Всеукраїнський референдум

Стаття 3. Предмет всеукраїнського референдуму

1. Предметом всеукраїнського референдуму можуть бути будь-які питання за винятком тих, вирішення яких референдумом не допускається Конституцією України, законами України.

2. На всеукраїнський референдум можуть виноситися декілька питань з однієї проблеми.

3. За предметом всеукраїнський референдум може бути: - ВИДИ

1) про схвалення нової редакції Конституції України, внесення змін до Конституції України, скасування, втрату чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції України (конституційний референдум);

2) про зміну території України (ратифікаційний референдум);

3) щодо прийняття чи скасування закону України або внесення змін до чинного закону України (законодавчий референдум);

4) з будь-якого питання за винятком тих, щодо яких референдум не допускається згідно зКонституцією України (загальний референдум).

Порядок призначення, КУ:

Стаття 72. Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією.

Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

Стаття 73. Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.

Стаття 74. Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.

Всеукраїнський референдум

Порядок призначення:

1. Про зміну КУ: ПУ - 5 днів після отримання від Голови ВРУ закону про внесення змін до р. I, III, XIII КУ видає указ про призначення всеукраїнського референдуму про внесення змін до Конституції України із зазначенням дати його проведення (остання неділя 50-денного строку від дня видання указу). Текст закону, що виноситься на затвердження всеукраїнським референдумом про внесення змін до розділів I, III, XIII Конституції України, обов'язково додається до указу Президента України.

2. Про зміну території У: ПУ укладає МД, ВРУ його ратифікує і призначає референдум постановою - дата проведення(остання неділя 50-денного строку від дня прийняття постанови) та сформульоване питання, що виноситься на референдум. Текст закону про ратифікацію міжнародного договору про зміну території України обов'язково додається.

3. Проголошення за народною ініціативою: збір підписів – підсумки-рішення ЦВК – указ ПУ (на останню неділю 50-денного строку від дня видання указу). Збір підписів під вимогою щодо проведення всеукраїнського референдуму організовує і здійснює ініціативна група всеукраїнського референдуму протягом 40 днів з дня її реєстрації. ІГ утворюють на зборах не менше 2 тисяч гр-дян У., які мають право голосу. Збори організовують гр-ни(18+), партії, ВГО. + член ЦВК-наглядач. Вони обирають голову, секретаря, лічкомісію і голосують. Якщо «за» референдум – створюють одну ІГ – min 500 гр-ян, що мають право голосу – її реєструє ЦВК

АКТИ: набирають чинності з дня офіційного оголошення ЦВК результатів відповідного всеукраїнського референдуму, окрім випадків, коли дата набрання чинності таким Законом прямо передбачена положенням цього Закону.

У разі проведення конституційного, законодавчого референдуму Центральна виборча комісія протягом 5 днів після оголошення результатів всеукраїнського референдуму оприлюднює в газетах "Голос України" та "Урядовий кур'єр" акт, схвалений (затверджений) всеукраїнським референдумом, або акт в редакції із врахуванням рішень, схвалених (затверджених) на всеукраїнському референдумі, у разі проведення ратифікаційного референдуму оприлюднює текст відповідного міжнародного договору України. При цьому у прикінцевих положеннях акта вказується, що він схвалений (затверджений) всеукраїнським референдумом, та зазначається дата проведення референдуму.

5. Громадянство України: поняття, принципи, підстави набуття та припинення.

ЗУ «Про громадянство»:

6. Депутатський мандат: поняття та види. Інститут відкликання депутата

Поняття “мандат” латинського походження означає “доручення”. В конституційному праві – документ, що стверджує повноваження депутата, надані йому виборцями, інтереси яких він представляє.

Конституції «радянського» періоду закріплювали імперативний харак тер депутатського мандата, що обґрунтовувався на основі положень доктрини народного суверенітету, сформульованої Жан-Жаком Руссо у XVIII ст. Доктрина Ж.-Ж. Руссо базується на ідеї депутати не можуть бути представниками народу, вони є лише його уповноваженими. Звідси імперативний мандат – це “юридична залежність депутата від виборців, що його обрали”. Його структурними елементами є:

– підзвітність депутата перед виборцям;

– право виборців достроково відкликати депутата;

– обов’язковість наказів виборців для депутата.

Конституції демократичних держав здебільшого закріплюють принцип вільного депутатського мандата, сформульований англійським ученим і законодавцем Едмундом Бруком 1774 р. Сутність його полягає в тому, що парламентарій є представником усього народу (нації), ніхто не може відкликати його або давати обов'язкові накази.

