Розвиток літературознавства в епоху реалізму

Так воно зрештою і сталося, якщо врахувати, що в 50—60-х роках з'явилася вже згадувана "реальна критика". Певна категорія дослідників стала активно співвідносити суто літературні мотиви з мотивами дійсності, а в естетичних теоріях науково-міркувальні акценти стали зміщуватися в бік публіцистичних "форм життя", "віддзеркалень дійсності" і т. ін. Показовими з цього погляду були відома дисертація М. Чернишевського ("Про естетичне відношення мистецтва до дійсності", 1828—1889), трактат М. Добролюбова ("Коли ж настане справжній день", 1836—1861) тощо. В українській літературній критиці проблема "віддзеркалення дійсності" ("одкид берега в воді") найбільш виразно постала у відомій статті І. Нечуя-Левицького "Сьогочасне літературне прямування" (1878), з якою полемізував І. Франко, але збився на ще одну — звужено ідеологічну крайність ("Література, її завдання і найважливіші ціхи").

У таких і подібних випадках дослідник акцентував на виявленні "реальних" ідей у художньому творі — ідей морального, соціологічного, духовно-культурного змісту. В найзагальніших рисах можна сказати, що ці акценти стимулювались реальною дійсністю і тогочасним розвитком природничих наук. Зміна суспільних устроїв у багатьох країнах Європи (перемога прагматичного капіталізму) і нові відкриття природничників змушували літературознавців і в своїй сфері шукати найточніших визначень причин і наслідків, давати максимально точні характеристики мотивам та ідейним спрямуванням літературних творів. Формується відтак ідеологічний напрям в історичній школі, який мав у свою чергу кілька різновидів. Найбільшого поширення в другій половині XIX ст. набув культурно-історичний різновид, який у деяких наукових джерелах фігурує з назвою "школи". Однак, на нашу думку, це тільки різновид ідеологічного напряму в історичній школі, оскільки принципово нового в підході до критичного тлумачення літературних явищ він не давав. Як і в історичній школі періоду романтизму, вони трактувалися з позицій феномена "відтворення".