Поняття складу злочину, його характеристика та ознаки

Кримінальний кодекс, який було прийнято 2.04.01 р.

Склад злочину - сукупність передбачених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що кваліфікують суспільно небезпечне діяння як злочин.

Об'єкт злочину – сусп відносини на які посягає злочин,яким завдає шкоди (сусп лад України, власність, особа, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян...) Об'єктивна сторона – це сукупність об’єктивних ознак, що характеризують зовн сторону злочину: діяння (дія чи бездіяльність), спричинені ним суспільно-небезпечні шкідливі наслідки і причинний зв'язок між діянням та його наслідками.

Суб'єкт злочину – це індивід, фізична осудна особа.

Суб'єктивна сторона – внутрішня, психічна діяльність особи, яка вчинила злочин. Ознаками суб'єктивної сторони є вина (умисел чи необережність, психічне ставлення особи до скоєного нею злочину), мотив і мета злочину.

105. Злочини проти приватної власності (крадіжка, розбій, грабіж, шахрайство, вимогательство)

Кримінальний кодекс, який було прийнято 2.04.01 р.

Злочини проти власності, або майнові злочини, безпосередньо посягають на сусп відносини щодо права власності між державою та колективом чи окремою особою, колективом і окремою особою.

Крадіжка – таємне викрадення чужого майна.(штраф до 50 неопод мін, випр рб до 2 р, позбавлення волі до 3 місяців)

Грабіж – відкрите викрадення чужого майна (штраф 50-100 неоп мін, випр роб до 2 р, позб волі до 4 р)

Розбій – напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний з насильством небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, чи погроза застосування такого насильства (3-7 р позб волі)

Шахрайство – заволодіння чужим майном, або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою (штраф до 50 неоп мін, випр роб до 2 р, позб волі до 3 міс)

Об`єктом злочинів проти власності є суспільні відносини, які виникають під час володіння, користу-вання, розпорядження майном.

Об`єктивною стороною є дії чи бездіяльність.

Суб`єктом злочинів проти власності є фізична особа. Суб`єктивна сторона може характери-зуватися умисною та необережною виною.

106. Злочини проти державної та колективної власності (розкрадання державного та колективного майна шляхом крадіжки, шахрайства, грабежу, розбою) + 105

Злочинами проти державної та колективної власності є: суспільно небезпечні, протиправні, винні (умисні чи необережні) діяння (дії чи бездіяльність), що посягають на державну чи колективну власність, за які передбачено кримінальне покарання.

Об`єктом злочинів проти власності є суспільні відносини, які виникають під час володіння, користування, розпорядження майном.

Об`єктивною стороною злочинів проти державної та колективної власності є дії чи бездіяльність.

Суб`єктом злочинів проти власності є фізична особа. Суб`єктивна сторона злочинів, що посягають на державну та колективну власність, може характеризуватися умисною та необережною виною.

107. Господарські злочини.

Господарські злочини – злочини, що розглядаються на основі Кримінального кодексу, до них можна віднести такі злочини:

- підробка та збут грошей чи державних цінних паперів

- незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків

- контрабанда

- порушення у порядку зайняття банківською та господарською діяльністю

- заняття забороненими видами господарської діяльності

- незаконне виготовлення чи збут підакцизних товарів

- фіктивне підприємництво

- протидія законній господарській двяльності

- відмивання грошей

- ухилення від сплати податків

- фіктивне банкрутство

- розголошеня комерційної таємниці

- підробка поштових знаків

108. Посадові злочини

Посадові злочини – злочини скоєні посадовою особою і розгладаються на основі кримінальногокодексу.

До них можна віднести такі:

- зловживання владою чи службовим становищем (умисне з корисливих мотивів чи інших особистих інтересів абло інтересів третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища

- перевищення влади або службових повноважень (умисне вчиненння дій, які виходять з межі наданих службовій особі повноважень)

- службове підроблення (внесення службовою особою до оффіційних документів завідома непрвадивих відомостей, підроблення документів. складання і видача завідома неправдивих документів)

- службова недбалість (неналежне віиконання службовою особою своїх службових обов’язків)

- одержання хабара

- давання хабара

- провокація хабара

109. Поняття та підстави кримінальної відповідальності

Кримінальна відповідальнасть – вид юр відповідальності, що встановлюється державою в кримінальному законі, накладається судом на осіб, які винні у вчиненні злочину, та мають нести зобовязання особистого, майнового чи організаційного характеру.

Кримінальну відповідальність несе тільки особа, винна у вчиненні злочину, тобто особа, яка умисно чи необережно вчинила діяння, що передбачене кримінальним законом як суспільно небезпечне.

Часто стверджують, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є наявність складу злочину.