До основних положень вільного депутатського мандата, зокрема, належать:

1) мандат є загальним (тобто хоча депутати і можуть обиратися по виборчих округах, вони представляють усю націю);

2) мандат - не імперативний, а факультативний (його здійснення вільне - від примусу, депутат не зобов'язаний робити щось конкретне, зокрема брати участь у парламентських засіданнях, не зобов'язаний враховувати думку своїх виборців);

3) мандат не підлягає відкликанню;

4) мандат за його здійснення не потребує схвалення дій мандатарія (презумпція відповідності волі депутатів волі народу не підлягає запереченню).

Інститут відкликання прямо протилежний до виборів. Він був властивий конституційному та виборчому праву соціалістичних держав, хоча насправді майже не використовувався на практиці. У демократичних країнах інституту відкликання зазвичай нема, є, однак у США, Швейцарії, Японії.

Від моменту утворення незалежної держави в Україні діяв за радянською традицією імперативний мандат, а відкликання депутатів докладно регламентувалось Законом від 19 жовтня 1995 р. “Про відкликання народного депутата України”. Конституція України 1996 р. замінила імперативний мандат народного депутата на вільний, але для депутатів органів місцевого самоврядування інститут відкликання діяв до 2001 р. Відкликати можна було і місцеву раду в цілому, і сільського, селищного міського голову. Підстави для цього в законах були такі:

– у разі порушення Конституції України та законів України;

– обмеження прав та свобод громадян;

– не здійснення наданих законом повноважень;

– невідповідності практичної діяльності виборної особи основним принципам і положенням передвиборної програми;

– використання мандата виборної особи в особистих і корисних цілях, систематичного порушення цією особою норм етики та моралі тощо.

Іншого характеру набуває ситуація, коли парламентар, перебуваючи в депутатському корпусі, змінює партійну належність. Це явище називається – дефекція. В Україні це явище дуже поширене. Тому після проведення політреформи знову повернулись до імперативного мандата. Стаття 81 Конституції передбачає припинення повноважень народного депутата, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), у разі невходження до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України зі складу такої фракції.

Підстави за якими політична партія (виборчий блок політичних партій) можуть відкликати депутата:

1) невходження депутата, обраного за виборчим списком відповідної організації політичної партії (виборчого блоку політичних партій) до складу депутатської фракції місцевої організації відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій);

2) вихід депутата зі складу такої депутатської фракції за особистою заявою;

3) перехід депутата до іншої депутатської фракції.

7. Загальна характеристика системи адміністративно-територіального устрою України.

Україна — унітарна держава, регіонами якої є 24 області, 1 автономна республіка (АР Крим) і 2 міста зі спеціальним статусом: Київ і Севастополь.

Згідно зі ст. 133 Конституції України систему адміністративно-територіального устрою України становлять: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони у містах, селища і села. Ці територіальні одиниці розрізняються за трьома підставами:

1) за географічними ознаками вони поділяються на регіони (АР Крим, області, райони, міста-регіони Київ і Севастополь) та населені пункти (міста, селища, села);

2) за своїм статусом — на: адміністративно-територіальні одиниці (області, райони), самоврядні територіальні одиниці (міста, селища, села). Крім того, АР Крим має особливий статус територіальної автономії, а райони в містах характеризуються ознаками як ад­міністративно-територіальних, так і самоврядних одиниць);

3) за місцем у системі адміністративно-територіального устрою України — на територіальні одиниці первинного рівня (міста без районного поділу, райони у містах, селища, села), середнього рівня (райони, міста з районним поділом) і вищого рівня (Автономна Республіка Крим, області, міста Київ і Севастополь).

8. Інститут відповідальності в конституційному праві України. Суб’єкти, санкції та процедури конституційно-правової відповідальності.

Юридична відповідальність - це вид соціальної відповідальності, сутність якої полягає у застосуванні до правопорушників (фізичних та юридичних осіб) передбачених законодавством санкцій, що забезпечуються у примусовому порядку державою. Одним із видів юридичної відповідальності є конституційно-правова відповідальність. Складність проблеми інституту конституційно-правової відповідальності полягає в тому, що більшість норм конституційного права не містить санкцій. Наприклад, ст. 29 Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану" від 16 березня 2000 року визначає, що порушення вимог або невиконання заходів правового режиму надзвичайного стану тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

За порушення норм конституційного права настає відповідальність, яка:

1) визначена нормами конституційного права (конституційно-правова відповідальність), тобто це самодостатня і конкретна форма юридичної відповідальності. Наприклад, Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111 Конституції України);

2) не визначена нормами конституційного права (відповідальність у конституційному праві), проте здійснюється посилання на чинне законодавство, зокрема адміністративне, кримінальне, цивільне тощо. Наприклад, будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом.