Тема 16. Логопедична робота при складних порушеннях звуковимови.

Характеристика поліморфних порушень звуковимови. Особливості логопедичної роботи при поліморфних порушеннях звуковимови.

Залежно від того, яка кількість звуків дефектно вимовляється, дислалии поділяються на прості і складні. До простих (мономорфного) відносять порушення, при яких дефектно вимовляється один звук або однорідні за артикуляцією звуки, до складних (поліморфним) відносять порушення, при яких дефектно вимовляються звуки різних груп (свистячі і Сонора). Поряд з так званими «чистими» формами зустрічаються комбіновані форми акустико-фонематических, артікуляторно-фонематических і артікуляторно-фонетичних дислалии. М. Є. Хватцев визначав такі порушення як розлите, або загальне, недорікуватість і вказував на його зв'язок з недорозвиненням мови. Такі комбінації порушень являють собою особливу групу, що не зводиться до дислалиям як виборчому розладу звукового оформлення мовлення; вони поєднуються з недорозвиненням інших сторін мови і спостерігаються на тлі органічних уражень центральної нервової системи і психічного розвитку.

При полиморфном порушення звуковимови проводиться загальна Артикуляторная гімнастика, що включає в себе всі основні рухи артікуляторних м'язів. «Спільність» вправ диктується тим, що в цих випадках виявляються порушеними звуки з різних артікуляторних груп і тому кожен рух «стане в нагоді» якщо не для одного, то для будь-яких інших звуків. До того ж сама по собі полиморфность порушення звуковимови в більшості випадків свідчить про неблагополучний стан мовної моторики, а значить, і про необхідність її серйозною «тренування».

Після проведення необхідної підготовчої роботи переходять безпосередньо до постановки звуку. Вона може проводитися по наслідуванню, з механічною допомогою і змішаним способом.

Як тільки вдається домогтися правильного звучання ізольованого звуку, потрібно відразу переходити до наступного етану корекції звуковимови - до етапу автоматизації, тобто до навчання дитини правильної вимови звуку в зв'язного мовлення.

Основне завдання етапу диференціації звуків полягає в тому, щоб виховати у дитини міцний навик доречного вживання в мові знову вихованого звуку; без змішування його з акустично або артікуляторно близькими звуками. Це досягається шляхом спеціальних вправ. Роботу по розрізнення дитиною змішуються звуків по суті справи починають вже в підготовчий період і в період постановки звуку. Вже тоді його увагу привертають до різного положення губ і язика і до різної за своїм характером струмені мовного видиху при артикулировании змішуються їм звуків.

Тема 17. Ринолалія.

Визначення, розповсюдження, механізми. Причини ринолалії. Коротка історія вивчення. Класифікація ринолалій. Вивчення проблеми ринолалії за кордоном.

Ринолалія - слово грецького походження „ринос” - ніс, „лалія” - у перекладі означає мовлення в ніс, або гугнявість, тобто порушення тембру голосу і звуковимови, зумовлене анатомо-фізіологічними дефектами периферійного відділу мовленнєвого апарату, а саме: артикуляційного унаслідок уродженої аномалії верхньої губи і піднебіння, що утворюється незрощенням верхньої губи та твердого й м’якого піднебіння в період внутрішньоутробного розвитку. Історично для визначення цього мовленнєвого порушення в літературі (особливо зарубіжній і медичній) використовували й інші терміни: «палатолалія» (Klaus-Peter Becker, Milosh Sovak), «палапголалія», «ринофонія» (М.Зеєман), «механічна дислалія» (О.Правдіна, В.Олтушевський). Проте на відміну від механічної дислалії в разі ринолалії порушується вимова не тільки приголосних, а й голосних звуків. Ринолалія вирізняється ще й наявністю стійких порушень звуковимовної сторони мовлення.