110. Обставини, які виключають протиправність діяння особи

Необхідна оборона - дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або захисту іншої особи, інтересів с-ва чи держави від суспільно небезпечного посягання.

Перевищення меж необхідної оборони тягне за собою відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених кримінальним законом.

Затримання нападника є правомірним за таких умов:

- особа вчинила діяння, що має ознаки злочину;

- особа, яка вчинила напад, ухиляється від затримання;

- заподіяння шкоди може мати місце лише з метою затримання особи та передачі її органам влади;

- шкода, завдана особі, яка вчинила напад, має бути вимушеною;

- дії з затримання, включно із заподіянням шкоди, відповідали небезпечності посягання та обставинам затримання злочинця.

Крайня необхідність – правомірне заподіяння шкоди для усунення небезпеки, яка загрожує державним, громадським чи особистим інтересам, що охороняються законом, здійснене за обставин, коли ця небезпека не може бути усунута іншими засобами і заподіяна шкода менш значна, ніж відвернена.

111. Поняття, ціль та види покарань

Кримінальне покарання – засіб державного примусу, що застосовується судом із винесенням вироку щодо особи, яка вчинила злочин.

Метою покарання є:

кара за вчинений злочин;

виправлення та перевиховання засуджених;

запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Основні покарання:

-позбавлення волі на строк від 3 місяців до 10 років;

-виправні роботи без позбавлення волі на строк від 2 місяців до 2 років;

-позбавлення права обіймати певні посади або на якийсь вид -діяльності на строк до 5 років;

-штраф;

-громадська догана.

Додаткові покарання:

-конфіскація майна;

-позбевлення військового або спеціального звання;

-позбавлення батьківських прав.

112. Звільнення від покарання

Суд може звільнити від кримінальної відповідальності винну особу, якщо діяння втратило суспільно-небезпечний характер або ця особа перестала бути суспільно небезпечною.

Звільнення засудженого від покарання, чи його пом'якшення може застосовуватись тільки судом;

Звільнення від покарання або пом`якшення покарання в порядку амністії та помилування може бути вирішено правовими актами Президента і ВР України.

113. порушення порядку зайнятття господарською та банківською діяльністю

Здійснення госпоодарської діяльності

- без державної регістрації,як суб’єкта підпр діяльності

- без державної ліцензії на заняття таким видом підпр діяльності, який потребує ліцензування, якщо це було пов’язано з отриманням доходу, сума якого у 1000 раз перевищує неоп мін

Здійснення банківської діяльності або банківських операцій, атакож професійної діяльності на ринку цінних паперів, операцій небанківських фінасових установ без державної регістрації чи з порушенням умов ліцензування, якщо це було пов’язано з отриманням доходу, сума якого у 1000 раз перевищує неоп мінімумів.

114. Фіктивне банкрутство.

Фіктивне банкрутство – завідома неправдива заява громадянина – засновника, або власника суб’кта господарської дільності чи суб’єкта підприємницької діяльності про фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредиторів і зобов’язань перд бюджетом, якщо такі дії завдали матеріальної шкоди кредиторам або державі

За кримінальним кодексом Ук відповідальність – штраф від 750 до 2000 неопод мін та обмеження волі на строк до 3 р)

115. Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем

Привласнення чи розтрата майна службовою особою карається обмженням на строк до 5 років, або позбавлення волі на строк до 5 р з позбавленням права на певні види діяльності на строк до 3 р

Привласнення чи розтрата чужого майна, що було ввіреня особі чи перебувало в ї віданні – щтраф до 50 неоп мін. виправні роботи до2 р, позбавлення волі до 4 р з позбавленням права займатися певною діяльністю чи обіймати посади до 3 р)

116. Загальна характеристика органів, що розглядяють та вирішують кримінальні адміністративні та цивільні справи.

Система органів, що вирішує ірозглядає справи того чи іншого характеру затверджують джерела того чи іншого права, наприклад КК, КАП, ЦК і т.д.

Справи такого характеру розглядаються судами загальної юрисдикції, а справи адміністративного характеру розглядаються ще й адмін комісії при вик комітетах рай, міських і т.д. рад; виконавчі комітети селищних, сільських рад; районні (міські) суди; органи внутрішніх справ, органи держ інспекцій...

117. Порядок розгляду справ про адмін правопорушення

Адміністративні покарання накладаються спеціально уповноваженими органами вик влади і посадовими особами чи суддями, кримінальне покарання еакладається виключно судами.

