Г. Грабович / М. Павлишин – дослідник української літератури.

Д-р Григорій Юлійович Грабо́вич, англ. George G. Grabowicz (* 12 жовтня 1943, Краків, Генерал-губернаторство) — український і американський літературознавець, професор кафедри української літератури Українського наукового інституту Гарвардського університету, засновник і головний редактор часопису «Критика» (Київ). З травня 2012 р. — голова Наукового товариства Шевченка у США. Його дослідження стосуються історії української, польської, російської літератур та їхніх взаємовідносин.

Марко Павлишин (нар. 1955, Австралія) — літературознавець, професор університету ім. Монаша, академік. Ініціатор і перший голова Асоціації Україністів Австралії (від 1990). Автор численних публікацій та книжкових видань, присвячених дослідженню української літератури, перекладач на англійську творів сучасних українських письменників. Очолює Школу мов, культур та лінгвістики, а також Центр українських студій імені Миколи Зерова в австралійському Університеті Монаша. Є автором книжок «Канон та іконостас» (1997) та «Ольга Кобилянська: Прочитання». (2008).

Посутнім прагненням говорити "канонізовано" про видатні явища українського письменства позначені книги Грабовича "До історії української літератури", 1997; і М. Павлишина "Канон та іконостас", 1997. Вони містять матеріал майже з усіх періодів історії та теорії української літератури, та ще й освітлений дуже індивідуально. Матеріал має вибірковий характер, трактується він інколи за принципом "навпаки", але окремі координати його ніби перехрещуються і мимоволі наштовхують на потребу третьої думки про них.

У книжці Г. Грабовича "До історії..." "кривим" є хіба що незвичний у нас бунт автора проти деяких усталених у материковому українському літературознавстві стереотипів. Таке бунтарство, до речі, присутнє і в книзі М. Павлишина, тільки об'єкти для цього обрано інші й форма осмислення їх позначена дещо іншою, ні у Г. Грабовича, колористикою. М. Павлишин, здається, менш категоричний у висловах, але хто доведе, що для літератури в широкому розумінні перше є більш прийнятним, ніж друге.

Г. Грабович лише зрідка робить екскурси в літературу найновішого періоду, точніше — В літературу України XX ст. Коло його найбільших зацікавлень — література класична — від початків її та "Слова про Ігорів похід" до явищ літератури нової, переважно першої половини XIX ст. Водночас він постійно звертається до фактів наукового осмислення сучасного літературного процесу і теоретичної думки про нього, що виказує в дослідникові послідовні аналітичні здібності і широку літературознавчу ерудованість. Належності своєї до якоїсь літературознавчої школи дослідник відверто не декларує, але з його теоретичних міркувань можна дійти висновку, що він не прихильник "давніх" — і хронологічного, й ідеологічного, і стильового — прочитань літпроцесу, натомість продуктивною вважає теорію рецепції, обґрунтовану Гансом-Робертом Яуссом. Ця теорія гарантує історичність літератури саме в її сприйнятті, котре є не якоюсь колективною психологією, а системою об'єктивізованих сподівань, обрієм сподівань. Найбільша вартість теорії рецепції полягає, мабуть, у тому, що вона постулює системність історичних змін літератури.

М. Павлишин своє теоретичне бачення літпроцесу пов'язує з принципами риторики, яка передбачає і рецепцію (публіку), і ритора (письменника), і виховний, сказати б, наслідок їхньої "співпраці". Це ніби інший і ширший підхід до явищ творчості, ніж підтримувана Г. Грабовичем "теорія рецепції", але фактично маємо справу лише з "розшифруванням" її. М. Павлишин застосовує принципи риторики для осмислення переважно найновішої літературної історії України, але розуміння їх викладає під час аналізу кількох явищ літератури давнішої, класичної, зокрема — "Енеїди" І. Котляревського. Тут Г.-Р. Яусса названо тільки в іншому написанні ("Ганс-Роберт Явс"), але його теорію витлумачено так, як і в Г. Грабовича. Глибше розкрито хіба що значення Яуссового "обрію сподівань". "Літературний твір, — пише М. Павлишин — промовляє до публіки певними аргументами, завданням яких є або підтвердити, або змінити її обрій сподівань. "Аргумент" у цьому контексті — це, звичайно, не зашифроване абстрактне речення, а естетична стратегія, що змінює способи бачення та почування. Зацікавлення аргументаційним виміром літературного твору, отже, це зацікавлення питанням про те, як твір бере.участь у процесі історичної зміни".

