Джерельце на обiйстi

Вчорашня витiвка втратила сенс, тому що одного персня на мiсцi не виявилося. Ми й другий ледве знайшли у кам'янiй шпаринцi замкового муру. Ретельно спланований жарт видався менi сьогоднi безглуздим вибриком.

Нас пiдвiз до залишеної «Жабки» сусiд Марiйки Василь, вiк якого неможливо визначити на око. Йому могло бути i тридцять, i п'ятдесят рокiв. Цiлу дорогу вiн жартував, оглядаючись на мене, та пiдморгував у дзеркало на лобовому склi. Запропонував почекати, але, перевiривши чи все гаразд iз «Жабкою», ми подякували йому. Виявляється, я намагалася дiстатися пiднiжжя Замкової гори не з того боку…

…Бiля вхiдної брами замку Марiя показала вгору:

— Бачиш мiсце над входом, там був колись родинний герб Гербуртiв — яблуко, проштрикнуте трьома кинджалами.

Я обшукала шпаринки та траву пiд муром — мого персня нiде не було. Ефект вiд сюрпризу вийшов змазаним.

— Дiвчисько ти, — сказала Марiйка, одягнувши перстень. — Невже сьогоднi не можна було це зробити без пригод?… Який вiн, однак, незвичний…

Не стала їй казати, що задум був iншим. Й без того вийшла дурня.

Пройшли пiд склепiнням брами на внутрiшнє подвiр'я, повернули лiворуч й пiднялися вгору, на мури. Через високi бiйницi прозирав навколишнiй лiс. Замок стояв щiльно оточений високими деревами, надiйно схований вiд очей на макiвцi гори. Вiтер шумiв у високих кронах. При ранковому свiтлi тут нiчого не лякало.

— Колись довкола замку дерев не було, — Марiя стояла у вiконному отворi, тримаючись за стiни. — Кажуть, мiсцевiсть проглядалася на усi боки. З найвищих мурiв у пiдзорну трубу можна було навiть Перемишль побачити. Он там, глянь-но, вже польськi Бескиди…

Сонце заливало ближнi й далекi гори м'яким золотистим свiтлом. Час зупинився.

Два боковi мури розходились вiд вхiдної вежi клином, нависали над крутими схилами, з яких пнулися догори стовбури дерев та непролазнi хащi. Задню стiну замку було зруйновано вщент. Мабуть, з висоти пташиного польоту замок нагадує гiгантського птаха з розкинутими крилами.

Недаремно менi таке спало на думку — у вiдповiдь на мої фантазiї Марiя розповiла легенду. Не одне столiття правив у цих землях славний рiд Гербуртiв, вони прийшли сюди з австрiйської Сiлезiї ще у ХIV столiттi. Удача вiдвернулася вiд них, коли один iз нащадкiв на полюваннi порушив табу, поцiливши в рiдну кров. Адже усi чоловiки з роду Гербуртiв пiсля смертi перетворювалися на орлiв i оселялися неподалiк… Сьогоднi небо над замком було вiльним вiд птахiв та хмар. Мала б тут етюдник з фарбами, палiтру, розчинники, бiлило, олiю, пензлi, мастихiни, — спробувала б вiдтворити цю чистоту кольорiв на полотнi.

Швидко, однак, згадала про роботу… А про натягнуту струну в грудях, навпаки, забула…

На зворотному шляху стояли в очах краєвиди, що розкинулись з вiкон замку, та склепiння брами пiд вхiдною вежею, вимуруване — як i пивниця на Марiйчиному подвiр'ї, як i брукiвка навколо добромильської ратушi, — з рiчкового камiння. Дотепер нiде такої не бачила, нi у Парижi, нi в Амстердамi, нi у Празi: своєрiдний малюнок утворювали поставленi боком пласкi каменi.

