Новаторська філософія І. Канта

ЗМІСТ

ІІ. 1. Особистість і творчість І. Канта.

1.1. Творчість в докритичний період.

1.2. Задум “критичної філософії” і перехід до її створення

2. Безсмертні ідеї “Критики чистого розуму”.

2.1. Чутливість і її форми – простір і час.

2.2. Вчення про розсудок.

2.3. Чистий розум: ідеї, протиріччя, долі.

3. Моральність і “категоричний імператив”.

ІІІ. Висновки.

ІV. Використана література.

ІІ. Особистість і творчість І. Канта

Імануїл Кант народився у 1724 р. в Прусії у сім’ї ремісника. Народження і виховання в сім’ї ремісника мало суттєвий вплив на становлення особистості Канта: тобто, він повинен був засвоїти етику чесної, достойної праці. На даний час освіту в Німеччині було отримати нелегко, але сину ремісника з хорошою професією, відповідальному, була можливість поступити в університет і закінчити його, що І. Кант і зробив, ставши згодом університетським професором, відомим філософом і вченим.

Батьки Канта вважали, що найкраще для їх сина – стати священиком і теологом, оскільки це означало повністю забезпечити собі “надійне” майбутнє. Проте, Імануїл Кант зберігає вірність іншим цінностям пієтичної свідомості – висока моральність, чесність, скромність, відповідальне ставлення до інших людей, до їх праці, особистості. Дуже великий вплив на формування майбутнього філософа мала його мама, про що згодом він напише так: “... вона посіяла і виплекала в мені перші паростки добра, вона відкрила має серце враженням від природи, вона розбудила і розширила мої поняття і сприйняття, а її настанови мають постійний вплив на моє життя...”. У житті Канта дійсно поєднались усі ці цінності – чесність, скромність, постійна, невтомна, навіть дещо монотонна, на перший погляд, праця.

Великий вплив на становлення його подальшої долі мав проповідник Франц-Альберт Шульц. Бажання матері і вплив пастора Шульца привели до того, що Кант став вчитися у Фридеріканській колегії. Кант вивчав латинь, захоплювався римськими письменниками. В шкільні роки (1733/34-1740) остаточно сформувалась схильність Канта до гуманітарно-філологічних дисциплін. Він навіть думав, що стане філологом [3; с. 310].

Потрібно також згадати і про те, що він був надзвичайно хворобливою дитиною. Проте, незважаючи на це, він прожив довге життя, а це також один із феноменів його життя та особистості.

З 1740 р. Кант зарахований у Кенігсбергський університет. Починаючи з цього періоду і майже до останніх років свідомої творчості життя філософа триває період, названий в історії “Кант і Кенігсбергський університет”. Захопившись в університеті філософією, Кант знайшов цікавого наставника в постаті філософа Мартіна Кнутсена. В цього обдарованого спеціаліста він навчився багато дечому, перш за все, зацікавившись філософією природознавства, що було в новину для німецької філософської освіти.

Вже в роки навчання Кант думає про те, яким шляхом потрібно формувати нову філософію. Він уважно вивчає філософські системи попередніх філософів. Особливо він захоплюється англійською філософією, а саме, вченням Локка і Юма. Одночасно з цим Кант вивчає такі дисципліни, як медицина, географія, математика і до того ж настільки професійно, що згодом має можливість викладати їх. Ставши викладачем Кенігсбергського університету, він викладає студентам не тільки філософію, а й курси математики, медицини та географії [3; с. 313].

Після закінчення університету у 1746 р. Кант стає домашнім вчителем. Згодом у 1752-1755 рр. він навчав дітей у знатній і багатій сім’ї графа фон Кейзерлінга в Растенбурзі, а до того також дітей реформаторського пастора Андроша і в сім’ї фон Гюльзенів. Роки вчителювання не минули даремно – в 1755 р. Кант посів особливе місце в філософській творчості своїми оригінальними творами.

1.1. Творчість в докритичний період

Найперша робота Канта – трактат “Думки про істинну оцінку живих сил” – відзначена 1746 р. – роком закінчення університету.

У цій роботі філософ-початківець ставить запитання, яке є важливе для кожної молодої людини, яка стає на шлях нововведень та творчості: Чи може вона дозволити собі критикувати великих вчених, великих філософів? Для Канта це запитання було дуже важливим. Сповідь самого Канта, поєднана з роздумами про науку та філософію в новаторському плані, становить собою велике зацікавлення для кожної людини, яка хоча би раз розв’язує аналогічне завдання. Ця робота дозволяє приєднати до таких рис філософа як чесність, скромність ще й сміливість і нахабство новатора, його довіру до свого творчого прагнення, самоповагу та гідність.

“Думки про істинну оцінку живих сил” – робота, яка містить у собі те, що можна назвати відвертим та пристрасним визначенням життєвої орієнтації молодого вченого, обґрунтуванням і захистом цінностей творчої новаторської праці. Насправді, той успіх, що випав на долю Канта як філософа-новатора, значною мірою пояснюється радикальністю, з якою він ще в молоді роки “перебудовує” світ своїх цінностей та орієнтації. Вибір на користь новаторських, творчих цінностей – для молодої людини є справа зовсім не проста. Філософ, вчений, взагалі людина творчої праці, обдумуючи перспективи життєвого шляху, які перед ним відкрилися, повинен від чого-небудь відмовитися: проведення вільного часу, суєти, кар’єри і т. д., які забирають багато часу і моральних сил [3; с. 314].

Для того, щоб зрозуміти, наскільки свідомо здійснює молодий Кант свій вибір, бажано прочитати його твір “Думки, викликані передчасною смертю благородного пана Йоганна Фрідріха фон Функа”. Ця робота, написана трохи пізніше, являє собою лист Канта матері філософа і вченого, який подавав великі надії, але передчасно помер. Для Канта ці роздуми є не поодинокий випадок і подія, в листі до мами померлого він виказав важливі життєві, особистісні орієнтації. Канта хвилювали думки про одноманітність і короткочасність життя. Він порівнює його з містком, який є перекинутий через вічність і настільки хиткий і малий, що влаштовувати на ньому суєту дуже і дуже нерозумно.

Потрібно зазначити також і те, що з ранньої молодості у Канта сформувався ідеал мудрої людини і він старався дотримуватися його. Далі – в листі він пише про те, як він уявляє собі долю мурої людини, а також портрет мудреця – розумний у своїх думках, але без впертості, впевнений у виконанні своїх надій, але без нетерпіння; скромний у своїх бажаннях, нічого нікому не наказує, довірливий, ні на чому не наполягає, він є старанний у виконанні своїх обов’язків... але з християнським смиренням готовий скоритися волі Всевишнього, якщо Той захоче відкликати його зі сцени, на яку він був поставлений [3; с. 315].

Необхідно наголосити на тому, що в даний момент прослідковуються майже сократичні роздуми про мудрість, яка народжується тоді, коли людина “занурюються” в істинні цінності, а не несправжні та швидкоминаючі. Для такої людини швидкоминаюче і перехідне є лише засобом для досягнення мети, а метою є підсилені духовні заняття, духовні цінності.

