Пантеон українських Богів

Вчені вважають, що саме «Нарис з української міфології» В. Гнатюка, якщо не враховувати ще ранішої праці Івана Вагилевича (1811–1866) рукопису «Слов’янська демонологія», є першою спробою характеристики вірувань українського народу. Фактично першим опублікованим підручником з української міфології вважається монографія митрополита Іларіона (Івана Огієнка, 1882–1972) «Дохристиянські вірування українського народу» (Вінніпег, 1965), перевидана репринтним способом в Україні (1992). У книзі описано дохристиянські вірування та коротко розповідається про головних Богів Володимирового пантеону та інших давньоукраїнських Богів (Сварог, Перун, Даждьбог, Хорс, Велес (Волос), Стрибог, Симаргл, Мокогиа, Лада й Ладо, Лель і Полель, Ярило, Купайло, Див, Діва, Тур, Рід і Рожаниця, Троян, Доля, Переплут, Марена).

Як переконують вчені, розглядаючи давньоукраїнських Богів, згадуваних в історичних джерелах, можна розподілити їх на декілька груп: в одну групу входять Сварог і Сварожичі (Дажбог, Сварожич і Святовид); в іншу – божества родючості: Род, Велес-Волос, Яровит, Ярило. Громовержець Перун, здається, залишається окремо. Однак видатний чеський археолог-слов’янознавець Л. Нідерле у знаменитій монографії «Життя давніх слов’ян» (1916) починає свій огляд «широко відомих богів» з Перуна, роблячи висновок, що він був Богом не тільки одних русичів і не був результатом запозичення у варягів.

Поклоніння язичницьким богам.

Культ Перуна засвідчено у південних племен. Нідерле зазначає, що слов’янський Олімп, якщо відкинути недостовірні і сумнівні відомості про Богів, уявляється досить бідним, набагато біднішим від грецької, іранської, римської, кельтської і навіть германської міфо-релігійної творчості. Він зображується досить примітивно, однак має в собі багату демонологію, окрім того, з неї стали відокремлюватися і возвеличуватися окремі персонажі, наділені функціями індивідуальних Богів, які на кінець язичництва створили сукупно вже справжні локальні системи Богів з відповідною ієрархією, храмами і культом. У своїх «Слов’янських древностях» Л. Нідерле наводить такий перелік Богів: у східних племен – Перун, Сварог, Сварожич, Дабог, Велес (Волос), Мокошь, Хорс (Хрьсъ)), Троян (вважає несправжнім Богом); у балтійських племен – Сварожич-Радгост, Святовит, Триглав, Ругевит, Геровит, Припегало, Сива, Пров, Подага, Чорнобог, Білобог; Боги інших племен – Морана, Лель, Полелъ, за Длугошем – Ієша, Ляда, Дзидзилеля, Ніа, Погода, Зівіє, Дзевана, Маржіана.

У 988 р. князь Володимир наказав знищити Богів: одних порубати, інших – спалити. Особливої зневаги зазнав Перун, якого було кинуто в Почайну. Така сама доля судилася й іншим божествам 991 р. в Новгороді. Народна легенда розповідає, що в 988 р. дерев’яну статую Перуна зі срібною головою і золотими вусами було, за наказом князя Володимира, скинуто в Дніпро.

Знищення статуї Перуна.

Люди бігли берегом і в розпачі гукали: «Видибай, наш Господарю-Боже, видибай!». Перун «видибав» — виплив на закруті Дніпра в урочищі, названому згодом Видибичі (пізніше перетворено на Видубичі). З того часу це було святе місце язичників, де вони збиралися на свої моління ще довгі десятиліття після офіційної християнізації Русі. Однак християни, задля остаточного знищення притулку язичницької громади, збудували тут Видубицький монастир. Дружинники ж, за наказом Володимира, відпихали статую від берега і супроводжували її вздовж Дніпра, доки не дісталися до порогів: «Коли ж пустили його і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь».

Крім Богів Володимирового пантеону, відомі й інші міфологічні персонажі, про яких згадують пізніші історичні джерела. Культ Рода виник, як зазначають вчені, не раніше II тис. до н. е. і продовжував існувати на Русі, незважаючи на введений Володимиром культ Перуна.

На початку XII ст. руський письменник, сучасник Володимира Мономаха (наймовірніше Даниїл Паломник), у своїй проповіді «Слово про поклоніння ідолам» подав досить цікаву інтерпретацію культу предків, виділивши у ньому чотири етапи. Наведемо її в редакції Б. Рибакова:

1. Культ «упирів (вампірів) і берегинь» – дуалістичний анімізм первісних мисливців кам’яного віку, який одухотворював усю природу і поділяв духів на ворожих і доброзичливих.