Зупинилися в центрi Добромиля. Купили свiжоспеченого сiльського хлiба, сiрникiв, рису, томатної пасти, я набрала мiських смаколикiв для дiвчат, хоч Марiя й пручалася: «Не псуй менi дiтей»… Люди тут ходили неспiшно, вiтаючись направо й налiво, обмiнювалися новинами. Вже йшли до «Жабки» з пакунками, коли Марiю зупинила якась жiнка. З iнтересом глянула у мiй бiк. Я привiталася й пiшла до авто, розглядаючи брукiвку пiд ногами й будiвлю ратушi, бiля якої припаркувались. Побачила на фронтонi герб мiста: яблуко, простромлене мечами.

Перше, що з'ясувалося по дорозi у село, — яблуко на родовому гербi Гербуртiв та мiста Добромиля було зеленим. Не жовтим, не червоним, а саме зеленим. Не знаю, чому це було для мене важливо. Про цю особливiсть герба свiдчили, за словами Марiї, iсторичнi джерела.

I друге. Моя iдея продавати гобелени через дорогий салон видалася подрузi невдалою. I контракт, про який я домовилась, i його вигiднi умови Марiя сприйняла без ентузiазму.

— А хто їздитиме до Львова? Хто вiдвозитиме роботи? Я буду змушена вiдповiдати вимогам, виконувати умови угоди, спiшити… Не хочу. Контракт! Бр-р-р. Це не для мене.

— Невже тобi грошi не потрiбнi?

— Потрiбнi. Але перетворювати життя у гонитву за копiйкою не хочу. Менi достатньо того, що маю. Я живу по-iншому, Анно.

Посеред дороги йшов, хитаючись, дядько. Обережно об'їхали його, вiн впевнено махнув нам рукою: вперед, дiвчата! На обличчi у нього застигла щаслива усмiшка.

— Можна, звичайно, почуватися добре у будь-який ситуацiї, - я не могла зрозумiти Марiїної реакцiї. — Справа не лише у грошах. Але тепер такий час, що талановитий художник бiдним не буває.

— Менi достатньо того, що маю, — повторила вона спокiйно, нiби терплячий вихователь до дитини.

— А що ти маєш? Щоденну важку роботу?

— А тобi легко? Кожному здається, що деiнде у чомусь iншому буде легше. А це не так. Я знайшла свiй… режим, чи що… Свiй ритм роботи. Його й дотримуюсь. Залишаю для своїх гобеленiв не бiльше двох годин на день. Ще й перерви роблю у два-три днi. Тому для мене стати до верстата — це радiсть, а не зобов'язання.

Побачили на узбiччi гурт чоловiкiв, якесь дивне зiбрання пiд парканом.

— Чого це вони?… — не зрозумiла я.

— А-а, то Iгор Бугай паркан лагодить, а хлопцi радять, що й як робити.

Ми повiльно проминули чоловiкiв — усi повернули за нами голови. Сидiли навпочiпки, пихкаючи цигарками, або стояли iз замисленим виразом облич, немов й не у розпал робочого дня. Лише один прибивав до нових дерев'яних прогонiв новi штахетини.

— А успiх не цiкавить? — повернулась я до нашої розмови. — Чи тебе приваблює прижиттєва iсторiя Пiросманi?… Або Ван Гога?

Марiя хмикнула:

— Куди тебе понесло?…

— Митець мусить бути нав'язливим. Iнакше стане вiдомим лише пiсля смертi. Скiльки ти знаєш талановитих художникiв? Набагато бiльше, анiж вiдомих, чи не так? За умов жорсткої конкуренцiї недостатньо бути талановитим. Грошей та успiху на усiх не вистачає. Я знаю як узяти те, що тобi належить. Чому ти пручаєшся, не збагну…

— А з чого ти взяла, що я хочу, аби цi гобелени коштувати шаленi грошi й були доступнi лише жирним котам? Їх можуть купити тi, кому вони подобаються. А до чужого успiху менi байдуже. Мене жаба не тисне.

— Чужий успiх — це класний стимул! I жаба тут вiдпочиває.