Але не потрібно розуміти це так, ніби буденне життя з його радостями та задоволеннями не було привабливим для Канта. Він любив дружнє спілкування, навіть вважав його необхідним. Кант був дуже комунікабельною людиною, читав не тільки філософські та природознавчі праці, але і постійно слідкував за газетами та журналами. Тим не менше, його зосередженість на інтелектуальних заняттях, пізнанні, творчості, відмова від суєти були майже незвичайними. Просто філософ дотримувався точно вивірених внутрішніх орієнтацій, особистісних цінностей. Творчість, новаторство у філософії, постійна праця поєднувалися в нього з відповідальністю, виваженістю. Робота “Думки про істинну оцінку живих сил” відображає вже, частково, початковий інтерес Канта до діалектики. Він прагне з’ясувати, чи є в природі ще щось окрім механічних сил, тому що у світі механіки все пояснюється посиланням на поштовх і зміну руху під дією певної зовнішньої сили. В Канта виникає запитання: чи є в самих тілах яка-небудь внутрішня, водночас жива, сила? У нього була розроблена ціла низка конструктивних ідей, пов’язаних зі становленням нової, не механістичної картини світу. Світ сам по собі –живий, динамічний. Завдання полягало в тому, щоб зробити таким же живим і динамічним саме пояснення світу в науці і відтворення його філософією. В цьому і заключалася новаторська місія філософії. Діалектику, яка була відома ще із давнини, потрібно було “вивести” із розуміння світу, яке б не заперечувало нові досягнення досвідченого природознавства. Кант ставить перед собою і намагається розв’язати це грандіозне новаторське завдання в своїй епохальній роботі ”Всезагальна природна історія і теорія неба”, яку він написав у 1755 році.

Проте передували написанню цієї роботи наступні події. Пруська академія наук оголосила конкурс, в якому необхідно було дати відповідь на запитання, чи виникли на Землі під час її обертання навколо осі, завдяки чому відбувається зміна дня і ночі, деякі зміни з часу її виникнення. Цю роботу Кант написав, але на конкурс її не подав, його відповідь була протилежна. Він стверджував, що Земля повільніше стала обертатися навколо своєї осі. І філософ аргументує свою відповідь, використовуючи різноманітні математичні та логічні прийоми. Незважаючи на деякі помилкові судження, принципове розв’язання проблеми було правильним за допомогою логічного розмірковування, природного, строгого, такого, яке доводить пояснення. Необхідно досліджувати природу саму по собі, тобто відкинувши думку про втручання якої-небудь верховної (головної) істоти. І саме з цього постулата Кант починає роботу “Про всезагальну природню історію і теорію неба” [3, с. 318].

Потрібно зазначити також, що навіть на сьогоднішній день теоретично-логічний метод Канта не є достатньо оцінений. Канта хвилюють також і фундаментальні запитання світогляду, які самі спонукають до новаторських, по-своєму діалектичних роздумів.

Ще в 1755 р. Кант пише і захищає три дисертації. Перша – присвячена проблемі вогню, яку він намагається дослідити природньо-науковим і водночас філософським розв’язанням. Друга – “Про принципи метафізичного пізнання”. Після дослідження цього завдання Кант починає займатися профілюючою для нього темою філософської метафізики. Третя дисертація – “Про фізичну монадологію” [3; c. 320].

Все більше уваги приділяє вчений філософії: спочатку він цікавиться природньо-науковими ідеями, а потім і проблемами людини. Потім Кант скаже про здивування перед зоряним небом і владою морального закону над людиною. Саме здивування перед величиною світового простору, його красою і гармонійністю, а також усвідомлення зовсім незрозумілою, на перший погляд, владою морального закону в цьому світі, перевантаженому вадами – це все було для нього таємницею, яку він намагався розгадати.

“Всезагальна природна історія і теорія неба” – праця дуже важлива і для становлення самого Канта, і для світової філософії, а в більш ширшому розумінні – для світової філософії теоретичної думки. Дослідження Канта містить в собі інтерес і для сучасної людини, для сучасного мислення. Перш за все, це стосується боротьби нового типу мислення проти релігійної і філософської догматики, боротьби вченого, філософа, який мав можливість використати паростки нового критичного мислення людства. Тому його праця і розпочинається словами: “Я вибрав тему, яка по своїй внутрішній складності, а також з точки зору релігії здатна з самого початку викликати у багатьох читачів незадоволеність і упередження.” Далі йде виклад головного задуму роботи: “Знайти те, що зв’язує між собою в систему великі кільця Всесвіту у всій його безкінечності; показати, як із первинного стану природи на основі механічних законів створились самі небесні тіла і яке джерело їх руху, – розуміння цього ніби надто перевершує можливості людського розуму. З іншого боку, релігія погрожує урочисто виступити із звинуваченням проти тієї нахабності, коли наважуються приписувати природі, яка є надана сама собі, такі наслідки, в яких справедливо вбачають небезпосередньо руку Всевишнього, і побоюється знайти в нескромності подібних роздумів аргументи на захист Боговідступництва. Я прекрасно бачу всі ці складності і все ж не падаю духом. Я усвідомлюю силу перешкод, які виникають переді мною і все ж не опускаю рук. Із слабкою надією я вирушив у небезпечну подорож і вже бачу обриси нових країн. Ті, хто знайдуть у собі мужність продовжити це дослідження, зайдуть в ці країни і відчують почуття задоволення, назвавши їх своїм ім’ям.” [2; с. 117]. На даний момент часу Кант ще може і не наважується назвати “нові країни” своїм ім’ям; тобто відступити від деяких центральних догматів та принципів теології. І це підтверджує його вислів: “Я наважився на це починання лише тому, що переконався, що воно не суперечить вимогам релігії”. Так суперечливо виглядає початок роботи філософа. Він починає справу, яка, на думку теологів, була не властива Богу. І Кант сам це добре розуміє. Але одночасно з цим, він щиро сподівається, що пояснивши природу із самої себе, надавши їй те, що відбувається за її законами і ніби ліквідувавши з цих процесів небезпосереднє втручання Бога-творця, він все одно доведе велич і божественність, навіть божественну красу світостворення. Як ми бачимо, Кант виступає різко стосовно догматики свого часу і в той же час вважає себе філософом, який виконує свій релігійний обов’язок. Ми бачимо протиріччя, яке характерне для всього, що зробив він. Незважаючи на те, що він був досить-таки рішучою людиною, Кант міг би наважитися на Боговідступництво, але він не робить цього, оскільки краще пояснити у великій системі “великі кільця Всесвіту у всій його безкінечності” і потім хоче показати, як із первинного стану матерії і природи утворився її теперішній стан. Тут можна спостерігати ще одне протиріччя філософії Канта. Він хоче дати пояснення природи на основі механічних законів і принципів та неодноразово підкреслює велике значення природньо-наукової концепції. Кант вважає, що природа виникла відповідно до механічних законів. Для такого пояснення Канту достатньо матерії, її первинного хаотичного стану, а також сил притягання та відштовхування [3; с. 324]. Але самі ці сили, а також весь процес генезису світу, безкінечного Всесвіту прослідковуються філософом не тільки і навіть не стільки на основі принципів механіки.

