Ю.Меженко і його внесок у становлення українського книгознавства.

Меженко (Іванів-Меженко) Юрій Олексійович.

(• 18 червня 1892, Харків — †21 листопада 1969, Київ) — бібліограф, бібліотекознавець,книгознавець, літературознавець.

Життя.

Народився 18 червня 1892 року в Харкові, зростав у Чернігові, а університетську науку здобув у Московському університеті. З двадцяти п'яти років він поринає в культурну роботу навколо української книжки, бібліотеки й літератури.

Фактичний керівник бібліотечної справи в роки революції, він був організатором рятування маєткових бібліотек, що лягли в основу Всенародної Бібліотеки, основоположником Української Книжкової Палати, що мала налагодити збирання біжучої і періодичної продукції. Меженко був першим керівником згаданої Всенародної Бібліотеки, що протягом кількох років перетворилася в одну з найбільших бібліотек.

Розмах роботи в цій ділянці просто вражає своєю широтою і плановістю. З первісного задуму реєстрації всієї друкарської продукції в Україні і наукового опрацювання її він створив інституцію, яка може бути зразком постановки наукової роботи з книгою: Український Науково-Дослідчий Інститут Книгознавства, так званий УНІК. Орган цього інституту «Бібліологічні вісті» став неперевершеним зразком наукового журналу, присвяченого питанням книгознавства в усіх його ділянках і напрямках. Тут співробітничали найкращі сили місцеві і закордонні, багато уваги приділялось історії української книги, книгознавчій хроніці.

24 січня 1919 року відбулося затвердження Директорією закону про утворення Головної книжкової палати. Директором було призначено відомого діяча бібліотечного руху Ю.Іванова-Меженка.

В роки розгрому українських установ був ліквідований і УНІК, а Меженкові довелося перенести свою діяльність до Ленінграда, де він працював у бібліографічному відділі найбільшої в СРСР Публічної Бібліотеки.

Організаційний хист Юрія Меженка виявився і на полі української літератури. Архівно-Бібліотечний Відділ, де він працював, став несподівано якимсь літературним осередком: сюди приходили поети, письменники, мистці; тут обмірковувались проекти літературних видань. Найчастіше тут можна було побачити рано померлого буковинця поета Володимира Кобилянського — перекладача з Гайне і Шіллера, Миколу Терещенка, що згодом став пролетарським поетом, талановитого Дмитра Загула — поета й перекладача Ґетевого «Фауста», символіста Якова Савченка, що через «панфутуризм» прийшов до Спілки пролетарських письменників, та багатьох інших. Все це літературне оточення Меженка було організоване ним в групу Музагет, де він грав провідну роль як теоретик літератури, хоч саму ідею створення Музагету Клим Поліщук приписує собі разом із Д. Загулом. (Клим Поліщук. З ВИРУ РЕВОЛЮЦІЇ. Фрагменти спогадів про «літературний» Київ 1919 р. Львів-Київ, 1923).

Збори Музагету відбувалися в квартирі маляра-мистця Михайла Жука в приємній артистичній обстановці: стіни були обвішані своєрідними портретами діячів мистецтва і поетів з символічними аксесуарами. Коли вийшов альманах Музагету — він був прикрашений кількома такими роботами М. Жука: символічними портретами його сучасників. Юрій Меженко одразу з'ясував собі, що організації молодих письмеників нової пореволюційної доби потрібен був міцний теоретичний ґрунт, і тому літературні читання музагетівців переривалися епізодичними студійними екскурсами в теорію стилів і музичної побудови вірша.

Вихід «Музагету» в 1919 році був сенсацією в літературно-мистецьких колах. Великого формату, грубий, з добірними зразками творчости членів Музагету, з цікавими портретами декого з них на окремих картках — він заповняв значні творчі можливості цієї групи. Тичина, що був тоді у зеніті своєї слави, дав три загальновідомі потім поезії: «Міжплянетні інтервали», «Плуг» та «І Бєлий, і Блок, і Єсенін…». Були ще поезії Павла Филиповича, Д. Загула, М. Терещенка, Клима Поліщука, Михайла Жука, Олекси Слісаренка, а також проза Галини Журби. Було і кілька рецензій на збірки поезій і прози Володимира Ярошенка, Клима Поліщука, О. Слісаренка, О. Грудницького. Але вісь альманаха становили дві літературно-публіцистичні статті Юрія Меженка та І. Майдана (Д. Загула), які віддзеркалювали шукання переходового періоду між поезією національного відродження і штучного насадження «інтернаціональних» принципів «пролетарської літератури». Був особисто знайомим із Володимиром Маяковським.

Творчість.

У першій половині двадцятих років Меженко виявив себе як критик з тонким смаком і гострим зором. Запам'яталися його більші статті про творчість Павла Тичини («Гроно», 1920), про Миколу Хвильового («Шлях мистецтва», 1923), Євгена Плужника і Михайла Івченка («Життя й революція», 1926), або коротші критичні спостереження в рецензіях на збірки творів Дмитра Загула («Книгар», 1919), Максима Рильського та Якова Савченка («Літературно-Науковий Вістник», 1918), Павла Тичини («Музагет», 1919), Дмитра Фальківського («Життя й революція», 1927).

Історично-літературні етюди Меженка (напр., стаття про Івана Нечуя-Левицького у виданні його творів) не були вдалі: він був критик та організатор літератури в першу чергу. В знаменитій літературній дискусії 1925 року він виступав на боці «европейців». З кінця 20-х років цілком переключився на працю навколо книги.