Своє мiсце пiд сонцем треба вiдстоювати, як у бою. Ти ризикуєш занапастити свiй талант, а це грiх.

— Анно, та який грiх? Рекламуючи свої роботи на всi боки, можна одного дня зробити неприємне вiдкриття, що ти вже давно усе поставив на конвеєр i, по сутi, дуриш споживача, годуючи його… вторинним продуктом.

Ми замовчали. Пауза, заповнена не роздратуванням чи образою, а намаганням зрозумiти одна одну — Для того, аби бути нав'язливим, треба ще й мати час, — першою порушила тишу Марiя. — А менi шкода витрачати його на це. Бо ж бачиш, скiльки iншої роботи маю. Якщо матиму контракт — доведеться за контрактом щодня, щогодини закривати амбразуру. Не хочу. Ти маєш вузьке коло людей, якi купують твої роботи — це дуже заможнi люди. Коло моїх потенцiйних покупцiв набагато ширше. Не повiриш — менi так добре! Без великих грошей i без щоденної гонитви за ними. Менi великих грошей не треба. Занадто багато вони вимагають взамiн. Менi достатньо мiнiмуму.

— Поясни, чому один дорогий гобелен, проданий через салон, гiрше для тебе анiж кiлька дешевих через дядька Василя по базарах?

— Пояснюю. По-перше, бiльшiсть робiт залишаю собi, продаю досить рiдко, i до речi, не за копiйки, як ти кажеш… А по-друге, коли купують на простих базарах у дядька Василя — вiн, до речi, молодший вiд нас — менi бiльше радостi…

— Тобi?! Бiльше роботи! — не дала я закiнчити фразу.

— …I менi, i людям бiльше радостi, — повторила Марiя. — Я працюю з радiстю, а люди купують з радiстю. Менi так краще ще й тому, що не маю отих додаткових клопотiв — з поїздкою туди, назад, з усiєю зайвою супроводжувальною марнотою. I маю час на ткання.

Вона кинула на мене швидкий погляд i додала:

— Звiсно, один гобелен на мiсяць я б у салон могла пропонувати.

Але ж довезти його, усе оформити, потiм за грошима приїхати… Чи воно того вартує?

— Не зрозумiла, ти лiнуєшся чи що? — пiшла я на новий виток, однак роздратувати Марiю не вдавалося.

Вона засмiялась.

— Господи, як я люблю полiнуватися! I як рiдко менi це вдається!

— Або тебе мiсто лякає? — не вгамовувалась я.

— Пiсля того, як п'ять рокiв там прожила?

— Саме так!

— Якщо ти серйозно, то я тобi серйозно вiдповiм, — очi Марiї усмiхалися. — Ти зараз багато чого не бачиш iз нашого тутешнього життя. Колишню ферму покажу, коли схочеш. Вiд будiвлi один скелет залишився — голi бетоннi стовпи, а цеглу геть усю розiбрали, розтягнули, дивитися страшно. Зараз дощi пiдуть, знаєш у що дороги перетворяться?… Дякувати Богу, Петро тепер має роботу на пилорамi. Платять небагато, але не треба знову їхати свiт за очi на заробiтки… У нас тут — свої проблеми. Та однаково… У мiстi я жити не хочу. Там майже усi втратили здоровi людськi iнстинкти та потреби — якi не вiзьми: батькiвства, вiдчуття дому, сiмейної єдностi… До брата приїжджаю — лишенько! Усi бiгають, нiхто нi з ким не розмовляє. Хiба от: «Коли будеш? Хлiба купи». Або: «Що у школi? Щоб о десятiй був вдома!» Нiхто нi з ким по-справжньому не спiлкується, бо часу на це не мають. Разом за стiл не сiдають, кожен їсть сам по собi… Дiти — хап тарiлки! — й знову за комп'ютер.

Я мовчала. Давно не зачiпала у розмовах подiбнi теми.