Історія вивчення проблеми порушень мовлення в разі вроджених незрощень губи і піднебіння - це тривалий і складний шлях, який і дотепер не можна вважати завершеним. Перші праці з ринолалії написані лікарями. Лікарі Давньої Греції не тільки думали як подолати природжені вади губи і піднебіння, а й намагалися зрозуміти механізм порушення голосу. Перші відомості про випадки природжених вад обличчя з'явилися ще в Древній Індії. У трактаті «Аюрведи» описуються дві пластичні операції — labioraphia и rhinoplastica — хейлопластика та уранопластика — у сучасній термінології. Однак досягнуті хірургами успіхи в корекції природженої анатомічної вади ротової порожнини наприкінці XIX - на початку XX ст. не забезпечували задовільних результатів фонетичного оформлення мовлення. Стає зрозумілим, що уранопластика (від грец. uranos - піднебіння) не позбавляє надлишкової назальності голосу дитини. На важливу роль логопедичної роботи з цією категорією дітей наголошували на початку XX ст. більшість видатних хірургів. М. Пирогов (1884), Н. Воронцовський (1875), М. Пайкін (1936) у своїх працях досліджували питання про те, які показники розмірів піднебіння є найсприятливішими для ефективної логороботи.

Представники, так званої, німецької наукової школи (Г. Гутцман (1924); Г. Арнольд (1959); М. Ванкевич (1926); В. Каретнікова(1927); М.Хватцев (1931 -1959); та ін.) виходили з потреби добитися рухомості м'якого піднебіння через його збудження, для чого використовували сильні подразники в ділянці піднебіння (електростимуляцію, вібромасаж), завдяки чому до комплексної діяльності збережених мовленнєвих органів залучалися і дефектні органи артикуляції. Слід зазначити, що запропоновані вправи частково мали силовий, напружений, неприродний характер. Логотерапевтичні заходи обов'язково передбачали спочатку активне застосування електро- і вібро-масажу з поступовим уведенням занять з артикуляційного і дихального тренінгів. Перші 2-3 місяці хворим було рекомендовано використовувати тільки фальцетний голос, а потім переходити до оволодіння грудним голосом. Найяскравішим представником німецького напряму вважають професора Г. Гутцмана, який ще в 30-ті роки XX століття запропонував систему дихальних, артикуляційних вправ для забезпечення і стимуляції функції піднебінно-глоткового змикання. Він рекомендував починати логопедичну роботу з комплексу загальних гімнастичних вправ, після яких проводити мовленнєві вправи із застосуванням носового затискача для підвищення тиску в порожнині рота, що забезпечувало чіткішу вимову приголосних звуків. Ним же було запропоновано активне використання гучного голосу, оскільки при цьому певною мірою змінювався тип дихання, підвищувалася активність м'якого піднебіння. Мовленнєві вправи починали з вимови сполучення ana, де перший звук вимовляли голосом звичайної сили і висоти, а сполучення па - значно сильніше, з акцентом на другий звук а. Аналогічно відпрацьовували вимову решти звуків. Надалі здобуті мовленнєві навички закріплювали без використання носового затискача. Проте пацієнтам було рекомендовано певний мінімум вправ виконувати упродовж усього життя.

Представники другого напряму, умовно названого французьким, в основу своїх методик виховання мовлення поклали принцип активного використання природного, правильного дихання і голосу, відмовившись від викормстання силових, неприродних рухів і вправ (С. Борель-Мезоні, 1929; В. Ведю, 1929 та інших). Для правильного дихання і голосу застосовували методики навчання співам, особливу роль відводили вокальним вправам. Вважають, що саме французька логопедична школа заклала основи ортофонічного (ортофонія - поєднання голосових, дихальних, артикуляційних вправ на тлі медикаментозного впливу) методу постановки голосу у дітей з гугнявістю.

Сучасні вітчизняні й зарубіжні дослідники (О.Є.Гуцан, М.Д.Дубов, І.І.Єрмакова, А.Г.Іпполітова, С.Конопляста, З.А.Рєпіна, Г.І.Семенченко, В.В.Тарасун, А.І.Уракова, Л.Є.Фролова, М.Є.Хватцев, Г.В.Чиркіна та ін.) усі причини умовно поділяють на екзогенні (зовнішньо зумовлені) та ендогенні (внутрішньо зумовлені). До екзогенних належать чинники несприятливого екологічного впливу, іонізуюча радіація (незначні дози якої здатні спровокувати виникнення мутацій у статевих клітинах), хімічні мутагени, включаючи фармакологічні препарати, необґрунтована медикаментозна терапія (особливо використання в ранньому періоді вагітності антибіотиків, кортикостероїдів, гормональ­них, жарознижувальних засобів). Доведено негативний вплив на розвиток плоду шкідливих звичок батьків (вживання алкоголю, наркотичних препаратів, паління тютюну). Цікавими є дані щодо професії батьків, у яких народилися діти з ВНВГП. «Групу ризику» становлять батьки, що мають професію водія далекого прямування, працівника АЕС, моряка-підводника, фізика, працівника шкідливого виробництва тощо. Серед ендогенних чинників особливе місце посідають захворювання матері в перші два місяці вагітності, а також наявність у неї хронічних захворювань. Це насамперед гострі інфекційні захворювання (вітряна віспа, кір, краснуха, інфекційний паротит); вірусні респіраторні інфекції, інклюзійні цитомегалії, протозойні інфекції (токсоплазмоз, малярія), вірус герпесу, гепатит, пієлонефрит тощо. Групу ендогенних чинників поповнюють ендокринні захворювання матері, гінекологічна патологія, захворювання серцево-судинної системи, вітамінна недостатність (особливо фолієвої кислоти та вітаміну В6).