Стаття Меженка «Творчість індивідуума і колектив»[1] формулювала думки української інтелігенції. Меженко твердив: «національність диктує свої вимоги індивідуумові, і не дивно, що ми не знаємо безнаціональних культурних творців або міжнаціональних». Всі думки статті Меженка формульовані так, що вони стосуються не тільки літератури, а мистецтва взагалі, і ці думки поділяли представники образотворчих мистецтв. Великому Нарбутові в цій саме площині доводилося сперечатися з молодими адептами пролетарського образотворчого мистецтва, які хотіли знищити все досьогочасне і будувати нове інтернаціональне. Він говорив, що якби й узяти за мету національне мистецтво, то шлях до нього лежить в ствердженні, а не неґації національного мистецтва.

Меженкова аксіома, як заключний акорд його думок про мистецтво, звучала так. Творчий індивідуум тільки тоді може творити, коли визнає себе істотою вищою над колектив і коли, не підлягаючи колективові, все-таки почуває національну з ним спорідненість. Стаття Майдана (Загула) виходила з цих само принципів. Дуже прозірливо і цікаво, як на свій час (1919), поставив Меженко проблему загрози колективістичної зрівнялівки людини, перетворення її на безобразну комаху-робота. Після Другої світової війни ліпші інтелектуалісти й журнали Заходу не переставали обговорювати цю проблему, як найбільш пекучу, і на тлі того обговорення стаття Меженка здається хоч і не такою свіжою, якою вона була в 1919 році, але і нітрохи не застарілою.

Після Жовтневого перевороту 1917 р. в україну повернувся відомий науковець Юрій Меженко, який навчався в універси-етах Петербурга та Москви, де прослухав курс М. Лісовського з книгознавства і мав знання, необхідні для розбудови українсь-кої бібліології. в цей час гостро постали проблеми організації книжкової справи і книжкового руху. Потрібно було створити національну книгозбірню, центр статистичних досліджень, схо-вище обов’язков примірників, налагодити облік і наукове до-слідження української книги. в 1918 р. найбільші бібліотеки києва були об’єднані в одну, що отримала назву всенародна бібліотека україни. окрім самого Ю. Меженка до праці були залучені й інші видатні українські книгознавці – і. кревецький, Л. Биковський. Бібліотека видавала періодичний орган “Книжковий вісник” і організовувала діяльність інши бібліотек, була тим потужним центром, який започаткував сучасну бібліотечну справу.в тому ж 1918 р. у Харкові, другому за значенням місті укра-їни, було засновано Головну українську книжкову палату. спо-чатку книжкова палата працювала в києві, однак дуже швидко була переведена до Харкова, який став книгознавчим осередком україни. нині книжкова палата знову перебуває в києві. Це центр державної реєстрації і опрацювання обов’язкового сиг-нального примірника, укладач різноманітних бібліографічних видань, зокрема “Літопису книг України” і “Нових видань України”. книжкова палата так само, як і інші осередки, об’єднала дослід-ників української книги. так, тривалий час тут працював Михай-ло Ясинський, автор монографії про Михайла комарова.не менш важливою подією в розвитку українського книго-знавства, зокрема після 1917 р., було створення наукового центру з вивчення проблем книги. таким осередком став Український інститут книгознавства (УНІК), який розпочав свою діяльність в 1922 р. Завдяки керівництву Ю. Меженка, об’єднанню зусиль найвидатніших українських дослідників кни-ги (зокрема, с. Маслова, Д. Балики, П. Попова) унік став євро-пейським центром книгознавства, найавторитетнішим книжко-вим осередком, діяльність якого впливає і на сучасні дослідження книги. Завдання уніку полягали у вирішенні таких проблем:розробка загальних питань книгознавства, теорії книги. Це унікальне завдання: жодний осередок на той час не займався тео-рією книги. Передусім ці питання розробляли М. куфаєв у праці “Філософія книги”, і. калинович у статті “Тайна і святиня книги”, Л. Биковський у статті “Книгознавство” тощо. Проблема, пов’язана з визначенням, збиранням та опрацю-ванням української книги. вуніку вперше було наведене науко-ве визначення поняття “українська книга”. Це – книга: надрукована на території україни (будь-яка, незалежно від мови, автора);надрукована українською мовою за межами україни;матеріали про україну, надруковані українською чи будь-якою іноземною мовою за межами україни (наприклад, праця “Of Ukraine”, опублікована в сШа).таким чином, розроблене в уніку тлумачення української книги, є доволі широким, включає численні видання українознав-чої тематики, видрукувані в різних регіонах і частинах світу.3. рекламно-організаційне завдання. в історичних умовах 20-х рр. треба було поширювати любов до читання, пропагувати книгу. Працівники інституту організовували книжкові виставки, пересувні бібліотечки, зустрічі з письменниками, авторами видань– тобто наближали книгу до широких народних мас.унік налагоджував випуск різноманітних видань, пов’язаних з книжковою справою. Передусім, було створено бібліотечку науково-популярних та наукових праць, виданих уніком. До складу цієї бібліотечки увійшли праці с. Маслова “Рукописна кни-га” і “Українська друкована книга XVI–XVIII ст.”, П. Попова “Дру-карство: його початок і поширення в Європі”, Д. Балики “Бібліотека”.З 1923 р. в уніку видавався найавторитетніший книгознав-чий часопис “Бібліологічні вісті”.національний характер роботи уніку, спрямований на дослідження української книги, призвели до звинувачень в на розділ 2 Історичні етапи розвитку книгознавств націоналізмі. З 1929 р. почалися репресії проти науковців, Ю. Ме-женко був заарештований і виїхав після арешту за межі україни, працював в Петербурзі. в 1932 р. унік і часопис “Бібліологічні вісті” було закрито. українське книгознавство, як і книгознавство взагалі, було заборонено.