Органи ліцензування. Верховна Рада України визначає основні напрями державної політики у сфері ліцензування, законодавчі основи її реалізації.

Реалізацію державної політики у сфері ліцензування здійснює Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений орган з питань ліцензування, а також органи виконавчої влади, визначені Кабінетом Міністрів України, спеціально уповноважені виконавчі органи рад, уповноважені провадити ліцензування певних видів господарської діяльності.

Питання для обговорення на другому семінарському занятті (2год.)

1. Загальні положення щодо укладання, виконання та забезпечення господарських договорів.

Господарським є зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених чинним законодавством, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) мас право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Загальні положення про господарські зобов'язання містить розділ 4 ГК України.

Підставами виникнення господарських зобов'язань можуть бути: 1) безпосередньо закон або інший нормативно-правовий акт, що регулює господарську діяльність; 2) акт управління господарською діяльністю (індивідуальний акт органів державної влади, органів місцевого самоврядування, виданий у межах їх компетенції; 3) господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачені законом, але такі, що йому не суперечать; 4) заподіяння шкоди суб'єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав (неукладений договір); 5) факт створення об'єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також події, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання; 6) інші юридичні факти, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

Загальними принципами виконання господарських зобов'язань є:

1. Належне виконання відповідно до вимог закону, інших правових актів, договору, якими визначається зміст конкретного зобов'язання, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

За загальними правилами не вважається проведеним належним чином виконання зобов'язання частинами та дострокове виконання.

Управнена сторона має право не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає із змісту зобов'язання.

Дострокове виконання господарського зобов'язання можливо, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає із змісту зобов'язання.

Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених ГК України, іншими законами або договором.

2. Реальне виконання незалежно від застосування господарських санкцій. У сфері господарювання діє загальне правило: застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, не звільняє його від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

3. Недопущення односторонньої відмови від виконання, крім випадків, передбачених законом (наприклад, згідно із Законом України "Про фінансовий лізинг" лізингоодержувач за наявності підстав, передбачених у законі, може відмовитись у односторонньому порядку від виконання своїх зобов'язань), або договором, що є підставою виникнення відповідного зобов'язання (за умови, що закон не містить прямої заборони щодо односторонньої відмови від виконання зобов'язання, що виникло за певним видом господарського договору).

Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини. Посвідчення про виконання зобов'язання складається задовільною формою, якщо нормативно-правовими актами не встановлено чіткі вимоги до такого посвідчення, та має бути підписано уповноваженою особою сторони, що приймає виконання, та скріплено печаткою.

4. Проведення виконання за належним місцем (місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання).

Таким місцем:

- за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на будівлю або земельну ділянку, іншого нерухомого майна - за місцезнаходженням будівлі чи земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

- за грошовими зобов'язаннями - за місцезнаходженням (місцем проживання) управненої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за її новим місцезнаходженням (місцем проживання) за умови, що управлена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;

- за іншими зобов'язаннями - за місцезнаходженням (місцем проживання) зобов'язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

Під припиненням господарських зобов'язань слід розуміти припинення прав та обов'язків, які пов'язують кредитора та боржника. Господарське зобов'язання може бути припинено насамперед за згодою його сторін. Усі інші підстави припинення господарських зобов'язань на доктринальному рівні розподіляються на дві групи. До першої відносять виконання, проведене належним чином, або зарахування зустрічної однорідної вимоги чи страхового зобов'язання, новація і т. ін. До другої - усі підстави, що виключають можливість проведення виконання належним чином (поєднання управненої та зобов'язаної сторін в одній особі, настання форс-мажорних обставин тощо). Крім того, господарське зобов'язання припиняється у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські та організаційно-господарські зобов'язання.

Майново-господарськими є зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, у силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Юридичним об'єктом такого зобов'язання є певна господарська дія - виготовлення та/або реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг, передача майна, сплата грошей тощо, або утримання від певної дії. Майново-господарському зобов'язанню притаманна переважно активна поведінка зобов'язаної сторони. Пасивна поведінка, як правило, виступає доповненням до позитивних активних дій суб'єктів. Предметом майново-господарського зобов'язання є певна продукція, товари, роботи, послуги, гроші, інше майно.

Суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути суб'єкти господарювання, зазначені у ст. 55 ГК України, негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи, а також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією (останні є суб'єктами майново-господарських зобов'язань лише тоді, коли вони беруть безпосередню участь у процесі переміщення майна, інших предметів цих зобов'язань - за приватизаційними договорами, договорами концесії, угодами про розподіл продукції).

Зобов'язання майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами - громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства.

