Словник Історії книги

АГРАФ (франц.) – коштовна застібка на книжкових палітурках у вигляді гачка або пряжки.

АЗБУКА (від слов’янських назв літер аз, буки) – 1) сукупність літер, розташованих у прийнятій послідовності. Синонім – алфавіт; 2) книга для навчання грамоті. Синонім – буквар.

АЗБУКОВНИК – тлумачний словник або довідник енциклопедичного характеру зі словами та термінами, розміщеними в алфавітному порядку. Одержав розповсюдження у рукописній книжності ХІV–ХVІІ ст.

АКУТ (від лат. acutus – той, що має гострий наголос) – загострений знак над літерою, який вказує на вимовляємий або логічний наголос.

АКЦЕНТ (від лат. accentus – наголос) – над- або підрядковий знак у літери, який означає, що вона повинна вимовлятися інакше, ніж та сама літера без акцента. Напр., буква «с» перед «о» читається у фр. мові як «ка», а та ж літера з підрядковим знаком читається як «ес».

АЛФАВІТ (від назв перших двох букв грецького алфавіту – альфа і бета; аналогічно: азбука – від аз і буки слов’янського алфавіту; абетка – від а та б українського) – сукупність графічних знаків – букв, розміщених у традиційно встановленому порядку.

АЛФАВІТНЕ ПИСЬМО – письмо, в якому кожній графемі (букві) відповідає або спочатку відповідала окрема фонема (звук).

АЛЬДИНИ – видання венеціанських друкарів ХV–ХVІ ст. Альда Пія Мануція, його сина Паоло, внука Альда молодшого, а також тестя Альда старшого Андрея Торрезанського, який керував друкарнею після смерті Альда і до повноліття сина. Загальна кількість альдин – більше 1100 видань 780 авторів, з них 64 перевидання. Переважають видання класиків античної літератури та твори гуманістів епохи Відродження. Типова А. – книга невеликого формату у видавничій шкіряній оправі з тисненням золотом, з видавничою маркою у вигляді дельфіна навколо якоря, без ілюстрацій. В А. вперше був застосований курсивний шрифт.

«АНОНІМНА ДРУКАРНЯ» – прийнята назва першої російської друкарні в Москві, що працювала в період бл. 1553–1563 рр. і випустила ряд видань, у яких немає вихідних відомостей.

АНОНІМНЕ ВИДАННЯ – видання, випущене в світ без імені автора, без визначення видавництва, місця, року видання. Причини приховування вихідних відомостей могли бути різними, найчастіше – прагнення уникнути переслідувань з боку влади. Своєрідним різновидом анонімних видань є підробки – містифікаторські видання, що мають фальшиві вихідні дані. Фактично анонімним є видання під псевдонімом, доки він не розкритий.

АНОПІСТОГРАФІЧНЕ ВИДАННЯ – книга з текстом на одному боці аркуша, найчастіше надрукованим на 1, 4–5, 8–9 і т. д. сторінках, із чистими 2–3, 6–7, 10–11 і т. д. сторінками. До А. книг належать сувої, а також ксилографічні книжки, складені з аркушів, віддрукованих з одного боку і склеєних чистими полосами з середини.

АНТИКВА (від лат. antiquus – давній) – малюнок набірного шрифту латинської алфавітної системи, в основу якого покладені графічні форми написів античної епохи. А. виникла в Італії у др. пол. ХV ст., антипод готичним шрифтам.

АНТИЧНА КНИГА – книга, створена в Давній Греції та Давньому Римі за часів античності. Форма книги – сувій, пізніше кодекс. Основні матеріали – дерев’яні дошки, намащені воском, пергамен.

АПОКРИФИ (від грец. apokryphos – таємний) – іудейські та раннєхристиянські твори, з різних причин відкинуті панівною церквою, не канонічні.

АПОСТОЛ ( від грец. apostolos – посланник) – богослужбова книга православної церкви, частина Нового Завіту. Включає діяння апостолів, написані євангелістом Лукою, що розповідають про ранню історію християнства від воскресіння Христа до 62 р. н. е., соборні послання апостолів Якова, Петра, Іоанна, Іуди, 14 послань апостола Павла, а також Апокаліпсис.

АПРАКОСИ (від грец. aprakteō – не дію, не роблю) – службові збірники євангельських читань, виписок, зроблених з чотирьох канонічних Євангелій (від Матфея, Марка, Луки, Іоанна) у порядку викладення земного життя Христа.

АРАБСЬКІ ЦИФРИ – сучасні знаки для визначення чисел, номерів. Були винайдені в Індії, перенесені до Європи арабами у ХІІІ ст.

АРМАРІЙ (ARMARIUM) – у давнину – сховище для книжкових сувоїв; у середні віки – книжкова шафа в монастирській бібліотеці.

АРТИКУЛ – давньоруська назва уставу чи статті закону.

АТЛАС – 1) зібрання карт в одній книзі. Назву введено фламандським картографом Меркатором, який дав його своєму зібранню карт (1595 р.) на честь Атласу, міфічного короля Лівії; 2) картографічне або образотворче книжкове видання, основним матеріалом якого є карти (географічні, астрономічні) або зображення, що використовуються як засіб наочного навчання чи засвоєння різних дисциплін (анатомічний, ботанічний, зоологічний, медичний, технічний атлас).

АТРИБУЦІЯ (від лат. attributio – приписування) – встановлення автора анонімного твору або твору, опублікованого під нерозкритим псевдонімом. При дослідженні стародруків – встановлення вихідних даних дефектного видання.

БАСМИ (від тюрк. басма – відбиток) – металеві штампи невеликого розміру, які застосовувалися для тиснення орнаментальних прикрас на оправах; відтиснутий орнамент на палітурках старовинних книжок.

БАСТАРДА – курсив у готичному шрифті.

БАТИРЩИК – один з робітників, що обслуговував ручний друкарський верстат. Виготовляв друкарську фарбу, розтирав її та наносив на друкарську форму.

БЕРЕСТЯНІ ГРАМОТИ – пам’ятки давньоруської писемності, створені продряпуванням кириличних, як правило, літер на бересті (корі берези). Знайдені вперше в Новгороді в 1951 р.

БЕСТІАРІЙ (Bestiarium) – середньовічні західноєвропейські збірники, що містили оповідання з біблійних сюжетів або творів античних авторів про реальних чи фантастичних тварин.

БИНТИ ОПРАВИ – товсті шнури або ремінці, за допомогою яких зшивали старі книги, і які створювал стовщення (ребра) впоперек корінця оправи.

БІБЛІОФІЛ – той, хто любить, цінує й збирає книжки.

БІБЛІЯ (від грец. biblion – книги) – зібрання давніх текстів, канонізоване релігійною традицією як Святее Письм іудаістів та хритиян. Складається з Вітхого (Старого) Завіту, що визнається обома релігіями, та Нового Завіту, що визнається лише християнами. За часів античності – назва будь-якої книги.

БЛІНТОВЕ ТИСНЕННЯ (від нім. blind – сліпий) – безбарвне поглиблене зображення, одержане на палітурній кришці шляхом вдавлювання в ній нагрітого до 90–120° металевого штампа.

БОГОСЛУЖБОВІ КНИГИ – див. ЛІТУРГІЙНІ КНИГИ.

БОКОВИКИ – див. МАРГІНАЛІЇ.

БОРДЮР – графічна орнаментальна прикраса у вигляді візерунчастої cмужки, яку одержують повторенням геометричних чи стилізованих фігур. Бордюром обрамляють тексти та ілюстрації, посилюючи виразність композиції.

БРАХМІ – найдавніше індійське силабічне письмо.

БРЕВІАРІЙ – 1) Спочатку – літургійна книга католицької церкви, що містить молитви й співи, розташовані по днях і по годинах дня. 2) Збірник витягів із праць прославлених духовних письменників. 3) Пізніше – збірник витягів із праць видатних авторів певної професії або спеціальності (напр. «Біологічний бревіарій»).

БУКВА – графічний знак або літера. Рядкові (мінускульні) та заголовні (маюскульні) букви розрізняють у латинському письмі з ХІ–ХV ст., в кириличному письмі з початку ХVІІІ ст.

БУКВАР – початковий навчальний посібник з навчання грамоті (читанню й письму). Синонім азбуки.