— I головний iнстинкт — самозбереження. Люди живуть, нiби вони тут головнi й усе вирiшують. Дивлюся на тих, хто видерся нагору, i на тих, хто доповзає, та думаю собi: мовчать їхнi iнстинкти… Грошi вiд головних негараздiв не захистять: iмунна система уся в дiрах, нерви розсипаються на порох, в душi — неспокiй, у сiм'ях — корпоративна етика замiсть живих почуттiв. Багатьох тримають разом не почуття, а спiльний бiзнес, спiльнi iнтереси.

Я з подивом глянула на подругу.

— Бiльшiсть законiв порушено, за що рано чи пiзно прийде покарання… — вона говорила тихо i впевнено. — Ось тобi i шлях до гармонiї… I з природою так само чинять — як насильники. Зi своєю вiльною натурою — як ґвалтiвники. А я маю свiй острiвець… На ньому далеко не усе, як має бути. Але я залишуся на призначеному менi мiсцi, вибач за голоснi слова, вони щирi.

Чому мене дивувало почуте? Чому я вирiшила, що Марiї з її щоденними клопотами немає дiла до таких роздумiв i до вибору?…

Нам назустрiч рухалася похоронна процесiя. Зi швидкiстю повiльного кроку котилася вантажiвка з вiдкинутим краєм кузова, на застеленiй килимом пiдлозi — труна. За вантажiвкою йшли люди. Вздовж дороги зупинилося кiлька автiвок, на узбiччi стояли водiї та пасажири.

«Ходiмо», — сказала Марiя, беручись за ручку дверцят, i я вийшла, немов знала чи згадала про цей ритуал, сповнений поваги до останнього шляху людини, що покидає цей свiт. Нiхто не сидiв у машинi чи на фiрi, перечiкуючи траурне шестя.

У великому мiстi немає такої поваги до смертi, а значить, i до життя…

— …Ходiмо, щось покажу! — покликала Марiя, щойно ми припаркувалися за стодолою. Слухняно пiшла за нею до крутого пiдйому вгору, який вигинався просто вiд їхнього подвiр'я, не огородженого з цього боку жодним парканом.

— Сюди, сюди… — показала вона.

Вiдчувши пiд ногами сирiсть, я взяла влiво.

Почали пiднiматися схилом, i я побачила те, заради чого сюди йшли.

У схованiй серед трави розщелинi бiг струмок, по давно прокладеному шляху, серед бережкiв з кiлькох шарiв: трава, розгалуженi кореневища, земля iз дрiбним камiнням, великi каменюки…

— Джерельце, — сказала Марiя, розсуваючи руками заростi.

Вище вiд потiчка з-пiд каменя навилiт била пружна цiвочка срiбної води.

— Справжнє джерело? — перепитала я.

Марiя розсмiялась.

— У сiльських студнях… Знаєш, що таке студнi? Криницi. У наших студнях спекотного лiта може знизитися рiвень води. Нiде води не буде — а джерелу хоч би що… Перевiрено…

Я озирнулася — куди ж вода зникає?

— В землю сходить. Звiдси виходить, а через кiлька метрiв ховається, i пiд землею бiжить до рiчки.

— Марiйко! Рокiв через тридцять, а може й швидше, коли у свiтi почнеться дефiцит природної питної води, у вас буде своя, яка нiколи не закiнчуватиметься, — повiдомила я.

Марiя засмiялася.

— Я читала, — додала я, не образившись, — що вода буде коштувати як бензин. Ви будете нафтовими магнатами!

— А також молочно-яєчними королями, — додала моя подруга. — I… кукурудзяними президентами. I… що ще?

Грибними верховодами! А ти кажеш — мiсто… Такi маєтки напризволяще не полишають. Я до брата їздила у Львiв — пiвдня по мiсту на маршрутках стратила. Нiчого ж не робила: корови не доїла, городу не полола, курей не годувала, а втомилася — ледве ноги тягла. День пролетiв як година. Воду вони купують у великих бутлях, а з крана на кухнi така тече, що в горлi застряє. Ти цього не зрозумiєш, ти у мiстi народилася… А менi тут добре. Село ще вiдродиться, я дочекаюсь.

