Політика. Історія виникнення.

Полі́тика (від грец. πολιτική майстерність самоуправління — "мистецтво управління" державою і суспільством) — цілеспрямована діяльність у галузі взаємовідносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов'язана із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків. Політикою також називають процес прийняття рішень, а також поведінку в суспільно-державних установах. У демократичних суспільствах політику можна спостерігати у взаємодії між певними групами людей у корпоративних, академічних, релігійних інституціях.

Вивченням політичної поведінки, методами досягнення політичної мети займається політологія.

В античну добу політику розглядали як одну з домінуючих сфер діяльності, що визначає статус індивіда, можливість утвердити свої сили та розум і ґрунтується переважно на двох принципах: волі й традиції.

У середні віки політику трактували як вияв волі та дії Бога (Фома Аквінський, Августин). З початком епохи Відродження політику починають трактувати як категорію, що пов'язана з діями людини, боротьбу між силою і законом. В Новий час Томас Гоббс, Джон Локк, Шарль Луї де Монтеск'є визначають політику як стосунки з утвердження людської свободи за рахунок права, розуму, моралі. В XIX столітті політику визначають як мистецтво використання можливостей.

Класик політичної науки німецький соціолог Макс Вебер підкреслював, що політика «означає прагнення до участі у владі або надання впливу на розподіл влади, чи то між державами, будь то всередині держави, між групами людей, яких воно в себе укладає… Хто займається політикою, той прагне влади».[4] Вебер визначав політику як прагнення кожної людини брати участь у владі або впливати на розподіл її між групами всередині держави, як надію завжди знаходити зустрічне розуміння інших членів суспільства щодо своїх дій. Визначення політики через владу характерне для багатьох мислителів — Нікколо Макіавеллі, Вільфредо Парето, Карла Маркса та інших.

Володимир Ленін вважав найістотнішим у політиці устрій державної влади. Політика постає в цьому випадку як участь у справах держави, визначення її форм, завдань, змісту та діяльності. Володіючи такою властивістю, як влада, політика має верховенство у системі суспільних відносин, визначає обов'язковість політичних рішень для всього суспільства. Основне призначення політики — управління соціальними процесами як систематичний і цілеспрямований політичний вплив на суспільство для збереження та оптимального функціонування даного соціально-економічного ладу. [7]

Прихильниками функціонального підходу до розуміння політики були переважно американські науковці Толкотт Парсонс, Девід Істон, Габріель Алмонд та інші представники системного аналізу. Толкотт Парсонс писав: «Політика являє собою сукупність способів організації визначених елементів тотальної системи відповідно до однієї з її фундаментальних функцій, а саме: ефективної дії для досягнення спільних цілей». [24]

Німецький політолог Карл Шмітт вивчав природу політики через дихотомію «друг — ворог», «наші — ваші». Прихильники політичного реалізму визначають політику як реальність, яка існує та змінюється не на основі абстрактних ідеалів, а набору реальних сил. Після розпаду світової системи соціалізму, розпаду СРСР, знищення біполярності у міжнародних відносинах послабшали підстави для трактування політики як боротьби, протистояння, бачення політики через «друг — ворог». Проте з політики не зникла орієнтація на силу, перемогу у протистоянні, прагнення до панування, придушення одних іншими.

Ядром політики беззаперечно є боротьба за завоювання, утримання і використання влади. Політика — це сфера владних відносин: «Політика в будь-якому суспільстві, на будь-яких історичних етапах його розвитку стає засобом забезпечення насамперед власних інтересів індивіда чи великих груп людей: станів, територіальних одиниць, класів і націй. Метою політики як усвідомленої діяльності є націленість на забезпечення оптимально можливого в даному суспільстві й конкретних умовах здійснення суспільних процесів, вивчення їх та регулювання і розвиток у тому напрямі, якого бажає домінуюча чи опозиційна група. Політика — це реалізація певної мети переважно через відносини протиборства". [21]

Людина і політика

Головний парадокс політики полягає в тому, що, з одного боку, вона існує з того часу, як склалася публічна влада і суспільство розділилося на керуючих і керованих, але, з іншого боку, політичне життя виникає лише в демократичному суспільстві, що визнає розбіжність групових інтересів і допускає їхнє змагання у формі політичного суперництва. У традиційних суспільствах немає політичного життя як процесу, у ході якого визначаються носії влади – вони там заздалегідь відомі.

