншовиків) у 1916 р. потрапив до числа політв’язнів. Покарання відбував до Березневої революції 1917 р.,потім впродовж року редагував меншовицьку газету. Хоча пізніше у своєму “Життєписі “ Д. Чижевський зазначить, що участь в редагуванні соціал - демократичної газети не відіграла жодної ролі у його становленні. У 1919 році він одружується з товаришкою по партії, майбутнім лікарем, киянкою Лідією Ізраелівною Маршак. Під час української революції Д. Чижевський був членом Російської фракції в комітеті Центральної Ради (Малій Раді). Там, як один із чотирьох представників “меншості”, стояв біля керма історії, 22 січня 1918 р. голосуючи проти проголошення незалежності Української Народної Республіки. Не відомо, чи його власні переконання призвели до такого вибору, чи партійні вказівки.[8: 86]

В 1920 році керівництво Київського приватного жіночого інституту Жакуліної обрало Дмитра Чижевського доцентом загального мовознавства. Наступного року його alma mater, Київський університет, запросив його на посаду доцента філософії. Не встиг, проте, Чижевський відчитати й першої лекції, як був заарештований і направлений до табору для інтернованих. Утік він з табору завдяки вдалому збігові обставин. Нелегально перетнувши польсько-радянський кордон, 13 травня 1921 року, прибув до Гейдельберга.

1.2 Творчий доробок Дмитра Чижевського за межами України.

Полишаючи батьківщину, Д. Чижевський спинив свій вибір на Німеччині з цілком прагматичних міркувань. Сам по собі Гейдельберзький університет як науковий заклад його не вабив – приїхав він лише тому, що в Гейдельберзі мешкав його шурин, соціолог Джекоб Маршак, учень Макса Вебера, який був змушений згодом перебратися працювати до Сполучених Штатів. В Гейдельберзі Д. Чижевський перебував всього два семестри – відвідував лекції філософа, психолога, засновника екзистенціалізму Карла Ясперса. Звідти Д. Чижевський подався до Фрайбурга-в-Брізгау, де викладав засновник феноменології Едмунд Гуссерль, чия філософія захопила Дмитра Івановича ще в часи київського студентства. У Фрайбурзі Чижевський зміг навчатися не лише у Гуссерля, а й у Мартіна Хайдеггера, засновника філософії “сенсу буття”,котрий в 1928 році став наступником Гуссерля; у Йонаса Кона, представника неокантіанського перцептивно-критичного ідеалізму та визнаного авторитету в галузі естетики; у Ріхарда Кронера, неогегелянця, що розробив новий підхід до німецької філософії в період від Канта до Гегеля; в Юліуса Еббінхауса, гегелянця, який змінив свої погляди і став непохитним кантіанцем.

Чотири семестри філософствування в славетному гурті, очоленому Гуссерлем, - якраз стільки міг собі дозволити вигнанець. На початку 20-х рр. Чижевського було запрошено у Празький Вищий Педагогічний інститут ім. М. Драгоманова на посаду рядового викладача, та невдовзі він отримує ступінь доцента (1925 р.), а через рік – професора. В цей період Д. Чижевський працює над кандидатської дисертації “ Гегель і французька революція “, яку він захистив в Українському вільному університеті в1929 р. Працюючи в Празі, Дмитро Чижевський підтримував тісні зв’язки із німецькими науковими установами та угрупуваннями. Його обрали членом двох престижних філософських об’єднань – Гегелівської спілки та Кантівського товариства. В 1932 році, Чижевський через скрутне матеріальне становище, приймає запрошення вченої ради Гальського університету стати викладачем російської мови в цьому закладі. Проте, повернення в Німеччину не принесло успіху вченому, бо до влади в країні прийшов Гітлер. Д. Чижевсьий через родинні зв’язки з євреями, до кінця війни залишався позаштатним викладачем, якого могли звільнити без попередження. Від серпня 1941 по 1945 рік йому було заборонено виїзд з міста Галле без спеціального дозволу гестапо. Наприкінці війни Д. Чижевський змушений був виїхати до Марбурга-на-Лані, де викладав курс Слов’янської філології та керував новоствореним слов’янським семінаром. В 1949 році був запрошений працювати в Гарвардському університеті, та переконавшись у неможливості вести в США плідну наукову роботу, в 1956 році повернувся в Німеччину. Очолив кафедру славістики в Гейдельберзькому університеті та Слов’янський інституті, який за короткий час перетворив у найкращий славістичний центр в Європі.В 1968 році змушений був піти у відставку без пенсії, заробляв на життя читанням лекцій в різних університетах Німеччини. Отож, вийшовши у відставку Д. Чижевський змушений був до самої смерті клопотатися заробітками. Дмитро Чижевський є автором більше як 900 наукових праць з різних галузей наукового знання.[8: 87]

