Пiтер. Кiнець грудня

…Застрягла у пробцi неподалiк Фiнського вокзалу. Вже бачила Неву, а вибратися з пастки усе не вдавалось. Набережна сяяла передноворiчними вогнями. Короткий сiрий день за п'ять годин встигав спалахнути й згаснути. Вiдразу пiсля обiду наставав глухий темний вечiр, який безкiнечно довго переходив у нiч. Усi нарiкали на депресiю та напади безпричинної хандри. Нестерпно хотiлося сонця, свiтла, далеких обрiїв, прозорого срiблястого повiтря та лiсових пахощiв…

Час, змарнований у заторах, стiкав немов вода в каналiзацiю через зiпсутий кран. Я вже звикла у такi хвилини телефонувати, вирiшуючи рiзнi питання, робити манiкюр… У салонi, попри надiйну систему захисту та комфортний мiкроклiмат, вiдчувалася присутнiсть вiдразливих вихлопних газiв. Повiтря, перенасичене дiоксидом азоту, лiзло в нiс, викликаючи нудоту.

Сьогоднi особливо докучало це безглузде стояння серед металевої рiки, у яку можна було увiйти разом з усiма i вийти лише в компанiї, бампер у бампер. Ледве стримувалась, аби не припаркувати свого «братчика» й не пiти далi пiшки. Але автомобiльний сморiд стояв у повiтрi всюди, вiд нього нiкуди сховаєшся.

Нудотна хвиля пiдкотила вiд шлунка вгору, наповнила рот слиною.

За двi секунди вискочила з авто (бракувало лише зiпсувати оббивку!) пiд найближчу тополю — стала в снiгову кашу, зiгнулася навпiл, дивом не обтраскавши новi замшевi чобiтки. Коли трохи полегшало, нахлинуло нове вiдчуття: незнайома важкiсть у грудях спалахнула сотнями гарячих гострих голочок.

Я виструнчилася. Дорожня пробка стояла нерухомо. Чолов'яга в «Мерседесi» дивився на мене зi спiвчуттям — вирiшив, дурень, що я перебрала вчора й сiла за кермо пiсля бурхливо проведеної ночi. Я показала йому: все о'кей, не хвилюйся, дядьку. I знову зiгнулася над металевою решiткою, в якiй було ув'язнене дерево. Сморiд автотраси був нестерпним. Мене вивертало, незважаючи на порожнiй шлунок. Ще й розпирало в грудях, ще й невблаганно свербiли соски.

Мiсяць тому я вперше завмерла вiд думки-передчуття. Вирiшила не мучитися здогадками — заїхала в аптеку. Розглядала виставленi у скляних вiтринах мазi, креми та презервативи, поки невеличка черга не розсмокталася, i я залишилась перед вiконцем сама. Нейтральним голосом сказала: «Тест на вагiтнiсть». Розгубилась, почувши: «Який вам?». Їх, як виявилося, було вiд кольору до вибору, а моє запитання — стало зрозумiло через хвилину спiлкування з провiзором — прозвучало немов прохання у книгарнi: «Менi книгу, будь ласка».

…Вдома двi червонi смужки вирiвнялись чiтким недвозначним знаком «дорiвнює». Ошелешено втупилась у тестовий папiрець. Усе, що трапилося в Карпатах, тi нереальнi жовтневi днi, та незбагненна нiч, коли час зсунувся, розтягнувши кiлька годин на кiлька днiв, а радше тижнiв, точнiше — мiсяцiв, а насправдi рокiв… Мої думки, запитання i вiдповiдi, розчарування, надiя… Те, що дiзналась у горах про себе, чого могла б нiколи не дiзнатися, а тепер знаю, i на iнше не погоджуся, й на менше не пристану… Усе, що склалося i що вiднялося… Усе тепер дорiвнює…

Вiдповiдь була передi мною.

Сумнiвалась не бiльше хвилини, а згодом соромилася своїх вагань, адже усе було зрозумiло вiд початку. Так мало бути. I так буде.

…Майже два мiсяцi тому, ще у потязi «Львiв — Санкт-Петербург», зателефонувала Свiтланi, подрузi та заступницi по галереї.

— Анно! — радiсним голосом озвалася трубка. — Загуляла ти, загуляла! Дозволила собi розслабитись як нiколи. Ми тут вже зачекалися!

— Та їду ж, їду… Рано-вранцi буду. Що там у нас?

— Олегову виставку готуємо.

Я здивовано мовчала.

— Виставку, кажу, готуємо…

— Олегову? — уточнила я.

— Ти що, не в курсi? — у голосi Свiтлани забринiли нотки нетерплячої цiкавостi. — Твiй чоловiк готує виставку, вiдкриття призначив на старий Новий рiк. Невелику, та все ж…

— Ти дивись… — все ще не вiрила я.

— Ти з вокзалу до нього? Я можу заїхати, по дорозi до галереї вiдзвiтую.

— Я до себе.

…Вона пригнала пiд мiй будинок, заледве я вийшла з ванної. Наш обмiн iнформацiєю виявився нерiвноцiнним. Окрiм робочих новин, Свiтлана розповiла про те, що Олег взявся за розум, почав працювати, не п'є, виставку готує… Я мовчки вислухала те, що вiн став краще виглядати й купив собi два светри.

На її нетерпляче «А ти як?», вiдповiла: «Нормально». Розповiдати нi про що не хотiлося.

