Літературознавчі дослідження І. Дзюби. Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація».

Сьогодні Іван Михайлович Дзюба широковідомий літературознавець і критик, публіцист, діяч культури, член НСПУ. У колі його дослідницьких інтересів—сучасний літературний процес в Україні, творчість українських письменників минулого (Т.Шевченка, О.Кобилянської, Лесі Українки, О.Довженка та ін.), сучасний стан і розвиток української мови тощо. Він автор книжок "Вітчизна у нас одна", "Автографи відродження", "У всякого своя доля" та ін. В середині 1990-х років був міністром культури України. Нині—головний редактор літературно-мистецький журналу "Сучасність". Лауреат премії ім. О.Білецького та Фонду родини Антоновичів.

Працю І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" можна розглядати як етап боротьби української інтелігенції з тоталітарним режимом. Та, на жаль, багато зазначених у роботі проблем середини 60-х років минулого століття постають сьогодні ще гострішими. Безпосереднім поштовхом для написання цієї праці стало проведення у 1965 році в Україні репресій проти української інтелігенції. У серпні-вересні 1965-го року у Києві, Львові, Луцьку, Івано-Франківську та Тернополі були заарештовані близько трьох десятків молодих українських інтелігентів. 4-го вересня у Києві під час прем'єри кінофільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» до протестів проти політичних репресій закликали поет Василь Стус та Іван Дзюба.

В праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», написаній під впливом тих подій, Іван Дзюба з марксистських позицій проаналізував національно-культурну політику радянської влади в Україні. 1966 року автор відправив свою роботу першому секретарю ЦК компартії України Петру Шелесту та голові уряду УРСР Володимиру Щербицькому, а її російський переклад — керівництву КПРС.

В «Інтернаціоналізмі чи русифікації?» Іван Дзюба доводив, що компартія ще за часів Сталіна перейшла на позиції російського великодержавного шовінізму. Свою аргументацію автор побудував переважно на цитатах з творів Леніна та партійних документів 20-х років. Він уважав, що політика КПРС, зокрема щодо України, суперечить корінним інтересам українського народу і вбачав вихід у поверненні до ленінських принципів національної політики.

Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» поширювалася у самвидаві, а у лютому 1968 року була опублікована у журналі «Сучасність».

Вона без дозволу і відома автора неодноразово видавалася за межами Радянського Союзу українською, англійською, російською, китайською, французькою та італійською мовами. В Україні цей твір був опублікований тільки 1990-го року у журналі «Вітчизна», а окремою книгою вперше виданий 1991-го року.

62. Риси відродження наукової думки в рамках марксистської методології. (1970 – 1980-і роки)

63. Зарубіжні дослідження української літератури (Луцький, Геник-Березовська, Ласло-Куцюк, Неуважний, Неврлий, Тарнавський та ін.)

Чи не є згадана "одностильовість" шляхом до ізольованості, замкненості української літератури? Думається, що ні. В 90-х роках з'явилося немало публікацій, які свідчать, що Україна з її літературою на різних історичних етапах була неодмінною складовою частиною світового контексту, обов'язковим предметом для сприйняття як самодостатнього феномену. Давніший період цієї проблеми ґрунтовно досліджений Д. Наливайком у праці "Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI—XVIII століть" (1998), а новіший — у колективній роботі за редакцією того ж автора "Українська література в системі літератур Європи і Америки XIX—XX ст." (1997). Якщо перша праця належить більше до імагології (галузі історичної компаративістики), ніж "чистого" літературознавства, то друга являє собою суто літературознавчу студію про означений у її назві аспект дослідження. На великому фактичному матеріалі автори роботи розкрили глибоку включеність українського письменства у літературний процес двох континентів і його активну співпрацю в цьому процесі. Контактно-генетичним зв'язкам, проте, відведено в дослідженні щонайменше місця, зате перевага надана порівняльно-типологічним студіям, суб'єктом яких виступають стильові течії і жанрові структури. Саме за ними тільки й можна характеризувати рівень тієї якості, яку українська література привносить у світову і навпаки — сприймає із світової в лоно власної художності.

Ю. Луцький - автор численних англомовних досліджень творчості українських письменників XX-го століття, ґрунтовної історії української літератури XX століття, англомовних українознавчих довідників та енциклопедій, журналу Canadian Slavonic Papers (1956–1961), перекладів, зокрема праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Автор праць Literary Politics in the Soviet Ukraine:1917-1934 (1956), Documentary Study of VAPLITE (1957), Between Gogol and Shevchenko (1971) та інших.

Ю. Луцький був редактором україномовних видань Української вільної академії наук (УВАН), зокрема «Самі про себе. Автобіографії видатних українців XIX століття».

Перекладав твори І. Багряного, М. Хвильового, В. Підмогильного та інших письменників.

Ласло-Куцюк Магдплина - автор праць «Шевченко в Румунії» (1961), «Дослідження українського фольклору в Румунії» (1965), «Румунсько-українські літературні взаємини ХІХ — початку ХХ ст.» (1972), «Питання української поетики» (1974), «Велика традиція» (1979), «Шукання форми» (1980), «Засади поетики» (1983), «Вогонь і слово» (1992), «Ключ до белетристики» (2000), «Творчість Шевченка на тлі його доби» (2002) та інших.

Флоріан Неуважний був відомий славіст, спеціалізувався на східнослов'янських літературах. Написав монографії про Маяковського, Еренбурга. Досліджував творчість Федора Тютчева, Костянтина Паустовського, Юрія Тинянова, Віри Панової і Юрія Бондарева. Автор численних розвідок про Янку Купалу, Якуба Коласа, Володимира Короткевича, Василя Бикова, Янки Бриля, Ригора Барадуліна й Максима Танка. За прихильність до творчости останнього з цих письменників Неуважний дістав жартівливе прізвисько «передовий танколог»^[1]. Публікував статті про творчість Павла Грабовського, Івана Котляревського, Мирослава Ірчана, Лесі Українки й — особливо ґрунтовно — Павла Тичини. Перекладав польською мовою українську, білоруську та російську прозу і поезію. Видав у своєму перекладі антологію поезії цих трьох народів «На тій землі» (1998). Переклав українською поемуТомаса Стернза Еліота «Видовбані люди» (The Hollow Men).

1983 року Флоріан Неуважний увійшов у склад Національної ради Товариства польсько-радянської дружби. Був головою товариства «Варшава — Київ», а також очолював фонд «Slavica Orientalia», який сприяв проведенню наукових досліджень літератури східнослов'янських народів, видавав художні твори цієї літератури, організовував культурно-науковий обмін з Латвією, Естонією та Росією й скликав міжнародні науково-теоретичні конференції.

У липні 2005 року Флоріан Неуважний став кавалером Командорського Хреста Ордена Відродження Польщі.

У січні 2008-го президент України Віктор Ющенко нагородив Флоріана Неуважного орденом «За заслуги» III ступеня — за популяризацію доробку української культури у світі.