Кант завжди прагнув створити картину рухомого і одухотвореного, динамічного світу. Канта не задовольняє омертвлення світу, яке ми отримуємо при створенні механістичної його картини. Головний результат, який був досягнений у поданій роботі, полягає саме в тому, що світ дійсно виникає динамічним, рухомим, наповнений живими силами і тенденціями. Його неможливо осягнути і більше того – уявити в розвитку, якщо обмежитися лише механічними силами. Таким чином, Кант стає на шлях дослідження світу згідно з принципами діалектики. Згодом він напише дуже цікаву роботу “Досвід введення заперечних величин у філософії”. Це буде ще одне намагання ввести діалектику, а саме – вчення про протилежності, протиріччя в картину світостворення, включаючи світ неба. Якраз тут і було зародження діалектичної концепції розвитку – дуже важливого досягнення німецької класичної філософії.

Наступна центральна ідея кантівської праці уже пов’язана із введенням поняття “система”. Ідея системності природи не була придумана філософом, проте він її використав та розвинув. Кант висловив припущення, що світ створений у вигляді системи, тобто є деякі закони поєднання сфер, тіл Всесвіту, а також закони взаємозв’язку небесних тіл, які створюють єдину систему, яка свого роду є також системою систем [3; с. 324].

Досліджуючи світ планет Сонячної системи, Кант зробив висновок, що існують ще інші планети, окрім шести відомих: Землі, Меркурія, Венери, Марса, Юпітера, Сатурна. Ще за життя Канта відкрили Уран, у ХІХ ст. – Нептун, а в ХХ ст. – Плутон.

Філософ працює ще над однією проблемою, яка є дуже важливою: чи є люди єдині розумні істоти у Всесвіті, висловлюючи ряд пропозицій гіпотетичного плану.

Кант вважав, що філософ з новим типом мислення повинен роздумувати над різноманітними життєвими, природними, звичайними чи незвичайними подіями з метою їх характеристики і пояснення. Він не заперечує існування цікавих і незвичних явищ. Але одночасно з цим визнає: поки не існує наукових пояснень цих явищ, завдання вчених – боротися проти легковір’я, масових забобон і всіх тих теорій, які ще не є науково обґрунтованими.

Перш за все, він категорично виступає проти того, щоб духовне вважати чимось чисто містичним, адже філософ виступає проти посилань на які-небудь містичні, магічні здібності душі, ірраціональні сили і т.д. Кант розмірковує так: ще дуже мало відомо про людський рух, душу і про те, що відбувається з людиною, які її розум, почуття, емоції, прагнення, стимули, відчуття задоволення і незадоволення. Ми, люди, ніяк не можемо зрозуміти, де є мета того, що можна пояснити, тобто раціонального, і того, що ми відчуваємо в собі, але пояснити не можемо. Ця межа, на думку Канта, дуже рухома, але вона існує. І тому він ставить перед собою мету пізнання людського духу, але не містичного, а раціонального науково-філософського. В цьому полягає велика цінність його праці “Мрії духовидця, пояснені мріями метафізика”. Кант яскраво та влучно висміює домисли, фантазії, ілюзії, які крутяться навколо незвичайних людських можливостей і здібностей.

Цій проблемі, лише в іншому аспекті, він присвячує свою роботу “Досвід про хвороби голови”, в якій філософ дає цінні практичні поради, спрямовані на те, щоб людина змогла набути душевну рівновагу, оскільки сам досяг дивовижної стабільності особистості, глибокої душевної сконцентрованості [3; с. 328].

Проте, вже в 70-80 рр. Канта приваблюють не лише природознавчі, практично цікаві події, про які йшла мова, він починає шукати і обґрунтовувати нові шляхи в філософії, вважаючи, що потрібно працювати над дослідженням фундаментальних основ філософії. На його думку, потрібно здійснити справжній переворот у філософії, який згодом він назве “коперніканським”. В докритичному розвитку Канта (до 1781 р.) зароджуються нові ідеї, з яких потім сформувались “Критика чистого розуму” та “Критика практичного розуму”.

Творчість Канта поділяють на два періоди (етапи) – докритичний та критичний. Проте існує інший поділ: докритичний (50-60-ті роки ХVІІІ ст.), критичний (70-80-ті роки ХVІІІ ст.) та антропологічний (90-ті роки ХVІІІ ст.) [1; с. 139].

1.2. Задум критичної філософії і перехід до її створення

Два головних твори Канта утворюють “місток” до “Критики чистого розуму”. Це – “Спостереження над почуттями прекрасного і піднесеного” (1764 р.) та “Про форму і принципи світу, який можна чуттєво сприйняти та усвідомити” (1770 р.). Другий твір разом із листом до Марка Герца від 1772 року містить деякі ідеї та задуми “Критики чистого розуму”.

Потрібно зупинитися на творах, які передують цій значній праці філософа. Тема роботи “Спостереження над почуттями прекрасного і піднесеного” присвячена людським почуттям, пристрастям або афектам. Кант поставив перед собою мету дослідити два почуття: піднесеного і прекрасного. Для нього переживання цих почуттів у найбільшій мірі характеризує саме людяність наших почуттів, оскільки вони є цілим світом найрізноманітніших пристрастей, афектів і прагнень. Серед них є такі, що наближують людину до тварини, підкреслюють у ній нице, зле, агресивне. Щоб не допустити в людини прояву цих рис – почуття її необхідно неодмінно чітко дослідити. Хоч є і протилежні до цих – почуття прекрасного. Так Кант і розпочинає свою роботу: “Різноманітні відчуття приємного чи неприємного базуються не стільки на здатності зовнішніх речей, які викликають ці відчуття, скільки на почутті задоволення чи незадоволення від цього впливу” [2; с. 127]. Далі Кант дуже логічно роздумує про те, що “одні люди відчувають радість від чогось, а в інших це може викликати відразу”.

Дуже цікавою і структура роботи: спочатку позначається предмет дослідження, потім йде розділ “Про здатності піднесеного або прекрасного в людини взагалі”. Тут йдеться про визначення почуття прекрасного і піднесеного і про зв’язок цих визначень із поділом видів і жанрів мистецтва. Наприклад, трагедія, як вважає Кант, швидше викликає в нас і “приводить в дію” почуття піднесеного, чогось “вищого”, тоді як комедія – швидше сфера дії почуття прекрасного. Потрібно зазначити також і те, що інколи у філософа спостерігаються спірні твердження. Але для нього головне – це не тезисне, афористично висловлене твердження, а виявлення спільного між почуттями піднесеного і прекрасного, що призводить до розкриття людського в людині [3; с. 331].

Кант хоче розмежувати дві тенденції людської життєдіяльності, поведінки, тобто і людських почуттів. Одна тенденція – це співчуття, прихильність, доброзичливість. Ці риси проявляються у тому випадку, коли ми позитивно, з приязню ставимося до певних людей, речей, в окремих ситуаціях. Взагалі, людині імпонує добра людина і відштовхує погана (зла) людина. Але Кант наголошує, що доброзичлива прихильність все ж є слабкою і завжди сліпою [2; с. 137].