У дискусії М. Павлишина і Г. Грабовича цей консенсус загалом проглядається, за винятком, можливо, одного моменту: М. Павлишин у кінці своєї статті-рецензії говорить, що праця Г. Грабовича, з одного боку, є блискуче написана книжка, а з іншого — однобічна, деколи жовчна полеміка.

65. Модернізм як проблема літературознавчого дискурсу. Праці С. Павличко, Т. Гундорової, М. Моклиці та ін.)

Такий перелом щодо статусу і природи слова, а саме — його ПроЯвлення (себто проявлення словесної форми й одночасне явлення його смислу) — означало руйнування авторитетного і законного імені, тотожного з місцем Батька у культурі. Мовомислення вбирало в себе екстатично-естетичну ніцшеанську "вищу культуру", як у методології М. Євшана, з'єднувалося з бажанням, як у творчості В. Винниченка, відновлювало гностичну потугу слово- і світотворення, поєднуючись з індивідуалізмом, як у І. Франка, та міфологізмом слова-тіла, як у Лесі Українки. Такі іпостасі модерної дискурсії, яка водночас стає онтологією і риторикою, досліджуються в книзі Т. Гундорової на основі текстів українських творів і української критики. У монографії розроблено також типологію естетико-культурологічних концепцій раннього українського модернізму (спіритуальний та культурний різновиди), а також простежено зміну ідеологій "загальнонародної"- та "вищої" культури.

Новим у дискурсивній теорії було те, що Т. Гундорова запропонувала аналіз внутрішніх типів (підвидів) дискурсивних практик, які, наприклад, формують модерністський дискурс у поезії молодомузівців, і аналіз зрілих дискурсивних практик у творчості В. Винниченка, що розгортається в явище інтертекстуальності, оскільки побудоване на переплетінні різних форм дискурсу. (При цьому аналізуються перспективи дискурсивних перетворень, а не абстрактно-узагальнений модерністський дискурс.)

Звичайно, такі утворення неповні, бо майже кожен з авторів-модерністів пропонує власні різновиди дискурсивних форм. Однак авторка прагнула не побудови системи, а відкриття принципу модерністських формотворень, дискурси, що розгортається в проміжку від прагматики до нового міфологізму.

Аналіз дискурсійних перетворень у ранній період формування модернізму дав змогу авторці відмовитися від надмірної переоцінки так званого "високого" модернізму, який став основою модерністського канону в західному літературознавстві. Відсутнє в неї також прагнення знайти "наймодерніше з модерністського" в українській літературі, швидше — показати перетікання і колекцію різних модерністських практик. Сповідуючи принципи феноменологічної критики, Т. Гундорова свідомо підкреслила у назві книжки, що це має бути постмодерна інтерпретація. В такий спосіб протиставлено метод авторки об'єктивному історизму, оскільки наука, як і всяка інтерпретація, є лише різновидом нарації, створеної в певний час і певною людиною. Такий підхід виявляє закамуфльований у кожному дослідженні суб'єктивізм і вибірковість. Так само було важливим підкреслити, що постмодернізм — це не лише художній процес, але й тип критики, а також присутність нинішньої ситуації кінця віку. Аналізуючи процеси столітнього минулого, авторка шукала відповіді на питання сучасності, І передусім щодо "проклятих" питань модернізації української літератури.

У дослідженні С. Павличко "Дискурс модернізму в українській літературі" (1997, друге видання — 1999) подібні (чи дотичні до них) питання розглянуті у виразніше підкресленому історико-літературному плані. Авторка проаналізувала майже всі етапи становлення та розвитку українського модернізму, який, на її думку, так і не відбувся "в повному обсязі". Вона розглядає тільки вияви його в різний час чи "уламки" в творчості того чи того автора. Висхідним принципом для неї є переконання, що терміном "модернізм" в українській літературній історії позначені явища різних періодів і часто — діаметрально протилежного змісту. Адже модернізм рубежу XIX— XX ст. (неоромантизм) мав інші форми й завдання, ніж модернізм десятих років ("молодомузівці" й "хатяни"); модернізм 20-х (неокласики, подекуди — М. Хвильовий) узагалі був "прихованим", а модернізм сорокових (письменники української еміграції) щодо попередніх модернізмів був настроєним критично в принципі. Модерністи 50—60-х років ("Нью-Йоркська група") оголошували себе відірваними від будь-яких традицій не лише модерністського характеру, а й будь-яких літературних "ізмів". Щоб знайти всьому цьому хоч якийсь "спільний знаменник", С. Павличко змушена була підійти до українського модернізму "не як до набору стильових, формальних або жанрових принципів, а як до певної мистецької філософії, певної моделі літературного розвитку в нашому столітті".