Дмитро Чижевський пройшов ґрунтовну школу західноєвропейської філософії, але не потрапив під вплив жодної з її течій чи окремих шкіл. З усіх філософських систем він особливо цінував феноменологію Е. Гуссерля, хоча й тяжів до синтетичних узагальнень, власного осмислення проблем. Цей видатний український науковець мав широке коло інтересів, глибокі енциклопедичні знання. Про це свідчить перелік лекцій та доповідей, з якими він виступав у 1925-1930 рр.:”Завдання історії української філософії”, “Нове з історії української філософії”, “Шевченко і Давид Штраус”, “Філософський метод Г. Сковороди”, “До джерел символіки Сковороди”, та багато інших. За цей же період Д.Чижевський видав курс лекцій з логіки, перший том хрестоматії з історії філософії, книгу “Філософія в Україні (Спроба історіоріографії)”, “Нариси з історії філософії на Україні”, підготував працю “ Гегель в Росії”, ряд розвідок із творчості Канта, Шіллера, Ніцше, Сковороди, Гоголя, Куліша, Шевченка. Серед доробку вченого – рецензії на праці Шпета, Радлова, Степуна, Багалія, Асмуса, деякі праці Леніна і Троцького.

Навряд чи знайдеться бодай одна галузь української інтелектуальної та культурної історії, котру Чижевський не збагатив би вагомою статтею чи повідомленням. Діапазон і розмаїття його тематики разючі. Особливу вагу мають численні монографії і розвідки Чижевського про Гоголя – серед усіх досліджень про Гоголя вони, Безумовно, найглибші.

Дарма, що Д. Чижевський молодший на вісімдесят років, він, як і Гоголь був породженням того українського духу, котрий уперше об’явившись в козацькому бароко, згодом знову, хоч і в відміненому вигляді, пробудився в середовищі української старшини – так званого “малоросійського дворянства” – наприкінці XVIII та в XIX століттях. Обоє – і Гоголь, і Чижевський – були людьми, зітканими з парадоксів та трагічних суперечностей, “спраглими руху, перемін, мандрів, пригод, трагічної напруги, ба навіть катастроф, гостроти насолод, що їх дають розумові комбінації та хистка рівновага,... націленими на те, як би розворушити, розбурхати людину, вразити її.”[8: 89]

Проведений Д. Чижевським безжальний нищівний аналіз філософської та літературно-критичної творчості Віссаріона Бєлінського – то не що інше, як “страшна помста” в стилі Гоголя. У книзі “Гегель в Росії”, яка була видрукувана на російській мові, російськими видавцями для російського читача, Чижевський скинув російського кумира з п”єдесталу.Крок за кроком він документально довів, що Бєлінський формувався під впливом вторинних джерел, поверхових і непевних. З боку Чижевського це був акт заплати Бєлінському за його презирство до української мови і літератури – цей критик навіть брався був переконати Т. Шевченка задля творчого самовдосконалення перейти на російську мову.[8: 91]

Загальне розуміння філософії Д. Чижевський виводив із традиційного визначення як “любові до мудрості“ у первісному її збігові з поняттями “наука”, “знання” (де з появою окремих наук змінюється термін “філософія”, що мислиться як сфера поза межами окремих наук, те, що стоїть над ними). Завданням її стає передвідкриття і з’ясування того, як окремі науки шукають “правду” (істину) при збереженні своєї сфери – людської діяльності поза межами науки, пошуку сенсу людського життя. Розвиток філософії Дмитро Чижевський розглядав як розвиток духовної історії, де філософія постає усвідомленням народом своєї культурної самобутності. Звідси його звернення до історії філософії, особливо до історії філософії України, яка стала центром наукових інтересів ученого. Слідом за Гегелем він вважав, що кожне філософське твердження в історії розвитку людської думки є лише часткова ”правда”, фрагмент, уривок абсолютної “правди”, неповторний і недосконалий відбиток Абсолютного. Ця неповнота, недосконалість є причиною змін і боротьби в історії думки; ніяким синтезом історичний розвиток не завершується, бо виникають все нові й нові суперечності між світоглядами й поглядами, що об’єднуються у все нові синтези.