У галереї без мене накопичилися невiдкладнi проблеми. Я й узялася за них без особливого ентузiазму. Свiтлана сказала правду — Олег i справдi натхненно готував свою виставку. Вiн посвiтлiшав обличчям, йому пасував стан енергiйної дiяльностi. Моя вiдсутнiсть пiшла йому на користь, а повiдомлення про те, що вiдтепер ми справдi житимемо окремо, сприйняв спокiйно. Сказав лише: «Це ти так вирiшила?… Г-м-м. Це я так вирiшив, второпала?» Менi було байдуже, як це виглядатиме збоку i що про це говоритимуть люди. Ми обоє полегшено зiтхнули.

За кiлька тижнiв я написала три картини, сама, без пiдмайстрiв. Здивувала тих, якi побачили їх першими. Це була я, моя рука, моя технiка, i водночас немов не я. Цю нову Анну я нi з ким дiлити не збиралася. Наразi ще не могла оцiнити своїх робiт, треба вiдкласти їх i дочекатися холодно-вiдстороненого сприйняття. То менi шалено подобалося зроблене, то здавалося, що усе воно нiчого не варте.

Колись я вивела закономiрнiсть, яку назвала «правилом мухи». Вона полягала у тому, що талановита людина далеко не завжди здатна себе адекватно оцiнювати. Особливо у жанрi автопортрета. А мої новi роботи були саме такими.

Колись український фотохудожник Микола Гнисюк, автор фотопортретiв багатьох знаменитостей, сфотографував грузинського режисера Отара Йоселiанi з мухою на чолi. Гнисюк вчасно схопився за фотоапарат, який завжди був у нього напоготовi. У портретi усе зiйшлося: муха, що всiлась на чолi мiж бровами, не схибивши нi на мiлiметр, вираз обличчя кiнорежисера, освiтлення, ракурс зйомки, професiйнiсть фотографа. Йоселiанi портрет сподобався, вiн лише попросив заретушувати муху як зайву деталь. Гнисюк вiдмовився. Згодом портрет «Муха» зiбрав оберемок призiв на престижних фотовиставках. Як кiнокласик мiг не побачити у своєму фотопортретi найголовнiшого? Мiг. Iз талановитою людиною таке трапляється, коли справа торкається її особисто. Правило мухи.

Сюжети моїх нових картин були простi.

Жiнка та чоловiк. Намагалася вiдновити у пам'ятi до найменших дрiбниць кут нахилу її голови, ледь помiтнi шрами на його руцi, жiночу усмiшку, чоловiчий погляд. Усе як побачила тої нескiнченної ночi.

Друге полотно свiтилося зсередини золотаво-прозорим свiтлом, сивим, розчиненим у жовтневому повiтрi серпанком. Напиналися парусами пiдковдри на мотузцi, пiдпертiй довгою рогачкою. Вiдкривали за завiсою довгий ряд чистих слоїкiв, настромлених на зубцi дерев'яного порепаного паркану. Травинки прилипли до вологих яблучних бокiв — на стару лавку їх визбирала з трави дбайлива рука, не навчена викидати їжу. Жовте напiвпрозоре листя носилося заметiллю в повiтрi…

I серце стискалося вiд спогадiв дитинства чи, може, у передчуттi чогось важливого?

…Моя бригада, не чекаючи розпоряджень, спрацювала на випередження — зробили копiю з цiєї картини, принесли менi для фiнальних мазкiв та на пiдпис. Копiя, виконана у три пари рук з оптимальним розподiлом працi, була бездушною та порожньою. Та сама композицiя, той самий колорит, а настрiй iнший, сприйняття iнше. I — «не фонить». Щось найважливiше зникло.

— Фiгово, народ! — опустила я iнiцiаторiв на землю. — Невже самi не бачите?

Мої помiчники вирiшили, що для творчого звiту вибрали невдалу годину. Пiшли заливати розчарування у найближчий генделик.

…На зворотi третьої картини я написала по-українськи «Тамдевiн».

Хотiла закреслити. Свiтлана побачила й запитала:

— Це назва лiкiв?…

— Лiкiв? — менi стало весело, вона, мабуть, вирiшила, що ми тепер працюватимемо за пiдтримки якоїсь грошовитої фармацевтичної кампанiї. — Хiба вiд самотностi.

Свiтлана недовiрливо промовчала, не зрозумiвши, жартую чи кажу правду.

— Мiсцевiсть так називається, — збрехала я. Не хотiла нiчого пояснювати.

На картинi вiчнi мури замку Гербуртiв потопали чи то в туманi, чи то у хмарах. Сюрреалiстичнi краплi вологи збиралися у фiгури людей чи звiрiв, бентежило щось нечiтке, невизначене, утримуючи погляд. З дикої краси замку Гербуртiв проступала незбагненна хижацька сила. Приваблювала i вiдштовхувала, заспокоювала i лякала, нагадувала про забутi знання, про силу iнтуїцiї, яка не обманює i якiй варто довiряти. Це було мiсце, де був вiн. Можливо, й зараз.

…З того дня, як побачила двi червонi смужки на тестовому папiрцi, часто приїжджала у галерею ненамальованою. Мучив токсикоз, не даючи змоги вийти вчасно з хати. Один з останнiх днiв року почався вже традицiйно — мене вивертало над унiтазом…

Коли нарештi полегшало, прилаштувалася бiля вiкна з маленьким люстерком малювати вiї. За холодним склом — кумедна картина. Дiти катулялися iз заснiженої гори — перший покотився ковбаскою, за ним, притиснувши руки до бокiв, другий, третiй… Збилися внизу докупи, поборсалися, пiдхопилися, побiгли вгору, i знову один за другим — колодами донизу. Дiстануть вiд мам, малi розбишаки.

