Історико-літературні і літературно-критичні публікації О. Білецького

У середині 30-х років дедалі помітніше місце в українському літературознавстві стали займати праці Олександра Білецького (1884—1961). У 20-х роках він звернув на себе увагу такими розвідками, як "У пошуках нової повістярської форми" (1923), "Двадцять років нової української лірики" (1924), "Сучасне красне письменство Заходу" (1925), "Проза взагалі і наша проза 1925 року" (1926), а також статтями з питань розвитку давньої літератури, передмовами до творів письменників-класиків, а середину 30-х років учений зустрів монографією "К. Маркс, Ф. Энгельс и история литературы" (М., 1934), варіант якої публікувався також українською мовою в журналі "Червоний шлях" (1934, № 6—10).

Дослідницька робота О. Білецького 20-х років, особливо "його розгляди тогочасної прози, — це по-справжньому класичний набуток українського літературознавства XX ст. Те, що С. Єфремов намітив в оцінці ранніх творів В. Підмогильного, Г. Косинки, М. Хвильового та кількох інших їхніх ровесників (див. останній розділ його "Історії українського письменства"), здобуло в статтях О. Білецького незалежний аналітичний розвиток і залишилось на багато десятиліть недосяжним для фахівців своєю точністю філологічних спостережень, характеристикою особливостей художнього мислення кожного автора, стилістичним блиском у викладі своїх думок і міркувань. В одному випадку творче обличчя письменника О. Білецький характеризував, наприклад, каскадом запитань, відповідаючи на які, розкривав усі секрети новизни саме такого типу прози; в іншому випадку пропонував такі підсумкові дефініції, які стосувались уже не стільки якогось одного автора, скільки всієї літератури; ще в іншому — розкривав частковості в стилі й мисленні того чи того письменника, за якими стояло дуже очевидне "загальне" в розвитку, скажімо, небажаної в літературі хвилі епігонства (про П. Панча, О. Копиленка, І. Сенченка, В. Вражливого як "тимчасових" епігонів М. Хвильового) та ін. Якщо врахувати, що про все це О. Білецький говорив ще й з обов'язковими літературними екскурсами "в Азію, в Європу, в Америку й Китай"33, то стане очевидним, що українське літературознавство збагачувалось у його особі на справді неординарну філологічну постать. Але наближалися роки "закручування гайок" у мисленні, соцреалістичної ідеологізації мистецтва й дедалі масовіших репресій діячів науки й культури, і розкутий науково-критичний стиль мислення О. Білецького став поступово сковуватись кригою вульгарно-соціологічного трактування явищ літератури.

Перші ознаки його вже спостерігалися в передмові до виданого в Москві "Альманаха современной украинской литературы" (1930). Але тут вульгаризація проступала ще переважно на рівні термінології ("буржуазна література", "пролетарська проза" та ін.) і оперування політизованою періодизацією літературного процесу 20-х років (література періоду громадянської війни і перших років непу", "література епохи відбудови соціалістичної реконструкції" та ін.) Після цього, протягом першої половини 30-х років, О. Білецький до проблем українського письменства звертався лише принагідно, зате активніше займався дослідженням зарубіжної літератури та осмисленням проблеми "марксизм і література". Наслідком останнього й було опублікування монографії "К. Маркс, Ф. Энгельс и история литературы".

Творчість

1923 року опублікував працю «Старовинний театр в Росії», що містила широкі висновки-узагальнення. В 1924 році здійснив перший в українському літературознавстві синтетичний огляд літературного процесу в статті «Двадцять років нової української лірики». В 1926 році у статті «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року» (Червоний шлях. – 1926. – № 2, 3) ознайомив читачів з творчістю Петра Панча, Олександра Копиленка, Юрія Яновського, Івана Сенченка.

Низку статей Білецького присвячено розгляду української літератури в контексті розвитку світової літератури:

· «Шевченко і світова література» (1939),

· «Світове значення творчості Шевченка» (1951),

· «Світове значення творчості І. Франка» (1956),

· «Українська література серед інших літератур світу» (1958).

Білецькому належать праці з теорії художнього слова:

· «В майстерні художника слова» (1923),

· «До побудови теорії літературних стилів» (1931),

· «Проблема синтезу в літературознавстві» (1940),

· «Поетика драми» (1950).

Білецький є автором двох великих літературно-критичних нарисів:

· «Павло Тичина» (1957),

· «Творчість Максима Рильського» (1960),

а також цілого ряду розвідок присвячених життю та творчості українських (Тараса Шевченка, Івана Франка, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка та інших) та російських (Федора Достоєвського, Миколи Лєскова, Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколи Некрасова, Олександра Островського, Льва Толстого, Антона Чехова та інших) поетів та письменників.

Білецький досліджував спадщину Івана Вишенського, Григорія Сковороди та окремі літературні пам'ятки, зокрема «Слово о полку Ігоревім», працював над складанням підручників, програм та хрестоматій для вищих та середніх навчальних закладів.

Виступав також як драматург, написавши кілька п'єс для дітей (під псевдонімом Річард Победимський).[3] Йому ж належать псевдоніми «Анфім Іжев» і «Андрій Аскалон» під «стихопрозами» і оповіданням в журналі «Творчість» за 1919 рік (N 2 і 3).[4]

Вже після смерті Білецького в 1963 році вийшла його цікава розвідка «До питання про періодизацію історії дожовтневої української літератури», де було проаналізовано закономірності розвитку української літератури.