Про політика можна сказати те ж саме, що Ф. Хайек сказав про ринкову конкуренцію: вона є процедурою відкриття таких факторів, які було б неможливо відкрити по-іншому, тому що вони носять невизначений характер. Ось ключове поняття сучасного політичного процесу – незумовленість результату. [8]

Таким чином, специфіка політики відкривається з позиції теорії ігор. Участь у політичній грі, як і в будь-якій іншій, має сенс лише тоді, коли її результати не визначені і, отже, кожний з гравців має свій шанс. Якщо ця умова порушується, то ми можемо констатувати, що нормальне політичне життя відсутнє. Усі ми пам'ятаємо комуністичні «вибори» на безальтернативній основі – до нормального політичного процесу вони відношення не мають.

Але гру робить цікавою не тільки відносна рівність шансів, але й характер ставок. Якщо ставки нікого не цікавлять, гра не залучить по-справжньому цікавих та достойних учасників. Тільки тоді, коли політика розглядається як процес, у ході якого справді зважуються життєво важливі питання, вона провокує суспільні пристрасті і залучає яскраві характери. «Політична людина» відрізняється від «економічної людини» ліберальної класики своєю схильністю переміщати рішення соціальних проблем зі сфери громадянського суспільства у сферу держави.

Якщо політичне життя сприймати як театр, то стане очевидним той факт, що поряд з головними дійовими особами в політичних виставах бере участь масовка — окремі особи. Визначаючи сутність людини, Аристотель назвав її «політичною твариною», оскільки тільки людина «здатна до чуттєвого сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість тощо. А сукупність всього цього і створює основу сім’ї та держави».

В політиці індивід виступає в якості громадянина. Стати ним він може тільки в процесі спілкування з іншими людьми, політичними і неполітичними інститутами, з суспільством в цілому. Кожне нове покоління застає світ таким, яким його створили батьки. Як воно увійде в цей світ? Як сприйме цінності і звичаї попередніх поколінь, як розпорядиться тим, що дісталось йому в спадщину? Зметуть спадкоємці, як варвари, побудовану до них політичну споруду чи обживуть її кабінети? Ці питання не зайві ні для політичної теорії, ні для політичної практики. Саме вона поставила перед політичною наукою проблему переймання політичного розвитку, особливо актуальну в умовах розширення масштабів політичної участі та залучення в політику все нових прошарків населення. Для забезпечення безперервності політичного розвитку і збереження цілісності суспільства при зміні поколінь слід зрозуміти, як здійснюється передача політичних цінностей і стандартів політичного життя від одного покоління до іншого, як відбувається становлення політичного суб’єкта.

На ці питання покликана відповісти теорія політичної соціалізації. Американський політолог Парсонс зазначав, що прихід кожного нового покоління можна порівняти з нашестям варварів, і тільки процес соціалізації може забезпечити засвоєння норм співжиття цими пришельцями.

На процес політичної соціалізації впливають і стихійні чинники: війни, революції, політичні та економічні кризи. Якщо політична система перебуває в стані кризи, відбуваються порушення і серйозні збої в процесі політичної соціалізації. Формуються неправильні уявлення про суспільство, які набувають стійкого характеру. Це можна простежити на прикладі тих країн, які тривалий час існують й розвиваються в умовах конфлікту або переживають серйозну системну кризу. Люди втрачають систему орієнтирів, не мають можливості навчитися стійкої політичної поведінки. У суспільстві виникає ситуація, коли гра йде без правил, що порушує його інтеграцію та стабільність. У випадку неспроможності суспільства вирішити нагальні політичні та інші проблеми в ньому виникають сили опозиційної соціально-політичної та культурної діяльності, які впливають на процес політичної соціалізації.

Отже, розглядаючи проблему політичної соціалізації, необхідно враховувати:

- по-перше, вік та індивідуальні особливості кожної людини;

- по-друге, навколишнє соціальне середовище;

- по-третє, політику, що її здійснюють інститути влади, впливаючи на стан суспільства;

- по-четверте, суспільно-політичні партії та організації, а також особливості й рівень політичної культури та субкультур;

- по-п’яте стихійні чинники, навколишнє соціальне середовище. [26]

Без участі мас у політиці немає демократії, взаємодії громадянського суспільства й держави, без контролю з боку мас правляча еліта відривається від народу абсолютизує власні інтереси. Більше того, масові виступи, прямі дії іноді виявляються не тільки найефективнішими, а й єдиним засобом розв’язання тих чи інших проблем, особливо у суспільствах з низьким рівнем розвитку демократії, де погано працює зворотній зв’язок між громадянським суспільством та державою, відсутні або надто слабкі важелі впливу людей на державу.

