Структура цивільного законодавства побудована з нормативних актів, викладених у певній послідовності за критерієм їх юридичної сили.

Структурно цивільне законодавство складається з п'яти видів нормативно-правових актів:

1) Конституція України, яка становить його основу і має найвищу юридичну силу;

2) ЦК України як основний акт цивільного законодавства;

3) інші закони, які приймаються відповідно до Конституції України;

4) постанови КМ України, які регулюють цивільні відносини;

5) підзаконні нормативно-правові акти, видані іншими органами державної влади України, органами влади АРК у випадках і в межах, установлених Конституцією України та законом.

4. Поняття і предмет науки цивільного права.

Цивільне право є однією з профілюючих дисциплін юридичного
циклу, обов'язковою для вивчення студентами-юристами незалежно від типу ВНЗ,
факультету, спеціалізації і т.п.
Предметом цієї навчальної дисципліни є цивільне право в усіх трьох
названих вище проявах: як галузь, як система законодавства, як
наука.
Завдання її полягає в придбанні студентами-юристами суми знань про
цивільно-правові явища, поняттях, категоріях і т.п., галузі
цивільного права, системі цивільного законодавства. та практиці його
застосування.
У результаті вивчення цієї навчальної дисципліни студенти повинні придбати
грунтовні теоретичні знання у сфері цивілістики, розуміти
закономірності, характер і тенденції розвитку цивільного права, а також

мати уявлення про пануючу або формується в країні концепції
цивільного права.
Кроне того, передбачається міцне засвоєння головних положень цивільного
законодавства, придбання навички тлумачення закону та вміння
обгрунтовувати і захищати свою позицію. Це вимагає вироблення навичок
практичної роботи з нормативним матеріалом, аналізу конкретних випадків з
судової практики і змодельованих ситуацій.

19. Місце проживання фізичної особи. Поняття та державна реєстрація актів цивільного стану

1. Місце проживання громадянина - це місце, де він постійно або переважно проживає.
Місце проживання, поряд з ім'ям громадянина, є засобом його індивідуалізації і має значення, зокрема при визначенні місця виконання зобов'язання або місця відкриття спадщини.
Місцем проживання неповнолітніх, які досягли 14 років, а також громадян, які перебувають під опікою, визнається місце проживання їх законних представників: батьків, усиновителів чи опікунів.
Законом Російської Федерації від 25 червня 1993 року "Про право громадян Російської Федерації на свободу пересування, вибір місця перебування і проживання в межах Російської Федерації" замість прописки введений режим заявної реєстрації при зміні місця проживання громадянина. Право на вільний вибір місця перебування і проживання в разі порушення підлягає судовому захисту.

1. Акти цивільного стану - це юридичні факти, які на підставі закону підлягають державній реєстрації в органах реєстрації актів цивільного стану (РАЦС).
2. Реєстрації підлягають:
народження;
укладення шлюбу;
розірвання шлюбу;
усиновлення (удочеріння);
встановлення батьківства;
зміна прізвища (імені);
смерть громадянина (ст. 47 ЦК).
3. Актові записи є безперечним доказом посвідчених ними фактів. Порядок і умови реєстрації актів цивільного стану, їх виправлення, зміни або анулювання, а також організація органів РАЦС визначаються Федеральним законом "Про акти громадянського стану" від 20 листопада 1997 року. Спори, що виникають з приводу реєстрації актів цивільного стану, внесення поправок або змін записів, вирішуються в судовому порядку.

45. Правочини з недоліками волі.

Представництвом - є правовідносини, в яких одна сторона "представник" зобов'язана або має право вчиняти правочини від імені другої сторони, яку вона представляє.

- виникає на підставі договору, закону, довіреності, акту органів юридичної особи, а також інших підстав, встановлених законом;

- представник може бути уповноважений на вчинення тих правочинів, право на вчинення яких має та особа, яку він представляє;

- представник не може вчиняти правочину, який відповідно до його змісту може бути вчинений особою, яку він представляє;

- представник не може вчиняти правочину від імені особи, яку він представляє, в особистих інтересах або в інтересах інших осіб, крім випадків, передбачених законом.

Представник зобов'язаний вчиняти правочин особисто. Він може передати свої повноваження частково або повністю інший особі, якщо це спеціально встановлено законом, договором тощо, або якщо представник був змушений до передачі повноважень з метою охорони інтересів довірителя.

Батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.

Представництво, яке ґрунтується на договорі або на акті юридичної особи, може здійснюватися за довіреністю.

Довіреність - це письмовий документ, який видається однією особою іншій для представництва її інтересів перед третіми особами (ст. 244 ЦК).

За своєю юридичною природою є одностороннім правочином, видача довіреності не вимагає згоди представника, але він має право відмовитися від виконання дій, на які його уповноважує довіритель.

У довіреності має бути вказана особа, на яку видана довіреність (представник), особа, яка її видала (довіритель), має бути чітко відображена воля останньої на вчинення від її імені представником правочину, вказані місце та дата підписання довіреності, оскільки без неї довіреність є нікчемною, прізвище, ім'я та по батькові (повне найменування юридичної особи) і місце проживання (місце знаходження юридичної особи) представника та особи, які представляють, а в необхідних випадках і посада, яку він займає, строк дії довіреності. Завжди має письмову форму.

Довіреності залежно від характеру та обсягу повноважень бувають:

разові - на вчинення одного правочину (наприклад на продаж будинку або отримання заробітної плати);

спеціальні - на вчинення багатьох правочинів у певній сфері на певний час (наприклад отримання заробітної плати, пенсії, поштового переказу протягом тривалого строку);

загальні (генеральні) - на вчинення багатьох різних правочи-нів в необмеженій кількості у різних сферах діяльності (наприклад на управління майном та ведення справ учасників договору спільної діяльності).

Особа, яка видала довіреність, має право в будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Відмова від цього права є нікчемною.

Особа, яка видала довіреність, а потім скасувала її, зобов'язана негайно повідомити представника, а також відомих їй третіх осіб для представництва, перед якими було видано довіреність.

50. Наслідки вчинення юридичних дій особою, не уповноваженою на це чи з перевищенням повноважень.

1. Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. 2. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

1. Суттю представництва є вчинення представником правочинів від імені та в інтересах особи, яку представляють, відповідно до наданих йому повноважень. Саме тому правочин, вчинений представником, породжує права і обов'язки для сторони, яку представляють, якщо він здійснений представником в межах повноважень. Разом з тим досить поширеним явищем є вчинення представником таких юридичних дій, які не входять до змісту його представницьких функцій, тобто перевищення повноважень. Перевищення повноважень може полягати в укладенні не того правочину, який вимагався, не з потрібним контрагентом, невиконання вимог щодо ціни, строку, місця укладення правочину, якості і кількості предмета правочину тощо. Однак навіть відступ від вказівок особи, яку представляють, або положень закону при укладенні правочину не завжди створює для останньої невигідні правові наслідки, оскільки в багатьох випадках такий відступ породжений необхідністю охорони інтересів представлюваного шляхом негайного вчинення потрібних юридичних дій (наприклад, придбання представником квартири не у тому районі міста, в якому бажав представлюваний, внаслідок тенденції до швидкого та істотного подорожчання вартості житла і через відсутність квартири у потрібному районі). В будь-якому випадку, саме особі, яку представляють, належить право оцінювати, чи відповідає укладений з перевищенням повноважень п