Заходи адм відповідальності застосовуються відповідно до законодавства, що регламентує провадження у справах про адмін правопорушення (КАП), кримінальні справи розглядабться згідно з кримінально-процесуальним законодавством (КК)

Систему органів, що розглядають справи про адмін правопоруш, визначає Кодекс про адмін правопоруш (це адмін комісії, районні та міські суди, органи внутр справ)

118. Порядок судового вирішення господарських спорів

Господарські спори здійснюють арбітражні суди. Арбітражний суд розглядає спарви за позовами:

-підприємств та організацій за захистом своїх прав та інтересів;

-державних та інших органів;

-прокурорів та їх заступників в інтересах держави. Розглядає справи:

-у спорах, що виникають під час укладання, зміни, розірвання та виконання господарських договорів;

-про банкрутство;

-за заявами органів Антимонопольного комітету України. Судочинство в господарських справах здійснюється в порядку, передбаченому Арбітражним процесуальним кодексом України.

119. Судовий розгляд цивільних справ

Цивільне судочинство – порядок розгляду справ і спорів, що виникають із цивільних, сімейних, трудових правовідносин, справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження.

Справи окремого провадження пов`язані з захистом не субєктивних прав, а інтересів, що охороняються законом. Цивільне судочинство здійснюється в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України.

120. Розгляд судами кримінальних справ

Кримінальне судочинство – це діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, судді й суду з порушення, розслідування і судового розгляду кримінальних справ, а також із вирішення суддею питань, повязаних із виконанням вироку.

Має такі стадії:

порушення кримінальної справи;

попереднє розслідування;

віддання обвинуваченого до суду;

судовий розгляд;

касаційне провадження;

виконання вироку;

провдження в порядку нагляду;

відновлення справи за нововиявленими обставинами. Порядок здійснення кримінальноо судочинства визначається Кримінально-процесуальним кодексом України.

1. Теорії походження держави.

Теологічна – в її основі лежить визнання того, що вся влада від бога і правитель держави (цар,фараон, князь тощо) являються намісниками Бога на землі. З цього ви-пливає, що держава створюється Богом, або за його зго-дою, а правителем країни може бути особа, що отримала на те повноваження. Патріахальна – її суть полягає в тому, що держава виникла від сім’ї та є наслідком її іс-торичного розвитку і розростання в рід à плем’я à со-юз племен à народність. Державна влада розростається від влади батька à старійшини à влади князя чи мона-рха. Тобто ця теорія передбачає, що правитель – батько, а його піддані –діти. Договірна – суть теорії зводиться до того, що держава та право виникли з людських угод (договорів). Мета цих договорів – захист життя, власно-сті, свободи. Насильства – держава і право виникли внаслідок завоювання сильним народом слабшого наро-ду, племен і народностей. Соціально - економічна (класо-ва) – суть в тому, що шляхом історичного розвитку сус-пільство поділилось на класи: з’явились бідні та багаті, як наслідок – з’явились антагонізми між ними. Психоло-гічна – за нею держава виникла внаслідок об’єднання людей на основі добровільної згоди (договору) про те, що одні будуть управляти, а інші – виконувати їхні уп-равлінські рішення. Органічна – обгрунтував англ. філо-соф Спенсер. Він проводив аналогію між державою та біологічним організмом. На думку автора теорії, держа-ва, подібно до біологічного організму, народжується, розмножується, старіє і гине. Як біологічний організм, держава має політичне тіло: руки, ноги, голову, тулуб, що виконують відповідні ф-ії. Серед інших теорій похо-дження держави заслуговують на увагу космічна і тех-нократична. Прихильники космічної теорії пояснюють виникнення держави завезенням на землю політичної організації суспільства з космосу іншими цивілізаціями. Сутність технократичної теорії полягає в необхідності здійснювати управління технічними засобами та знаряд-дями праці.

2. Поняття та ознаки держави, її ф-ії.

Держава – це особлива політична організація публічної влади, яка виражає інтереси окремої соц. групи, має свою територію, суверенітет, видає закони, стягує пода-тки з метою нормального функціонування суспільства і виступає як суб’єкт міжнародних відносин. Ознаки дер-жави:1) наявність апарату публічної влади (апаратпри-мусу та управління); 2) територія – це та частина суші, внутрішні моря, озера, які знаходяться в межах держко-рдону. До держтериторії відносять морські, космічні, повітряні апарати, а також земельні ділянки, які держава купила на території інших країн і розмістила там дипло-матичні представництва і консульства; 3) суверенітет – одна з головних ознак, бо хоча б часткова втрата сувере-нітету веде до зникнення держави. Суверенітет передба-чає незалежність у вирішенні питань внутрішньої і зовн. політики; 4) законодавство: лише держвладі належить право приймати закони, які є обов’язковими для викона-ння усіма суб’єктами суспільних відносин. Закони забе-печується держ. примусом та гарантією. Норми права, які містяться в законі діять в межах території держави і розповсюджуються на всіх суб’єктів: громадян, осіб без громадянства, іноземців, представників держвлади, пре-дставників іноземних організацій; 5) податкова система: держава стягує податки з усіх громадян, підприємств, якф є на її території. Використовуються податки на ут-римання держапарату, розвитку і реалізації загальнонац. програм, утримання і захисту верств населення, які пот-ребують соц. захисту. (до другорядних ознак держави можна віднести назву, мову, грошову одиницю, держ. символіку, географічне положення). Ф-ії держави: зов-нішні (співробітництво держави з іншими країнами з пи-тань охорони, економічних відносин, культурних відно-син, екології тощо) та внутрішні (регулятивна, соціаль-на, культурно-виховна, охоронна тощо).