У маленькому дзеркалi побачила свою усмiшку. А нiчого так сьогоднi виглядаю…

Поки защiпала блискавки на чоботах, знову почало нудити — довелося вже вiд дверей бiгти у ванну. Туш розмазалася. Зняла залишки макiяжу косметичними ватками, глянула на годинник: у-у-у, нема коли красу наводити.

На роботу приїхала а-ля натюрель — блiда як мiль, з тiнями пiд очима.

— Що з тобою? — пiдняла ретельно прополотi брови Свiтлана. Вона розпаковувала замовленi через iнтернет ялинковi прикраси, зробленi з дерева. — Захворiла?

— Погано спала. Нiчого страшного.

— «Сьогоднi, 28 грудня, збережеться вiтряна погода, перемiнна хмарнiсть, мiсцями слабкий снiг, — бадьорим голосом повiдомляло радiо. — Метеорологи утримуються вiд довготривалих прогнозiв, але впевненi, що наступного року погода принесе не менше сюрпризiв, анiж нинiшнього. Тенденцiя до загального потеплiння збережеться…».

- Є два варiанти: бичкiв з коровами розвiшаємо. Або додамо ще й кульок торiшнiх…

— Я б саму рогату худобу залишила. А пiд ялинку — сiно.

— Та де ж його вiзьмеш?…

— Тодi без сiна. Чуєш, Свєт, зараз приїде один крутий замовник… У нас уже була попередня розмова… Будемо говорити про вигiдний контракт. Якщо йому мої ескiзи сподобалися, доведеться нам мiняти свої плани i попрацювати трохи у царинi реклами. Я — у себе.

Щойно вiдкрутила брасматик i провела кiлька разiв щiточкою по верхнiх вiях, дверi за спиною обережно прочинилися, Свiтлана помовчала i сказала чоловiчим голосом: — А рота, коли очi малюєш, для чого вiдкривати?…

Туш ледве не випала з моїх рук.

У дверях стояв вiн. Нi, не вiн. Нi, таки вiн!

Без бороди, поголений, усмiхнений. Очi тi самi — iронiчнi, бурштинового кольору.

Мороз обдав мене вiд скронь до пiдборiддя. Бракувало хiба зомлiти.

Але вiн, щось вiдставивши убiк, вже був бiля мене. Обхопив мiцними руками, розвернув, притиснув до себе спиною. Сухi губи вже торкалися шиї. I голова моя сама вiдхилилася трохи вбiк i назад. Так почувається горiшок у шкаралупi, квасоля у стручку, дитина в материнському лонi…

Вiд нього йшов запах нової шкiрянки, але й ледь вловний запах вовка, полину, лiсу, дикостi. Чудовисько перетворилося на принца. Лиш побляклi шрами на руках залишилися.

— Що сталося? — запитала, не впiзнаючи свого голосу.

— Усе розповiм… — що вiн там робить?… мою потилицю нюхає! — Почекай…

— Почекай?! Два з половиною мiсяцi! Два з половиною мiсяцi, хай тобi грець! Невже ти думаєш, я тобi це подарую?

Вiн щасливо мугикнув, ще мiцнiше стиснувши мене в обiймах.

— Збирайся. Я за тобою приїхав. Потiм усе розповiм.

Аякже! Усе кину i пiду за навiженим дикуном! Сiмдесят п'ять днiв не давав про себе чути, немов пiд землю провалився! Чхати на те, що увесь цей час думаю я! Ми що, в дотелефонну епоху живемо? Якi можуть бути пояснення? Невже хтось у них повiрить? Я що, подiбна на божевiльну?… Що сталося, чорт забирай?!

Я видерлася з його рук. Вiн розстебнув блискавку на куртцi, по-хлоп'ячому показав менi очима на перстень, який висiв у нього на грудях та шкiряному пасочку.

— Ми тебе знайшли. Збирайся.

Мури замку iз наскрiзними отворами вiкон та брукiвкою… Мiй перстень, згублений на вхiднiй брамi замку Гербуртiв.

— Поки не розповiси, навiть кроку не ступлю, — швидко вiдповiла я, не даючи собi можливостi вибачити його перш нiж вiн встигне щось пояснити.

— Докладно? — потер нiс, радiсть аж переливалася через край. Вiн ледве стримував її, й почав, дурiючи: — Одного разу я опинився у лiсi, в горах…

— Нi. Не переводь серйознi речi на жарт, не смiй. Коротко i ясно, кiлькома словами: чому ти не давав про себе знати?

За десять тижнiв я сотнi разiв подумки прокрутила нашу розмову, вiн сотнi разiв у моїй уявi пояснював менi, що сталося, i кожного разу я знаходила слабкi мiсця та нелогiчностi в його гiпотетичних поясненнях. Була зла на нього, не могла жити без нього, ненавидiла, любила, вiрила, давала собi слово не купитися на вiдмазки, якби вiн написав чи подзвонив, була вдячна долi за те, що у мене були тi години щастя, а якщо бiльше не буде, то дякую й за те, що сталося.

Вiн дивився на мене з усмiшкою i я вже усе йому вибачила й готова була повiрити зараз у будь-яку вигадку.

— Я не хотiв, щоб ти подавала менi судно, — сказав вiн.

— Яке судно? — у мене чомусь виникла асоцiацiя з морем та кораблем, який швартується до пристанi. — Яке судно? — по-iдiотськи повторила я.

— Скляний сечоприймач або емальоване судно. «Утка», як кажуть у лiкарнях. Такi штуки подають лежачим хворим. Я не хотiв, аби це була ти.