БУКВИЦЯ – див. ІНІЦІАЛ.

БУСТРОФЕДОН (від bus – бик і strephō – повертаю) – спосіб письма, за яким перший рядок пишеться справа наліво, другий – зліва направо, третій – знову справа наліво і т. д., що нагадувало давнім грекам рух бика по полю під час орання землі. Використовувався в критському, етруському, давньогрецькому письмі.

ВАМПУМ – різновид первинного вузликового письма у північноамериканських індіанців. Виглядає як пояс, сплетений з ниток з нанизаними раковинами-черепашками.

ВЕНЗЕЛЬ – художньо написані ініціали, що утворюють узор.

ВЕРЖЕ (від фр. vergeure) – 1) при виробництві паперу вручну – нитки тонкого дроту, які паралельно й щільно прилягають одна до одної і покривають дно форми, що створює наче полотно для утримання паперової маси; 2) видиме на просвіт на папері ручного виробництва зображення щільно й паралельно розташованих горизонтальних полос.

ВЕРСО (від лат. verto – повертаю, folio verso – перегорнувши аркуш) – у сувої – зовнішній незаповнений бік, у кодексі – зворотній бік аркуша. За наявності у книзі пагінації, на версо проставляли парні числа.

ВЕРСТАТКА – невеличкий тристінний металевий ящичок, у якого дно, одна з бокових і опорних стінок нерухомі, а інша бокова (рухома) стінка має замок і перед початком набору встановлюється на заданий формат набору. Цей інструмент застосовувався при ручному наборі тексту для формування рядків.

ВЕРСТКА – 1) поліграфічний процес виготовлення друкарської форми, що полягає у складанні полос (сторінок) певного формату з гранок набраного тексту, елементів оформлення та ін.; 2) відбиток зі зверстаного набору (коректура).

ВИДАННЯ – 1) документ, призначений для розповсюдження інформації, що міститься в ньому, який пройшов редакційно-видавничу обробку; одержаний шляхом друкування або тиснення, поліграфічно самостійно оформлений, що має вихідні відомості; 2) процес випуску книги, брошури, журналу тощо.

ВИКЛЮЧКА РЯДКІВ – збільшення або зменшення за допомогою шпацій проміжків між словами, з метою доведення рядків до заздалегідь визначеної ширини набірної полоси.

ВИСОКИЙ ДРУК – вид друку, при якому зображення передається на папір або інший матеріал рельєфними друкуючими елементами, що лежать в одній площині, а пробільні елементи заглиблені на різну глибину, яка залежить від відстані між друкуючими елементами. Найдавніші відбитки високого друку, одержані з гравюр на дереві – ксилографія.

ВІДБИТОК – зображення на папері або іншій основі, одержане при контакті з друкарською формою, вкритою фарбою.

ВІДРОДЖЕННЯ, Ренесанс (франц. Renaissance, італ. Renascimento) – епоха в історії культури країн Західної та Центральної Європи, а також деяких країн Східної Європи (в Італії – ХІV–ХVІ ст., в інших країнах – кін. ХV–ХVІ ст.).

ВІНЬЄТКА (франц. vignette, від vigne – виноград) – графічна прикраса в книжках, журналах та ін. друкованих виданнях.

ВЛАСНИЦЬКА ОПРАВА – оправа, виконана на замовлення власника книги.

ВЛАСНИЦЬКИЙ ЗАПИС – запис на книзі (на форзаці, титулі, берегах сторінок та ін.), що свідчить про її приналежність, зроблений власником книги.

ВОДЯНИЙ ЗНАК (ФІЛІГРАНЬ) – внутрішнє, видиме на просвіт зображення на папері переважно ручного виробництва, яке одержують у процесі його відливання. Вивчає водяні знаки спеціальна історична дисципліна філігранологія. Філіграні використовують для датування рукописів і безвихідних або дефектних стародруків.

«ВОСЬМУШКА» – визначення формату книги в давніх описах та каталогах – 1/8 частка аркуша.

В’ЯЗЬ – декоративне письмо, букви якого зв’язуються в безперервний орнамент. Застосовувалась для написання заголовків у рукописах і стародруках.

ГАЗЕТА – періодичне видання, що містить офіційні матеріали, оперативну інформацію та статті з актуальних політичних, соціально-економічних, наукових, культурних та ін. питань, а також літературні твори, ілюстрації, фотознімки, рекламу. Від інших періодичних видань відрізняється форматом, обсягом і частішим виходом (щоденно, кілька разів на тиждень, раз на тиждень). Термін походить від назви італійської монети – gazzetta, за яку продавалися рукописні зведення новин у Венеції в ХVІ ст. Як тип видання газета закріпилася в Європі на поч. ХVІІ ст.

ГАПЛОГРАФІЯ – в рукописах та рукописних книгах помилковий пропуск переписувачем слів або уривка тексту, які в оригіналі знаходяться між двома однаковими словами.

ГАРНІТУРА ШРИФТУ – комплект друкарських шрифтів одного малюнку. Шрифти однієї гарнітури можуть різнитися за розміром – кеглем; за насиченістю (світлий, напівжирний, жирний); за шириною букв і знаків (нормальний, вузький, широкий); за нахилом по вертикалі (прямий, курсив).

ГАРТ ( від нім. Hartblei, буквально – твердий свинець) – застаріла назва друкарського сплаву.

ГЛАГОЛИЦЯ – одна з двох слов’янських абеток. Назва походить від старослов’янського «глаголъ» – слово, мова. Майже повністю збігаючись з кирилицею за алфавітним складом, розташуванням і звуковим значенням літер, глаголиця різко відрізнялася від неї формою букв. За однією з гіпотез, винайдена слов’янським просвітителем Кирилом (Костянтином). Широко вживалася в Моравії з ІХ ст., пізніше в Болгарії та Хорватії. Є припущення, що глаголицею користувалися як тайнописом.

ГЛАГОЛИЧНЕ КНИГОДРУКУВАННЯ – виготовлення слов’янської друкованої книги з текстом, відтвореним глаголицею (глаголичним шрифтом). Існувало в ХV–ХХ ст. переважно в Хорватії, а також у Венеції, Римі, в кількох містах Німеччини (для Словенії). Найдавніші друки – «Міссал» 1483 р., «Бревіарій» бл. 1491 р. та ін.

ГЛИБОКИЙ ДРУК – вид друку, при якому зображення передається на папір чи інший матеріал заглибленими друкуючими елементами форми, а пробільною є відполірована металева поверхня. Найдавніший відбиток зроблено в сер. ХV ст.

ГЛОСА (грец. glōssa – мова) – тлумачення або переклад незрозумілого, застарілого, діалектного слова чи виразу на берегах чи між рядками рукописної або стародрукованої книги. Рукописні глоси належать, звичайно, читачам книжки. Відомі стародруки (Ф. Скорини, В. Тяпінського та ін.) з друкарським відтворенням глос.

ГЛОСАРІЙ – зібрання глос, тобто тлумачень або перекладів незрозумілих чи іноземних слів і словосполучень. Як тип видання глосарій є попередником словника.

ГОТИЧНЕ ПИСЬМО, ГОТИЧНИЙ ШРИФТ – від поняття ГОТИКИ – художнього стилю ХІІ – ХVІ ст., який завершив епоху європейського середньовіччя. Букви звужені, витягнуті по вертикалі, мають кутасті заломи, для чого змінювалось заточування пера; літери тісно наближені, інколи зливаються, створюючи лігатури. Письмо щільне, контрастне, схоже на готичну архітектуру. Перехід до друкованої книги здійснюється в Європі в сер. ХV ст. також у межах готичного стилю. В Німеччині готичний шрифт продовжували застосовувати і в ХХ ст.

ГРАВЕР – майстер гравюри, різьбяр по металу, дереву, каменю та ін.

ГРАВІРОВАНА КНИГА – ксилографічна книга, що друкувалася з цільної, гравірованої по дереву друкарської форми. Розрізняють анопістографічні книги, аркуші яких віддруковані з одного боку і надалі склеєні, і опістографічні – з аркушами, задрукованими з обох боків. У Європі гравіровані книги з’явилися на поч. ХV ст. і тривалий час існували паралельно з книгами, надрукованими з набірної форми. На сьогодні відомо 33 назви таких книг ХV ст., що виходили в Нідерландах та Німеччині. Головна особливість – перевага зображень над текстом. В Росії гравіровані книги випускалися в ХVІІ–ХVІІІ ст.

