Основні напрями розвитку книгознавства в сучасній Україні.

Для розвитку книгознавства як науки в Україні характерними були такі напрями: теоретичний, історико-книгознавчий та бібліографічний. У формуванні теоретичних засад книгознавчої науки непересічне значення мало визначення, вміщене у 6 т. Української Радянської енциклопедії, що побачив світ у 1961 р. Автор енциклопедичної статті Ф. Максименко, відомий бібліограф і книгознавець, зазначає: книгознавство „у вузькому розумінні – наука, що охоплює загальні питання теорії й історії книги, вивчає книгу (рукописну, друковану та ін.) як предмет і пам’ятку матеріальної культури людства, її соціальну роль як засіб людського спілкування. У широкому розумінні книгознавство – комплекс окремих галузей знань, предметом яких є книга (написана, надрукована та ін.) в різних моментах її створення. Зокрема, до книгознавства належать історія, економіка й статистика книги, вивчення преси та ті галузі знань, що зв’язані з виробництвом книги (методика авторської праці, редагування книги, видавнича справа, мистецтво оформлення книги, поліграфія), з її розповсюдженням (книготоргівля, бібліотечна справа), описом і аналізом книг (бібліографія), їх використанням (методика роботи над книгою). У цьому розумінні книгознавство аналогічне таким збірним поняттям, як „природознавство”, „техніка”, „медицина”. Книгознавчі дисципліни розглядають книгу в історичному, теоретичному й практичному аспектах”. Проте на той час це визначення не привернуло значної уваги науковців. В Радянському Союзі тільки у 70-ті рр. ХХ ст. почали досліджувати сутність книгознавства і сформулювали подвійний підхід до визначення книгознавства: як комплексної суспільної науки та як комплексу відносно самостійних дисциплін книгознавчого циклу. До універсальної „Большой Советской Энциклопедии” визначення книгознавства як науки було включено у 1973 р.У 1970-ті рр. розпочинаються плідні дослідження проблем типології книги Г.Швецової-Водки. Підсумовує книгознавчу наукову діяльність вітчизняних науковців М.Рудь у статті „Проблеми книгознавства в працях вчених України”. Історико-книгознавчий напрям притаманний значній частині досліджень української книги і друкарства цього періоду. У зв’язку із відзначенням 400-річного ювілею книгодрукування, українські науковці звернулися до вивчення передумов та витоків становлення книгодрукування в українських землях, опрацьовували репертуар книг кириличного друку XVI-XVIII ст. (Я.Ісаєвич, Г.Коляда, П.Попов), розкривали своєрідність та неповторність мистецького оформлення національної рукописної і друкованої книги (Я.Запаско, М.Макаренко, О.Овдієнко). Українська книга XIX - початку XX ст. була представлена у роботах О.Дея, С.Петрова. Досить велика питома вага належить публікаціям, що відображають значення творів основоположників марксизму–ленінізму, різні аспекти функціонування радянської книги в республіці (Й.Багмут, Л.Гольденберг, Л.Коломійченко, О. Молодчиков, Т.Скрипник).Бібліографічні здобутки цього періоду представлені каталогами стародруків певного історичного періоду та каталогами колекцій книг бібліотек і музеїв Києва, Львова, Харкова, Ужгорода. Виходять ґрунтовні покажчики творів письменників, краєзнавчі та літературні бібліографії, харківським вченим І.Корнейчиком написана узагальнююча праця з історії бібліографії в Україні, вийшла робота М.Гуменюка „Українські бібліографи XIX - початку XX ст.”. Водночас відчувалася відсутність бібліографічного репертуару української книги, створення якого гальмувалося низкою цензурних обмежень. Таким чином, становлення багатовекторних книгознавчих досліджень у цей період стало підґрунтям для формування книгознавства як міжгалузевого комплексу наук у 90-ті роки ХХ ст.