Менi вiдiбрало мову.

…Я два днi, тобто двi ночi чекала його бiля вiкна. А третього дня пiшла у гори сама. Кликала його у лiсi, дiсталася до замку, обiйшла там усi закутки, спустилася до краю мочарiв (мiсцевi кажуть «мочило»), там, де ми зустрiлися i я ледь не втопилась. Але до мене озивався лише шум вiтру у кронах букiв та сосен. Хоча менi не раз здавалося, що чиїсь очi спостерiгали за мною, що хтось йшов по моїх слiдах.

Наступного дня погода змiнилася: срiбно-золоту прозорiсть акварелi накрило важкими олiйними фарбами волого-сiрих вiдтiнкiв. Взувшись у гумовi чоботи та дощовик, знову пiшла до замку. Вже не так кликала його, як прислухалася — i чула лише шурхiт дощових крапель та тягуче шмагання високих трав по ногах. Повернулася мокра як хлющ, намагаючись переконати себе в тому, що зi мною у цих мiстичних краях сталася неймовiрна пригода, правдоподiбних пояснень для якої не iснує.

…Щось прошурхотiло бiля дверей, у пройомi, й гримнуло на пiдлогу. Паличка. На яку спираються тi, хто шкутильгає.

— А що з ногою? — нарештi дiйшло до мене. — Це що?…

Це тодi?…

Вiн кивнув.

— Усе спочатку, — сказала я, ковтнувши щось болюче в горлi й знову не впiзнавши свого голосу. — Вiд того моменту, коли сонце вставало…

Останнiй стрибок

…i скотився на дно ями. Пролетiв, гримнувшись на повалене дерево, — лиш хруснула гiлка пiдi мною. Нi, не гiлка, хоча й вона, можливо, теж. Це я ногу зламав.

Бiль вiдчув через кiлька секунд пiсля яскравої блискавки в очах.

Нога не слухалась, зробилася нерухомою колодою. Спробував руками пiдняти її — i зомлiв вiд гострого болю.

…Привидiлися кадри з чорно-бiлого кiно: темнi прапорцi гойдаються на вiтрi. Стрибок, лечу — i гепаюсь об землю. По який бiк прапорцiв, не встигаю побачити. Бо стегно неприродно вiдiйшло трохи убiк вiд колiна, впершись у тканину, i це вже не сон, а кольорова реальнiсть.

Нах, перелом, йот-вать!

Видав довгу тираду — усе, що думаю про халепу, власну незграбнiсть i повну дупу, в яку потрапив.

Замовчав, зрозумiвши: могло бути й гiрше. Штанина суха, кровиськом не набухає, отже, ситуацiя обнадiйлива. Лежав хiба страшенно незграбно. Спробував ворухнутися — в очах потемнiло.

…Першим повернувся слух. Витягнув мене iз темряви у бiлий день. Почув голоси вовкiв, шарудiння. Надi мною схилилася Кумова морда. Закрився вiд нього рукою, слова були зайвi.

На голову сипалося сухе листя. Згори, скавучи та обережно ставлячи лапи, голова внизу, хвiст трубою вгору, спускався Гай.

Кум у нервовому пiднесеннi, Гай — у панiцi. Що ж, до дiдька, робити?…

На подiбнi випадки iснував план А. Однак за пiвтора року нiчого справдi небезпечного не ставалося. У лiсi можна було почуватися бiльш безпечно, нiж у мiстi. Тому один сигнальний пiстолет я тримав у хатцi, а другий у замку, в надiйному сховку. Рацiя теж у хатi. Хоча, за iнструкцiєю, мала бути постiйно при менi. Але, за iнструкцiєю, я мав жити на пунктi спостереження, у хатi…

План А можна перекреслити.

Зараз при собi я не мав нiчого, окрiм складаного мисливського ножа. Учора вночi, сам собi дивуючись i намагаючись не думати про те, для чого це роблю, вийняв його, розклав, i залишив поруч. I тут побачив, що мої пiдiйшли до нас надто близько, а Гай ще й полiз цiлуватися.

Нiж був менi зараз нi до чого.

Вночi Кум iз Гаєм лягли поруч. Мене трусило, немов у лихоманцi. Перестороги, що вовки торкатимуться ноги, виявились даремними — вони були напрочуд обережними, товклися поруч, не завдаючи клопоту.

Кудись зник Дункан. З моменту нашого пiднесеного бiгу на свiтанку.

Ми гнали учотирьох, я — як завжди у таких випадках та ще й пiсля такої ночi — на автопiлотi. Дихання ще не збилося, я тримав його нарiвнi, не випускаючи з поля зору три спини попереду.

Кум iз Гаєм взяли вправо, а Дункан полетiв просто на цю яму. Я, дурень, автоматично — за ним. Не помiтив її, не пам'ятав, чи була тут ранiше. Легкою сiрою тiнню Дункан перескочив через небезпеку, а я тепер борсаюся внизу, раз у раз захлинаючись темрявою.

Може, помстився менi за вчорашнє, коли я, вiдчувши його неподалiк, вiдiгнав, аби не налякати Анну?… А може, вiн бачив лезо ножа.

I що з того?…

Мiг налякатися того, що сталося зi мною, i тепер ховається десь на трясовинi…

Я бачив, що вовки бурхливо обговорюють подiю. Добре знав, як виглядає те, що люди називають жвавим дiалогом. Вони були шокованi моєю безпораднiстю й заскоченi зникненням Дункана. Скептики пiдняли б мене на смiх, якби дiзналися, що науковець, етолог, вживає такi визначення як «спiлкувалися», «обговорювали», проте вовки не лише обмiнювалися iнформацiєю, вони ще й приймали спiльнi рiшення.