…Обiдали ми яєшнею. Менi було комфортно тут, бо Марiя не забивала собi голову, руки й час зайвими клопотами щодо їжi. «Борщ залишимо для дiтей, — запропонувала вона, — будеш яєшню?». Яйця були ще теплi, щойно з-пiд курки. Шкаралупа свiтилася на сонцi найнiжнiшими вiдтiнками. Жовтки мали насичений жовто-гарячий колiр.

Ми їли з однiєї пательнi, тримаючи в руках по грубому кусневi хлiба.

Ще вiд студентських часiв у нас з Марiєю встановилося правило — говорити вiдверто на важливi теми, i не ображатися, якщо розбiжностi виявляться суттєвими. Головною у таких розмовах була iнтонацiя.

Не слова та формулювання, а саме iнтонацiя. Ми рухалися мов два кораблi замiнованим полем, уникаючи зiткнення. Далеко не з кожною людиною менi таке вдавалося, можливо тому, що тон у цiй майстерностi задавала Марiя.

Я зрозумiла сьогоднi, чому моя подруга виглядає молодшою за свої роки. Її обличчя не спотворювали гримаси незадоволення, злiсть чи напруга. Їй вдавалося бути доброзичливою навiть пiд час незручних розмов. Мiмiчнi зморшки не ламали чоло мiж бровами суворим насупленням, кутики губ не опускалися приречено донизу. Свiтле вiдкрите обличчя робило Марiю подiбною на дорослу дiвчинку. От тiльки руки свiдчили про те, що вона їх не манiжить, складеними не тримає i з дорогими СПА-процедурами вони не знайомi…

До того, як дiти прийшли зi школи, ми встигли чимало. Почувалися разом мов двоє пiдлiткiв, яким доводиться виконувати дорослi хатнi обов'язки, але вони знаходять час i на улюбленi iгри… Марiя показала менi найдорожчi у хатi речi. Прабабусин креденс, у якому сусiдували давнiй та сучасний посуд. Старими глечиками ще користувалися, щоправда, їх бiльше шанували, не шарпали, але вони так напрацювалися за своє довге життя, що й порожнi зберiгали запах молока.

У темних рамках, прикрашених фiгурними ходами шашеля, пiд склом зберiгали прабабусинi вишивки, натягнутi на пiдрамники. Вишивки хрестиком я не зауважила — лише гладь — вiд дрiбонької, з макове зернятко, до грубшої, зi стiбком не менше сантиметра.

В однiй з кiмнат, тiй, де спала баба з дiтьми, в кутi стояла зроблена та власноруч розписана ще прадiдом Марiї скриня.

— Дивись, як дивно, — сказала вона. — Ця скриня з двадцятих рокiв минулого столiття. Звiдки дiд узяв такий орнамент?

Це ж очевидний вплив модерну! Мама каже, зробив скриню пiсля того, як побував у Львовi. Бачиш, яка лiнiя рослинних мотивiв?… Такi собi враження сiльського майстра вiд сецесiйного Львова…

Марiя зберiгала пожовклi фотографiї з краями-витинанками, з вiдламаними кутиками та плямами вiд чорнила. Я бачила подiбнi на стiнi в ресторанi, де ми з колишньою однокласницею їли качку та фуагра — давнi фото були складовими сучасної композицiї пiд склом. Серед них — паспорт з вiдбитком великого пальця, вицвiле гранатове чорнило, калiграфiчний почерк, польська мова, українське iм'я та прiзвище… «Цi речi наш дизайнер привезла з гiр, — вiдповiв на моє запитання офiцiант. — У людей купувала. Паспорт — за десять доларiв…». Головний життєвий документ неписьменного бойка Iвана опинився врештi-решт не у сiмейному архiвi, а в ресторанному iнтер'єрi.