ГРАВІРОВАНИЙ ТИТУЛЬНИЙ АРКУШ – титул, надрукований з гравірованої друкарської форми без набору.

ГРАВІРУВАННЯ – вирізування зображення на поверхні твердих матеріалів (дерево, метал та ін.); при гравіруванні на металі застосовується також травлення кислотами. Одержаний малюнок може бути випуклим або поглибленим.

ГРАВЮРА (від франц. gravure) – 1) відбиток (на папері чи ін. матеріалі) з пластини (дошки), на якій вирізано малюнок; 2) вид графічного мистецтва, що передбачає численні способи ручної обробки дощок (гравірування) і друкування з них відбитків. Може бути авторська чи репродуційна; прикладна (зокрема, книжкова) чи станкова (естамп); висока, глибока чи плоска, що теж мають свої

різновиди.

ГРАВЮРА НА ДЕРЕВІ – див. Ксилографія.

ГРАВЮРА НА МЕТАЛІ – вид поглибленої гравюри, виконаної на металевій пластині, в якій малюнок заглиблюється за допомогою механічних або хімічних засобів (протравлювання кислотою).

ГРАФІТІ (італ. graffi to – видряпаний) – написи на стінах будинків, металевих виробах, посуді та ін., зроблені здебільшого за допомогою гострого предмету або фарби.

«ГРИДИРОВАЛ» – старовинна форма терміну «гравіював».

ДАТИ ДАВНЬОРУСЬКОГО ЛІТОЧИСЛЕННЯ – дати, що відрізняються від сучасного літочислення приблизно на 5508 років.

ДАТИ ПОЧАТКУ НОВОГО РОКУ В РІЗНІ ПЕРІОДИ ІСТОРІЇ – до 1492 р. – 1 березня, з 1492 по 1699 – з 1 вересня, з 1700 – з 1 січня.

ДАТОВАНЕ ВИДАННЯ – видання, в якому вказана дата випуску його в світ, на противагу виданню, дата випуску якого в самому виданні не зазначена.

ДАТУВАННЯ ДЖЕРЕЛА – встановлення часу створення джерела. Якщо точне датування не вдається, визначаються крайні хронологічні межі («terminus post quem» i «terminus ante quem»). Джерелами датування є прямі й опосередковані дані зі змісту та стилю книги, включаючи мову, орфографію, оформлення, а також матеріал книги, характер друку, почерку, водяні знаки на папері та ін.

ДЕВАНАГАРІ – силабічне індійське письмо, застосовується для санскриту, хінді та ін. Має багато лігатур.

ДЕ ВІЗУ (лат. DE VISU) – наочно, своїми очима. Термін застосовується в бібліографічній практиці для відзначення, що ознайомлення з виданням здійснено безпосередньо, а не за каталогами чи іншими джерелами інформації.

ДЕРЕВОРИТ – ксилогравюра, гравюра на дереві.

ДЕРЕВ’ЯНА ОПРАВА – оправа, кришки якої виготовлені з дерева і вкриті, найчастіше, тканиною, шкірою чи іншим матеріалом.

ДЕСТЬ (в десть) – позначення формату книги в старих описах і каталогах – аркушевий формат (фоліо), у вітчизняній практиці – 2°.

ДИПТИХ (гр. diptychos) – у давніх греків і римлян дві дощечки для письма, вкриті воском і з’єднані між собою.

ДІАКРИТИЧНІ ЗНАКИ (від. грец. diakritikos – що служить для розрізняння) – надрядкові або підрядкові (інколи – в середині рядка) знаки, що застосовуються у фонетичному та складовому типах письма і вказують на особливості вимови знака.

ДОЛЯ (ЧАСТКА) АРКУША – частина паперового аркуша, що вказує на співвідношення розміру книжкової сторінки і друкованого аркуша в цілому: 1/4 (ін-кварто), 1/8 (ін-октаво), 1/12 (ін- дуодецімо – «дуодець»).

ДРУКАР – у період раннього книгодрукування майстер, ремісник, що друкує книги (видання).

ДРУКАРСТВО – технічний спосіб розмноження тексту шляхом одержання багатьох відбитків фарбою з однієї форми.

ДРУКАРСЬКА МАРКА – графічне зображення, інколи доповнене ініціалами, іменем власника або назвою підприємства; монограма чи емблема, взяті друкарнею або друкарем як фірмений знак, що проставляється на випущених тут виданнях.

ДРУКАРСЬКА ФОРМА – носій графічної інформації (тексту та зображень), призначений для поліграфічного розмноження – друкування: поверхня, на якій формуються друкарські й пробільні елементи і яка служить засобом багаторазового відбиття на друкарському матеріалі певного зображення.

ДРУКАРСЬКИЙ ВЕРСТАТ – механічний пристрій для одержання відбитків з друкарської форми. Використовувався в друкарстві з часу його виникнення (ХV ст.) до пер. пол. ХІХ ст.

ДУОДЕЦІМА (Duodecima) – книга формату в 12° долю аркуша. Паперовий аркуш створює при цьому форматі 24 сторінки.

ЕКСЛІБРИС (лат. ex libris, букв. – з книг) – книжковий знак, який наклеюють на зворотній бік обкладинки; художньо виконана етикетка з позначенням імені власника книг або з символічним малюнком.

ЕЛЬЗЕВІРИ (Elzevier, Elsevier) – родина голландських друкарів та видавців. Фірма існувала з 1581 по 1712 р. і сприяла розповсюдженню наукових і навчальних книг у Європі. Центрами видавничої діяльності Ельзевірів були Лейден, пізніше Амстердам. Ельзевіри розвивали книжкову торгівлю, зробивши її міжнародною; мали філії в різних країнах Європи. Видали всього більше 2200 книг і 3000 університетських дисертацій. Ввели вузький формат (в 1/12 арк.) і оригінальний шрифт. «Ельзевірами» називають випущені фірмою книги, створений ними малюнок шрифту і формат видань.

ЕПІГРАФІКА – допоміжна історична дисципліна, що вивчає написи (головним чином, давні й середньовічні) на твердих матеріалах (камені, металі, кераміці та ін.).

ЕРАТА – список друкарських помилок і виправлень у старих виданнях.

ЕТЬЄННИ (Etienne, Estienne, лат. Stephanus) – родина видатних французьких друкарів та видавців-гуманістів, що працювали в Ліоні, Парижі та Женеві з 1502 по 1660 р. Їх видання також називають етьєнами.

ЄВАНГЕЛІЯ (від грец. euangelion – благая вість, звістка) – раннєхристиянські твори, в яких розповідається про промови та діяння Ісуса Христа. Поділяються на 4 канонічні (від Марка, Матфея, Луки та Іоана), тобто включені церквою до складу Нового Завіту, і апокрифічні. Вважається, що канонічні Євангелія створені в 2-й пол. І ст. До «четьєго» типу належить т. зв. Євангеліє-тетр, у якому послідовно викладаються новозавітні події. До службового типу відносять Євангеліє- апракос, або тижневе, з уривками, розміщеними у послідовності церковних служб. Існують т. зв. тлумачні Євангелія, в яких текст супроводжується тлумаченнями. В Учительному Євангелії зібрано витяги з бесід Іоана Златоуста, Кирила Александрійського та ін. церковних письменників.

ЖУКОВИНА, ЖУКИ – візерункові металеві бляшки, набиті на нижню дошку оправи книги з метою захисту її від тертя й псування.

ЗАГОЛОВНА ЛІТЕРА, ініціал, буквиця – у традиціях рукописної книги – перша літера слова, яка відкриває книгу, розділ, самостійну частину тексту. Виконувалась, як правило, в кольорі, оформлялася орнаментом у поєднанні з сюжетними зображеннями. Див. ІНІЦІАЛ.

ЗАГОЛОВОК – назва літературного твору, видання, що визначає його тему, ідею, тип публікації і т. п. Як елемент вихідних відомостей починає регулярно використовуватись з розвитком друкарства та появою титульних аркушів з кінця ХV ст.

ЗАСТАВКА – орнаментальна або сюжетна композиція невеликого розміру, що виділяє й прикрашає початок розділу книги.