Iсторiю про Мi-2 я згадав саме на днi ями. Треба буде записати, подумав тодi. Коли виберуся звiдси.

Подумки повторив її, пригадуючи деталi. Iсторiя, яку розповiв мисливствознавець iз Красноярського краю, була такою. Мисливцi пересувалися над тайгою вертольотом Мi-2, влаштовуючи облави просто з борту. Полювання було обмежене одним районом. Через рiк мисливцi зробили вiдкриття: щойно вони з'являлися в небi, вовки, почувши наближення Мi-2, зривалися на панiчний бiг. Вони запам'ятали звук небезпеки. Натомiсть шум гвинтiв iншого типу вертольота — Мi-8 — не справляв на них такого враження. Вовки хвилювалися, але не полишали звичних справ. I така сама реакцiя на Мi-2 та Мi-8 спостерiгалася за сотнi кiлометрiв. У Хакасiї та в Евенкiї, щойно у небi з'являвся Мi-2, серед вовкiв спалахувала смертельна панiка. Чому?… Адже на них тут не полювали з неба i вони не мали гiркого досвiду зустрiчi з Мi-2! Ба бiльше, Мi-8, який йшов на зниження, справляв враження набридливої мухи: гуде, дошкуляє, але справжньої небезпеки не становить. Отже, вовки заздалегiдь отримали чiтку iнструкцiю? Хто їх попередив, повiдомивши про небезпеку до дрiбниць? — Брати по кровi.

…Менi робилось дедалi гiрше. Мої по черзi кудись зникали. У них був свiй план.

Пити кортiло нестерпно. Свiтло над головою перетворилося на зоряне небо, i знову стало свiтлом. Розбухлий та дряпкий язик у пересохлому ротi заважав дихати. Коли почулися людськi голоси, я спершу подумав: галюцинацiї. Молодий голос сказав: «Хлопцi, ось вiн, слава Богу». — «Крiпи трос» — вiдповiли йому. Що було далi — не пам'ятаю.

…Згодом дiзнався дещо новеньке про своє життя в горах. Я теж був пiддослiдним. У моїх кросiвках — в однiй i другiй парi, якi я називав лiтньою та зимовою гумою — було вмонтовано чiпи. Непомiтно, збоку, пiд випуклу емблему сховали майже невагомi чiпи, якi фiксували моє мiсце перебування, фiзичне навантаження, пересування, змiну перiодiв спокою та активностi. Якийсь фахiвець з космоенергетики, здається, саме так менi назвали цю науку, вивчав на менi можливостi людини у далеких вiд цивiлiзацiї умовах. Йому не вiдмовили. Ця угода допомагала вирiшувати деякi фiнансовi питання щодо продовження мого експерименту.

Я спостерiгав за вовками, науковець спостерiгав за мною. Вiн збирав практичний матерiал на тему «Теорiя i практика використання нових технологiй зцiлення людини». Менi згодом пояснили: то й що? Iснувала ж можливiсть провести ще й таке дослiдження… Якби не чiпи, нiхто б тебе так швидко не знайшов, подякуй пристроям за порятунок. «Чому менi не повiдомили, що надi мною ставлять експеримент?» — поцiкавився я. — «Щоб не порушувати чистоти експерименту, — вiдповiли. — Ти ж знаєш, у таких випадках обiзнанiсть корегує поведiнку. А яка тобi рiзниця, зрештою? Знав — не знав… Що це мiняє?«…Десять днiв я лежав на витяжцi. Колiно продiрявили свердлом, яке видавало звичайнi ремонтнi звуки «вж-ж-ж! — вж-ж-ж!». Пахло паленою кiсткою. Прикрутили до штиря у колiнi мiцнi тросики, перекинули їх через конструкцiю, встановлену в ногах лiжка, закрiпили на кiнцi важезну гирю. Хiрурги сумнiвалися, чи вдасться витягнути сухожилля пошкодженої ноги, адже воно мало б скоротитися за тi два днi, що я провiв у ямi. Скоротитися й зробити мене iнвалiдом. Але сухожилля мене не пiдвело, виявилося напрочуд еластичним. Його вдалося повернути до нормального стану, а тодi вже зробили операцiю, пригвинтивши до стегнової кiстки металеву пластинку.

Запалення легенiв почалося через кiлька днiв. Лiкарi сказали: вiд тривалого перебування на холодi. Я знав, що не вiд цього. Мене вбивало мертве важке повiтря закритого примiщення лiкарняної палати. Пiсля гiрського повiтря, смачного, рухливого, настояного на пахощах ялiвцю та чабрецю, це були тортури — дихати тим, чим дихати неможливо. Вiкон не вiдчиняли, аби не застудити хворих. Коли на кiлька хвилин вдавалося вмовити санiтарку прочинити кватирку, я жадiбно хапав слабкi струменi дощової свiжостi. Коли почалося запалення, провiтрювати категорично заборонили. «Ми попереджали щодо протягiв, — сказав палатний лiкар, — але ж ви не слухаєте…».

Лежати мiг лише на спинi. Навiть трохи повернутися на бiк не виходило.