Розповiла Марiї про паспорт на стiнi дорогого ресторану.

— Така його доля, — зауважила моя розсудлива подруга. — Так йому судилося — бути обмiняним на доляри i перебратися до Львова. Вже краще ресторанних вiдвiдувачiв забавляти, анiж у вогнi згорiти. Чи зотлiти в стодолi серед непотребу.

Марiя поскладала фотографiї у бляшану коробку з-пiд печива.

— От у Фiлякiв згорiла стодола, а заразом скриня зi старими речами. Чого вони їх там тримали?… У хатi — сучасний непотрiб, а дорогi сiмейнi речi — в стодолi. Скiльки вишивок пiшло за вiтром! Краще б вони їх продали для якогось ресторану… Ми часом не можемо зрозумiти, чому сталося так, а не iнакше, квапимося зi своїми докорами та осудом. А свiт влаштований розумнiше, нiж видається. Не усе можемо зрозумiти та пояснити собi — як iз тим паспортом.

У Марiйчинiй хатi — лише зараз це зауважила, коли ми побували в усiх кiмнатах — не було сучасних меблiв.

— Для чого? — здивувалась вона. — Дiдовi меблi ще й моїм дiвчатам служитимуть.

Дiти вихором увiрвалися до хати. Знятi куртки метляли рукавами, заправленими за ремiнцi шкiльних наплечникiв.

За ними на порозi вирiс кiт, худий, смугастий, ще майже кошеня. Став у дверях й занявчав вимогливим голосом.

— Це сусiдський Васька, — Марiя представила смугастика. — Поки усе не зжере — не вступиться.

Васька справдi був по-звiрячому голодний — дiвчата поставили перед ним бляшанку з-пiд шпротiв, намачали у залишках олiї два куснi хлiба. Кiт ледь дочекався поки заберуть руки — пхався, заважаючи ламати хлiб. Хирлявий котяра iз впалими боками за кiлька секунд проковтнув вмiст бляшанки, вилизав усерединi, по самi очi запхавши мордочку пiд гострий хвилястий край вiдхиленої убiк покришки.

Кiт так завзято торохкотiв бляшанкою, тягаючи її ґанком, як хокеїст шайбу, що Марiя вiдiгнала його вбiк i вклала у чисту бляшанку голубець, що залишився вiд вечерi, та ще й ложку сметани не пошкодувала. Кiт прийняв цей бонус як належне, й не глянувши у бiк господинi, завзято взявся за «друге». Якби серед котiв проводили змагання на швидкiсне поглинання їжi, Васька вийшов би переможцем. Голубець зник, мов i не було.

Проте в кота ентузiазму не поменшало. Вiн впевнено переступив хатнiй порiг, всiвся посеред сiней, ретельно облизався i заверещав щосили, немов не його тут щойно годували.

— Дiвчата, йому стане зле, — попередила я.

— Стане, — погодилася Марiя. — Якщо ми нiчого бiльше не запропонуємо нахабi.

Дiвчата розвеселилися й почали запевняти мене, що цей кiт їстиме стiльки, скiльки йому даватимуть. Вiн справдi проковтнув вареник iз сиром та кусень хлiба з маслом, i ще було почав вимогливо нявчати… Голос у нього погустiшав, набув лiниво-байдужої тональностi. Марiя нагнала його, махнувши кухонним рушником: йди вже, ненажеро! I кiт, трусонувши головою, неквапом почимчикував у прочиненi дверi, озирнувшись на виходi: оце й усе?

Ми вибухнули смiхом. У кота в цей момент на мордi був «вираз обличчя» — щось таке з розряду «Ех, ви…» А над тоненькими нiжками випирала правильної форми кулька живота. Васька скидався на корову, що повертається додому з пасовища.