ЗОЛОТАРСТВО – один з видів декоративно-ужиткового мистецтва: в книжковій справі – виготовлення оправ з дорогоцінних матеріалів (золота, срібла), нерідко оздоблених коштовним камінням. До найпоширеніших технічних прийомів золотарства належать гравірування, карбування, прикрашання фініфтієвими медальйонами.

ЗОЛОТИЙ ОБРІЗ – обріз книги, найчастіше верхній, пофарбований рідким золотом.

ЗОЛОТИЙ ПЕРЕРІЗ (ПЕРЕТИН, ЗОЛОТА ПРОПОРЦІЯ) – гармонійний поділ, приблизно рівний 5/3, точніше 8/5, 13/8 і т. п. Принципи З. п. вперше були використані в античному мистецтві й потім покладені в основу композиційної побудови багатьох творів світового мистецтва. Термін ввів Леонардо да Вінчі.

ЗОШИТ (ЗШИТОК) (рос. ТЕТРАДЬ від грец. tetras –- четверта частина аркуша) – група аркушів, створена складанням (фальцюванням) друкарського аркуша за форматом книги.

ІДЕОГРАФІЯ (ЛОГОГРАФІЯ) – система писемності, де кожен знак означає слово в будь-якій граматичній формі: символ предмету, ідею якогось поняття. Знаки писемності називаються ідеограмами або логограмами.

ІЄРОГЛІФ (від грец. hieros – священний і glyphē – вирізане) – найбільш давні зображувально- образні знаки єгипетського письма, що використовувались з кінця ІV тис. до н. е. Назва дана пізніше греками, означає «священне письмо». Термін застосовується і відносно знаків інших систем письма – китайського та японського.

ІЗБОРНИКИ ХІ ст. – одні з найдавніших вітчизняних рукописних книг. Відомо два: Ізборник Святослава 1073 р., зберігається в Москві в Державному історичному музеї, та Ізборник 1076 р., зберігається в Петербурзі в Російській національній бібліотеці, іноді помилково також називається Ізборником Святослава.

ІЛЮМІНАТОР – у середньовічних рукописних майстернях (скрипторіях) художник, що здійснював відтворення ініціалів і нескладних орнаментів, відмічав кіноварью червоні рядки.

ІЛЮМІНУВАННЯ (від лат. illumina – освітлюю, роблю яскравим, прикрашаю) – розфарбування вручну гравюр або малюнків; процес виконання кольорових мініатюр та оформлення орнаментом середньовічних рукописних книг.

ІЛЮСТРАЦІЯ (від лат. illustratio – висвітлюю, наочно зображую) – зображення, яке наочно пояснює або доповнює будь-який друкований текст.

ІЛЮСТРОВАНЕ ВИДАННЯ – видання, до тексту якого включено ілюстрації.

ІНДЕКС ЗАБОРОНЕНИХ КНИГ (Index librorum prohibitorum) – перелік книжок, засуджених католицькою церквою і повністю заборонених до видання, продажу й читання. Перший зведений папський індекс було видано в Римі 1559 р., постійно перевидався з додатками. Останнє видання 1948 р.

ІНІЦІАЛ (від лат. initialis – початковий) – збільшена заголовна літера будь-якого розділу в тексті рукописної чи друкованої книги, оздоблена орнаментом, ілюстративним малюнком, наприклад, зображенням людських фігур чи тварин, жанровими сценками.

ІН-КВАРТО (від лат. in quarto – у четверту долю аркуша) – формат видання в четверту долю (частку) паперового аркуша, який одержують фальцюванням (складанням) у два згини.

ІНКУНАБУЛИ – книжки раннього періоду книгодрукування, починаючи з 40-х рр. ХV ст. до 1

січня 1501 р.

ІН-ОКТАВО (від лат. in octavo – у восьму долю аркуша) – формат видання у восьму долю паперового аркуша, одержаний фальцюванням у три згини. Вперше цей розмір з’явився 1501 р. у виданнях Альда Мануція і, як найбільш зручний для збереження й перенесення, одержав широке розповсюдження.

ІНТЕРЛІНЬЯЖ (від лат. inter – між і linea – лінія, риска) – міжрядковий проміжок, розмір кого залежить від кегля шрифту і звичайно дорівнює половині кегля. Є необхідною умовою читабельності тексту.

ІНТЕРПОЛЯЦІЯ – вставка у рукописі переписувачем або іншою особою слів або фраз, яких не було в авторському оригіналі.

ІНТРОЛІГАТОР – палітурник. Термін був розповсюджений в Україні до кінця ХVІІІ ст.

ІН-ФОЛІО (від лат. in folio – буквально – в лист) – формат видання в половину паперового аркуша, що одержують фальцюванням в один згин. Широко використовувався в епоху Відродження. Див. також ФОЛІАНТ.

ІСТОРІОГРАФІЯ КНИГИ – історія становлення й розвитку історії книги і книжкової справи як науки. У широкому розумінні – весь комплекс історико-книгознавчих праць.

ІСТОРІЯ КНИГИ – галузь знання, яка вивчає книгу в минулому як особливе явище культури, продукт писемності та поліграфічного виробництва, і встановлює закономірності її розвитку.

ІСТОРІЯ КНИГОЗНАВСТВА – історія науки про книгу і книжкову справу.

КАЛАМ (араб., від гр. kalamos – тростина) – перо з очерету. З давнини використовувалось для письма.

КАЛЕНДАР (від лат. calendarium – перший день місяця) – 1) рукописний чи друкований твір у вигляді таблиці чи книжки, що містить перелік місяців, чисел, днів тижня, свят, знаменних дат, астрономічних відомостей; 2) система обчислювання часу в різних країнах.

КАНТИ – краї палітурки чи обкладинки, що виступають за обрізи блока.

КАПІТАЛЬНЕ ПИСЬМО – великі, точно окреслені літери латиниці в перші віки її використання.

КАРТУШ (фр. cartouche – згорток) – графічна прикраса у вигляді декоративно обрамленого щита чи напіврозгорнутого сувою, на яких розміщували написи, герби, емблеми. Зображувалися на старовинних документах, географічних картах та ін.

КАСА НАБІРНА, шрифт-каса – відкритий зверху широкий плоский ящик, призначений при ручному складанні для розміщення комплекту шрифту певної гарнітури й кегля.

КИРИЛИЦЯ (кирилівський, кириличний алфавіт) – одна з двох слов’янських азбук, назва якої походить від імені проповідника християнства у слов’ян просвітителя Кирила. Одержала розповсюдження у багатьох слов’янських народів.

КИРИЛИЧНЕ КНИГОДРУКУВАННЯ – друкування книг з текстом, набраним кирилицею. Перший кириличний друкарський шрифт створений 1491 р. для краківської друкарні Швайпольта Фіоля. Розповсюджено було в багатьох слов’янських країнах з кінця ХV до кінця ХVІІІ ст.

КІНОВАР – виготовлена зі сірчистої ртуті червона фарба, яка використовувалася в рукописних книгах епохи середньовіччя.

КІНЦІВКА – графічна композиція, орнаментальна чи зображувальна, що завершує та прикрашає книгу або її розділ. Іноді роль кінцівки виконують рядки тексту, яким надано форму геометричної фігури, чаші тощо.

КІПУ – різновид первинного вузликового письма.

КЛИНОПИС – спосіб письма шляхом видавлювання на вологій глині спеціальними прямокутними чи трикутними паличками комбінацій клиновидних рисочок. Застосовувалось у шумерів, вівілонян, ассирійців. Належить до ідеографічних систем письма.

КОДЕКС – найбільш розповсюджена форма книги, що становить прямокутний блок сфальцьованих аркушів паперу, пергамену чи іншого матеріалу, скріплених у корінці і зшитих в оправу або обкладинку. Бере початок від поліптиха – комплекту скріплених між собою дерев’яних дощок, вкритих шаром воску, що використовувались у давнину для письма. Виникнення кодексу стало можливим з появою матеріалу для письма, що допускає фальцювання.

КОДИКОЛОГІЯ – спеціальна історична дисципліна, що вивчає давні та середньовічні рукописні книги. Об’єктом є сучасний стан книги, її історія, технологія та мистецтво виготовлення, оправа, нумерація зошитів і аркушів почерки та ілюстрації, структура тексту, записи та бібліотечні позначки.