3. Форми держави.

Форма держави – це спосіб організації і здійснення дер-жавної влади. Скл. з 3-ох елементів: 1) форма держ. пра-вління - структура і правове становище вищих органів держвлади та встановлений порядок взаємовідносин між ними. Визначальною ознакою форми правління є право-вий статус глави держави. Види форми правління: пре-зидентська, парламентська республіка, змішана президе-нтсько-парламентська республіка, монархія, парламент-ська монархія, дуалістична монархія; 2) форма держ. ус-трою - порядок територіального поділу держави, взаємо-відносин її складників між собою й державою в цілому та відповідної організації державних органів; 3) форма політичного режиму - сукупність засобів і способів реа-лізації держ. влади, що відображають її характер і зміст, зогляду на співвідношення демократичних і недемокра-тичних засад.

4. Історичні типи держави.

Історичні типи держави: рабовласницькі; феодальні; бу-ржуазні; капіталістичні; соціалістичні. Відрізняються за об’єктом майнових правовідносин (у першому об’єкт – раб, у другому – кріпак і т.д.)

5. Поняття, ознаки та принципи права, його ф-ії.

Право (об’єктивне юридичне) – система загальнообов’я-зкових правил фізичної поведінки – соц. норм, встанов-лених або санкціонованих державою, які виражають во-лю певної частини соціально неоднорідного с-ва і спря-мовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі; забезпечуються державою. Ознаки права: 1) право встановлюється і санкціонується (офіційно схва-люється) державою; 2) право є системою норм; 3) право є загальнообов’язковим; 4) формальна визначеність пра-ва; 5) право має загальний характер; 6) право охороняє-ться державою. Функції права – це основні напрямки йо-го впливу на суспільні відносини. Вони визначають ак-тивну й багатогранну роль права в громад. с-ві з позиції його впливу на суспільні відносини між людьми. Поді-ляються на загальносоціальні (гуманістичну, організато-рсько-управлінську, інформаційну (комунікативну), оці-нно-орієнтувальну, ідеологічно-виховну, гнесеологічну (пізнавальну)), спеціальні юридичні (регулятивна (ста-тистична і динамічна), охоронна). Принципи права – зак-ріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньо-му закономірності суспільного життя. У суч. л-рі визна-ють принципи: демократизму, законності, гуманізму, рівності всіх перед законом, взаємної відповідальності держави та особи тощо.

6. Поняття та ознаки правової норми.

Норма права – це формально обов’язкові правила фізич-ної поведінки, які мають загальний характер, встанов-люються або санкціоновуються державою з метою регу-лювання суспільних відносин і забезпечуються її органі-заційною, виховною та примусовою діяльністю. До оз-нак правових норм відносять такі: 1) виникають разом із виникненням держави; встановлюються чи санкціоную-ться державою; виражають волю керівної частини с-ва; утворюють внутрішньоузгоджену цілісність, єність (сис-тему права); існують у с-ві як одна система норм; фор-мулюють правила поведінки у вигляді прав та обов’яз-ків; правила поведінки формально визначені за змістом; мають певні форми зовн. виразу і точно визн. межі дії.

7. Структура норми права.

Елементами норми права є гіпотеза, диспозиція та санк-ція. Гіпотеза - частина норми права, яка містить умови, обставини, з настанням яких можна чи необхідно здійс-нювати правило, що міститься в диспозиції. Диспозиція - (від лат. розташовую, розмі-щую) – центральна частина правової норми, яка зазначає право або обов’язки суб’-єктів, передбачає дозволену, обов’язкову і заборонену поведінку особи. Санкція - (від лат. непорушна постано-ва) – складова частина норми права, яка в разі невико-нання норми визначає заходи державного впливу, голов-ним чином – у формі примусу.

8. Поняття та структура правовідносин.