Якщо майново-господарське зобов'язання виникає між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами, зобов'язаною та управненою сторонами зобов'язання є відповідно боржник і кредитор. Дія (утримання від дії), що є об'єктом зобов'язання, повинна бути здійснена зобов'язаною стороною на користь управненої сторони. Виконання господарського зобов'язання третьою особою, що не є стороною у зобов'язанні, допускається, якщо ця третя особа - безпосередній виконавець, і якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов'язання особисто). Типовим прикладом передоручення виконання зобов'язання є залучення генеральним підрядником для виконання підряду на капітальне будівництво субпідрядника і передоручення останньому виконання зобов'язання безпосередньо замовникові. Передоручення виконання може бути здійснено і управненою стороною (під час поставки товару через товарну біржу або іншого посередника).

Неналежне виконання зобов'язання третьою особою не звільняє сторони від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

Суб'єкти господарювання у випадках, передбачених ГК України та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов'язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов'язання не є підставою для вимог щодо їх обов'язкового виконання.

Організаційно-господарськими є господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, у силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Юридичним об'єктом організаційно-господарських зобов'язань є управлінсько-господарська дія (утримання від неї).

Організаційно-господарські зобов'язання можуть виникати: 1) між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб'єкта; 2) між суб'єктами господарювання, які разом організовують об'єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об'єднань чи товариств; 3) між суб'єктами господарювання, у разі якщо один із них є щодо іншого дочірнім підприємством; 4) в інших випадках, передбачених ГК України, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.

Організаційно-господарські зобов'язання суб'єктів можуть виникати з договору та набувати форми договору. Наприклад, між дочірнім підприємством та материнською компанією (як суб'єктом організаційно-господарських повноважень) можливе укладення договорів організаційного характеру, спрямованих на встановлення загальних засад реалізації контролюючих функцій щодо дочірнього підприємства, у тому числі порядку розподілу прибутку останнього, визначення підстав і розмірів компенсації збитків, завданих з вини контролюючого підприємства, тощо.

Суб'єкти господарювання мають право разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання, на умовах, визначених договором про спільну діяльність. У разі якщо учасники договору про спільну діяльність доручають керівництво спільною діяльністю одному з учасників, на нього може бути покладено обов'язок ведення спільних справ. Такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками.

Від передоручення виконання майново-господарських зобов'язань слід відрізняти передачу (делегування) прав у господарсько-організаційних зобов'язаннях. Управлений суб'єкт господарського зобов'язання може передати другій стороні, за її згодою, належні йому за законом, статутом чи договором права на одержання майна від третьої особи з метою вирішення певних питань щодо управління майном або делегувати права для здійснення господарсько-управлінських повноважень. Передача (делегування) прав допускається, якщо інше не передбачено законом. Так, наприклад, органам управління, які здійснюють організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єктів господарювання державного сектору економіки, забороняється делегувати іншим суб'єктам повноваження щодо розпорядження державною власністю і повноваження щодо управління діяльністю суб'єктів господарювання, за винятком делегування названих повноважень відповідно до закону органам місцевого самоврядування та в інших випадках, передбачених ГК України та іншими законами.

Передача (делегування) прав Іншій стороні можлива тільки за її згоди і може бути безстроковою чи обумовленою певним строком. Акт передачі прав вважається чинним з дня одержання повідомлення про це зобов'язаною стороною, а акт делегування господарсько-управлінських повноважень іншому суб'єкту - з дня офіційного опублікування цього акта.

Передача (делегування) прав тягне за собою обов'язок суб'єкта, який одержав у результаті такої передані (делегування) додаткові повноваження, вирішувати відповідне до цих повноважень коло господарських питань та нести відповідальність за наслідки рішень, що ним приймаються.

Соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання.

Суб'єкти господарювання зобов'язані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.

Обов'язок суб'єктів господарювання щодо створення спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю передбачений ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в України від 21 березня 1991 р. № 875-ХП. Згідно з цією статтею для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4 % середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого цією статтею, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення. У межах вищезазначених нормативів здійснюється також працевлаштування інвалідів унаслідок психічного розладу відповідно до Закону України "Про психіатричну допомогу"1 від 22 лютого 2000 р. № 1489-ІІІ.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Суб'єкти господарювання можуть, незалежно від статутної мети своєї діяльності, брати на себе зобов'язання про господарську допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження, у будівництві й утриманні соціально-культурних об'єктів та об'єктів комунального господарства і побутового обслуговування, подавати іншу господарську допомогу з метою розв'язання місцевих проблем. Суб'єкти господарювання мають право брати участь у формуванні відповідних фондів місцевих рад, якщо інше не встановлено законом, та у виконанні робіт щодо комплексного економічного і соціального розвитку територій.

Відповідно до статей 27, 28, 30, 31 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"2 від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР, виконавчі органи місцевих рад наділені повноваженнями залучати підприємства, установи та організації незалежно від форм власності до участі в комплексному соціально-економічному розвитку сіл, селищ, міст; в обслуговуванні населення засобами транспорту, зв'язку, у розвитку потужностей будівельної індустрії і промисловості будівельних матеріалів, у створенні, розвитку І реконструкції об'єктів інженерного забезпечення і транспортного обслуговування. Виконавчі органи місцевих рад мають право залучати на договірних засадах кошти підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності на будівництво, розширення, ремонт і утримання на пайових засадах об'єктів виробничої і соціальної інфраструктури, на заходи щодо охорони навколишнього природного середовища та організацію благоустрою населених пунктів.