Друга тенденція – це ввічливість, люб’язність, “прагнення бути приємним для інших своєю ввічливістю, бажанням задовольнити чиїсь інтереси”. Але Кант наголошує на тому, що це почуття не є доброчинністю, більше того, там де немає для нього обмежень, із нього можуть виникнути різні дефекти [2; с. 138]. І Кант приходить до висновку, що: “При більш прискіпливій увазі легко зрозуміти те, що яким би не було захоплюючим співчуття – все ж воно не володіє такою якістю як доброчинність. Дитя, яке страждає, нещаслива і приваблива (мила) жінка заставляють наше серце наповнитися почуттям смутку, і в той самий час ми байдуже (холоднокровно) сприймаємо звістку про велику битву, в якій, про що можна здогадатися, значна кількість людства повинна загинути в жахливих муках. Правитель держави, з сумом відвертаючи своє обличчя із співчуттям від якої-небудь нещасної людини, тим не менше, нерідко через пиху віддає наказ про війну. Ніякої пропорції в діях тут немає; так що в такому випадку можна сказати, що всезагальна любов до людей і є причиною [цих дій]?” [2; с. 137-138].

Кант є правим і в іншому випадку: люди, проливаючи сльози співчуття і розчулення в якихось окремих випадках, байдуже, без душевного тремтіння, чують про масові вбивства, знущання, які сталися раніше чи на сьогоднішній день. Це протиріччя, яке глибоко вкорінилося в людській природі, філософ виводить на світ Божий. Мислитель хоче розмежувати справжність та прикидання істинної людської суті [3; с. 332].

Порівнюючи доброчинність показну (зовнішню) та справжню, Кант підходить до розуміння відмінностей, які він у більш розгорнутому та аргументованому вигляді покладе в основу “Критики практичного розуму” – до так званих легальних і моральних вчинків, а це, в свою чергу, призведе до дослідження моралі та моральності.

Згодом філософ переходить до наступної теми, до розділу “Про відмінності піднесеного та прекрасного у чоловіків та жінок”. Ось як висловлюється Кант на рахунок цієї теми: “Той, хто першим назвав жінок прекрасною статтю, хотів, може, висловити цими словами щось підлабузницьке для них, але насправді він висловив дещо більше, ніж сам уявляв. Ми не будемо вже говорити про те, що образ жінки взагалі тонший, риси ніжніші і м’якші, що приязність, жарт і привітність є виражені на її обличчі сильніше і привабливіше, ніж у чоловіків; не потрібно забувати також і про приховану чарівну силу, за допомогою якої вона схиляє нашу пристрасть до доброзичливої про неї думки. За винятком цього, в самій душі прекрасної статі закладені, перш за все, своєрідні риси, які істотно відрізняють її від чоловічої статі і відмічені головним чином відбитком прекрасного [24; с. 151].

Таким чином, Кант роздумує над прекрасною статтю, включаючи і психологію, жіночий характер, зовнішність, стиль життя і поведінки жінки. Але ці спостереження можна порівняти більше із роздумами світського чоловіка, а ніж великого філософа. “У жінки – як каже він, – більш сильний природний потяг до всього гарного, витонченого і святкового. Вже з самого дитинства жінки з великим задоволенням одягаються, їм вже подобаються прикраси. Вони є дуже акуратними та чутливими до всього, що викликає відразу. Вони люблять жарти, і, якщо у них хороший настрій, їх можна “забавляти” дрібничками. Дуже рано вони набувають благочестивого вигляду, вміють тримати себе в руках і володіють собою; і все це в такому віці, коли наша добре вихована чоловіча молодь ще є нестримна, незграбна та сором’язлива.” [2; с. 152].

Але, як тільки мова заходить про здібності жінок займатися якими-небудь серйозними справами, наприклад, наукою чи філософією, то Кант вже роздумує цілком по-іншому, якраз у дусі свого часу. Ні, він не заперечує того, що у жінок також є розум і вони здатні засвоїти наукові істини. Але жінки мають лише “прекрасний розум”, тоді як чоловіки – “глибокий розум” [2; с. 154].

Одним словом, поширеному судженню “галантного століття” про жінку як витончену, красиву істоту, яка повинна задовольняти забаганки чоловіків, він протиставляє ідею морально-благородних, високих і чистих почуттів. І на перше місце все-таки знову він ставить духовні, моральні цінності.

Четвертий розділ роботи Канта називається “Про національні характери, оскільки вони базуються на різному почутті піднесеного і прекрасного”. Канта зацікавила проблема національної психології. І тему піднесеного і прекрасного він використовує для того, щоб порозмірковувати над цією проблемою. Згодом філософ напише великі твори про людські раси. Він висловить ідеї, які йому ніколи не змогли вибачити німецькі расисти: людські раси походять від одного кореня природи і тому, значить, не може бути ніяких вибраних рас. Тільки різноманітні обставини історії можуть ставити одну расу в більш вигідне положення, ніж іншу. Але і це не може свідчити про “вибраність” певної раси. Людський рід є один, але виступає в декількох іпостасях, якими є чотири раси. Різноманітність рас з точку зору фізичних, психічних, психологічних характеристик – цікавий і дуже важливий предмет вивчення [3; с. 355].

Проте Кант підмітив деякі цікаві особливості при порівняльному аналізі національних характерів з точки зору прекрасного і піднесеного. Наприклад, порівнюючи німців з французами і англійцями, він пише: “... німець має менш розвинуте почуття прекрасного в порівнянні з французом і менш розвинуте почуття піднесеного, ніж в англійця; але в тих випадках, коли обидва почуття пов’язані між собою, прояв їх більше відповідає почуттю німця; однаково йому вдається уникати і тих помилок, стимулювати які може лише нестримна сила кожного з тих почуттів.” [2; с. 169]. “Легкі жарти, комедія, весела сатира, любовний флірт, легкий і плавний стиль – все це є оригінальним у Франції. В Англії, навпроти, – глибокі думки, трагедія, епічні поеми і взагалі масивне золото дотепності, яке під французьким молотком перетворюється в тонкі листки великої поверхні. В Німеччині дотепність все ще сильно просвічується через фольгу. Раніше вона була криклива, але завдяки розміркованості нації і наслідуючи приклади, вона, правда, стала більш привабливою і благородною, але перше [із цих властивостей] – з меншою наївністю, а друге – з менш сміливим розмахом, ніж у тільки-що згаданих народів.” [2; с. 169-170].

Великий вплив на Канта здійснив Руссо, про що згадує сам автор на сторінках своїх рукописів. Філософ справді наслідує Руссо, разом із всією гуманістичною культурою епохи. “Дуже важливо для людини знати, – пише Кант, – як належним чином зайняти своє місце в світі, і правильно зрозуміти, яким потрібно бути, щоб бути людиною. Але, якщо вона визнає лише пусту любов чи задоволення, які, як правило, подобаються їй, але для яких вона не створена, – задоволення, які суперечать установкам, наданим їй природою, якщо вона визнає моральні здібності, які мають [лише] зовнішній блиск, то вона буде руйнувати прекрасний порядок природи і тільки готувати загибель собі та іншим: вона залишає своє місце, так як її вже не задовольняє бути тим, до чого вона предназначена. Оскільки вона виходить із людського середовища, вона – ніщо, і створене цим “пусте місце” поширює її загибель на сусідні з нею члени (складові) [цілого].” [2; с. 204].

З цього ми бачимо, наскільки був правим Кант. Тобто, до кожної людини звернений виклик: вона не повинна загубити свого місця, своєї позиції в світі. І про це на весь голос повинна говорити філософія. Згодом ця чудова і завжди сучасна тема переросте в ідею так званого категоричного імперативу, тобто ідею, яку коротко можна висловити так: людина повинна відчувати себе носієм людства, відповідати за себе так, як би вона відповідала за все людство.