КОЛОНЦИФРА – порядковий номер сторінки або стовпчика тексту видання, розміщуваний, як правило, зверху або знизу сторінки. Елемент апарату видання. Сукупність колонцифр утворює пагінацію видання.

КОЛОФОН (грец. кolophon – вершина, кінець) – заключні слова тексту (іноді супроводжуються видавничою чи друкарською маркою), що містять всі чи деякі відомості про книгу в рукописах або стародруках. У рукописах, інкунабулах і деяких палеотипах колофон заміняв відсутній титульний аркуш. Він містив імена авторів та інших осіб, відповідальних за зміст (перекладача, коментатора,

редактора і т. п.), заголовок, місце і дату видання, ім’я переписувача, видавця чи друкаря тощо.

КСИЛОГРАФІЧНА КНИГА – книга, текст та ілюстрації якої виконані в техніці гравюри на дереві.

КСИЛОГРАФІЯ (від грец. xylon – зрублене дерево і grapho – пишу, малюю) – гравюра на дереві, дереворит, один з видів випуклої гравюри. Друкарська форма (кліше) виготовляється ручним способом. Зображення відбивається з поверхні дерев’яної дошки, вкритої фарбою, від якої вільні поглиблення, вирізані між елементами зображення.

КУРСИВ (нім. Kursiv) – один з видів написання друкарського шрифту з нахилом основних штрихів літер праворуч; нагадує рукописний почерк (скоропис). Використовується для виділення певних частин набору. Вперше був застосований у виданнях Альда Мануція.

КУСТОДА (від лат. custos, род. відм. custodis – сторож) – 1) в рукописних книгах – визначення порядкового номеру зошита римськими або арабськими цифрами, кирилицею чи ін. Знаками (у стародруках замінена сигнатурою); 2) у стародруках – перше слово або його частина, склад наступної сторінки; розміщувалося у нижньому правому кутку попередньої сторінки (в рукописних книгах називалося рекламант).

КЬЯРОСКУРО (від італ. chiaroscuro – світлотінь) – вид кольорової ксилографії; друкується з декількох дощок, вкритих фарбами близьких відтінків; зображення створюється градаціями світлотіні. Винайдений в ХVІ ст. в Італії.

ЛАТИНСЬКИЙ ШРИФТ – друкарський шрифт на латинській графічній основі.

ЛИЦЕВИЙ РУКОПИС – рукописна книга з ілюстраціями-мініатюрами. Назва походить від давньоруського «лик» – зображення, ікона.

ЛІГАТУРА (лат. ligatura – зв’язок) – 1) злите написання двох або декількох літер; 2) у давній в’язі – поєднання в один основний штрих суміжних частин двох сусідніх літер; 3) у друкарському наборі – подвійна літера, відлита в одну.

ЛІТЕРА (від лат. lit(t)era – буква) – 1) брусок з друкарського сплаву, що має на одному з торців випукле вічко з зображенням букви чи іншого знаку. Є основним друкуючим елементом текстових форм ручного набору. 2) Синонім букви.

ЛІТЕРНА ПАГІНАЦІЯ – позначення сторінок рядковими або заголовними літерами.

ЛІТОПИСЕЦЬ – у Давній Русі укладач історичних творів (літописів).

ЛІТОПИСИ – основний історичний жанр давньоруської літератури ХІ – ХVІІ ст. і основне джерело для вивчення давньої історії. Літописи велися по роках.

ЛІТУРГІЙНІ (БОГОСЛУЖБОВІ) КНИГИ – призначені для здійснення щоденного богослужіння згідно Церковного Уставу. Основні типи: Служебник (Літургіаріон), Часовник (Часослов), Октоїх (Осьмогласник), Шестоднев, Мінеї, Каноник, Пролог, Тріоді Пісна та Цвітна, Псалтир, Євангелія і Апостол апракоси (містять тексти у порядку ї читання, починаючи з Пасхи), Требник.

ЛОГОГРАМА (від грец. logos – слово і gramma – буква, малюнок, писемний знак) – знак, що

означає ціле слово. Див. ІДЕОГРАФІЯ.

ЛОКАЛІЗАЦІЯ (лат. localis – місцевий) – одна з проблем текстології, визначення місця створення твору або його переписування, копіювання чи видання.

ЛОМБАРДИ – однокольорові, прості за малюнком, сильно витягнуті ініціали в стародруках; майже завжди надруковані червоною фарбою.

МАНУСКРИПТ (від лат. manus – рука і scribo – пишу) – термін, що застосовується відносно давніх рукописних книг.

МАРГІНАЛІЇ (лат. marginalis – той, що на краю) – 1) замітки на полях стародруків або рукописів, що тлумачать незрозумілі слова або текст; 2) рукописні помітки на берегах сторінок, зроблені читачами; 3) заголовки параграфів та інших дрібних розділів тексту чи короткі виклади їх змісту, надруковані на берегах сторінок.

МАЦА (від італ. mazza – товста палка) – пристрій для ручного нанесення фарби на друкарську форму у вигляді обтягнутої шкірою подушки, набитої кінським волоссям і насадженої на дерев’яну рукоятку. Застосовувалась до поч. ХІХ ст.

МАЮСКУЛЬНЕ ПИСЬМО (від лат. majusculus – дещо більший) – алфавітне письмо з прописних літер.

МЕДІЄВАЛЬ (від франц. medieval – середньовічний) – тип шрифтів, створених друкарями ХV– ХVІ ст., в основі побудови яких є квадрат.

«МІНЕЇ ЧЕТЬЇ» (від грец. mēnaios – місячний і давньорус. «четій» – призначений для читання) – середньовічні церковно-літературні збірники. Містять житія святих, «слова» і повчання, розташовані по місяцях відповідно до днів пам’яті кожного святого. Призначені для щоденного читання.

МІНІАТЮРА книжкова (франц. miniature, італ. miniatura, від лат. minium – кіновар, сурик) – зроблені від руки малюнки, багатокольорові ілюстрації фарбами в рукописних книгах.

МІНІАТЮРНЕ ВИДАННЯ (синонім – книжка-малютка) – видання невеликих розмірів (в різних країнах максимальні розміри різні). Найбільш прийнятними для видань ХV–ХІХ ст. є 1/32 і 1/64.

МІНУСКУЛЬНЕ ПИСЬМО (від лат. minusculus – менший) – алфавітне письмо, що складається з рядкових літер.

НАБІР (СКЛАДАННЯ) – процес укладання рядків тексту заданого розміру для подальшого виготовлення текстових полос і текстової друкарської форми, тобто з метою відтворення набору поліграфічними засобами.

НАБІРНА КАСА – див. каса набірна.

НАРІЖНИКИ – властиві оправам стародавніх книг накладні елементи зі шкіри, металу чи іншого матеріалу, овальні чи прямокутні за формою, що кріпилися на кутках оправи для її збереження.

НЕОБРІЗАНИЙ ПРИМІРНИК – примірник з невирівняними краями паперу ручного виробництва.

НОВИЙ ЗАВІТ – друга частина Біблії.

ОБРІЗ – три зовнішні боки блоку книги. Для прикрашання могли бути золоченими, пофарбованими в червоний, жовтий або зелений колір, розписані під мармур і т. п.

ОКЛАД – декоративне покриття палітурної кришки старовинної книги, виконане з жорстких матеріалів: слонової кістки, золота, срібла, олова із застосуванням карбування, лиття, тиснення, кування, воронування тощо.

ОКТОЇХ (грец. oktōēchos, oktō – вісім і ēchos – звук, голос), Осмогласник (Восьмигласник) – літургійна книга, що містить піснеспіви добових служб для всіх днів седмиці богослужіння православної церкви. Октоїхом також називають книги співів. Створення Октоїху звичайно приписують Іоану Дамаскіну, що жив у кінці VІІ ст.

ОПРАВА в рукописних книгах та стародруках – переважно обтягнуті шкірою чи тканиною дерев’яні дошки, в які вправляли книжковий блок.

ОРНАМЕНТ (від лат. ornamentum – прикраса) – візерунок, що складається з ритмічно упорядкованих елементів і використовується для прикрашання книги.

ОСТРОЗЬКА БІБЛІЯ – перше повне друковане видання Біблії церковно-слов’янською мовою. Випущено в Острозі Іваном Федоровим 1581 р.