Реготали до слiз, як ненормальнi. Кiт дивився на нас iз докором, застигнувши на порозi упiвоберта. Вичавив iз себе ще одне незадоволене «м-ня-яв!», що означало, судячи з iнтонацiї: «Скнари нещаснi, у самих на столi он скiльки усього залишилось…».

I гордовито пiшов геть. Пiсля обiду я пiднялася схилом трохи вгору, аби потрапити у зону мобiльного зв'язку. Набрала номер мами. Вона видала порцiю новин: тато на дачi зiбрав залишки винограду, вчора вони весь вечiр чавили ягоди на вино, тож тепер сидять бiля телевiзора з синiми руками. I ще дзвонили з телебачення, цiкавилися, коли з'явлюсь у Львовi — хочуть запросити на прямий ефiр.

— Ма, а де мої дитячi щоденники? — запитала я.

— Всi поскладанi разом, перев'язанi стрiчкою. Лише за шостий чи за сьомий клас загубився.

— Нi, не шкiльнi. Тi щоденники, якi я вела рокiв у дванадцять, i згодом… — менi захотiлося прочитати, що я там писала у дитинствi.

— А! Цi теж є, - маму несподiваними запитаннями було важко збити з пантелику. — А що таке?

— А ваше з татом листування? — не вгамовувалась я. — Ти менi колись показувала листи, якi писала йому до армiї, i його листи до тебе. Вони є?

— Звичайно. Я все зберiгаю. А що сталося?

— Приїду — перевiрю!

Мама сприйняла реплiку серйозно, узялася розповiдати, де саме вона тримає сiмейнi раритети.

— Ма, дякую тобi, — зупинила її. — Як добре, що усе це не загубилося…

…Думала, у хатi тихо, бо дiти посiдали за уроки. А вони гайнули на вулицю бавитися.

— Нехай вiдпочинуть, — пiдвелася з ослiнчика Марiя, — поки сонечко лагiдне. Уроки й пiзнiше зроблять.

Вона поралася у коморi. Я завмерла на порозi: на саморобних дощаних полицях — рiвнi ряди розмаїтих закруток на зиму. Кожну банку вивершує велике яблуко, мабуть, вони так краще зберiгаються, але виглядало усе як досконалий за формою та кольорами мистецький перформенс. «Дари лiта й осенi». Самих лише лискучих опенькiв розмiром з мiзинець — десь iз пiвсотнi лiтрових слоїкiв.

А ще — огiрки у трилiтрових банках пiд капроновими покришками, з хрiном та розпластаним по стiнцi листям смородини. Усiлякi варення — з вишнi, полуницi, аґрусу… З дерев'яної балки пiд стелею звисають цибулевi та часниковi коси, в'язанки сухих грибiв. А до стiни крiпиться стiльниця з невисокими бортиками з трьох бокiв — на такiй моя бабця мiсила тiсто на вареники, розкачувала, вирiзала кружальця склянкою з грубого скла…

Чого я й справдi не взяла iз собою етюдник?

…Розкiшно сiдало сонце, пiдсвiчуючи небо навколо свого розпеченого кружальця. За цiєю картиною я спостерiгала з дерев'яного туалету.

На рiвнi очей людини, що сидить на дощаному тронi, було залишено у дверях вiконечко завбiльшки з цеглину. Його можна було причинити зсередини на гачок, а можна розчахнути навстiж. Не iнакше як фiлософ прорубав це вiкно на захiд. Якби хтось iз моїх пiтерських друзiв чи знайомих мiг побачити цю картину (назва «Цвiрiнь-цвiрiнь, я у хатинцi!»), ризикував би втратити дар мови. I не тому, що портрет у несподiванiй рамцi так органiчно поєднав непоєднуване, а через мiй вираз обличчя. З чистенької шпакiвнi я дивилася на стiну сухого кукурудзяного бадилля, на стару яблуню з покрученими суглобами гiлок, на призахiдне сонце очима цiлковито щасливої людини, яка нiкуди не поспiшає.