Можна було вхопитися за високу перекладину над головою й трошки пiдтягнутись. Оце й усi рухи, якi мiг собi дозволити. Штанга слугувала ще й для виклику санiтарки чи медсестри: стукiт ложкою означав: «Гей, хто небудь! Є хто живий?» Мене мучило бажання повернутися на лiвий чи правий бiк. Воно було жагучим, нестерпним. Мрiяв про те, як одного разу мене звiльнять вiд металевих пут i я повiльно повернуся на бiк, пiдтягну колiна до грудей. Яка це буде насолода — змiнити позу, дати нарештi перепочинок спинi, що затерпла, задерев'янiла, застигла.

От де я зрозумiв вовкiв у вольєрах. Сам був зараз вовком у неволi.

Намагався i в цих умовах знайти плюси. Звичайна лiкарняна їжа видавалася менi смачною, усi зваренi на водi кашi — пшенична, перлова, безбарвнi супи, особливо з гречкою чи рисом. «Вiвсянка, сер!» — оголошувала санiтарка Ганя. Їй подобалася моя невибагливiсть.

Анну я не шукав. Не вистачало, аби вона примчала i залишилася бiля мене. Боже збав! Мiж двома варiантами — виглядати в її очах покидьком чи безпомiчною колодою, вибирати не доводилося. Перше було кращим. Знав: коли стану на ноги, знайду її, де б вона не була. У ту нiч, стоячи навпроти вiкон, викликав її подумки, обiцяючи невiдомо кому: нехай вона вийде… Нехай вона лиш вийде… Будь-яку цiну за те, щоб вона вийшла…

Розраховуватися довелося без вiдтермiнувань. Платив за обiцянку, знаючи — це не висока цiна. Анна буде зi мною, а решта не має суттєвого значення. Виявиться вона мовчункою чи балакухою, з дiтьми чи без, вiртуозною кулiнаркою чи недотепою, для якої борщ — вища кухонна математика. Я знайду її. Ми будемо приносити додому свою втому, сваритися через виховання дiтей або через грошi, яких завжди бракуватиме, я буду її ревнувати, вона часом боротиметься зi спокусою жбурнути в мене чим доведеться. Ми збиратимемося в гостi i я чекатиму, поки вона вкладе волосся, або вона чекатиме, поки я знайду шкарпетки. Я буду ставити їй гiрчичники, або казати: «Ну скiльки можна говорити? Менi треба передзвонити». Вона попереджатиме: «Завтра субота — спимо, доки не виспимося». Я заходитиму у ванну, коли вона там лежатиме в пiнi. Вона зачитуватиме менi найсмiшнiшi епiзоди з книжки, яку триматиме в руках, i реготатиме вголос, ковтаючи закiнчення речень. Я казатиму: подай менi молоток i потримай обценьки. Менi часом буде з нею незручно — хоча ж є непомiтнi жiнки, з якими зручно, але я потребуватиму її, незручну. Вона часом на мене злоститиметься i мовчатиме, я iнодi ставатиму неуважним та нездогадливим. I нам буде добре, а iнших нам буде не треба.

Але зараз у лiкарнi я сам дам собi раду. Мене чекав великий шмат роботи без її участi. Зроблю усе — а тодi знайду.

Вночi прокинувся, немов вiд поштовху. Щось спокiйне й свiтле розливалося в душi. Спробував згадати, що таке хороше менi наснилося, i раптом второпав: щойно увi снi я пробачив колишню дружину. Пробачив по-справжньому. Вона спокiйно усмiхалася. В лiкарнi, у вологiй вiд нiчного жару футболцi, я прокинувся зi свiтлою душею i зрозумiв, у чому перемiна. Не знав, що це така велика радiсть — щиро й без жодних умов вибачити людинi i попросити подумки вибачення навзаєм.

…Романишин та Кулик прийшли провiдати мене з коньяком, апельсинами та салом. Розповiли, що були на базi та бачили неподалiк лiсової хатки трьох вовкiв — тi пiдходили до поваленої огорожi закинутого обiйстя. Ми розлили коньяк у пластиковi стакани.

— До хати пiдходили? — не повiрив я.

— До хати — нi, — хлопцi випили, сховали пляшку за тумбочку. — Лише до огорожi. Один з твоїх, плямистий, налякав хлопця iз села, перестрiв його в лiсi й не пускав додому. Ввечерi того дня як ти зламав ногу…

— Ви трьох вовкiв бачили? — перепитав я.

— Трьох, — пiдтвердили вони.

— I сiрого, з темною спиною?

— А ми там знаємо…

Налили по другiй i показали менi фото з наближенням.

Це були Кум iз Гаєм, окрас першого навiть здалеку асоцiювався з вiйськовою плямистою сiткою, шкура другого вiдблискувала рудизною на сонцi. А третiй… Хто ж це такий? Я вдивлявся в чужинця на усiх фото: це була молода вовчиця. Знайда виглядала дрiбнiшою та грацiознiшою за тих двох. Вона трималась бiля Кума.

А Дункана не було.

Кум, виходить, подорослiшав першим i привiв подругу. Вони триматимуться разом, створять сiм'ю i так буде довго, до смертi одного з них. Вовки моногамнi. Лише раз обирають собi пару. Якщо вiн загине, вона зберiгатиме удiвство, не шукаючи нового самця. Якщо вона помре, вiн стане одинаком. Хоча i в цьому правилi є, мабуть, винятки. У вовкiв, як у людей, трапляється усяке. Не варто про них мислити стереотипами.

Вiрнiсть вовкiв — от що залишається поза межами дослiджень.