Згідно з класифікацією Всесвітньої організації охорони здоров'я ринолалія зарахована до голосових розладів, незважаючи на те, що за її наявності спостерігаються грубі порушення артикуляції, які найчастіше є наслідком природжених незрощень верхньої губи, твердого та м'якого піднебінь. При ринолалії механізм артикуляції, фонації і голосоутворення має суттєві відхилення від норми, зумовлені порушеннями участі носового і рото-глоткового резонаторів. При нормальній фонації у людини під час вимовляння звуків відбувається розмежування носоглоткової і носової порожнин від глоткової і ротової, ці порожнини розділяються піднебінно-глотковим змиканням. При фонації утворюються потовщення задньої стінки глотки (валик Пасавана), який допомагає контакту задньої поверхні м’якого піднебіння і задньої стінки глотки. Сила піднебінно-глоткового змикання залежить від звуків, які вимовляються, встановлено, що для голосних - змикання менше, ніж для приголосних. Голосні з носовим відтінком виникають у тому випадку, якщо між заднім краєм м’якого піднебіння і задньою стінкою глотки залишається простір біля 6 мм. Найслабше піднебінно-глоткове змикання, спостерігається при приголосному - в, найбільш сильне - с, при вимові носових звуків (м´, м, н´, н) струмінь повітря вільно проникає в простір носового резонатора, в залежності від характеру порушення, стан функцій піднебінно-глоткового змикання зумовлюють різні форми ринолалії: закрита, відкрита, змішана форми. Змішана форма ринолалії зумовлює стан мовлення, що характеризується пониженим носовим резонансом при вимові носових звуків і наявністю назального тембру. Причиною є поєднання непрохідності носа і недостатністю піднебінно-глоткового змикання функціонального і органічного походження. Найбільш типовим є поєднання укороченого м’якого піднебіння, аденоїдних розростань, підслизового незрощення, що зумовлюють непрохідність повітря через ніс при вимові ротових звуків. Виділяють наступні ступені: легка, помірна, важка. У дітей з вродженим незрощенням є серйозні розлади смоктання, ковтання, зовнішнього дихання і ін., які знижують опірність до різних захворювань. Вони потребують систематичного лікарського спостереження і лікування. Ринолалія, як медико-педагогічна проблема цікава стоматологам, ортодонтам, отоларинологам, психоневрологам і логопедам.

Причини:

Ендогенні (внутрішні): спадковий фактор, вірусні інфекції мами (краснуха, вітрянка, герпес, паратіт), стрес, зараження найпростішими мами, цітомегаловіпусная інфекція (вірус Енштейн-Барр), протозойні інфекції (токсоплазмоз і малярія), гепатит мами, ендокринні захворювання мами (підшлункова, надниркові залози) (через недостактка фолієвої кислоти і В6), віковий показник (17-20 років і після 35) (у чоловіків 35-45 років.

Екзогенні (зовнішні): радіація, екологія, хімічні мутогени, необгрунтована медикаментозна терапія, шкідливі звички батьків, професії і групи ризику (моряки-підводники, далекобійники, працівники шкідливого виробництва і працівники атомних станцій, фізики-ботаніки).

Класифікація ринолалій:

Відкрита (всі ущелини):

- Функціональна;

- Органічна: - вражденная

- Придбана;

Закрита:

- Функціональна;

- Органічна: - задня

- Передня;

Змішана (найчастіше).