Характерна риса дослідження С. Павличко — широкий європейський контекст, зв'язок його з теоретичними засадами, виробленими у працях З. Фрейда, ф. Ніцше, Т. Адорно, Й. Габермаса, М. Фуко та ін. Але ні європейський модернізм як система художніх явищ, ні теорія європейського модернізму не є моделлю, на яку накладається український модернізм чи оцінюється за нею. Йдеться про широкий інтелектуальний, філософський, естетичний контекст певних явищ, а не про механістичне накладання однієї моделі на іншу.

67. Сучасне франкознавство

Найбільш резонансними науковими форумами, які організував та успішно провів Інститут, були конференції: “Академік Михайло Возняк і розвиток української національної культури” (1990); “Іван Франко і національне відродження” (1991); “Академік Василь Щурат – письменник і вчений” (1996). У 1997–1999 роках проведено наукові конференції під загальною назвою: “Іван Франко: погляд через століття”; “Твоїм будущим душу я тривожу…” (До 100-річчя від часу написання поеми “Мойсей”) (2005); “Із секретів творчості Івана Франка: інтерпретація Франкового тексту” (2007); “Твоєму генію мій скромний дар…” (До сторіччя видання Шевченкового “Кобзаря” за редакцією Івана Франка) (2008). Епохальними для Інституту франкознавства, як і для всієї академічної спільноти, стали ювілейні міжнародні наукові конґреси “Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин” (1996) та “Іван Франко: дух, наука, думка, воля” (2006).

Найсоліднішими науковими публікаціями, до яких причетний Інститут, є збірники матеріалів міжнародної конференції “Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин” (1998) та міжнародного наукового конґресу “Іван Франко: дух, наука, думка, воля” (2008), тритомник (у чотирьох книгах) Івана Денисюка “Літературознавчі та фольклористичні праці”, перевидання Франкового п’ятитомного збірника “Апокрифи і легенди з українських рукописів” (передмова Ярослави Мельник) та шестикнижжя “Галицько-руські народні приповідки” (упорядкування та передмова Святослава Пилипчука). Побачили світ також монографії: Тараса Пастуха “Романи Івана Франка” (1998), Ярослави Мельник “З останнього десятиліття Івана Франка” (1999), Василя Ніньовського “Поетичні форми Івана Франка” (2000).

Науковці Інституту зосереджують увагу на дослідженні науково-методологічних концепцій Івана Франка, інтерпретації його текстів, вивченні невідомих та архівних матеріалів (“білих плям” франкознавства) та ін.

Інститут франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка є одним із координаційних центрів франкознавчої науки в Україні.

Розвиток філологічної науки у нашій країні спонукає знову й знову задумуватися над еволюцією франкознавчої думки і визначити стратегії подальших досліджень у цій царині.

Нині можна спостерегти тенденцію до універсалізації франкознавства, яке намагається бути адекватним універсалізмові письменника. Помноження аспектів дослідження, приплив нових франкознавчих кадрів вимагає розширення й популяризації творчого доробку ученого. Ретельного вивчення вимагають першоджерельні матеріали, до яких належать твори письменника, його численні наукові праці у всій їх сукупності та дотичні до його особи документи – листи, мемуари, рецензії тощо. Незменш цікавою є проблематика контактології Іван Франка із сучасниками, популяризації його творчості у країнах світу.

68. Сучасне лесезнавство

А. Музичка зробив вагомий внесок у формування наукових засад українського лесезнавства, початком якого є 20-ті роки ХХ ст. Його справедливо можна назвати фундатором наукового студію- вання Лесі Українки в зазначений період. Науковий доробок літературознавця про Лесю Українку складається з таких статтей: − [Рецензія на книгу] М. Зеров. Леся Українка. Критично-біографічний нарис; − Леся Українка. Її життя, громадська діяльність і поетична творчість; − Драматична творчість Лесі Українки та її розуміння; − Революция 1905 года и творчество Леси Украинки; − Леся Украинка и еѐ творчество; − Борьба Леси Украинки против натурализма и декадентства в 90-х годах ХІХ в. Статті А. Музички відіграють суттєву роль у заповненні прогалин у концепціях української літературознавчої думки загалом і лесезнавства зокрема. У лесезнавчих студіях А. Музички доволі ґрунтовно реалізувався широкий спектр органічних складників розвитку національної літератури.