равочин її інтересам. З цією метою закон надає їй можливість схвалити укладений правочин. Схвалення правочину можливе у різних формах. По-перше, якщо особа, яку представляють, прямо заявила про це. Для уникнення можливих проблем з метою захисту інтересів представника і третьої особи - сторони правочину бажано оформляти заяву письмово. По-друге, шляхом конклюдентних дій, які свідчать про прийняття до виконання правочину (виплата контрагенту грошової суми, прийняття або передання майна тощо). Схвалення правочину особою, яку представляють, свідчить про чинність правочину з моменту його укладення і, відповідно, про поширення на неї усіх прав та обов'язків як сторони за правочином з цього моменту. Мовчання особи, яку представляють, на наше переконання, не може свідчити про схвалення правочину, оскільки мовчання може породжувати юридичні наслідки лише у випадках, коли це прямо встановлено законом та (або) випливає із змісту правовідносин між учасниками (наприклад, ст. 764 ЦК). Представницькі відносини мають яскраво виражений фідуціарний характер і вчинення представником правочинів з перевищенням повноважень не може автоматично, без схвалення таких дій представлюваним, породжувати для нього жодних юридичних наслідків. Особа, яку представляють, має вирішити, чи схвалювати правочин, у розумний строк, тобто у строк, протягом якого контрагент реально заінтересований у виконанні правочину. 2. Норми закону залишають без розв'язання питання про юридичну долю правочину, вчиненого з перевищенням повноважень, у разі відсутності його схвалення. В такому випадку є підстави для визнання правочину недійним на підставі ч. 1 ст. 203; за аналогією підлягає застосуванню також ч. 6 ст. 203 ЦК, яка встановлює вимогу відповідності інтересам дітей правочинів, що вчиняються законними представниками. У разі доведення вчинення правочину у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, крім недійсності, представник і друга сторона зобов'язані на вимогу довірителя відшкодувати йому збитки та моральну шкоду (ст. 232 ЦК). Якщо правочин вчинено з перевищенням повноважень лише частково, він може бути визнаний судом дійсним у частині з урахуванням норми ст. 217 ЦК про те, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. 3. Якщо представник вчинив правочин з перевищенням повноважень, який не був схвалений особою, яку представляють, і при цьому зазнав певних витрат, необхідних для виконання своїх функцій, він не має права на їх відшкодування, якщо тільки інше не передбачено договором між сторонами. Такі витрати ні в якому випадку не можна відносити до таких, що підлягають стягненню з особи, яку представляють, як набуття майна іншої особи без достатньої правової підстави з тієї причини, що особа, яку представляють, нічого внаслідок невиконання умов договору доручення, довіреності не набуває. Протилежну думку висловлює проф. Є. О. Харитонов. (Див.: Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України / за відповід. ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.), Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - Т. I. - С. 409). Зустрічаються також випадки діяльності представника без повноважень, зокрема, якщо договір доручення, акт органу юридичної особи, інші підстави представництва, були згодом визнані недійсними, на момент укладення правочину представником строк дії довіреності чи договору доручення вичерпався. У подібних випадках правочин, вчинений неуповноваженою особою, не породжує для особи, яку представляють, жодних юридичних наслідків, тобто є неукладеним. 4. Норми даної статті, що передбачають "зцілення" правочину, який вчинено з перевищенням повноважень, шляхом схвалення його особою, яку представляють, не можуть поширюватись на випадки законного представництва (ст. 242 ЦК), оскільки цей вид представництва характеризується тим, що повноваження представника здійснюються поза волевиявленням особи, яку представляють. Особа, щодо якої встановлено законне представництво, або володіє частковою дієздатністю (малолітня) або взагалі позбавлена можливості набувати та здійснювати цивільні права та обов'язки (недієздатна). Отже, така особа в силу своєї психіки не здатна дати юридичну оцінку діям представника і схвалити правочин, вчинений з перевищенням повноважень. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним за позовом органів опіки та піклування, інших заінтересованих осіб.

59. Цивільно-правові способи захисту права власності.

Захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави. Принцип охорони власності закріплений в Україні конституційно.

Ці та інші положення Основного Закону щодо охорони права власності дістали свій розвиток і втілення у різних галузях українського законодавства у кримінальному, адміністративному, земельному, фінансовому, цивільному праві. Серед галузей права, які захищають право власності, особливу роль відіграють норми цивільного права, саме вони забезпечують правове регулювання й охорону відносин власності у тих випадках, коли правомочності власника не порушуються.

Захист права власності - це сукупність передбачених законом цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин власності в їх непорушеному стані), по-друге - застосовуються для поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які заподіяні власнику.

Якщо мета кримінального чи адміністративного захисту права власності полягає насамперед у покаранні порушника за вчинене протиправне діяння, то головна мета цивільно-правового захисту - відновлення порушеного права, відновлення попереднього майнового стану особи, права якої були порушені.

Судовий захист права власності здійснюється шляхом розгляду справ за позовами:

o про визнання права власності на майно;

o про витребування майна з чужого незаконного володіння;

o про відшкодування його вартості;

o про поділ спільного майна або виділ з нього частки;

o про визначення порядку володіння, користування та розпорядження майном, що є спільною власністю;

o про визнання недійсними правочинів про відчуження майна;

o про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування про неправомірне втручання у здійснення власником правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження майном;

o про переведення прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо своєї частки з порушенням права іншого учасника даної спільної власності на привілеєву купівлю;

o про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає відчуженню та ін.;

o про визнання недійсними правочинів про відчуження квартир з громадського житлового фонду з порушенням, наприклад, права наймача на придбання цього приміщення у власність або переведення на нього прав та обов'язків набувача за цією угодою;

o про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих особі порушенням її права власника (включаючи і не одержані доходи);

o про виключення майна з опису тощо.