Проте, Кант не у всьому погоджується з Руссо, а саме – не приймає ідею повернення до “природного стану” людини, не поділяє в якості вирішення всіх проблем рецепта Руссо – бути ближче до природи, стати відлюдником, втікати від цивілізації, щоб втримати і розвинути моральні начала. Кант висловлює незгоду з Руссо в наступній філософській формулі: “Метод Руссо – синтетичний, і виходить він із природньої людини; мій метод – аналітичний, моя вихідна точка – цивілізована людина” [2; с. 192].

Кант запозичив у Руссо проблематику цивілізації і цивілізованої людини, але він дослідив її більш глибше і реально. Що ж таке “цивілізована людина”? В роботі “Про передбачений початок людської історії” Кант прийшов до висновку, що саме цивілізація дала людині в руки засоби стати людиною. Цивілізація цінна перш за все тим, що вона навчила людину спілкуватися зі своїми бажаннями, потребами, прагненнями, навчила стримувати одні свої бажання, а іншим – давати більший простір; знаходити нові засоби для задоволення невід’ємних і благородних людських бажань.

Найголовніше для Канта – те, завдяки чому людина і стає людиною: він бере до уваги й іншу людську істоту. Людина стає нею тому, що вона поважає в собі людину і поважає людину в іншому.

Ця ідея є однією з найбільш актуальних і цікавих у Канта. Парадокс полягає у тому, що їй приділено мало місця в його літературі.

Але для того, щоб краще зрозуміти філософа-гуманіста – слід розглянути наступні важливі його роботи.

ІІ. Безсмертні ідеї “Критики чистого розуму”

“Критику чистого розуму” Кант опублікував у двох виданнях: перше з’явилося в 1781 р., друге – в 1787 р.

“Критика чистого розуму” – велика подія не лише в історії філософії, але і в історії людської цивілізації і культури. Кант цікаво ставить такі запитання, які відносяться до культури в широкому розумінні слова. Він досліджує проблеми, які належать до самої серцевини творчості, новаторства в культурі, у філософії та науці.

Кант висловлює судження, які мають відношення і до деяких вічних вимірів людського духу і людської культури. Не втрачає своє значення і головне кантівське запитання “Критики” – питання про те, чи можливе нове знання. Коли можна стверджувати, що щось, щойно отримане є дійсно нове – в людській культурі, в сферах науки, філософії, мистецтва?

Першою і головною темою, яку Кант розглядає вже в передмові роботи є доля людського розуму – свого роду протиріччя, драма. Розум базується на людських знаннях, які беруться з досвіду. Але фатальна доля людського розуму в тому, що він постійно ставить собі запитання, формує такі проблеми і створює такі поняття, розібратися в яких лише з допомогою досвіду не можна. Люди також роздумують про різні духовно-моральні сюжети, користуючись поняттям “душа”. І хоч серед піддослідних предметів такого, що називається душею немає – людина все одно розмірковує про неї і навіть постулює її безсмертя.

Друга тема – ескіз дуже великого інтелектуально-морального полотнища. Завдяки цій темі Кант опиняється в гущі ідейних дискусій людей наступних епох, в тім числі і тих, що відбуваються на наших очах. Він стверджує, що у філософії постійно є суперечка між догматиками і скептиками і наголошує на тому, що протиборство догматиків і скептиків – спір двох протилежностей. А між ними завжди є третя сила – “індиферентисти”, ті хто не хоче приєднатися до двох вище названих сил.

Кант наголошує на тому, що не можна відкинути загальні положення філософії, якщо не хочеш бути цілком байдужим до проблем людини та людської природи. А якщо виникає завдання знову звернутися до людини, а не лише до мови та логіки, звернутися до таких запитань як місце людини у світі, людська моральність, людська сутність, людина і космос – всі загальні метафізичні проблеми залишаються важливими та цікавими. Кант каже так: “Цілком очевидно, що ця байдужість (до загальних філософських проблем) є результатом не легковажності, а зрілої здатності суджень нашого століття, яке не має наміру більше обмежуватися уявним знанням і вимагає від розуму, щоб він знову взявся за одне із найважчих своїх завдань – за самопізнання і встановив би суд, який би підтвердив справедливі вимоги розуму, а з іншого боку – міг би ліквідувати всі другорядні претензії – не шляхом наказу, а, спираючись, на вічні та незмінні закони самого розуму. Такий суд є не щось інше як критика самого чистого розуму.” [2; с. 75-76].

Філософ ставить запитання про чистий розум у двох формах: про чистий теоретичний розум та про чистий практичний розум. Для нього це є дві здатності розуму. Одна входить у властивість мислити і пізнавати які-небудь предмети, – це і є теоретичний розум. А практичний розум – здатність деякі предмети створювати. Критика чистого розуму для Канта не щось інше як критика теоретичного чистого розуму. Її головні моменти – людське пізнання та людське мислення [3; с. 346].

Кант вбачає завдання філософії саме в тому, щоб здійснити критику чистого розуму. Це означає: не критику яких-небудь окремих положень чи, як він каже, “не критику книг та систем”, хоча таку критику також можна і необхідно здійснювати. Але критика щодо окремих людей, тих чи інших творів, навряд чи може бути, згідно Канта, по-справжньому основною. Він пояснює так: “Я розумію під цим (під критикою чистого розуму) не критику книг та систем, а критику здібності розуму взагалі по відношенню всіх знань, до яких він може прагнути незалежно від будь-якого досвіду, тобто розв’язання проблеми про можливість чи неможливість метафізики взагалі та визначення джерел, а також об’єму та меж метафізики на основі принципів” [2; с. 76]. Він вважає, що критика чистого розуму – це дуже широка, багатоярусна і багатовимірна система. Його намір – дати в “Критиці чистого розуму” лише так званий вступ, пропедевтику до виконання широкого, величезного завдання.

Думки, які висловив Кант в передмові до першого видання “Критики чистого розуму”, прояснюються та відточуються (удосконалюються) в передмові до другого її видання. Тут можна зустріти такі поняття, які, як вважають наші сучасники, з’явилися лише в ХХ ст. Так, Кант оперує таким поняттям як “наукова революція” чи “революція в науці”. Він вважає, що виникнення математики як науки в глибокій давнині мало, згідно філософа, характер революційного вибуху, тобто революції в науці.

Щодо природознавства, то Кант думає, що воно ступило на шлях наукової революції значно пізніше. Фіксуючи цю “революцію в способі мислення”, він стверджує, що сучасна філософія ще не стала на її шлях. Вона ще не пережила революційного перевороту. А “Критика чистого розуму” і всі наступні вчення Канта саме вміщують у собі спробу вивести філософію на аналогічний шлях, завершивши тим самим у ній таку необхідну “революцію в способі мислення”.

Отже, суть науки, суть людського пізнання, за Кантом, зводиться до того, що людина не залежить від природи. Філософ вбачає революційну зміну, яка повинна відбутися в філософії, в метафізиці у тому, щоб розкрити творчий, конструктивний характер людського пізнання, людського мислення, діяльності людського розуму [3; с. 350].