Хоча кожен, хто вивчав їхню поведiнку та стиль життя, знає: вiрнiсть вовкiв аналогiв не має. Це змушенi констатувати навiть скептики. Усi науковцi визнавали вовка парною твариною в повному розумiннi слова. Дiтей вони виховують та доглядають разом, людям би повчитися. Що ж до виключної й безумовної вiрностi самки своєму самцевi та навпаки, то як цю властивiсть вiдстежити? Як довести? Як дослiдити з наукової точки зору? Нi, немає таких методiв, за допомогою яких можна дослiдити це питання. Усе що завгодно, лише не таке складне, невловиме та приховане питання як вiрнiсть. Хоча… Новi iдеї вже почали збурювати мiй спокiй.

…Через мiсяць хлопцi знову побували на базi й розповiли менi згодом, що вовкiв там вже немає. Вони пiшли зимувати на iншу територiю. Або уникали зустрiчi з людьми, вiдмовившись вiд пiдгодовування з бази. «Скiльки вовка не годуй…» — нагадали менi Романишин з Куликом. З цим усе було ясно. Дорослi вовки робили те, що вважали за потрiбне.

Одне питання залишалося без вiдповiдi. Ватажок майбутньої зграї Кум i найслабший з братiв Гай були зi мною до останнього. Кум навiть не побоявся вийти до людей, кликав за собою, шукаючи допомоги. А середняк Дункан — не перший i не останнiй у зграї — увесь час вiдсиджувався на вiдстанi. Чи у нього теж щось трапилося, i його нещастя збiглося з тим, у яке вiн загнав мене?

Чим бiльше я над цим думав, тим частiше зупинявся на версiї, що саме Дункан мiг виявитися найрозумнiшим стратегом i найточнiшим тактиком у моїй трiйцi. Якої небезпеки вiн боявся? Приревнував до самки? Чи вiдчував наближення моменту, коли мiж мною та Кумом виникне з'ясування стосункiв — i не допустив братоприниження? Нехай i таким радикальним способом. А може, вiн прочитав мою думку, коли тiєї ночi я розкрив про всяк випадок мисливський нiж, залишивши його на вiдстанi руки?… Вiн, зрештою, мiг вже знати i про вовчицю, а я ще залишався у невiданнi. Поява ж Анни могла лише пiдштовхнути його…

Менi спадало на думку i те, що не Кум, а саме Дункан одного дня мiг несподiвано зажадати зi мною бiйки за лiдерство, Дункан, якого я звик вважати другим у зграї, хоча iнодi не мiг витримати його погляду. Я мiг помилятися, не побачивши в ньому прихованих можливостей.

Не знаю i тепер вже й не дiзнаюся — найблагороднiшим чи найпiдступнiшим виявився мiй середнiй брат.

А може, вiн не потребував першостi, звичної iєрархiї, може, вiн зник тому, що обрав шлях вовка-одинака, без зграї, без сiм'ї, якому нiхто не вказуватиме, i вiн нiкому не пiдкорятиметься. Можливо, вiн вирiшив не дiлити нi з ким анi територiї, нi здобичi, нi життя. Можливо, те, що спiльне, йому виявилося непотрiбним.

I найперше — я, якого довелося б дiлити не лише з братами, а й з чужинкою. Так чи так саме з ним ми помiнялися ролями — з власного рiшення пройшовши шлях самiтника, я повернувся до своїх, а вiн пiшов вiд своїх, обравши шлях вигнанця-одинака.

Вовки як люди. Жодна схема щодо них не працює, усi узагальнення хибнi. Кожен з них — особистiсть, що не пiдлягає унiфiкацiї та спрощеним оцiнкам.

…Менi снилися три вовчi постатi на тлi нiчних мурiв замку. В отворах та щiлинах гуло, пiсня вiтру нагадувала вовче виття. Я прокидався — i цей звук ще стояв у вухах. Його вiдгомiн танув вже наяву, а може, це гудiв вiтер у шибах старої лiкарнi. Я не мiг сказати напевне.

Дописуючи кандидатську дисертацiю на лiкарняному лiжку, я весь час робив одну автоматичну помилку. Пальцi вперто набирали на клавiатурi замiсть «вовки» слово «вовiк». Санiтарка Ганя принесла менi Бiблiю. Погортав i знайшов в Екклезiаста фразу: «… i нема над твариною вищостi людям».

Я писав про вовкiв, не знаючи вiдповiдi на найважливiше запитання. Чому Дункан так впевнено повiв мене у пастку, i чому пiсля цього я бiльше його не бачив?…

Липень 2008 — сiчень 2009

Пiслямова до роману

Минуло трохи бiльше трьох мiсяцiв пiсля завершення книги про вовкiв. Я ще час вiд часу заглядала у текст, вносила деякi правки, але вже почала писати новий роман, i перебувала на iншiй хвилi. Однак приїхала дев'ятого травня пiд Добромиль — i вигадана iсторiя стала перед очима. Ось тут, пiд цим деревом, Анна побачила тiєї ночi чоловiчу постать… Джерельце на подвiр'ї, яке показувала подрузi Марiя… Одна хатина на узвишшi, самотня й напiвзруйнована, друга — та, яку обминають люди: обидвi з уявних перетворились у романi на дiйснi, стали «базою» дослiдника вовкiв у лiсi.

А там, за горою, замок Гербуртiв…

Пiвтора роки тому, пiзньої осенi, я побачила тут вовка. Вiн перебiгав биту дорогу у закинутiй частинi гiрського села, де хати давно забули про своє призначення — давати людям тепло й прихисток, палахкотiти ввечерi вiкнами. Сiроманця не злякали вогнi автомобiльних фар, вiн навiть оком не повiв у бiк чужинцiв, не дозволив собi метушливого поспiху. У свобiдному гiдному польотi пiшов схилом вгору потужними стрибками.