Участь суб'єктів господарювання в зобов'язаннях щодо забезпечення благоустрою населених пунктів, розвитку їхньої соціальної інфраструктури є добровільною.

Публічні зобов'язання суб'єктів господарювання.

Суб'єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов'язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності у нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.

Публічні зобов'язання мають місце у тих сферах господарювання, де їх наявність обумовлена об'єктивними технологічними особливостями виробництва і реалізації товарів (робіт, послуг). Це діяльність з енергопостачання, газопостачання, централізованого водопостачання і водовідведення, з перевезення транспортом загального користування, з надання послуг зв'язку тощо. Публічний характер відповідного зобов'язання визначається законом (закони України "Про електроенергетику", "Про трубопровідний транспорт", "Про поштовий зв'язок і т. ін.) та установчими документами.

Суб'єкт господарювання, який безпідставно ухиляється від виконання публічного зобов'язання, повинен відшкодувати другій стороні завдані цим збитки в порядку, визначеному законом.

Кабінет Міністрів України може у визначених законом випадках видавати правила, обов'язкові для сторін публічного зобов'язання, у тому числі щодо встановлення або регулювання цін. Умови зобов'язання, що не відповідають цим правилам або встановленим цінам, є недійсними.

2. Правопорушення та відповідальність за їх вчинення в сфері господарювання.

Господарсько-правова відповідальність - це відповідальність, яку несуть учасники господарських відносин за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених законом та договором.

Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими:

1) потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

2) передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

3) сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі;

4) у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Проте у певних випадках учасник господарських відносин може бути звільнений від відповідальності за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, а саме якщо він доведе, що:

1) ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення;

2) належне виконання зобов'язання виявилося неможливим унаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за таких умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів. Застосування цієї підстави звільнення від господарсько-правової відповідальності є можливим тільки у разі, коли інше не передбачено законом або договором.

Як випливає із поданого вище визначення, господарсько-правова відповідальність полягає у застосуванні господарських санкцій, якими визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, у результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та (або) правові наслідки.

У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій:

1) відшкодування збитків.

Під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

- вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

- додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків унаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

- неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

- матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом;

2) штрафні санкції, якими визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносив зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання;

3) оперативно-господарські санкції— заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку.

У господарських договорах сторони можуть передбачати використання таких видів оперативно-господарських санкцій:

- одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це - у разі порушення зобов'язання другою стороною;

- відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;

- відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт

- внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;

- відмова управленої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцентному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);

- встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

- відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов'язання, тощо.

Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин.

За порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім господарських санкцій, до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

До суб'єктів господарювання можуть бути застосовані такі види адміністративно-господарських санкцій:

1) вилучення прибутку (доходу);

2) адміністративно-господарський штраф;

3) стягнення зборів (обов'язкових платежів);

4) зупинення операцій за рахунками суб'єктів господарювання;

5) застосування антидемпінгових заходів;

6) припинення експортно-імпортних операцій;7) застосування індивідуального режиму ліцензування;

8) зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів господарської діяльності;

9) анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів господарської діяльності;

10) обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання;

11) скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання;

12) інші адміністративно-господарські санкції, встановлені законом.

Демпінг - це ввезення на митну територію країни імпорту товару за ціною, нижчою від порівнянної ціни на подібний товар у країні експорту, яке заподіює шкоду національному товаровиробнику подібного товару.

3. Господарські спори як суперечності між суб'єктами підприємницької діяльності.

Господарські спори – це різновид правових спорів, що виникають між суб’єктами господарської діяльності при укладенні й виконанні господарських договорів, а також спори про відшкодування збитків, спричинених неналежним виконанням чи невиконанням останніх.

Господарські спори неодмінно супроводжують діяльність будь-якого підприємства. До господарських відносяться спори, що виникають при укладанні, зміні, припиненні та виконанні господарських договорів, а також інші спори, які виникають в процесі господарської діяльності між юридичними особами.

Законодавством передбачено декілька способів врегулювання господарських спорів – досудове врегулювання, передача спору на вирішення третейського суду (арбітражу), звернення до господарського суду. Наші спеціалісти готові надати Вам кваліфіковану юридичну допомогу на стадії досудового врегулювання – підготовка листів, претензій, відповідей на претензії, а також представити Ваші інтереси в третейських судах.

Проте найбільш поширеним і ефективним способом вирішення господарських спорів є звернення до господарського суду. Господарські суди є спеціалізованими судами в системі судів загальної юрисдикції, які створені спеціально для вирішення господарських спорів.