У передмові до другого видання “Критики чистого розуму” Кант з самого початку прагне виразити своє відношення до корінної проблеми: світ і пізнання, світ і людина, не залишаючи при цьому жодних сумнівів у тому, чому його так цікавить подана проблематика. Він показує, що тут вміщується єдиний спосіб теоретично дослідити витоки людської волі, зрозуміти людину як вільну істоту, тобто свобода – так званий стрибок з царства природньої необхідності. А значить – між науковою революцією і прогресом людської активності в напрямку більшої свободи є зв’язок.

Потрібно звернути увагу також і на те, що одне із центральних понять, без якого “Критику чистого розуму” неможливо зрозуміти, – поняття апріорного (a priori). Кант розрізняє два види знання (і пізнання): досвідне, яке базується на досвіді або післядосвідне (від a posteriori – апостеріорне) і те, що існує за межами досвіду або переддосвідне (від a priori – апріорне). Спосіб утворення обох видів знання відрізняється між собою.

Аналітичні судження, за Кантом, є всі апріорні: вони не вимагають апелювання до досвіду, а отже, не дають нового знання. А систематичні судження можуть бути емпіричними та апріорними. “Всі емпіричні судження, як такі, синтетичні” [2; с. 112]. Вони завжди дають нове знання.

Кант прагне об’єднати дослідження пізнання і знання, теорію пізнання та логіку; одночасно його дослідження має на меті загальні пізнавальні здібності людини і можливість їх застосування до наук.

Кант, виходячи із матеріалістичних і сенсуалістичних посилань, фіксує цивілізаційні стадії розвитку людського пізнання, які вміщують наступні факти [3; с. 359].

Факт перший: загальне знання, яке стосується саме всіх речей, предметів, станів, можливостей, які є в безмежному універсумі, в принципі неможливо набути лише шляхом дослідних підсумків.

Факт другий: загальна значимість цілої низки понять, категорій, пізнання, якою людина цивілізації часто користується майже автоматично.

Ці роздуми спонукають нас дослідити загальні форми чуттєвості.

2.1. Чуттєвість і її форми – простір і час

Вчення про чуттєвість Кант називає “трансцендентальною естетикою”. Дослідження чуттєвості для нього перш за все означає виділення її елементів і їх дослідження. З самого початку він виділяє відчуття і явища як елементи чуттєвості: “Дія предмета на здатність уявлення, оскільки ми підпадаємо під його взаємодію (afficiert werden), є відчуття. Ті споглядання, які відносяться до предмету за допомогою відчуття, називаються емпіричними. А неозначений предмет емпіричного споглядання є явищем.” [2; с. 127].

Чуттєвість – це не лише здатність сприймати враження, в ній повинні бути вміщені деякі моменти, які зроблять її активною людською здібністю. Людина здатна сприймати за допомогою законів, які є спільними для людських істот, тому що окрім множинних відчуттів є форми чуттєвості. Іншими словами кажучи, є в нас щось таке, що одразу надає форму предметності – “дає” предмет у просторі і часі. Отже, простір і час Кант вважає, перш за все, формами чуттєвості.

Простір і час – свого роду “герої” трансцендентальної естетики: “Отже, в трансцендентальній естетиці ми, перш за все, ізолюємо чуттєвість, відволікаючи все, що мислить при цьому, розсудок, за допомогою своїх понять, так, щоб не залишилося нічого, окрім емпіричного споглядання. Потім ми відокремлюємо від нього все, що належить відчуттю, так, щоб залишилось лише чисте споглядання і лише одна форма явищ, єдине, що може бути нам дане чуттєвістю a priori. При цьому дослідженні виявиться, що існують дві чисті форми чуттєвого споглядання..., а саме – простір і час.” [2; с. 129].

Простір і час в “Критиці чистого розуму” розглядаються в принципі за одною схемою. Є лише деякі відтінки відмінностей [3; с. 365]:

Простір і час не є лише емпіричними поняттями, що випливають із зовнішнього досвіду.

Простір і час – лише необхідні апріорні споглядання, що лежать в основі споглядань – в основі всіх споглядань взагалі.

Простір і час є не дискурсивні, або, як їх ще називають, загальні поняття, а чисті форми чуттєвого споглядання.

Простір і час виступають як безкінечно дані величини. При характеристиці часу ще є доданий один пункт, у нім визначена відмінність між часом і простором: “Час має лише один вимір: різні часи існують не разом, а послідовно (різні простори, навпаки, існують не один після одного, а одночасно)” [2; с. 136].

На той час мали місце два традиційні підходи і важливим є висновок, який у результаті, зробив Кант: простір і час не суть і не речі з-посеред речей, ні матеріал, ні субстанція і тому не повинні бути з ними ототожнені; але вони і не повинні бути зовсім відірвані від речей, точніше, від нашого, людського відношення до речей. Що ж – в позитивному розумінні – є простір? Що є час?

Кант прагне довести, що простір і час – в якості фундаменту, критерію форми існування предметів – є все-таки споглядання, уявлення, хоча вони є особливими. Основним аргументом на користь “споглядальної природи” даної форми є наступне: час (так як і простір) – один. “Різноманітні часи (простори) є лише суттю частини одного і того ж часу (простору)” [2; с. 137].

Завдяки доведенням про те, що час (простір) – одне і що воно безкінечне, вважаються доведеними:

1) чуттєва природа часу як критерію, всіх форм і актів емпіричного споглядання предметів (тому простір і час розуміють, за Кантом, як форми чуттєвого споглядання);

2) неемпірична природа цього “чуттєвого споглядання” (тому простір і час визначаються як “чисті форми” чуттєвого споглядання) [3; с. 369].

Специфіка часу (у порівнянні з простором), визначається завдяки тому, що простір асоціюється з “зовнішнім”, а час – з “внутрішнім” відчуттям. “За допомогою “зовнішнього” відчуття ми уявляємо собі предмети, які знаходяться за межами нас, і завжди в просторі. В ньому вже є вони встановлені, або можна встановити їх зовнішній вигляд, величину і відношення один до одного” [2; с. 129].

“Внутрішнє” відчуття визначається спочатку спогляданням “душею” самої себе, або “спогляданням” нами наших внутрішніх станів. “За своїми межами ми не можемо споглядати час, так як ми не можемо споглядати простір всередині нас” [2; с. 130].

Отже, з точки зору Канта, лише деякий найперший контакт людини, людської чуттєвості з світом можна визнавати як пасивне сприйняття зовнішніх подразників чи взаємодій. Але, все-таки, в основі людської чуттєвої здібності є те, що в самій чуттєвості як у чисто фізичній “системі” не вміщене. Це і є апріорні форми простору і часу. Згодом, Кант ставить перед собою завдання відокремити розсудок від чуттєвості і водночас об’єднати їх.

2.2. Вчення про розсудок

Перш за все, Кант визначає розсудок, відділяючи його від чуттєвості.

“Сприйняття нашою душею, здатність її отримати уявлення, оскільки вона якимось чином підпадає впливу, ми будемо називати чуттєвістю; розсудок – це здатність самостійно відтворювати уявлення, тобто спонтанність пізнання. Наша природа така, що споглядання можуть бути лише чуттєвими, тобто містити в собі лише спосіб, за допомогою якого предмети впливають на нас. Здатність осмислити предмет чуттєвого споглядання є розсудок.” [2; с. 155]. Тобто, розсудок не є здатністю споглядання, а нечуттєва здатність пізнання. Позитивно розсудок визначається і спонтанністю пізнання і здатністю мислити.