2. Культ землеробських небесних божеств «Роду і рожаниць». Історично дві рожаниці передували Роду; це були Богині плодючості всього живого, котрі згодом стали матріархальними Богинями родючості (енеоліт). Род – подальша, патріархальна стадія розвитку тих самих уявлень, що трансформувалися за бронзової доби в первіснообщинний землеробський монотеїзм. Автор XII ст. вважає, що культ Роду був притаманний не лише предкам, але й багатьом народам Близького Сходу і Середземномор’я. Можна гадати, що в джерелах Род виступає і під іменем Сварога («Небесний» — архаїчна форма) чи Стрибога («Бог-Отець» – форма, відома з X ст.).

3. Культ Перуна, який був у давнину Богом грози, блискавки і грому, а пізніше став божеством війни і покровителем воїнів та князів. Зі створенням держави – Перун став першим, головним божеством у князівсько-державному культі X ст.

4. Після «прийняття християнства» 988 р. дохристиянські вірування Предків продовжували існувати, відсунувшись на окраїни держави.

Далі Б. Рибаков відзначає, що свій світогляд Предки зберегли аж до ХІХ-ХХ ст. Найголовнішим і найсуттєвішим є те, що церковні письменники XI–ХIII ст. протиставляють Рода старозавітному Богові Саваофу, творцеві Всесвіту. Пізніше його відповідником став землеробський культ Сварога, Бога неба, володаря всього живого.

Якщо Рода пов’язували з сімейно-родовим культом, то Коляду, Ярила, Купала – із сезонними обрядами; інші, наприклад Троян, Переплут, для дослідників виконували менш зрозумілі функції. Одні вчені вбачають, приміром, у Переплуті Ярила, інші вважають його божеством лісу, яке любить завести людину у чужу для нього стихію.

У «Стоглаві» (1551 р.) досить докладно описується поклоніння Богові Купалу. В Густинському літописі Купало вважається Богом земної родючості. У «Слов’янській хроніці» Гельмґольда (XII ст.) знаходимо, що від доброго Бога Білобога чекали щасливої долі, а від злого Чорнобога – нещастя. За Густинським літописом (від 1070 p.), волхви були переконані («два суть бози, един небесный, другой во аде»), що Чорнобог живе у пеклі. Як день завжди змінює ніч, так і Чорнобог вічно змагається з Білобогом.

Запровадження християнства на українських землях зруйнувало цілісність української міфології, образи вищих Богів якої почали наділяти негативними якостями або взагалі замінювати християнськими святими: Перуна – святим Іллею, Велеса – святим Власієм, Ярила – святим Юрієм (Георгієм), Зорю-Зоряницю – Богородицею і т. д.

Більш стійкою виявилася «нижча» міфологія – демонологія – уявлення про духів природи, чаклунів, відьом, лісовиків, домовиків, упирів, русалок, мавок та ін., окремі компоненти якої зберігаються й донині. Народний календар майже повністю підкорив церковні обряди, святкування господніх і богородичних свят, днів особливо вшановуваних святих (св. Миколая, св. Георгія, св. Параскеви-П’ятниці, св. Варвари, св. Василя та ін.). По суті, майже на всі церковні свята наклалися дохристиянські звичаї та обряди. Прикладом цього можуть бути водіння кози на Різдво та Новий рік або обряд биття дітей вербовою лозою у неділю за тиждень перед Великоднем із стародавнім замовлянням: «Будь здоровий, як вода! Будь багатий, як земля, і рости, як верба!». Залишки вірувань Предків яскраво виражені у культі вогню (Різдво, Благовіщення, Купала), культі хліба (Обжинки), культі води (Водохреща, Купала); сьогодні їхні сакральні елементи виконують ключові ритуальні функції і в християнстві. Зокрема, хліб «замінює» в літургії Тіло Христове; освячена вода лежить в основі таїнства хрещення; свята вода здатна оберігати від бісівських впливів; вогонь – лампадний і від свічок – безкровна жертва Богу; Земля – матеріальна сутність людської плоті («яко земля еси єсть и в землю отьщеши»).

Дохристиянські вірування предків, переплівшись із панівною християнською релігією, стали невід’ємною частиною двовір’я. Слід зауважити також, що наші предки не вбачали у своїх віруваннях якогось двовір’я. Український народ, живучи у двовір’ї, не бачить у своїх обрядодійствах якогось «язичництва». Давні українці, поряд з християнством вшановували заразом і старі празники зі своїми хатніми божествами. Шкода, що християнство у такий спосіб завдало значної шкоди віруванням Предків: змішало, перейменувало все, тому не просто сьогодні віднайти навіть справжнє давнє повір’я, яке ще живе і не носить на собі відбитків християнської традиції, як то бачимо, наприклад, у випадку з боготворенням заступника Перуна св. Іллі. Новогрецький образ Іллі містить у собі давні міфічні уламки, скріплені між собою в одне ціле християнством. Однак і сьогодні українець, виконуючи повсякденні релігійні обряди вдома, а чи в полі, залишається вірним тим давнім традиціям. Міфопоетичний космос широко представлений у фольклорних творах давніх українців. Це стосується, насамперед, різдвяних свят, купальської обрядовості, зелених свят тощо.