Правовідносини – врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких є носіями суб’єктивних прав і обов’язків. Виникають при настанні передбачених зако-ном юридичних фактів. Правові відносини скл.: 1) суб’-єта (учасники правовідносин, які мають суб’єктивні пра-ва та виконують юридичні обов’зки); 2) об’єкта (особис-те або соц. благо для здобуття і використання якого вс-тановлюються взаємні права і обов’язки); 3) зміст (взає-мні права і обов’язки учасників правовідносин).

9. Джерела (форми) права.

Джерела права – форми закріплення (зовнішнього вира-ження) правових норм. Основними видами Д.п. є норма-тивно-правові акти і правові звичаї, судові прецеденти, а також міжнародні договори та внутрішньодержавні до-говори (договори нормативного змісту).

10. Галузі права та інститути права.

Галузь права – це сукупність правових норм (приписів) інститутів права, що регулюють певну сферу суспільних відносин у межах конкретного предмета й методу пра-вового регулювання з урахуванням принципів і завдань такого регулювання. Інститут права – узагальнена гру-па юридичних норм, які регулюють однорідні суспільні відносини і входять у відповідну галузь права. На відмі-ну від галузі права І.п. об’єднують норми, що регулю-ють лише частину відносин відповідного (певного) ви-ду. В деяких випадках І.п. можуть утворювати норми двох і більше галузей (конфіскація, представництво).

11. Реалізація правових норм.

Реалізація правових норм – процес втілення правових норм суб’єктами права. До форм реалізації П.н. віднося-ть: дотримання норм права; використання норм права; виконання норм права; застосування норм права. Дотри-мання норм – це така форма їх реалізації, яка заключає-ться у утриманні суб’єкта права від заборонених правом дій. Виконання норм потребує активних дій суб’єкта права по втіленні покладених на нього обов'язків. При використанні норм учасники правовідносин самі реалі-зують належні їм права. Застосування норм реалізується державою в лиці своїх органів (винесення вироку судом)

12. Поняття, підстави та види юридичної відповіда-льності. Юридична відповідальність – встановлений за-конодавством і забезпечений державою юридичний обо-в’язок правопорушника зазнати позбавлення певних благ, належних йому цінностей (позбавлення волі, поз-бавлення права займати певну посаду, позбавлення май-на шляхом його конфіскації, стягнення штрафів тощо). Юридична відповідальність – це форма впливу на пору-шників, реакція держави на порушення правових норм, на посягання на соціальні інтереси сус-ва, права особи. Юридична відповідальність може бути кримінальною, адміністративною, дисциплінарною, цивільно-правовою та іншою.

13. Система права.

Система права – система усіх чинних юридичних норм певної держави. Структура системи права дістає вияв у єдності всіх юридичних норм та їх розподілі за галузями та інститутами права. Суть її в тому, що галузі поділя-ються на інститути. Наприклад, галузь цивільного права поділяється на інститути права власності, зобов'язуваль-ного права, авторського права тощо.

14. П оняття та склад правопорушення.

Правопорушення – це винне протиправне діяння делік-тоздатного суб’єкта, яке є особисто або суспільно шкід-ливим чи небезпечним (деліктоздатність – закріплена в законі і забезпечена державою здатність суб’єкта відпо-відати за власні дії, нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення). Для того, щоб визнати діян-ня за правопорушення, потрібно мати склад правопору-шення. Склад правопорушення становлять: 1) суб’єкт (деліктоздатна фіз. особа або деліктоздатне об’єднання, які вчинили правопорушення); 2) об’єкт (певні блага, на пошкодження, знищення чи позбавлення яких спрямова-но винне протиправне діння); 3)об’єктивна сторона (пр-отиправне діяння; його шкідливі або небезпечні наслід-ки; необхідний причнний зв’язок між ними. Факульта-тивні елементи об’єктивної сторони – місце, час, обста-вини); 4) суб’єктивна сторона (певне психічне ставлення суб’єкта до своєї протиправної поведінки та її результа-тів. Таке ставлення відображається поняттям вина).

15. П равова держава та її ознаки.

Правова держава – офіційний представник громадянсь-кого с-ва, правова форма організації й діяльності публіч-но-політичної влади і її взаємодії з індивідами як суб’єк-тами права. Аксіологічний аспект П.д. пролягає у розбу-дові такої системи соц. цінностей, яка створює необхідні умови для панування права в с-ві, повновладдя народу, рівності особи та держави, та створює всебічні матеріа-льні, правові та духовні засади їх існування. П.д. базує-ться на основоположних ознаках, в яких розкриваються її соціальне призначення, роль і ф-ії: 1) панування права як особливої соц. цінності; 2) непорушність закону, під-порядкованість самої держави, її органів, службових осіб і громадян законам, які діють в країні; 3) непоруш-ність прав і своб, їх охорона і гарантованість; 4) взаємна відповідальність держави і особи; 5) наявність механіз-му реалізації прийнятих законів та інших правових ак-тів; 6) розподіл влади на законодавчу, виконавчу та су-дову.