Визначення поняття влади, її сутності і характеру має найважливіше значення для розуміння природи політики і держави, дозволяє виділити політику і політичні відносини з усієї маси суспільних відносин. Звідси постає: «вивчення влади не самоціль. Воно повинне сприяти встановленню у суспільстві справді демократичних, гуманних взаємозалежних відносин».

Розгадка феномену влади, примноження нових знань про її природу й механізми владарювання є чи не найголовнішими завданнями політології.

Обов'язок аналітика, згідно М.Фуко, – зривати маску влади, особливо в тих сферах, де про панування і підпорядкування говорити не прийнято. У такій парадигмі політологія виступає як наука про співвідношення формальних і неформальних можливостей влади.

Однозначного визначення дефініції влада немає, що пояснюється складністю та неоднозначністю її тлумачень [28].

Політологічний енциклопедичний словник-довідник визначає владу як «здатність і можливість здійснювати свою волю, чинити вирішальний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів, зокрема авторитету, права, насильства» [1]. Інші вчені дотримуються такої точки зору: «влада – багатогранне суспільно-політичне і правове поняття. Існують різноманітні його визначення:

1) відносини між людьми, коли одні командують, а інші підкоряються;

2) здатність досягати поставленої мети;

3) спроможність соціально-політичної системи забезпечувати виконання прийнятих нею рішень;

4) спосіб самоорганізації людської спільноти, заснованої на розподілі функцій управління і виконання;

5) можливість і здатність проводити свою волю» [14].

Державна влада – «спеціально організована система державних органів, організацій та установ створена для управління всіма сферами суспільного життя» [28]. Вона поділяється на законодавчу, виконавчу й судову.

«Журналісти виступають як посередники між політикою і суспільством» [21]. Тому в більшості ЗМІ політична тема є якщо не домінуючою, то дуже важливою. Одні журналісти критикують владу, інші є «служанками політичної системи» [21], треті просто подають факти, не коментуючи. Яка ж із позицій є правильною? Кодекс етики українського журналіста проголошує: «Служіння інтересам влади, а не суспільства, є порушенням етики журналіста» [2].

Влада – це вихідний пункт і кінцева мета політичної дії, політична людина – це людина, яка прагне влади, - вважали біхевіористи.

Влада, до якої прагне людина, - засіб до «покращення її політичного стану», з однаковою неминучістю застосовується всіма людьми, у всі історичні часи, у будь-якому суспільстві, за будь-якого соціально-економічного і соціально-політичного устрою.

Трактування влади як засобу «досягнення кращого» має подвійний зміст: з одного боку, воно виглядає так, ніби для людини є більш важливі цінності, ніж влада, заради яких, власне, і треба володіти «владою», «контролем», «могутністю» і т.д. Якщо виходити з контексту роздумів Ласуела, в цьому ряді цінностей влада знаходиться на першому місці, а інші цілі, які будуть досягнуті, самі стають умовами і передумовами влади. [26]

Як стверджує Ж. Баландьє, головне у взаємодії людини і політики: забезпечення першочергових життєво важливих функцій соціальної організації індивідів; самореалізація людини. Політику й індивіда, на його думку, пов’язують фундаментальні основи. Політика для людини, її буття є необхідним, природним і одночасно штучним явищем. Потреба визначається тим, що політика виникла як форма і спосіб вирішення конфлікту людини із соціальною організацією. Політика виявилась необхідною для людини як всезагальний засіб від негативних явищ, що накопичуються в її бутті.

Активна участь особистості в політичному житті суспільства має багатопланове значення:

- через таку участь створюються умови для більш повного розкриття всіх потенцій людини, для її творчого самовираження, що, у свою чергу, створює необхідну передумову найбільш ефективного вирішення суспільних завдань.

- загальний розвиток людини як суб’єкта політики є необхідною умовою тісного взаємозв’язку політичних інститутів і громадянського суспільства, контролю за діяльністю політико-управлінських структур з боку народу, засобом протидії надмірному бюрократизму в діяльності управлінського апарату.

- через розвиток демократії суспільство задовольняє потребу своїх членів брати участь в управлінні державними справами.