Залежно від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власникові, вирізняють речові та зобов'язально-правові засоби захисту.

Речові засоби захисту права власності та інших речових прав, що покликані захищати ці права від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких осіб.

До речових позовів належать:

- вимоги неволодіючого власника до незаконного володільця про витребування майна (віндикаційний позов);

- вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов'язані з володінням (негаторний позов);

- вимоги власника про визнання права власності. Зобов'язально-правові позови базуються, як правило, на договорах, але можуть ґрунтуватися і на недоговірних зобов'язаннях.

До зобов'язально-правових позовів належать позови про:

- відшкодування збитків, які настали внаслідок невиконання чи неналежного виконання договору;

- повернення речей, які були надані у володіння (за договором зберігання, застави, перевезення);

- про визнання правочинів недійсними;

- про захист права власності в деліктних зобов'язаннях;

- про повернення безпідставно набутого чи збереженого майна та інші.

Положення про захист права власності поширюється не тільки на власника, а й на осіб, які хоч і не є власниками, але володіють майном на праві оперативного управління, повного господарського відання чи на іншій підставі, передбаченій законом чи договором (застава, оренда, зберігання).

Чинне законодавство захищає також право на володіння майном правомочною особою - комісійним магазином, підрядником, перевізником.

60. Віндикаційний і негаторний позови, як способи захисту права власності

Поняття позову про визнання права власності. Позовом про визнання права власності є позадоговірний позов власника майна про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, що засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК України).

Необхідність у даному способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб'єктивного права власника підлягає сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється ними.

Метою використання вказаного позову є усунення невизначеності відносин права власності щодо індивідуально-визначеного майна, власником якого є позивач, або отримання документа, що засвідчує його право власності та був раніше втрачений ним. Позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги якого звернені не до відповідача, а до суду, який має підтвердити наявність у позивача права власності на відповідне майно.

Об'єкт позову про визнання права власності. Об'єктом позову про визнання права власності є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально-визначеного майна.

Сторони у позові про визнання права власності Позивачем у позові про визнання права власності є власник індивідуально-визначеного майна, права якого оспорюються або не визнаються іншою особою, з якою власник не перебуває у зобов'язальних відносинах, або власник, який втратив документ, що засвідчує його право власності на майно.

Відповідачем у позові про визнання права власності є особа, яка оспорює право власності на майно, або особа, яка хоч і не оспорює права власності на майно, але і не визнає його. У випадках, коли факти оспорювання чи невизнання права власності на майно з боку інших осіб відсутні, але відсутність документа, що засвідчує право власності на майно, заважає власнику володіти, користуватися, розпоряджатися своїм майном на власний розсуд, відповідач у позові про визнання права власності взагалі відсутній.

Предмет позову про визнання права власності Предметом вказаного позову є вимога позивача про визнання його права власності на майно.

Підставою позову є обставини, що підтверджують право власності позивача на майно, та ст. 16 ЦК України, яка визначає визнання права як способу захисту цивільних прав та інтересів судом.

Умови задоволення позову про визнання права власності. Умовою задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів, що підтверджують його право власності на майно. ЦК України, визначивши, що власник здійснює право власності своїм майном на свій розсуд, водночас не визначає конкретних доказів, якими останній має підтверджувати своє суб'єктивне право. Такими доказами відповідно до норм процесуального законодавства України (ст. 32 ГПК України, ст. 27 ЦПК України) є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд у визначеному законом порядку встановлює наявність обставин, на яких ґрунтуються вимоги позивача. Насамперед підтверджувати наявність права власності в судовому процесі можуть правовстановлюючі документи.

Правовстановлюючими документами на нерухомість є: договори купівлі-продажу, обміну, дарування, довічного утримання, угоди про розподіл спадкового майна, про розподіл спільного майна подружжя, посвідчені державними та приватними нотаріусами; свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, що видаються державними та приватними нотаріусами; свідоцтва про право на спадщину, видані державними нотаріусами, та ін.