69. Сучасне шевченкознавство

2012–2015 роках вийшла друком шеститомна «Шевченківська енциклопедія» – фундаментальне багатопрофільне видання, в якому викладено основні відомості про життя, творчість і особистість Тараса Шевченка, його епоху та оточення, місце в національній та світовій культурі, підсумовано понад півторасторічний досвід вивчення всіх аспектів шевченкіани в українському та зарубіжному шевченкознавстві.
Протягом 2014–2018 рр. відділ працює над фундаментальним дослідженням «Рецепція творчості Шевченка: літературознавчий аспект». Об’єктом опрацювання є літературна та епістолярна спадщина Тараса Шевченка, джерельна база шевченкознавства (документи, мемуари тощо). Мета науково-дослідної теми полягає у комплексному вивченні сприйняття та інтерпретації літературного доробку Шевченка в критиці ХІХ–ХХІ ст. (у тому числі зарубіжній), трансформації тем і мотивів його поезії у творчості наступників, впливу Шевченка на українських та зарубіжних поетів у генологічному аспекті. Дослідження здійснюється на основі сучасної літературознавчої методології: герменевтичного, культурно- та порівняльно-історичного, психоаналітичного, рецептивного, неоміфологічного та текстуально-аналітичного методів.
У 2015 р. у межах реалізації завдань планової теми працівники відділу оприлюднили 32 наукові публікації у вітчизняних і закордонних виданнях. Зокрема, вийшли друком збірка О. Бороня «Поет і його проза: генеза, семантика і рецепція Шевченкової творчости» (18 обл.-вид. арк.) і монографія Д. Єсипенка «Повісті Бориса Грінченка “Серед темної ночі” та “Під тихими вербами”: історія текстів і тексти в історії» (11 обл.-вид. арк.). Опубліковано також 6 популяризаторських статей у пресі. Виголошено 18 доповідей на наукових конференціях, круглих столах і симпозіумах різного рівня (міжнародних і всеукраїнських) в науково-освітніх установах Ізмаїла, Києва, Канева, Нью-Йорка та Харкова.

Відділ регулярно проводить наукові Шевченківські конференції (спільно з Черкаським науковим центром шевченкознавчих досліджень). Співробітники відділу беруть участь у Міжнародних конгресах україністів та Міжнародних славістичних конгресах, шевченківських конференціях у Київському національному університеті, вузах Сімферополя, Кам’янця-Подільського та ін., а також конференціях та семінарах у наукових інституціях Варшави, Відня, Санкт-Петербурга тощо.

70. Літературознавство кінця ХХ початку ХХІ

Суттєві зміни в українському літературознавстві відбулися в період утвердження державності. Здобуття Україною незалежності створило умови для повернення в літературознавство науково-критичних досліджень М. Грушевського, С. Єфремова, Б. Лепкого, М. Возняка, Л. Білецького, М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Я. Гординського, М. Гнатишака, Д. Чижевського. Об'єктивна оцінка літературного процесу постає в "Історії української літератури XX століття" (за ред. В.Г. Дончика) в двох книгах (1998 р.), "Історії української літератури XIX століття" (за ред. М.Т. Яценка) в трьох книгах (1995—1997 рр.), з "Історії українського літературознавства" М. Наєнка (1997 р., 2001 р.). Стало доступним для науковців, студентів і учителів літературознавство діаспори, зокрема праці Ю. Лавріненка, Ю. Шереха, Б. Кравціва, І. Фізера, Б. Рубчака, Л. Рудниць-кого, Л. Онишкевича, В. Державина, Івана Кошелівця, І. Качуровського, Г. Грабовича.

В арсеналі сучасних українських літературознавців, крім уже випробуваних методів, таких як біографічний, культурно-історичний, порівняльно-історичний, психологічний, психоаналітичний, міфологічний, структуралістський, нові: постструктуралізм, деконструктивізм, фемінізм, пост-колоніалізм, рецептивна естетика.

Сучасне українське літературознавство, як відзначає Л. Голомб, "переживає великі труднощі, пов'язані з процесом становлення нової методології, але ці труднощі, мабуть, неминучі і вказують скоріше не на кризу, а на початок виходу з неї, бо ж знаменують пошуки нових продуктивних шляхів вивчення літератури"1. У доповіді на І конгресі Міжнародної асоціації україністів І. Фізер сказав: "Кінець науки починається тоді, коли одну понятійну систему проголошують універсальною в часі і просторі. Тоді вона стає міфом, догмою чи псевдорелігією і як така, у кращому випадку, веде до цензури, а в гіршому — до інквізиції, концтабору чи ГУЛАГу. Так було в недавньому минулому, але вірю, що такого проголошення на Україні вже більше ніколи не буде".