Розповiдь про цю зустрiч не здивувала мiсцевих людей. Вовки не раз тiєї осенi 2007 року нагадували людям про свою присутнiсть, прийшовши з глибин заповiтного урочища на кордонi з Польщею.

Той красень-вовк, що бiжить не ховаючись, довго стояв перед очима.

З несподiваної зустрiчi, як iз зернятка, що впало у теплий ґрунт, почався складатися роман про вовкiв i про людей, про вовчi закони, якi ми переважно розумiємо зовсiм по-iншому…

Вигадана iсторiя роману вiдбулася саме у цьому мiсцi, рiвно через рiк пiсля пам'ятної зустрiчi. Нагадувала про себе прототипами на кожному кроцi. Улоговини, джерельця, пагорби, лiсовi хащi, замковi мури, старi хати поєднувались в уявi, перетворювались на iншi, робилися такими, якими вони згодом постали у романi. Я б нiколи його не написала, якби одного разу, випадково, не купила стару хату у цiй мiсцинi. Тут природа нашiптувала свої оповiдки, починала розповiдати безлiч iсторiй. Передчуття однiєї з них мiцно зачепило мене, перетворившись через кiлька мiсяцiв у книжку.

…На початку травня я натхненно узялася облаштовувати хату, уявляючи, як тут незабаром вiдпочиватиме моя численна рiдня, мої давнi друзi та друзi-письменники, якi надихатимуться тишою, красою й мiстикою тутешнiх мiсць.

Нiч перед тим була свiтлою — усе довкола як на долонi у свiтлi круглого небесного лiхтаря. Наступного ранку у розчахнутi вiкна летiв знадвору, вкривав пiдлогу вишневий цвiт. Мене пiдганяло до роботи бажання вiдреставрувати стару шафу, знайдену у дровiтнi, але довелося час вiд часу вiдволiкатись — палити старi речi зi стайнi. У вогнище, розкладене на подвiр'ї, ми пiдкидали подертi матраци, злежалi пальто та куртки, зiжмаканi шкiльнi портфелi… Я витягла з купи смiття, вiдклала вбiк кiлька давнiх вишивок — вони житимуть у цiй хатi в оновленому виглядi, у рамках, пiд склом. Серед лахмiття виявилася безформенна плямиста шкура, без шиї та кiнцiвок. Поки тягнула її до вогню, вона розсипалася у руках — губила клоччя шерстi у траву. Не кабан, не вiвця, не баран, не лисиця…

Полум'я радо зустрiло висохлу скоцюрблену здобич — спалахнуло, кинулося вгору. Довелося вiдступити вiд жару.

Винесла на весняне сонце другу шкуру. Вона збереглася набагато краще: потужна шия i широкий лоб, вуха розмiром зi сiрниковий коробок — мiцнi й акуратнi, як на картинках у довiдниках. Це був вовк. Сiра спина на боках ставала свiтлiшою й переходила у майже бiлу пiдчеревину. Вiд грубого хвоста залишилась лише верхня частина. У вiчi впадала одна особливiсть — поєднання довгої й грубої верхньої шерстi з густим штивним як схiдний килим пiдшерстком. Що з нею робити?… Думка не встигла випередити порух руки — шкура немов сама собою з полегшенням лягла у полум'я. Воно принишкло пiд нею на кiлька секунд, а отямившись, заковтнуло поживу цiлком, вистрiлило у небо стовпом диму та сотнями мерехтливих iскорок.

На самому сподi лахiв виявилася ще одна шкура. Така сама шерсть як у попередниць мала натомiсть iнший, iржавий вiдтiнок. Я вiдправила її у багаття, спостерiгаючи те, як швидко тане вона у гарячих обiймах вогню. Позбирала зi стежки загубленi клаптi шерстi. Та й зупинилася. Три шкури. Не двi, не чотири. I окрас рiзний…

Почекайте, сказала комусь, заскочена несподiваною думкою, почекайте. Кум, старший вовк, мав плямистий окрас, я уявляла собi його немов у камуфляжi, попередньо перевiривши у довiдниках, що окрас вовкiв справдi буває досить рiзним, навiть у братiв. Другий, Дункан, який наприкiнцi роману зникає у невiдомому напрямку, типовий сiрий вовк. А третiй, найслабший, Гай мав навiть спочатку називатися Рудим, але смiшно позiхав iз прокволистим «га-ай», тому сам собi обрав iм'я. I саме у такому порядку опинились у моїх руках три вовчi шкури у хатi пiд Добромилем. Як таке може бути?

Як таке може бути???

Правдива життєва пiслямова до роману виявилася переконливiшою за будь-яку фантазiю. Хоча того, що я побачила, не могло бути нiколи.

Адже я вигадала цю iсторiю. Писала її натхненно, з любов'ю, дивуючись часом, як могла настiльки захопитися вовками й вперто намагатися зрозумiти їхню суперечливу натуру. А тим часом старi шкури чекали, аби хтось вивiльнив їх, кинувши у вогонь.

А може варто було залишити старi мисливськi трофеї, побитi часом та мiллю, у стодолi на стiнi? Ця думка промайнула, але була менi огидною. Гiрше вiд цiєї перспективи могла бути лиш спроба кинути шкури пiд ноги. Нiколи б такого не зробила, не змогла б принизити цього звiра.

Не знаю, як закiнчили свiй вiльний полiт цi вовки i для чого люди зберiгали їхнi шкури. Але знаю, що закiнчити своє перебування на землi вони мали не у стайнi пiд купою старого лахмiття, а у вогнi, у день повного мiсяця.