16. Поняття, система та джерела конституційного права. Конституційне право – провідна галузь нац. права, яка закріплює повновладдя українського народу і складається з норм, які ругулюють основи суспільного і державного устрою країни, основи взаємовідносин особи і держави, національно-державний і адміністрати-вно-територіальнй устрій, систему і принципи діяльнос-ті державних органів. Джерела конституційного права – це форми вираження державно-правових норм, за до-помогою яких воля народу втілюється в конкретних пра-вових актах: Конституції, актах Верховної Ради народ-них депутатів, Президента України, органів державного управління, всенародних голосувань (референдумів), мі-сцевих Рад народних депутатів.

17. Загальні засади конституційного ладу України.

Розділ І Конституції України має назву “Загальні заса-ди” і скл. з 20 ст. У ньому закріплено основні принципи конституційного ладу нашої держави, які є базою для конституційного регулювання найважливіших суспіль-них відносин. Ст.1 проголошує Україну суверенною, не-залежною, демократичною, соціальною, правовою дер-жавою. Ст.2 проголошує Укр. унітарною державою, то-бто такою, в межах якої немає інших утворень, що мають ознаки суверенітету і право самостійно вступати у відносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України. В Україні встановлено республікансь-ку форму правління. Столцею держави, тобто адміністр-ативно-політичним центром і місцеперебуванням зага-льнодержавних законодавчих, виконавчих і судових ор-ганів, є місто Київ. Відповідно до ст.6 “державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодав-чу, виконавчу і судову”. У ст. 8,9,19 закріплено основні принципи побудови та функціонування нац. правової системи (верховенство права, найвища юридична сила Конституції, визнання положень Конституції нормами прямої дії. Норми, визначені ст. 10 –12 Конституції пок-ликані врегулювати основи нац. розвитку та міжнаціо-нальних відносин. Основні засади екон. відносин закріп-лено у ст. 13,14,16. Ст. 15 гарантує побудову суспільно-го життя “на засадах політичної, економічної та ідеоло-гічної багатоманітності”. У роділі І Конституції закріп-лено засади нац. безпеки та зовнішньоекономічної дія-льності нашої держави. З метою забезпечення належно-го рівня захищеності цих інтересів у ст. 17 визначено вихідні положення захисту суверенітету і територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки Укр.

18. Конституційні права, свободи та обов’язки люди-ни і громадянина. Питання прав і свобод людини і гро-мадянина нині є найважливішою проблемою внутріш-ньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Теорія права розрізняє поняття “права людини” і “права громадянина”. У першому випадку мова йде про права, пов'язані з самою людською істо-тою, її існуванням і розвитком. Людина (як суб’єкт прав і свобод) тут виступає перважно як фізична особа. За Конституцією України, до цього виду прав належать право на життя (ст.27), право на повагу до гідності лю-дини (ст. 28), право на свободу і особисту недоторкані-сть (ст. 29), право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) тощо. Права ж громадянина зумовлені сферою відносин держави з суспільством, державою, їх-німи інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є. Права людини порівняно з правами громадянина прі-оритетні. Адже права людини поширюються на всіх лю-дей, які проживають у певній державі, а права громадя-нина – лише на тих осіб, які є громадянами певної краї-ни. До прав громадянина, закріплених Конституцією, ві-дносять право на свободу об'єднання в політ. партії та громадські організації; право брати участь в управлінні державними справами; право на проведення зборів, мі-тингів, походів, демонстрацій; право на соц. захист то-що. У Конституції України (перважно у розділі ІІ) визначено такі групи основних прав: громадянські (мо-жливості людей, що характеризують їхнє фізичне та біо-логічне існування, задоволення матеріальних, духовних та деяких інших потреб); політичні (можливості людини і громадянина брати участь у громадському та держ. жи-тті, вносити пропозиції про поліпшення роботи держ. органів, їхніх службових осіб та об’єднань громадян, критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних об’днаннях громадян); економічні (можливості людини і громадянина, що характеризують їхню участь у виробництві матеріальних благ); соціальні (можливост людини і громадянина із забезпечення належних соц. умов життя); екологічні (права людини і громадянина на безпечне екологічне середовище); культурні (можливост доступу людини до духовних цінностей свого народу (нації) та всього людства); сімейні (можливості людини і громадянина вільно розпоряджатися собою в сімейних правовідносинах). Основні права громадян нерозривно пов’язані з їхніми обов’язками. Основний обов’язок гро-мадянина – встановлені Конституцією держави вид і мі-ра його необхідної обов’язкової поведінки. Конституці-йні права, свободи та обов'язки разом із конституційни-ми принципами й гарантіями утворюють основи право-вого становища громадян, або конституційний статус особистості в Україні. Становище, статус громадян Ук-раїни відзначається на лише його правами, а й тими обо-в’язками, що їх він несе перед державою, перд іншими громадянами, перед організаціями. Основні обов'язки громадян закріплює Конституція України. Умовно їх можна кваліфікувати по групах. У сфері економічного й соціального життя – це обов'язки сплачувати податки й збори, подавати декларації про свій майновий стан і до-ходи, зберігати природу і охороняти її багатства. У ца-рині культурної діяльності громадяни несуть обов’язки з охорони історичних пам’яток та інших культурних цін-ностей, повинні відшкодовувати завдані ними збитки. До обов’язків у сфері суспільно-політичного життя на-лежать обов'язки додержуватися Конституції та законів України; оберігати інтереси держави і сприяти зміцнен-ню її могутності й авторитету; захищати Батьківщину, служити у Збройних Силах України; поважати нац. гід-ність інших громадян. У царині особистої та індивідуа-льної свободи серед обов’язків громадян – необхідність поважати права та законні інтереси інших осіб.

19. Громадянство України: порядок набуття та підс-тави припинення. Громадянство – це усталений пра-вовий зв’язок особи з державою, який виражається в су-купності їхніх взаємних прав, обов'язків і взаємної від-повідальності. Громадянство України грунтується на та-ких принципах: єдине громадянство; збереження грома-дянства України в разі одруження чи розірвання шлюбу; збереження громадянства України особами, які прожив-ають за межами України; захист державою громадян, які проживають за кордоном; недопустимість видворення за межі України й видачі іншій державі. Громадянство на-бувається: 1) за народженням; 2) за походженням; 3) че-рез прийняття до громадянства України; 4) через понов-лення в громадянстві України; 5) на інших підставах, передбачених міжнародними договорами, згода на обо-в’язковість яких надається Верховною Радою України; 6) на підставах, передбачених міжнародними договора-ми, згода на обов’язковість яких надається ВРУ. Інозем-ців та осіб без громадянства може бути прийнято за їх-нім клопотанням в громадянство України. Умови набут-тя громадянства: визнання і виконання законів та Конс-титуції України; неперебування в іноземному громадян-стві; безперервне проживання на законни хпідставах на території України протягом останніх 5 років (не поши-рюється на осіб, які народилися чи довели, що хоча б один з батьків дід чи баба народилися на території Укр); володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування; наявність законних джерел існування. Гро-мадянство України припиняється: внаслідок виходу з громадянства України; внаслідок втрати громадянства України; на підставах, передбачених міжнародними до-говорами, згоду на обов’язковість яких надано ВРУ. Громадянство України регулюється Конститкцією, ЗУ “Про громадянство України” та ухваленими до них ін-шими нормативно-правовими актами.

20. Форми народовладдя в Україні. Референдум: по-няття і види. Народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (пря-мої) чи представницької (виборної) демократії (засіб ре-алізації волі народу через обраних ним представників в органи влади – насамперед, нардепів, Президента, нар-депів ВР АРК, депутатів органів місцевого самоврядува-ння). До інститутів безпосередньої демократії, які забез-печують ухвалення державного рішення прямим волеви-явленням народу, відносять: референдум; обговорення проектів нормативних актів; участь у виборах органів держ. влади; загальні збори (збір) громадян; звіти депу-татів і виконавчих органів перед населенням. Референ-дум – голосування населення всієї держави (загально-державний референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з метою вирішення найважливі-ших питань державного і суспільного життя. Залежно від тих чи інших ознак референдуми поділяються на пе-вні види. Розрізняють такі видиреферендумів: за юри-дичними наслідками – імперативний (має загальнообо-в’язкове значення і не потребує ніякого затверження), консультативний (його результати юрид. сили не мають. Призначення полягає в установленні думки голосуючих щодо певного питання. Ця думка може бути врахована, але не є обов’язковою для вирішення державними орга-нами відповідної проблем); є конституційний референ-дум (унаслідок якого змінюється, приймається або від-хиляється конституція) та законодавчий (щодо зміни, прийняття або відхилення певного закону); обов’язко-вий (це референдум, проведення якого є обов’язковим для вирішення визначених Конституцією пролем) й фа-культативний (коли референдум визначається як один із можливих, але необов’язкових способів вирішення пев-них питань).

21. Виборче право та виборча система України.