ПАГІНАЦІЯ – 1) послідовна нумерація сторінок видання за допомогою колонцифр; 2) число сторінок, аркушів, стовпчиків.

ПАЛЕОГРАФІЯ (від грец. palaios – давній і graphō – пишу) – історико-філологічна дисципліна, що вивчає створення знаків писемності та їх розвиток, досліджує індивідуальні особливості переписувачів або окремих рукописів з метою визначення часу та місця створення рукописів.

ПАЛЕОТИП (від грец. palaios – давній і typos – відбиток) – друковані видання І-ї пол. ХVІ ст., до 1550 р. включно.

ПАЛІМПСЕСТ (грец. palimpsēstos, від palin – знов і psaiō – стирати, зішкрябувати) – матеріал для письма, використаний двічі, тричі чи більше за умови, що раніш написаний текст змивається чи стирається перед нанесенням нового. Найбільшого розповсюдження одержали палімпсести на пергамені.

ПАПІР – універсальний матеріал для письма та друку. Винайдений в Китаї в ІІ ст. до н. е. В 105 р. Цай Лунь узагальнив накопичений досвід й удосконалив спосіб виробництва паперу – з кори дерев, ганчір’я, коноплі тощо.

ПАПІРОЛОГІЯ (від слова папіруси і грец. logos – слово, вчення) – історико-філологічна дисципліна (галузь палеографії), що займається вивченням і виданням античних текстів, написаних на папірусі.

ПАПІРУС (лат. papyrus від грец. papyros) – 1) матеріал для письма в давнину. Виготовлявся в Єгипті із серцевини очеретяної рослини з такою ж назвою; 2) давні рукописи на папірусі.

ПАТЕРИК (грец. Paterikōn biblion, від patēr – батько) – загальна назва середньовічних збірників повчальних оповідань про життя християнських самітників і монахів, що прославилися благочестям і аскетизмом.

ПАТРИЦЯ (нім. Patrize, від лат. pater – родоначальник, батько) – рельєфна (випукла) форма для тиснення (на противагу поглибленій матриці).

ПЕРГАМЕН (нім. Pergament від грец. Pergamos – Пергам, місто в Малій Азії) – спеціально оброблена шкіра тварин, що використовувалась для письма до винаходу паперу і в палітурній справі.

ПЕРШОДРУК – стародрукована книга: умовна назва для книжок, випущених у тій чи іншій країні впродовж деякого періоду після виникнення в ній друкарства. Найчастіше так називають книжки, що вийшли з першої друкарні даної країни. Інколи першодруками називають інкунабули й палеотипи.

ПИСЕМНІСТЬ – 1) сукупність писемних засобів спілкування, що включають поняття графіки, алфавіту, орфографії будь-якої мови чи групи мов; 2) сукупність писемних пам’яток будь-якого народу, епохи тощо.

ПИСЬМО – знакова система фіксації мови, що дозволяє за допомогою графічних елементів передавати мовну інформацію на відстані й закріплювати її в часі.

ПІАН – плита ручного друкарського верстату, що притискала аркуш до друкарської форми.

ПІВУСТАВ – почерк письма кирилиці, що прийшов на зміну уставу з кінця ХІІІ ст. Малюнок літер не має геометричної правильності уставу, порушується стабільність відстані між буквами, можливою є варіантність написання однієї літери тощо.

ПІКТОГРАФІЯ (від лат. pictus – намальований і грец. graphō – пишу) – малюнкове письмо: відображення змісту повідомлення у вигляді малюнку чи послідовності малюнків.

ПОЛІПТИХ (грец. polyptychos – той, що складається з багатьох дощечок, від polys – численний і ptychē – дощечка) – назва навощених дощечок, що скріплювались на зразок книги. Прообраз сучасної книги.

ПОНТЮЗО (фр. pontuseaux від лат. pontuculus – місток) – 1) при виробництві паперу вручну паралельні нитки дроту, розташовані через певні інтервали, що фіксують на дні паперової форми щільно прилеглі одна до д одної нитки дроту (вержери); 2) видиме на просвіт на папері ручного виробництва зображення розташованих одна від одної на певній відстані паралельних вертикальних смуг.

ПОРТОЛАН – багатоколірні, виконані звичайно на пергамені, морські карти, що використовувались з ХІІІ по ХVІ ст. і разом з компасом слугували мореплавцям для орієнтування.

ПОСВЯТА – вказівка на особу або організацію, на честь яких автором написано, перекладено, опубліковано твір, чи яким він підноситься. У стародруках розміщувалась, як правило, на окремому аркуші (або аркушах) перед текстом книги або на титульному аркуші.

ПОТХІ – форма книги в стародавній Індії: купка обрізаних прямокутних пальмових листків,

скріплених мотузкою посередині.

ПРИВІЛЕЙ (лат. privilegium – постанова, видана на користь однієї особи) – в стародруках та інших творах друку надрукований на початку або на останній сторінці указ носія верховної влади (короля, князя та ін.) про надання видавцеві, друкареві, розповсюджувачу (книгопродавцю) виключного права на друкування й розповсюдження видання.

ПРИСВЯТА – 1) елемент твору чи видання у вигляді одного чи кількох рядків, що вказує, якій особі або події автор присвячує свій твір чи збірник і висловлює авторські почуття; 2) відносно самостійна частина твору у вигляді своєрідного розгорнутого звернення письменника до впливової особи, заступництва якої потребував письменник ХVІ–ХVІІІ ст., з вдячністю та похвалою; іноді форма авторської передмови. Див. ПОСВЯТА.

ПРОЛОГ – прийнята назва книг, що містять короткі тексти житій, настанов та моральних оповідань, розташованих у календарному порядку на кожен день року.

ПРОТОГРАФ – початковий рукопис, що лежить в основі пізніших списків (копій, редакцій тощо).

ПСАЛТИР – одна з книг Вітхого Завіту, збірник, що включає 150 пісноспівів-псалмів.

ПУАНСОН (франц. poincon) – сталевий брусок прямокутної форми з випуклим зображенням букви чи знаку на торці для видавлювання зображення знака в м’якій матриці.

РАРИТЕТ – цінна, рідкісна книга.

РЕКТО (скорочена форма лат. recto folio – на лицевому боці аркуша) – у рукописному сувої – внутрішня записана частина; у кодексі – лицева частина аркуша. За наявності у книзі-кодексу пагінації, на ректо проставляють непарні цифри.

РИТИНА – гравюра (застаріле).

РІДКІСНА КНИГА – 1) видання, що має певну цінність (суспільну, естетичну, наукову, художню, друкарську, історичну, мемуарну, краєзнавчу, бібліографічну) і збереглося у відносно малій кількості примірників; 2) примірник видання, що має неповторні прикмети, які відрізняють його від решти тиражу видання – підносний, іменний, розфарбований, з автографом письменника, читацькими помітками, цікавим екслібрисом, в особливій оправі, з додатковими вкладками тощо.

РУБРИКАТОР – художник, який виконував в рукописних книгах заголовки, відмічав початок нових розділів чи абзаців червоною фарбою.

РУКОПИС – 1) твір писемності, виконаний від руки; 2) у видавничій справі – авторський текст у тому вигляді, як його представлено до видавництва (оригінал); 3) будь-який текст, написаний від руки чи передрукований на машинці.

РУКОПИСНА КНИГА – книга, в якій текст, орнаментальні прикраси й ілюстрації відтворено від руки, на відміну від друкованої книги, створення якої здійснюється одним з поліграфічних способів. До винаходу друкарства – основний засіб фіксації й розповсюдження інформації; після винаходу друкарства продовжувала побутуват паралельно з друкованою книгою. Основні форми – сувій (свиток) та кодекс; матеріали в давнину – глиняні таблички, пальмове листя, папірус, береста, пергамен, папір.

РУНИ – 1) знаки давнього алфавіту германців (з кінця ІІ ст. до пізнього середньовіччя), що був розповсюджений в країнах Північної Європи і витіснений з вжитку латинським письмом; 2) знаки давнього алфавіту тюркомовних народів у південному Сибіру, на Алтаї, в Середній Азії та Східній Європі (VІІ–ХІ ст.).

РЯДОК – ряд слів, букв чи інших знаків (напр., нотних), розташованих на одній горизонтальній лінії.

СВІТСЬКА КНИГА – книга, зміст якої стосується мирського, громадського життя; протилежність

книги духовної, церковно-службової.