Варто зазначити, що вимоги про визнання права власності не є для позивача самоціллю. Досить часто позов про визнання права власності є лише попередньою дією для подальшого застосування власником інших речово-правових заходів захисту права власності на своє майно (віндикаційного або негаторного позову). Такі вимоги, пов'язані між собою, можуть бути об'єднані позивачем в одній позовній заяві (ст. 144 ЦПК України).

Оскільки позови про визнання права власності пов'язані з невизначеністю відносин права власності позивача щодо свого майна, на ці позиви не поширюється дія позовної давності.

65. Право власника на витребування майна з чужого незаконного володіння.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

У ст. 16 ЦК викладені засоби захисту цивільних прав, які тією чи іншою мірою стосуються і захисту права власності. В главі 3 передбачається можливість захисту цивільних прав осіб, крім суду, Президентом України, державними органами або органами місцевого самоврядування шляхом скасування актів державних органів чи органів місцевого самоврядування нижчого рівня, а також нотаріусами шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі. Передбачена також можливість самозахисту, тобто самостійного примусового усунення уповноваженою особою порушень її прав та посягань на них. Цивільно-правові засоби захисту цивільних прав досить неоднорідні за своїм змістом та умовами застосування. У залежності від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, виділяють такі цивільно-правові засоби захисту: речові та зобов´язально-правові. Речові засоби захисту права власності застосовуються при безпосередньому порушенні права власності, зв´язаному з протиправними діями третіх осіб, що виключають чи обмежують здійснення власником своїх правомочностей. В такому випадку вступає в дію їхній абсолютний захист, спрямований на усунення перешкод у здійсненні права власності. Він орієнтований на захист безпосередньо права власності і не зв´язаний будь-якими конкретними зобов´язаннями між власником і порушником.

До речових позовів відносяться: вимоги не володіючого власника до незаконного володільця про витребування майна (віндикаційний позов); вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов´язані з володінням (негаторний позов); вимоги власника про визнання права власності.

Зобов´язально-правові способи захисту засновані на охороні майнових інтересів сторін у цивільній угоді, а також осіб, які зазнали шкоди в результаті позадоговірного заподіяння шкоди їхньому майну. Вимоги про захист цих інтересів безпосередньо не випливають з права власності. Позови власника до правопорушника, з яким він зв´язаний зобов´язальними правовідношеннями (договірними і позадоговірними), спрямовані як на усунення перешкод у здійсненні права власності (позови про повернення речей, наданих у користування за договором; позови про повернення безпідставно отриманого майна), так і на відшкодування шкоди або збитків.

У статті, яка коментується, йде мова про право власника на віндикаційний позов. Віндикаційним визнається позов власника, що не володіє, до невласника, що незаконно володіє, про вилучення майна в натурі. Віндикаційним позовом захищається право власності в цілому, оскільки він пред´являється в тих випадках, коли порушені права володіння, користування і розпорядження одночасно. Однак право власності за власником зберігається, тому що в нього є право приналежності, що може бути підтверджено правовстановлюючими документами, а також показаннями свідків і інших письмових доказів. Сторонами у віндикаційному позові виступають власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, але вже й фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний). Під незаконним володінням варто розуміти усяке фактичне володіння річчю, якщо воно не має правової підстави (наприклад, володіння украденою річчю); або правова підстава якого відпала (минув термін дії договору майнового найма); або правова підстава якого недійсна (володіння, установлене в результаті недійсної угоди). Поряд з власником стороною у позові може бути також особа, яка хоча і не є власником, але володіє майном у силу закону чи договору. Такою особою, титульним власником майна, може виступати орендар, комісіонер і т.д., а також власник речових прав на майно. Для пред´явлення позову необхідно, щоб майно, якого позбавився власник, збереглося в натурі і знаходилося у фактичному володінні іншої особи. Якщо майно вже знищене, перероблене чи спожите, право власності на нього, як таке, припиняється. У цьому випадку власник має право лише на захист своїх майнових інтересів, зокрема за допомогою позову з заподіяння шкоди чи позову з безпідставного збагачення.

Віндикувати можна лише індивідуально-визначене майно, що випливає із сутності даного позову, спрямованого на повернення власнику саме того самого майна, що вибуло з його володіння. Власник може вимагати повернення свого майна за цим позовом лише в тому випадку, якщо інша особа володіє його майном незаконно. Якщо ж володілець володіє чужим майном на законних підставах, то власник не може витребувати свою річ з такого володіння шляхом пред´явлення віндикаційного позову.