Кант спонукає нас до роздумів: що ми робимо, коли думаємо, робимо висновки? Тим самим, вчення про розсудок стає найголовнішою складовою частиною вчення Канта про людську свідомість – і її мислительно-чуттєвими механізмами свідомості, і відрізняються від останньої. Перед нами тепер виникає інша сторона людської свідомості – та, що є в судженнях, поняттях, логіці, осмисленні.

Отже, розсудок – це є і здатність мислити у визначеній незалежності від чуттєвих вражень.

У результаті своєї діяльності Кант розробляє унікальне філософське вчення, яке має велике значення для історії філософії. Логіка і діалектика, аналіз свідомості, пізнання і знання – все це Кант поєднав у єдиний теоретично-дослідницький комплекс.

При цьому вчення про розсудок (трансцендентальна аналітика) і вчення про розум (трансцендентальна діалектика) у межах кантівської “Критики чистого розуму” становлять разом трансцендентальну логіку, яка має ряд переваг над формальною логікою:

Містить аспекти, які не вивчала і не розглядала формальна логіка.

Пов’язує форми мислення з людською діяльністю.

Вивчає розсудок під кутом зору його апріорних форм та структур.

Також філософ розмірковує над здатністю судження, кажучи, що у людини є деяка природна здатність розмірковувати, або її вже немає. Як зазначає філософ: “... спонтанність нашого мислення вимагає, щоб ми розглянули, сприйняли багатообразність та пов’язали отримані з неї знання. Тому дію я [Кант] називаю синтезом. Під синтезом в широкому розумінні я розумію приєднання різноманітних представлень один до одного та осмислення їх багатоманітності в єдиному акті пізнання.” [2; с. 173].

Філософ наголошує на тому, що синтез – дія здатності уявлення. Це така людська здібність, про яку він нічого конкретного сказати не може, лише стверджує, що люди володіють двома здатностями уявлення – репродуктивною та продуктивною [3; с. 387].

“Розсудок – пише Кант, – є, кажучи, здібність до знань. Знання заключаються у певному ставленні поданих представлень до об’єкта. Об’єкт є те, в понятті якого поєднане багатоманітне, охоплене спогляданням” [2; с. 195].

Певне місце у своїй творчості Кант приділяє дослідженню понять: мислення і пізнання. Осмислити можна який-небудь предмет, у тому числі і той, що не існує, тобто який ми ніколи не бачили. Для мислення достатньо поняття про предмет. Мислення є досить вільне в конструюванні предмета. Пізнання також оперує поняттями, але воно є завжди обмежене даними, багатоманіттям представлень, які відносяться до поданого предмету. У вченні про розсудок Канта цікавить вільна, спонтанна діяльність людини, яка пізнає, і є тісно пов’язана з продуктивним уявленням, але така діяльність, свобода, спонтанність, продуктивність якої не має нічого спільного з пізнавальним свавіллям, волюнтаризмом, суб’єктивізмом. Досягається це завдяки тому, що розсудок береться лише в єдності з чуттєвістю, його загальні поняття (категорії) виступають лише в зв’язку з спогляданнями.

Все, про що раніше в Канта йшла мова, “нанизане” на проблему категорій. Пояснення Канта тут повністю визначені. Він поділяє трансцендентальну аналітику, чи вчення про розсудок, на аналітику понять та аналітику основоположень. У трансцендентальній аналітиці поняття досліджуються не будь-які, а тільки чисті поняття розсудку. Для Канта чистими поняттями розсудку є лише категорії філософії, які він “виводить” із формально-логічної класифікації суджень і які він представляє у вигляді наступної схеми [3; с. 401]:

Таблиця категорій

Кількості: єдність

множина

цілокупність

2 3

Якості: реальність Відношення:

заперечення присутність і самостійне

обмеження існування;

причетність і залежність,

спілкування

Модальність

Можливість – неможливість

існування – неіснування

необхідність – випадковість

Час відіграє головну роль у кантівській інтерпретації категорій. “Застосування категорій до явищ стає можливим при посередництві трансцендентального часового визначення, яке як схема розсудкових понять опосередковує підведення явищ під категорії” [2; с. 221].

Цей вислів потрібно сприймати в тому розумінні, що будь-яка категорія може бути введена і розглянута через яку-небудь специфічну часову діалектику. Що ж стосується Канта, то дослідження категорій у нього не завершується аналізом часового схематизму. Він продовжує апелювання до категорій при вивченні чистого розуму.

2.3. Чистий розум: ідеї, протиріччя, долі

Розум – третя здатність людини, яка аналізується Кантом у розділі “Трансцендентальна діалектика”. У його вченні про розум метафізика є найвища ціль.

Якщо розсудок – це є здатність підводити під правила і він спрямований на досвід чи який-небудь предмет, то розум вже спрямований на розсудок, опосередкований ним. Розум існує в поєднанні з розсудком і чуттєвістю. Поняття розуму, на відміну від понять розсудку, не мають відповідних понять у досвіді. Немає такого предмету як душа. Неможливо виявити душу дослідом. Але та частина метафізики, яка досліджує тепер вчення Канта, не може не говорити про духовну цілісність людського “Я”. Ще складніша, за Кантом, доля людської думки у тих випадках, коли вона має справу з такими цілісностями, які позначаються словами “Бог”, “безсмертя душі” і т.д. Різні релігії по-різному змальовують і сприймають божество. Але Канта у даному випадку цікавить те спільне, що є між усіма релігіями. Він чинить як людина, котра прагне врятувати віру у Бога, але саме поняття Бога вважає цілком специфічним, принципово за межами досліду.

Основні аспекти кантівського визначення розуму:

Розум – це здатність опосередкованого, що прямо не стосується досвіду, пізнання.

Розум – це здатність до найвищого підсумовування, синтезу, єдності пізнання.

Розум – здатність утворювати поняття.

Розум – “здатність давати принципи” [2; с. 340].

Розум – здатність створювати умови води [3; с. 412].

Канта, перш за все, цікавить здатність людини мислити всезагальністю і мислити за допомогою неї.

Кант створює узагальнюючу схему, за допомогою якої дає визначення терміну – ідея [; с. 415].

У витоків пізнання – уявлення (representatio).

Йому підпорядковується свідоме уявлення (perceptio).

Сюди належать відчуття – вони мають відношення до суб’єкта, це модифікація його станів.

На них базується об’єктивна перцепція – пізнання (cognitio).

Воно постає як споглядання чи поняття (conceptus).

Поняття, в свою чергу, бувають чистими та емпіричними.

Чисте поняття може мати свій початок в розсудку – notio.

А поняття, яке складається із notiones і виходить за межі будь-якого можливого досліду, і є ідея, або поняття розуму.

“Під ідеєю, – пише Кант, я розумію таке необхідне розуміння розуму, для якого в почуттях не може бути поданий ніякий адекватний предмет” [2; с. 358].

Також він стверджує, що ідея ніколи не може бути in concreto подана повністю і адекватно.

Трансцендентальність ідеї Кант визначає і як категорії, які розширені до безумовного. Є три класи ідей:

1) абсолютна єдність суб’єкта, який мислить, досліджують психологічні ідеї;

2) при абсолютній єдності цілого ряду умов явищ виникають космологічні ідеї;

3) при вивченні абсолютної єдності всіх предметів взагалі мають місце теологічні ідеї [3; с. 418].

Багато уваги приділив Кант також вченню про антиномії, які пов’язані з космологічними ідеями.

Суть і зміст тієї частини “Критики чистого розуму” Канта, де є філософські судження про Бога – і водночас – вчення про чистий теоретичний розум – досить суперечливі. Але прагнення розуму до кінцевої завершеної картини світу, до пошуку основи всіх основ, тобто до ідеалу чистого розуму, – ось, власне, раціональна передумова всіх теоретичних розмірковувань про Бога, байдуже, чи говорить про це філософ, теолог, віруюча людина. Докази можуть будуватися по-різному, але в них є спільна структура та спільна логіка руху думки. Якщо є ланцюг причин, то, значить, десь існує і причина всіх причин. Якщо існує можливість здійснювати добрі вчинки, можливість вибирати між добром і злом, то і в таких діях повинне бути останнє “джерело”.

Інакше кажучи, рухаючись через ряд умов до безумовного, люди часто приходять до ідеї про Бога.

Регулятивний принцип розуму існує, за Кантом, у наступному: рухаючись від цілісностей, створених розсудком, ми вважаємо за цілісність усіх цілісностей потім і розум, який є всім розумам розум, а також добро, яке є добро всій доброті. Кант змальовує шлях, і одночасно спільну логіку руху розуму, які народжують ідею особистого Бога.

Останні розділи твору приділяють увагу практичному розуму. Всі його [Канта] інтереси поєднуються у наступних трьох запитаннях [3; с. 440]:

Що я можу знати?

Що я повинен зробити?

На що я можу надіятися?

Тобто, практичний розум – світ моральності, права, людського спілкування.

ІІІ. Моральність і “категоричний імператив”

Вловити суть основних понять етики Канта дуже складно, тому що це – важливий, дуже складний твір, де є система понять, багато з яких, виражені для нас такими словами як щастя, обов’язок, совість, воля, мають цілком специфічний зміст і взаємодіють з наступними філософськими термінами: автономія волі, категоричний імператив та інші. Це важливо тому, що гуманістична етика Канта – досягнення людства, що за складним переплетенням понять є турботи, тривоги, прагнення великого філософа-гуманіста, які не застаріли, а сьогодні набули ще глибшого змісту.

При розв’язанні цієї проблеми Кант спирається на два твори: “Критику чистого розуму” та “Обгрунтування метафізики моралі”.

У центр уваги філософ ставить проблему свободи, але це – чиста, трансцендентальна свобода в її абсолютному значенні. В неї є і свій специфічний образ, але головне полягає у нерозривному внутрішньому діалектичному взаємозв’язку свободи та морального закону, здатності людини орієнтуватися на моральні принципи та основи. Специфічно–етичним різновидом свободи стає добра воля, яка є те, без чого людині не потрібні – розсудок, здатність судження, мужність, рішучість, цілеспрямованість: “... вони можуть бути в найвищій мірі дурними і шкідливими, якби не добра воля...” [2; с. 228].

Щодо щастя, то Кант вважає: “Бути щасливим – це необхідне бажання кожної розумної, але “кінцевої” істоти, яке визначає основу її здібності бажання” [2; с. 332]. Він не рекомендує людині долати здатності бажання і прагнення до щастя, бо добре розуміє їх неподоланість. І тим більше, не рекомендує вирушати переслідувати нещастя. Зовсім ні. В цьому і полягає, змальована Кантом, драма моральності, драма моральної істоти, що людина, на його думку, не може не прагнути до щастя, бо не може не наслідувати законів життя. А “життя” – є здатність істоти за законами здатності бажання. Здатність бажання – це здатність істоти через свої уявлення бути причиною дійсності предметів цих уявлень. Задоволення є уявлення про відповідність предмета чи вчинка з суб’єктивними умовами життя, тобто зі здатністю причинності, якою володіє уявлення у відношенні дійсності його об’єкта (чи визначення сил суб’єкта до діяльності для того, щоб створити його)” [2; с. 320].

Кант продовжує далі розвивати тему морального закону в собі. На його думку, сама мудрість, яка взагалі-то більше існує в образі дії, ніж у знанні, все ще потребує науку не для того, щоб в неї навчатися, а для того, щоб ввести у використання її застосування та закріпити його. Тепер добра воля починає наповнюватися більшим змістом. Це – чуттєва моральна здатність людини сприймати голос практичного розуму, який є стійким до його побажань, відчувати повагу до морального закону. А найвищий моральний закон, категоричний імператив формулює Кант так: “Поступай так, щоб максима твоєї волі завжди могла мати також і силу принципу всезагального законодавства” [2; с. 347]. Все це, як правило, розмова про моральний ідеал. У реальному житті важко знайти таких людей, які б у всіх випадках дотримувалися кантівських рекомендацій. Категоричний імператив слід розуміти наступним чином: уникай робити людину і людство тільки засобами для досягнення власних цілей; справжньо-моральною є така дія, в якій людина і людство виступають як абсолютні цілі.

Очевидним є те, що кантівський етичний гуманізм не є ні абстрактним, ні безсильним. Це вчення, яке пережило свій час тому, що було спрямоване на всі часи та адресоване всьому людству. Повага до обов’язку, до морального закону – ось що передає великий Кант. Він вважає, що саме так і тільки так, потрібно будувати вчення про моральність. І лише нам, людям, вирішувати чи підходить для нашого часу такий підхід до проблем моральності, чи ні.

Висновки

І. Кант, засновник німецької класичної філософії, поклав в основу своєї філософії принцип активності, згідно з яким знання виникають внаслідок інтелектуальної конструктивної діяльності: людина лише тоді здатна угледіти щось у дійсності, коли вона збудує у своїй свідомості певну її модель; завдяки послідовному проведенню цього принципу І. Кант розробив струнку та деталізовану картину людського пізнання, а також зробив вагомі внески у цілу низку філософських дисциплін.

У працях філософа знаходимо відповіді на такі важливі запитання, як: У чому полягає обов’язок людини перед собою? Чи є обов’язком людини перед собою “звеличення своєї моральної досконалості”? У чому обов’язок доброчинності у ставленні до інших людей? Ці та інші важливі і на сьогоднішній день запитання, які є поставлені, вирішені яскраво, глибоко, зріло, гуманно.

Потрібно зазначити те, що весь зміст та задум філософії І. Канта міститься у наступних словах: “Дві речі наповнюють душу завжди новим і все більш сильним здивуванням та благоволінням, чим частіше і триваліше ми роздумуємо про них, – це зоряне небо наді мною та моральний закон в мені”. На це була спрямована дослідницька діяльність великого філософа, натхненна гуманістичними загально-людськими цінностями.

Використана література

Петрушенко В. Л. Філософія: Навчальний посібник для вузів І-ІV рівнів акредитації. – К.: КАРАВЕЛА, 2001. – 448 с.

Асмус В. Ф. и др. Кант И.: Сочинения в 6-ти томах (Т. 2), - М.: Мысль, 1966. – 325 с.

Мотрошилова Н. В. Рождение и развитие философских идей: Ист.-филос. очерки и портреты. – М.: Политиздат, 1991. – 464 с.