СЕРЕДНИК – орнаментальне чи сюжетне зображення посередині кришки старовинної оправи із золота, срібла, позолоченої бронзи чи міді з різбленням, емаллю та ін.

СИГНАТУРА (лат. signare – позначати, вказувати) – в стародруках позначення літерами або цифрами зошитів, у які при фальцюванні складалися віддруковані аркуші. Іноді в кінці книги наводився покажчик (registrum) сигнатур зошитів.

СИГНЕТ – видавнича марка.

СИНОПСИС – 1) загальний огляд, зведення, збірник відомостей, матеріалів, статей з одного питання, найчастіше розташованих хронологічно; 2) зведена таблиця основних поділів класифікації. Застаріле.

СИНХРОНІСТИЧНА ТАБЛИЦЯ – таблиця, яка показує події, що відбувалися водночас (в один день, місяць, рік) в різних сферах життя, в різних країнах.

СКОРОПИС – почерк давньої писемності, переважно ділових документів. Характеризується безперервністю руху пера при написанні букв.

СКРИПТОРІЙ (від лат. scriptor – переписувач) – середньовічна майстерня рукописних книжок при монастирях та при дворах можновладців.

СЛОВОЛИТНЯ (шрифтоливарня) – підприємство з виготовлення шрифтів та інших друкарських матеріалів. Відділилася від друкарень в ХVІ ст.

СЛУЖЕБНИК – книга для священика та диякона; містить порядок проведення ранкового, вечірнього богослужіння та Літургії, а також список святих, які щоденно згадуються церквою.

СПИСОК – копія давнього рукописного твору чи документа.

СПРАВЩИК – давня назва коректора.

СТАРОДРУК – умовна назва книг та інших творів друку, випущених у тій чи іншій країні протягом деякого періоду після виникнення в ній друкарства. Хронологічні межі застосування терміну в різних країнах не співпадають. Найчастіше – друковані книжки з XV ст. по 1830 р.

СУВІЙ – одна з найдавніших форм книги, становить сукупність аркушів, скріплених між собою краями і згорнутих у рулон. Текст наносили з одного боку аркушів. Відомий з 3-ого тисячоліття до

н. е. (Єгипет). Матеріалами в різних країнах були папірус, шовк, шкіра, пергамен, папір.

СУПЕРЕКСЛІБРИС (лат. super – зверху, ex libris – з книг) – книжковий знак, відтиснутий на оправі книги для позначення її власника.

СХОЛІЯ (грец. schόlia – пояснення, тлумачення) – примітки на берегах античних та середньовічних рукописних книг, які пояснюють окремі частини текстів.

ТВІР ДРУКУ – будь-який продукт поліграфічного виробництва, одержаний шляхом друкування чи тиснення.

ТЕЗАУРУС (лат. thesaurus, від грец. thēsauros – скарбниця) – словник. У друкованому виданні термін вперше було застосовано в словнику Ж. Тьєррі та Р.Етьєнна «Linguae Latinae Thesaurus» (дослівно – Мови латинської скарбниця, 1532 р.).

ТЕКСТ (від лат. textus – тканина, поєднання [слів]) – твір писемності, літератури, фольклору, написаний, надрукований або побутуючий в усній формі.

ТЕРЕДОРЩИК (від лат. tiratore – друкар) – працівник, що обслуговував ручний друкарський верстат.

ТИРАЖ – загальна кількість примірників друкованого видання однієї назви.

ТИТЛО (грец. titlos, лат. titulos – напис) – надрядковий знак, який вказував на скорочене написання слова. Вживався також над буквою в значенні цифри.

ТИТУЛ (ТИТУЛЬНА СТОРІНКА) – початкова сторінка видання, на якій розміщуються основні вихідні відомості про нього. В папірусних та пергаменних сувоях роль титульного аркуша виконував ярлик із заголовком, прив’язаний мотузкою до сувою (в кінці). В рукописних кодексах та першодруках прообразом титулу були інціпіти (початкові слова книги) та колофони. Перший повний титульний аркуш з’явився в книзі венеціанського друкаря Е. Ратдольта в 1476 р.

ТРІОДЬ ПІСНА – церковно-богослужбова книга, що містить молитвослови на дні Великого посту й на підготовчі тижні до нього.

ТРІОДЬ ЦВІТНА – церковно-богослужбова книга, що містить співи від Пасхи до Троїці.

УНЦІАЛ – вид давнього письма, що складається із заголовних літер з нахилом.

УСТАВ – почерк давніх слов’янських (кириличних) рукописів без скорочень з геометрично чітким малюнком букв.

ФАКСИМІЛЬНЕ ВИДАННЯ (від лат. fac simile – роби подібне) – твір друку, що максимально точно відтворює раніше випущене оригінальне видання або рукопис, включаючи особливості шрифту, паперу, оправи. Мета факсимільних видань – зберегти й зробити доступними читачам рідкісні, унікальні або особливо цінні в історичному чи художньому відношенні пам’ятки (книги, рукописи тощо).

ФАЛЬЦЮВАННЯ (нім. falzen – складати, згинати) – процес укладання, згинання в певному порядку віддрукованого аркуша в книжковий зшиток.

ФІЛІГРАНЬ (лат. fi lum – нитка, granum – зерно) – див. ВОДЯНИЙ ЗНАК.

ФОЛІАН Т (нім. Foliant від лат. folium – лист, аркуш) – видання форматом у складений навпіл паперовий аркуш (ін-фоліо), за сучасними стандартами висотою від 60 до 84 см. Книги-фоліанти виходили в основному в ХV–ХVІІІ ст. У переносному смислі – будь-яка книга великого формату.

ФОЛІАЦІЯ (лат. folium – аркуш, лист) – нумерація аркушів книги, на відміну від пагінації –

нумерації сторінок.

ФОРМАТ ВИДАННЯ (франц. format, нім. Format від лат. formare – надавати форму) – в стародруках – характеристика форми й розміру аркуша видання, що виражається в частках (долях) паперового аркуша, відповідно кількості розміщених на ньому сторінок набору.

ФОРТА – застаріла назва титульного аркуша.

ФОРТИТУЛ (від нім. vor – перед і лат. titulus – напис, заголовок) – рідко використовуємий у вітчизняній книжковій практиці термін, означає те саме, що авантитул. Інколи розуміється як шмуцтитул.

ФРАГМЕНТ – уривок тексту або частина твору.

ФРОНТИСПІС (франц. frontispiece, від лат. frons, frontis – лоб, передній бік і specio, spicio – дивлюсь) – ілюстрація в книзі, що розміщена звичайно на лівому боці розвороту титульного аркуша чи перед титульним аркушем.

ФУРНІТУРА – компоненти книжкових оправ: застібки (зав’язки), жуки, наріжники, середники, функціональне призначення яких – оберігати книгу від пошкоджень і водночас надавати оправі своєрідного естетичного колориту.

ХРОНОГРАФ (від грец. chronos – час і graphō – пишу, описую) – оповідальний жанр середньовічних історичних творів; хронологічний звід, що викладає події всесвітньої історії.

ХРОНОЛОГІЧНИЙ ПОКАЖЧИК – бібліографічний покажчик, у якому записи розташовані в хронології виходу в світ чи дат створення документів.

ЧАСОСЛОВЕЦЬ (ЧАСОСЛОВ, ЧАСОВНИК) – церковно-богослужбова книга, яка містить перелік усіх щоденних служб, окрім Літургії, й служить для читців та співців на кліросі.

ЧЕТВРОЄВАНГЕЛІЄ – церковно-богослужбова книга, що включає чотири Євангелія (від Матфея, Марка, Луки, Іоанна).

«ЧЕТЬЇ МІНЕЇ» – див. МІНЕЇ ЧЕТЬЇ.

ШМУЦТИТУЛ (нім. Schmutz – бруд, Titel – заголовок, титул) – 1) у стародруках – додатковий титул, який розміщують перед титульним аркушем для охорони його від забруднення й псування; 2) аркуш, який передує частині, розділу видання й містить їх коротку назву.

ШПАЦІЯ (нім. Spatium, від лат. spatium – простір, проміжок) – рядковий проміжний матеріал.

ШПОН (нім. Span, Spon) – тонкий міжрядковий проміжний матеріал.