Виборче право має два значення: 1) сукупність юридич-них норм, які регламентують участь громадян України у виборах представницьких органів влади, організацію і проведення виборів, взаємовідносини між виборцями, депутатами і представницькими установами; 2) право громадян обирати (активне виборче право) і право бути обраним (пасивне виборче право). Виборче право – один із найваливіших інститутів конст. права. Це сукупність конституційно-правових норм, які регламентують поря-док організації і проведення виборів, умови участі гро-мадян у виборах представницьких органів влади, взає-мовідносини між депутатами і виборцями, порядок від-кликання депутата виборцями. Таким чином, виборча система це сукупність норм, що закріплюють виборчі права громадян України, основні принципи виборчого права, порядок організації і проведення виборів до пред-ставницьких органів республіки, взаємовідносини ви-борців з депутатами. Основними принципами виборчої системи і виборчого права України є: загальне, рівне і пряме виборче право при таємному голосуванні, участь виборців в організації і проведені виборів, різноманіт-ність форм і методів висування канддатів у депутати, накази виборців депутатам. Виборчий поцес в Україні здійснюється на таких засадах: 1) вільне і рівноправне висунення претендентів і кандидатів; 2) гласність; 3) бе-зпристрасність до кандидатів з боку державних органів, установ і організацій, органів місцевого і регіонального самоврядування; 4) рівність можливостей для всіх кан-дидатів; 5) свобода агітації; 6) контроль за джерелами фінансування та виборами на виборчу кампанію. Вибор-че право є одним із основних конституційних прав гро-мадян і відноситься до групи так званих політичних прав. Виборча система – неодмінний елемент будь-якої демократії, яка взагалі не може існувати без повноваж-ного представництва, яке забезпечує реальну участь населення в управлінні справами суспільства і держави. В.с. є найважливішою формою прямої демократії, голов-на ф-ія якої – формування повноважного народного пре-дставництва. Характер виборчої системи безпосередньо зумовл.є основні характеристики представницької сис-теми. Вибори – не тільки важлива форма безпосередньої участі населення у здійсненні державної влади, не тіль-ки акт обрання представників народу до органів держ. влади. Це також засіб його виховання і самоорганізації; практична реалізація виборчого права громадян, ефекти-вний засіб перебудови сучасного суспільства. В.с. – су-купність юридичних, організаційних та інших засобів формування представницьких органів державної влади та здійснення громадянами своїх виборчих прав. В.с. ба-зується на таких конституційних принципах, як загаль-не, рівне і пряме виборче право, при таємному голосува-нні, висунення кандидатів громадськими організаціями, трудовими колективами, зборами військовослужбовців; вільне і всенародне обговорення якостей кандидата в де-путати; передвиборча агітація; проведення виборів на кошти держави; забезпечення виборів по округах вибор-чими комісіями; накази виборців; відповідальність за порушення законодавства про вибори. В Україні ісує змішана мажоритарно(система більшості)-пропорційна (представництво політичних партій) виборча система.

22. Правовий статус народних депутатів України.

Народний депутат – представник від народу, який оби-рається до законодавчого органу України – ВРУ – на ос-нові загального, прямого і рівного виборчого права шля-хом таємного голосування. Згідно ст. 76 Конституції склад ВРУ – 450 народних обранців. Народним депута-том України може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх 5 років. Не може бути обра-ним до ВРУ громадянин, який має судимість за вчинен-ня умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Повноваже-ння нардепів визначаються Конституцією та ЗУ. Згідно ст.78 Конституції нардепи здійснюють свої повноважен-ня на постійній основі. Нардепи не можуть мати іншого представницього мандата чи бути на державній службі. Згідно ст.79. перед вступом на посаду нардепи склада-ють перед ВРУ присягу. Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата. Повноваження нардепів починаються з моменту складення присяги. Ст. 80 Консттуції гласить, що нардепам гарантується депу-татська недоторканість. Нардепи не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або вислов-лювання у парламенті та його органах, за винятком від-повідальності за образу чи наклеп. Нардепи не можуть без згоди ВРУ бути притягнутими до кримінальної від-повідальності, затримані чи заарештовані. Згідно ст. 81 повноваження народних депутатівприпиняються одно-часно з припиненням повноважень ВРУ. Повноваження нардепа України припиняються достроково у разі: 1) складення повноважень за його особистою заявою; 2) набранням законної сили обвинувального вироку щодо нього; 3) визнання судом недієздатним або безвісно від-сутнім; 4) припиненням його громадянства або виїзду на постійне місце проживання за межі України; 5) смерті. Рішення про дострокове припинення повноважень наро-дного депутата приймається більшістю від конституцій-ного складу ВРУ. У разі невиконання вимог щодо несу-містності депутатського мандата з іншими видами дія-льності повноваження нардепа припиняються достроко-во на підставі закону та за рішенням суду. Повноважен-ня народних депутатів України визначаються Конститу-цією (зокрема розділом 4) та законами України.