Участь у демократичному політичному процесі є способом самоствердження людини й формування культури спілкування, навичок управлінської і само управлінської діяльності. По мірі того як зростають матеріальні блага людини – зростає її участь у громадсько-політичному житті. Всебічно розвинена людина, як правило, - це активний громадський діяч. [7]

У світовій практиці існують державні, приватні та громадські ЗМІ. В Україні ця класифікація преси має свою специфіку. Скажімо, держава й не входячи до числа власників і засновників тих чи інших медіа має змогу застосовувати важелі впливу до ЗМІ практично всіх форм власності. Увага держави до медійних засобів недержавних форм власності обумовлюється можливістю справляння безпосереднього впливу на процеси формування суспільної думки, керування інформаційними потоками, контролю за інформацією. Інтереси до медіа з боку політико-економічних груп зумовлюється зовсім не тим, що ЗМІ представляють собою різновид бізнесу (а це в Україні вельми непевна справа), але пошуком дієвих механізмів і безвідмовних важелів здійснення політичного впливу. Оскільки приватні медіа великою мірою підконтрольні державі, то переважна більшість ЗМІ в Україні й не мріють про опозицію до влади. Відомо, що в країні з невільною економікою через гіпертрофовану роль держави апріорі не може існувати дійсно вільної преси. Навіть якщо в державі законодавчо заборонено цензуру. Українська журналістика сьогодні хвора на ті ж само недуги, що й українське суспільство та українська економіка.

Медіа в Україні так і не стали бізнесом – справою, яка може приносити достатній прибуток й не залежно від політичних уподобань тих чи інших політичних сил та державних інституцій.

Всі великі ЗМІ належать конкретним фінансово-політичним угрупованням. На Україні медіа — це спочатку політика, а тільки потім, і то не завжди вдалий та прибутковий — бізнес. Усі чудово розуміють, що перерозподіл влади в країні існує постійно від виборів до виборів. Ставки для політичних угруповань дуже високі: захист уже наявної власності чи можливе захоплення нової, владні посади, політичне визнання чи забуття і, зрештою, — воля та життя. [22]

РОЗДІЛ ІІ. ПОЛІТИЧНА ТЕМАТИКА НА СТОРІНКАХ ЖУРНАЛУ «УКРАЇНСЬКИЙ ТИЖДЕНЬ»

Якими б важкими не були організаторські здібності журналіста, якими би вагомим не був внесок працівника редакції у створення відповідної атмосфери у редакційному колективі, яким би комунікабельним і пробивним не був співробітник газети, головне, що робить його професіоналом масової комунікації, - це вміння правдиво, оперативно, аргументовано, яскраво в переконливо писати, говорити і показувати.

Людей можна поділяти за різними критеріями. Літератори, журналісти у вузькому професійному колі поділяють людей на тих, хто вміє добре писати, і тих, хто не вміє добре писати, навіть якщо у його кишені два дипломи.

Журналістська аналітика – широке, складне і суперечливе явище. Будь-яке відображення не може обійтись без вичленування, виділення, відбору певних явищ, а це вже початок аналізу. Мислення фактами, яке домінує у новинній журналістиці, не означає відсутності аналітичного начала. І навпаки, понятійне мислення у журналістиці, на відміну від понятійного теоретичного, суто наукового, як правило, предметне, фактологічне. Як ми зазначали, поділ журналістських текстів за способами відтворення дійсності, за відповідними жанровими групами та їх модифікаціями дуже умовний.

Аналіз як спосіб пізнання дійсності відіграє у журналістській практиці головну роль. Якщо в інформаційному відтворенні аналіз і синтез супроводжуються попередньою роботою автора щодо відбору, систематизації подій і фактів, то в їх осмисленні й узагальненні вони домінують. Аналітичні методи дають змогу проникнути у внутрішню суть явищ, яке може сприяти відшукуванню об’єктивної істини, а може слугувати її спотворенню. Тому в очах реципієнтів журналістська аналітика є більш тенденційною, ніж подієва інформація. Щоб заслужити довіру аудиторії, журналіст-аналітик повинен ґрунтувати свої висновки на якомога більшій кількості достовірних фактів, бути максимально об’єктивним і неупереджено викладати різні погляди, не нав’язуючи, а підводячи свого колективного співрозмовника до відповідних висновків. Об’єктивний аналіз не може не супроводжуватись критичним підходом до явищ життя. Специфічним різновидом аналітичного підходу до явищ дійсності є актуальне в умовах демократичного суспільства журналістське розслідування, а також прогнозування подій і явищ, їхніх можливих наслідків. [15]