ШРИФТ (нім. Schrift, від schreiben – писати) – графічно упорядковане зображення знаків

письма.

Дати Історії книги

ІV–ІІІ тисячоліття до н. е. – розповсюдження печаток з поглибленими зображеннями в Месопотамії.

ІІІ тисячоліття до н. е. – печатки-штампи з піктографічними зображеннями на о. Крит.

ІІІ–ІІ тисячоліття до н. е. – штампи та печатки Мохенджо-Даро в долині ріки Інд.

ІІ тисячоліття до н. е. – датування т. зв. Фестського диску, знайденого на Криті – перший досвід набірного тиснення.

І ст. до н. е. – використання принципу набору давніми римлянами.

І–ІІ ст. н. е. – виникнення кодексу та оправи.

ІV ст. – набивна тканина з Єгипту.

VІ ст. – набивання по тканині в Європі.

VІІІ ст. – поява сліпого (безфарбового) тиснення на шкіряних оправах.

Середина VІІІ ст. – виникнення ксилографії в Китаї, Кореї, Японії.

868 р. – найдавніша ксилографічна книга – «Діамантова сутра».

1041 – 1048 – винахід друкування рухомими літерами Бі Шеном в Китаї.

ХІІІ ст. – друкування в Китаї з форми, складеної з окремих дерев’яних літер.

1234 – перші спроби в Кореї друкувати з набірної форми, складеної з металевих літер.

Кінець ХІV ст. – розповсюдження в Європі гральних карт, виготовлених за допомогою трафаретного друку і ксилографії.

ХV ст. – відтворення написів та прикрас на палітурках книг у Європі ще до винаходу друкарства.

1418 – 1423 – датування найдавніших європейських дереворитів (ксилографічних аркушів).

Близько 1430 р. – перші ксилографічні книги в Європі.

1440 – 1450 – винахід друкарства Й. Гутенбергом.

1444 – 1447 – «Сивіліна книга» або фрагмент про страшний суд.

1445 – 1447 – найдавніші Донати (першодруковані підручники).

1446 – найдавніша гравюра на міді (мідерит).

1448 – «Астрономічний календар».

1454, 1455 – найдавніші друковані індульгенції.

1454 – вихід т. зв. «Турецького календаря» на 1455 р.

1454 – 1455 – випуск у світ 42-рядкової Біблії Йоганном Гутенбергом.

1457 – найдавніша датована друкована книга – Майнцський Псалтир, надрукований П. Шеффером і Й. Фустом, – у якій вперше зустрічається багатофарбовий друк, вперше відтворено поліграфічним способом орнамент і вперше надрукована видавнича марка, де вказані імена друкарів.

1458 – початок друкарської діяльності в Бамбергу та Стразбурзі.

Близько 1460 – «Трактат» Матвія Краківського.

1460 – вихід «Католікону».

1461 – німецький друкар Альбрехт Пфістер у Бамбергу вперше друкує у книзі «Богемський хлібороб» поряд з набірним текстом гравійовані на дереві ілюстрації.

1464 – у виданні «Дорогоцінне каміння» А. Пфістер надрукував гравюри і текст в один прогін.

1465 – початок друкарства в Італії – в монастирі Субіако поблизу Риму.

1465 – 1466 – початок друкарської діяльності в Кельні.

1467 – початок друкарської діяльності в Римі та Ельтвілі.

1468 – початок друкарства у Швейцарії (Базель).

1468 – опубліковано загалом у Європі 666 видань.

1467 – 1469 – перша друкарня у Венеції.

1470 – початок друкарства у Франції.

1470 – 1504 – найкрупніше на той час поліграфічне підприємство – друкарня Антона Кобергера в Нюрнбергу.

Між 1470 – 1480 – найстаріші екслібриси.

1473 – початок друкарства в Бельгії (Алост), Угорщині (Буда) та Нідерландах (Утрехт).

1474 – початок друкарства в Іспанії (Валенсія) та Польщі (Краків).

1476 – Ульріх Ган у Римі вперше друкує нотний текст.

1476 – початок друкарства в Чехії та Англії.

1482 – початок друкарства в Австрії (Відень) та Данії.

1483, 7 лютого – у Римі вийшов у світ найдавніший друк, автором якого є наш співвітчизник – «Прогностична оцінка 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Руси, доктора філософії та медицини Болонського університету».

1483 – перша хорватська книга «Міссал», надрукована слов’янським глаголичним шрифтом.

1483 – початок друкарства у Швеції (Стокгольм).

1484 – Петер Шеффер друкує в Майнці «Гербарій» – першу друковану книжку про рослини.

1486 – Ерхард Ратдольт друкує рекламний аркуш з 14 зразками власних шрифтів.

1487 – початок друкарства в Португалії.

1491 – Швайпольт Фіоль у Кракові друкує перші слов’янські книги кириличним шрифтом: «Октоїх» та «Часослов».

1493 – Антон Кобергер друкує у Нюрнбергу «Книгу хронік та історій» Г. Шеделя, найбільш ілюстроване видання ХV ст.

1494, 4 січня – початок діяльності Чорногорської друкарні, другої друкарні кириличного шрифту: вийшов у світ у Цетіньї «Октоїх» друкаря Макарія.

1494 – заснування видавничої фірми Альдів.

1498 – А. Кобергером випущено «Апокаліпсис» – книгу з 15 сторінкових ксилогравюр Альбрехта Дюрера з текстом на звороті.

1499 – найдавніше зображення друкарського верстату.

1499 – Альд Пій Мануцій друкує у Венеції «Гіпнеротомахію Поліфіла», одне з найкращих видань ХV ст.

1500 – загалом опубліковано в Європі 946 видань. Кінець ХV ст. – початок друкування мідними літерами в Китаї.

До 31 грудня 1500 р. – книжки, надруковані в ХV ст. – інкунабули.

1501 – 1550 – друковані книжки першої половини ХVІ ст. – палеотипи.

Початок ХVІ ст. – поява в Голландії поглибленої гравюри на міді та офорту.

1501 – Альд Пій Мануцій вводить курсивні шрифти, формат в 8., друкарську марку.

1501 – перша книга з нотним текстом, віддрукованим з набору.

1502 – 1660 – діяльність родини французьких друкарів та видавців Етьєнів.

1503 – початок друкарства в Турції (Стамбул).

1508 – 1512 – друкарська діяльність Макарія в Тирговишті, Валахія (Румунія).

1515 – початок друкарства в Греції (Салоники).

1517 – 1519 – видавнича діяльність білоруського першодрукаря й просвітителя Франциска Скорини у Празі, вихід 22 книг Біблії.

1517, 6 серпня – Скорина випустив «Псалтир».

1518, 1520 – перші друковані твори Мартіна Лютера, що започаткували Реформацію.

1519 – 1637 – діяльність кириличної друкарні Божидара Вуковича у Венеції.

1522 – у Віттенберзі вийшов перекладений М. Лютером німецькою мовою Новий Завіт з гравюрами Лукаса Кранаха.

1522 – 1534 – загалом випущено 85 видань перекладу М. Лютера Нового Завіту.

1522 – заснування Ф. Скориною друкарні у Вільно, вихід у світ «Малої подорожної книжиці».

1525 – Скорина надрукував у Вільно «Апостол».

1531 – у Парижі Робер Етьєн видав тлумачний словник «Tesaurus latine lingue» або «Скарбниця латинської мови», який започаткував лексикографію.

1532 – вихід трактату Ніколо Макіавеллі про володаря-державотворця, що започаткував політику «макіавелізму».

1534 – перше видання повного перекладу Біблії М. Лютером німецькою мовою.

1536 – загалом опубліковано 1486 видань.

1538 – Р. Етьєн видав перший в світі двомовний словник – латино-французький.

1537 – у Венеції вийшла книга Ніколо Тартальї «Нова наука», в якій закладено основи балістики.

1542 – перша друкована книга фінською мовою (Стокгольм).

1543 – у Нюрнбергу вийшла з друку знаменита праця Ніколая Коперника «Про обертання небесних сфер» – перший твір про геліоцентричну систему побудови Всесвіту.

1543 – в Базелі вийшла перша друкована анатомічна праця – «Про побудову людського тіла» Андреаса Везалія.

1544 – Шарль Етьєн видає в Парижі перший словник особових імен.

1553 – Ша