Діаспорне літературознавство. МУР та літературознавчі концепції «великої літератури», «національного органічного стилю», «модерну».

Новий етап наукового тлумачення літератури в ці роки розпочали також українські емігранти, що опинилися за кордоном по завершенні війни з фашизмом. У 1945— 1949 рр. на території Німеччини й Австрії вони утворили кілька літературних об’єднань, найчисельнішим і найдієвішим серед яких був МУР (Мистецький Український Рух). Його учасники (І. Багряний, В. Барка, Є. Гординський, О. Державін, Ю. Клен, Ю. Косач, І. Костецький, Ю. Лавріненко, О. Лятуринська, Є. Маланюк, М. Орест, Т. Осьмачка, В. Петров, Л. Полтава, У. Самчук, Ю. Ше­рех та ін.) організували видання літературних альмана­хів, журналів, газет, а також провели кілька з’їздів-конференцій, на яких намагалися окреслити шляхи входження української літератури в європейський контекст і підняти низку теоретичних і методологічних проблем, які б інтенсивніше сприяли цьому входженню.

Принципове значення для науки про літературу цьо­го часу мала розвідка В. Петрова (Домонтовича) «Проблеми літературознавства за останнє 25-ліття (1920— 1945)», що виголошена була спочатку як доповідь на конференції Української Вільної Академії Наук (УВАН) 4 березня 1946 р. Основна теза розвідки зводилася до того, що в українському літературознавстві XX ст. найпоказовішим є протистояння історичної (ідеологічної) та філологічної (модерної) шкіл. У радянському (східно­українському) літературознавстві перемогла, мовляв, ідеологічна школа, що споріднена з народницькою (єфремівською), а в зарубіжному (діаспорному) панівні позиції належать філологічній (антинародницькій) школі, яку найвиразніше презентували свого часу М. Зеров, П. Филипович та ін., а нині її розвиває Д. Чижевський в «Історії української літератури». Розглядаючи український літературний процес за художніми епохами (стилями), Д. Чижевський (наголосив В. Петров) виводить українське літературознавство на простори загальносвітових методологій.

Автор з неприхованою агресивністю і за будь-якої нагоди намагався якнайдошкульніше «дістати» Є. Єфремова. В усьому цьому дуже виразно проглядається маска «слуги двох панів»: В. Петров перебував серед українських емігрантів не з переконань, а за завданнями радянського КДБ (як і в часи редагування «Українського засіву»). Йому треба було, отже, не образити своїх, радянських, панів і водночас вдавати з себе однодумця серед українських біженців.

Несподіваним у розвідці В. Петрова було пояснення переходу літературознавства на стильовий (філологічний) шлях тільки внаслідок відкриття феномена бароко, яке в усій Європі стало досліджуватись тільки в XX ст. Воно (відкриття) дало змогу, мовляв, показати і Т. Шевченка не як селянського, а барокового, тобто європейського, пи­сьменника, і такого ж (барокового) М. Гоголя, і загалом — переглянути всю періодизацію українського літературного процесу.

Ю. Шерех (Шевельов), У. Самчук, І. Багря­ний та інші наполягали на тому, що «велика література» України може творитися лише в дусі «органічного націо­нального стилю», який нібито утверджували в минулому Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка та інші і який тільки й зможе ввести українську літературу в європей­ський і світовий контекст.

Літератори із МУРу протягом кількох років дуже активно обговорювали поставлену ними проблему так званої «великої літератури». Ю. Шерех (Шевельов), У. Самчук, І. Багря­ний та інші наполягали на тому, що «велика література» України може творитися лише в дусі «органічного національного стилю», який нібито утверджували в минулому Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка та інші і який тільки й зможе ввести українську літературу в європей­ський і світовий контекст.

Вразливість цієї концепції ви­явилась порівняно швидко і насамперед тому, що, мовляв, не враховує особливостей літератури модернізму, котра, хоч і порвала зв’язки з «національними стилями», але завойовує в світовій літературі нові й нові плацдарми. Теоретики «великої літератури» не знайшли йому (модернізмові) місця в «органічному національному стилі» і виявились, по суті, в тій незручній ситуації, в яку потрапив свого ча­су С. Єфремов: вони переконані були, що творенням «великої літератури» можна керувати.

Теоретики МУРу несли в собі дуже багато рудиментів з радянськими уявленнями про творчість, хоча й поміняли «соціалістичний реалізм» на «органічний національний стиль». І лише коли відчули, що потрапили в пастку, то змушені були відмовитись від такого свого «винаходу». Однак породили при цьому чимало літературно-критичних публікацій, у яких вирував дух шукань, оглядались нові поетичні й прозові твори, намічався рух наукової думки в її справжньому, а не фальшивому напрямку. Серед цих публікацій коротка монографія В. Державіна «Три роки літературного життя в еміграції» (1948), стаття В. Петрова «Естетична доктри­на Шевченка» (1948), розвідка Ю. Шереха «Українська еміграційна література в Європі 1945—1949» (у книзі «Не для дітей», 1964) та ін.

Серед справжніх поетів В. Державін розглядає окре­мо творчість представників «старої» (Ю. Клен, Є. Маланюк, Т. Осьмачка та ін.) і «молодої» (У. Самчук, І. Багряний, О. Зуєвський, І. Костецький, В. Барка та ін.) еміграції, які, на його думку, «гідно продовжують і поглиблюють славетні літературні традиції 20—30-х років — традиції неокласиків, празької поетичної школи, драматургії Лесі Українки…». Йдучи до такого висновку, В. Державін розрізняв традиціоналістів «пізнаваних» (Є. Маланюк, Ю. Клен, І. Багряний та ін.), які в рамках відомих раніше стилів несли нову змістову якість, і «традиціоналістів» без… української традиції (І. Костецький, О. Зуєвський та ін.), які долучалися своєю творчістю до модерних літературних течій Заходу.